Мішель де Монтень: медитації над архаїкою

Німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920) у своїй праці «Протестантська етика і дух капіталізму»[1] (1905 р.) використав поетичний вислів Фрідріха Шиллера (1759-1805) «розчаклування природи» у якості наукового терміну. На думку Макса Вебера, раціональна наука, яка розбирала живу природу як механізм на дрібні деталі й пояснювала основні принципи їхньої роботи, стала надзвичайно потужнім рушієм людського прогресу і розвитку цивілізації. Впродовж ХХ ст. антропологи і етнографи задумувалися про наслідки цього розчаклування. Найбільше їх турбував той факт, що наука не змогла подолати віру в духів природи і різні містично-магічні практики. Вони задавалися питанням як можна розуміти зв’язок між духовними сутностями архаїчних народів з повсякденним життя сучасної людини, яка не втратила цей зв’язок з природою. Американські, європейські, російські науковці, у меншій мірі з країн Далекого Сходу, дійшли до дивовижних висновків, які продемонстрували не лише культурологічну важливість проробленої ними роботи, але також і екологічне, політичне і філософське значення. Однак, тут варто відзначити, що таке розчаклування природи розпочалося задовго до періоду історії, в якому жив і творив німецький соціолог.

Життя архаїчної людини приваблювало багатьох філософів, вчених, релігійних діячів і письменників ще до виникнення антропології або етнографії. Ймовірно, першим, хто критично звернувся до аналізу життєсвіту архаїчної людини, був французький філософ Мішель де Монтень (1533-1592). У своїх «Пробах» він подав есе під назвою «Про канібалів»[2], де намагався зрозуміти їхній світогляд і передати його для європейського читача. Основним інформантом виступав його слуга Свіда, котрий проживав деякий час у колонії «Франція Антарктична». Це була перша французька колонія в Південній Америці, що існувала 1555-1567 роках. Розташовувалася на південь від екватора. Нині території сучасної Бразилії, по берегах затоки Ріо-де-Жанейро, аж до Кабо-Фріо, де оселилися втікачі гугеноти. Колонія була ліквідована португальськими військовими силами. Очільником «Франції Антарктичної» був Ніколя Дюран де Віллеганьйон, який симпатизував гугенотам, що шукали притулок від засилля католицького духовенства у Франції. Але португальська влада не мала наміру терпіти присутність іноземців на території, яку вони вважали своєю. Тