Есей про структуру духу
Наш шлях – спіраль, і вже без сподівань –
Сокольника не може чути сокіл;
Центр похитнувся в пеклі руйнувань,
Анархія царює і неспокій.
Кривава хвиля весь накрила світ,
Вона невинних першими катує –
Їх "церемонії" безсилі проти бід,
А нечисть у безкарності лютує.
— Вільям Батлер Єйтс “Друге пришестя”
(в перекладі Тетяни Даніленко).
Уважний читач будь-якого давнього – в тому сенсі, в якому текст вже є не просто віддаленим у часі, а таким, що переходить в певну метафізичну величину, стаючи писанням – тексту, може помітити цікавий парадокс: він майже завжди сприймається і як актуальний, і як своєчасний, якщо читач налаштований на нього серйозно – чого не можна сказати про пересічні тексти, такі як листування, юридичні документи, навіть історичні хроніки. Причин цьому декілька і вони можуть бути відчуті в цілком інтуїтивний спосіб, але мета цього есею – не просто говорити про давні тексти метафізичного змісту, які виходять за межі звичайної писанини – натомість ми спробуємо пройти шляхом філософського осягнення сагової традиції, яка, на нашу думку, маніфестує собою непроминальність і вічність, підважує набридливі марення прогресом і “відкиданням старого лахміття”. За основу ми візьмемо дві саги – “Сагу про Вьольсунґів” і “Сагу про Еґіля сина Лисого Ґріма”, адже перша з них – легендарна, тобто сприймалась радше як естетизована історична реальність, а друга сприймалась як цілком вірогідна оповідь про родовий контекст певного персонажа і/або групи. І обидві вони дещо говорять про нас сьогодні.
Сіґурд – це ми? Реабілітація ідей професора Толкіна
Загалом, сама ідея месіянства навіть в освіченої людини асоціюється найперше з юдео-християнською традицією. Будь-який її прояв в іншій традиції, особливо якщо така мала контакти з біблійною, одразу категоризуються як запозичення. Це, однак, поспішний висновок – і ми спробуємо показати чому.
Історичний контекст створення Вьольсунґо-Нібелунґівського циклу був відомий давно, але кліматологічні дослідження останніх десятиліть його суттєво розширили. Мається на увазі катастрофа V-VI сторіччя, що була викликана виверженням вулканів і підняттям величезної пилової завіси – такий збіг подій привів до посух, а відтак і до голоду, холоду й інших неприємностей. Сакралізована уява одразу в апокаліптичний спосіб сплела ці природні кари із карами суто історичними – себто із каганом Аттилою, “першим українським королем” Германаріхом, а також бургундською династією королів. Тільки от навіть настільки майстерно хитросплетена оповідь (про який прогрес взагалі ідеться, коли люди пʼять сторіч носили в собі історію, ніде не задокументовану, майже не змінивши імена реальних постатей – чи нам це під силу нині, в “прогресивні” часи?) ніяк не відповідала на екзистенційний виклик – архетипова історія, якою б вона не була красивою, нічого не казала про спасіння – чи, якщо завгодно, про визволення. Саме тому фігура Сіґурда і вирізняє цю ще-не-сагу з-поміж інших розказаних при багатті оповісток.
Коли у XX сторіччі командор Ордену Британської Імперії Джон Рональд Руел Толкін першим заговорив про подібність Сіґурда і Христа, його висміяли за те, що він натягує сову на глобус, себто християнство на язичництво. Але повторювані структури – це повторювані структури, хоч як ти не деконструюйся і не постструктуралізуйся. І тому принаймні автори цього есею з Толкіном частково згоден – в Сіґурді й справді побачили саме фігуру месіянську – інша справа, що він не мусив ні за кого помирати, а достатньо зробив, просто вказавши шлях. Тільки от його шлях виходить за межі архетипу саме тому, що Сіґурд приходить вчасно – чого не скажеш про інших героїв. Інші герої живуть своє життя як достойники, але вони не відповідають часу – в них є їхня конкретна мета. Сіґурд же вже у тексті має вищий τέλος, поза цим світом, і його історія закінчується, щойно почавшись. І не тільки тому, що він знає, чим закінчиться вся його сюжетна арка – там часто таке знання у героїв траплялось, передбачена доля посилювала її смиренне прийняття героєм – тепер він знав, які ставки на кону. Але й тому, що Сіґурд залишається спокійним протягом усього твору, лише раз смикнувши мускули – його постать стає втіленим фаталізмом, якого жоден з пересічних достойників (були часи, коли достойники були пересічні) не досягає. Сіґурд не має вад, але має чесноти.
Він – фаталістичний месія германської традиції.
І різниця між його месіянством і Христовим настільки ж очевидна, наскільки очевидна різниця між германцем і семітом тисячу років тому. Бог з Синаю не вважав за потрібне розповісти Мойсею за еволюційну теорію, а германцем в тих умовах було недоречним говорити про милосердя. Просто-бо для них це було не актуально.
Є, однак, ще одна цікава, майже гетсиманська паралель – Сіґурд не просто приймає свою долю, але й ще приймає той факт, що він не потрапить до Вальгалли, а спуститься в темне царство Гель – себто за його відважність і хоробрість, як і за його фаталізм йому, властиво, нічого не перепадає. Він приймає свою долю без жодних авансів і завдатків. Ось тут подібність із Христом дуже серйозна: судячи з Євангелій, Ісус теж не має і не вимагає жодної нагороди за Свою місію. Достатньо самого факту чесноти.
Але повернемось до наших вепрів. Чому ж саговий текст Вьолсьунґів читається не як листування пані такої-от з графом таким-то? Перша причина – в архетиповості героїв, месіянстві Сіґурда і фаталізмі, який пронизує і те, і інше. Друге – в кодуванні памʼяті про катастрофу, під час якої була виплекана надія на спасителя, який вкаже шлях, стане зіркою на краю всесвіту. Сама катастрофа стає осягнутою лише через міт. У листування не має мети щось пояснити на найвищих рівнях буття, воно є онтологічно пласким. Сага ж через міт наближається до найвищих щаблів буття.
І цього вже нібито достатньо, з лихвою, але є ще третє – воно полягає у відчутті спектаклю перед богами, які спостерігають за Сіґурдом, Нівлунґами й всіма героями драми. Історичні події стають надісторичними, а героїзм – надгероїчним. Як і фаталізм – надфаталістичним. Всі персонажі й все, що з ними стається, вже закарбовано в вічність.
Але є ще один аспект, який також варто проговорити: це родова тяглість Сіґурда, який є правнуком Одіна, але що важливіше, – як не дивно, – сином Сіґмунда сина Вьольсунґа (про нетиповість його імені, яке радше мало б бути “прізвищем” читайте у книзі Томаса Алана Шиппі “Сміючись і помру” – ми лише завважимо, що, імовірно, за життя – якщо таке було – Вьольсунґа звали просто Вьольсі). Коли ми говоримо про батька Сіґурда, то перше, що спадає на думку, – це епізод з деревом Барнсток, в якому Сіґмунд фактично отримує силу – ту силу, яку він пізніше передає Сіґурду. Що цікаво – сила ця в міру відділеності від Одіна в роді втрачає на силі (перепрошую за каламбур) – себто, у правнука менше сили, ніж у онука (а у онука менше, ніж у сина) Одіна. Саме тому Сіґурд Фавнірсбані мусить забрати силу в дракона Фавніра і відтак пройти повторну ініціацію – в індійській традиції він би отримав за це епітет “двічінароджений”. Але що ж – давній скандинав мав би бути вдячним за таку можливість, яка, до речі, проявляється і у ритуальному сходженні конунґа в предківський курган по гамінґʼю.
Втім, є тут ще одна нерозкрита подібність – обидва міти: і меч у камені, і міт Сіґурда (а якщо копнути ще глибше – і міт Вічної зими), – лежать у площі катастрофізму, якби зараз сказали – апокаліптизму. Сіґмунд відновлює баланс в умовах “вчорашньої” катастрофи, яка тягнеться до праіндоєвропейських часів, тим часом як Сіґурд відновлює баланс в умовах катастрофи “сьогоднішньої”. Ми можемо – дуже обережно, на підставі повторюваності структур – провести аналогію з Давидом і Христом. І вона цікава – бо якраз таки в образі Христа утілена трагічність, розуміння своєї долі, чаші, яку не відвести. Сіґурд теж має таку чашу, теж знає, що в ній за напій, і це далеко не вересовий трунок з кущів, а цілком собі сумна трагічна доля. Обидва її приймають, перезавантажуючи тим світ. Але слід чітко усвідомити, що перед нами не слід християнства, а радше інстинктивні очікування, з поправкою на культурі особливості. Сіґурд втілює те, що Ернст Юнґер називав “героїчним світоглядом”, натомість Ісус втілював “емпатичний світогляд” – так само можна казати й про не так протиставлення, як радше взаємодоповнювання вертикальності й горизонтальності. Що їх поєднує, так це те, що обидва вони проступають в сюжеті як вітальні сили, солярні й родючі. І як сили глибоко трагічні. І знову ж – таке порівняння саме лежить в площині повторюваних структур. Якщо згадати відкіля у семітів зʼявились месіянські очікування, – а майже точно, що від персів, – то можна ще й обережно припустити, що і в скандинавів це було органічним розвитком тих самих ідей — так само як нордична гамінґʼя є структурно подібною до перського хварно, так і Сіґурд чимсь схожий на Саошіянта, а обидва вони – на Мошіаха, втіленого згідно з християнською ортодоксією в Христі. Тут однак є ще дещо – Саошіянт не один, і так само не один і Мошіах – кожному поколінню свій спаситель, але існує останній, який завершує цикл, зупиняє історію, повертає до-час. Чому ж тоді Саошіянт і Мошіах (якщо в християнстві – то Його друге пришестя) віддалені в майбутнє, але Сіґурд вже був у минулому і ніхто не чекає його повернення. Тут є два аспекти. По-перше, ми не знаємо, чи при органічному розвитку нордичної релігії Сіґурда б не почали чекати вдруге. Утім це питання відкрите і не закриється, імовірно, ніколи. Другий аспект – платонічний. Ми можемо небезпідставно стверджувати, що платонізм вплинув на куртуазію. Куртуазія вплинула відтак і на сагову традицію Вьольсунґів, а можливо і на еддичні пісні про них, що були так само занадто пізно записані й могли бути підкореговані чи то усною традицією, що поглинала нові віяння, чи то письмовим втручанням діячів культури (це, утім, марґінальний погляд і ми тут базуємось ні на чому). Так само, однак, це могла бути й протоіндоєвропейська традиція. Але – в чому вона полягає? Все просто – найкращі часи віддаляються у минуле, а не в майбутнє, в початок циклу, а не в кінець, щоби надихати наступників.
Ось так Платон вигадує міт про Атлантиду – аби у греків була переможна історія з минулого, яка надихає їх на перемоги в майбутньому. Нині така тенденція зазнала профанації й вже не надихає, а виправдовує, часто-густо воєнні злочини. Але в часи Апокаліпсиса, який знищив врожай і давньогерманські королівства (в вияві екологічної катастрофи й гунської експансії відповідно) Сіґурд став саме таким героєм – і тепер будь-яка катастрофа містить в собі надію на її подолання новітнім Сіґурдом. Який завжди й в минулому – і в майбутньому.
Нарешті, підібʼємо неостаточні підсумки.
Проаналізувавши історію Сіґурда, ми можемо стверджувати про паралельне розгортання месіянських очікувань у германців і у східних народів. Сіґурд втілює архетипову чесноту нордичного месії – достойника, здатного відновити баланс. Його постать формується на противагу розпаду катастрофи. І зрештою його загибель стає жирарівською жертвою задля подальшого уможливлення добробуту спільноти. Але це стосується не лише минулого, але й, можливо, майбутнього.
Проте – чи взагалі легітимно ставити питання про месіянські очікування у давніх германців? Повернення Сіґурда вони начебто не чекали (принаймні це ніяк не виводиться з відомих нам текстів). Але артуріанський мотив “короля віднині й навіки” притаманний і їм. Можна згадати Гольґера Данського або Гайнріха Птахолова, королів, на чиє повернення неіронічно очікували саксонці й дани, коли з їхніми країнами буде геть уже скрутно. Ви скажете, що це пізніший (артуріанський же) вплив. Добре! А що скажете про Івара, сина Раґнара (а через Аслауґ – нащадка Сіґурда й самого Одіна), який, будучи похованим у своїх англійських володіннях, став після смерті запорукою того, що жоден чужинець не зможе загарбати ці землі? Аж Вільгельму Завойовнику, – особистості, як і Гаральд Гарне Волосся – а вони обидва прото- (Гаральд) і вже повноцінний (Вільгельм) феодали, – багато в чому антитрадиційної, руйнівної, – довелося викопати його нефортунні рештки, щоб здобути перемогу. Є в цьому щось месіанське?
Але яку світоглядну роль виконує легендарний, а проте історичний одініст Еґіль? І до чого тут зрештою “номадичність”?
Спершу, однак, варто незлим тихим словом загадати Сноррі Стурлусона. Його вважають цілком імовірним автором “Саги про Еґіля”. І про нього ми знаємо, що мав він цілком позбавлену високих чеснот біографію, а втім, був людиною освіченою і літературно неабияк обдарованою, і – що важливо, він був християнином. Проте з останнім все не так просто. Як не дивно, ані в точно йому належній “Молодшій Едді”, ані в гіпотетичній його ж “Сазі про Еґіля” він не намагається повернути язичництва, але і не очорняє його з позиції християнської ортодоксії. Сноррі не вписується в біном “язичник-антихристиянин/християнин-антиязичник”. Якби він хотів, наче справжній ортодокс, очорнити хибні поганські культи — він би назвав асів бісами, а Одіна — сатаною. Він, проте, послідовно цього не робить. Навпаки — в момент розпаду структури (для багатьох вочевидь катастрофічної) він зберігає за богами предків онтологічний статус достойників. Вони вже не боги. Але вони точно не ворожі нижчі даймони.
З іншого боку Ісуса (Месію) Сноррі відчуває як новий виток світу, після якого відновлення старого вже не потрібне — Ісус тепер і сам конунг, Він приніс нове, але це не руйнує старе: бо з новим Ісус не відштовхує старого. Закон пророків народу Сноррі не змінився, а перетворився. Сходження Христа в пекло з однойменної саги — чудовий приклад такого поєднання.
Сноррі аж ніяк не вписується в бінарну опозицію. В неї ж не вписується й Еґіль, син Лисого Ґріма. Тільки останній заходить ще далі у злитті.
Еґіль – це Еґіль і його рід. Міркування над номадичністю й історичністю
Еґіля сина Лисого Ґріма частенько називають антигероєм. На тій підставі, що він, мовляв, порушує норми моралі й взагалі схильний до ультранасильства. Але це вкрай дивний закид. З погляду сучасної моралі – так, антигерой (як і, зрештою, переважна більшість сагових героїв). З погляду християнської моралі – з одного боку, бути розбійником справа негідна, але “Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за дру́зів своїх” (від Івана 15:13, пер. І. Огієнка), що і доводить Еґіль, наражаючись раз по разу на небезпеку, щоб врятувати від смерті своїх друзів. У всякому разі, з позиції моралі язичницької, родової, а рівно і воїнської, Еґіль якраз демонструє ідеальні риси: вірність близьким, жертовність, звитягу і, звісно ж, нестримний, як вітер над Атлантикою, дух авантюризму. Перефразуємо Франка: “Який же він, у біса, антигерой?”
Постать Сіґурда була абсолютно необхідна – і абсолютно ж неминуча – у світі вендельської доби, коли германці пережили такі потрясіння, як Велике переселення народів і кліматичну кризу VI століття. Потрібен був ідеал без вад, втілений етос, і етос цей не міг бути інакшим, ніж воїнський. Понад те: воїнсько-статусний, королівський. І Сіґурд став “вічним” героєм германської традиції, взірцем для шляхетної верстви. Еґіль також втілює воїнський етос, але вже у зовсім іншому світі, у зовсім іншому соціальному контексті: у світі родової саги, у світі зламу суспільного договору, ба більше – у світі зламу сакральної традиції. Якщо Сіґурд – месія (приклад для наслідування, якщо без зайвого патосу) з часопростору цілком міфопоетичного (хоч і не без історичного підґрунтя), то Еґіль – месія часів реальних, темних і сумних.
Принаймні – так ці постаті мали б сприйматися через оптику жанрів, героями яких вони є.
В чому ж месіанство Еґіля? Справді – неочевидно. Але прослідкуємо хоча б поверхнево за мотивами його подвигів, які й становлять головний інтерес для авдиторії саги. У своїх стосунках з “сильними світу сього” Еґіль завжди відстоює певний лад, порядок, справедливість. Його боротьба за спадок його дружини у Норвегії може здаватися банальною зажерливістю – але є підстави дивитися на них як на спробу відстояти дружинині – а відтак і свої – родові права. Його протистояння з родом Гаральда Гарне Волосся продиктоване рівно тим же мотивом. Понад те: Еґіль цілком безкорисно використовує як свою воїнську доблесть, так і свої чаклунські вміння для допомоги і друзям, і людям малознайомим. Навіть епізод із убивством королівського розпорядника на острові Атлей стається зовсім не тому, що його з компаньйонами спершу не почастували пивом, а тому, що його намагалися отруїти.
А не треба труїти людину, яку ти приймаєш як гостя!
Що цікаво – Еґіль проносить в собі те, що можна назвати “номадичністю”. Він перебуває в процесі постійного становлення і змінюється, потрапляючи в різні історичні обставини. Але за цим стоїть і його вміння зберігати глибинні структури – найперше, в магічному ремеслі, яким Еґіль володіє на рівні справжнього майстра. Легко пояснити таке поєднання: з одного боку, Еґіль належить до першого покоління народжених в Ісландії, себто він вже народжений на землі обітованій, вона вже є його домом. Утім, Еґіль – з першого покоління, і в його оточенні, майже певно, є молоді родичі й знайомці, яких ось щойно вигнали з їхньої рідної Норвегії. Ба більше – вони й досі прибувають на цей острів, рятуючись від нових порядків конунґа-протофеодала Гаральда Гарне Волосся. Для Еґіля – це родова травма, яка формує його особистість. Тож Еґіль – ніби вдома, а ніби вигнанець. Десь посередині між буттям і становленням. Між закоріненістю і виживанням, непевністю, де саме знаходиться його земля – адже предки й друзі ностальгують, а він усе це неминуче всотує. Себто він архетиповий кочівник – ось в чому його номадичність: проносити традицію предків, навіть бувши першим з вигнанців, народжених на новій землі, в новому осерді буття, де все так непевно, але де ще все можливо. На лімінальній межі постійного становлення, verdandi єжи зволите.
Себто Еґіль не просто “чудить” від надлишку тестостерону, вродженої психопатії, підставте свій діагноз – він намагається перезібрати світ. У сазі цього прямо не сказано (і не могло бути сказано), але Еґіль – як вигнанець, який відчайдушно прагне закорінення – має побудувати новий космос із уламків старого. На новій землі, на незасвоєному, лімінальному просторі. І цю свою потребу несе із собою всюди, куди закидає його воля невблаганних норн. Адже, якщо проаналізувати зміни, які відбулися у скандинавському світі під час доби вікінгів, то можна помітити, що космос – традиційний лад вільних поселян-бондів – руйнується просто-таки на очах. Зазіхання на єдиновладність конунгів, перші спроби християнізації й породжені ними світоглядні конфлікти, занепад звичаєвого права (яке довелося спеціально кодифікувати за правління Гакона Доброго!) – все це призвело до утворення нового суспільного прошарку, влило нову кров в скандинавську експансію, словом – мультиплікувало кількість фактичних вигнанців.
А ель вигнанця – холодний, і хліб його гіркий.
Можна зауважити, що Еґіль, на відміну від Сіґурда, вад не позбавлений. Що у нього поганий характер. Постійні конфлікти з братом Торольвом, з батьком Ґрімом, з сином Торстейном. Що він і справді жадібний. Що у своєму жаданні справедливості він таки передає куті меду. І все це буде правдою. Але майже все, що він робить, продиктоване не в останню чергу бажанням попіклуватися про свій рід, проростити на новій землі свій Барнсток, навіть попри конфлікти з родичами. І видається, що ця його інтенція розповсюджується навіть за межі свого родового колективу.
Зрештою – і це головна відмінність між Еґілем і Сіґурдом – син Лисого Ґріма герой не міту, а давньоісландського сьогодення. Чи пак мав би сприйматися таким. Годі чекати від нього моральної досконалості легендарного персонажа. Натомість варто чекати моральності свого часу. І свого місця. І тут він не хибить. Саме тому він є майже ідеальним героєм родової саги. Героєм вигнанців, кочівників, вимушених переселенців. Таким, на якого варто взоруватися тому, хто також прагне побудувати свій дім, виростити древо роду свого. Навіть якщо він не вдома. Навіть якщо він в ному домі. Він принаймні точно з тих, кого не соромно мати серед своїх пращурів.
Автори: Семен Бондар і Віталій Кривоніс
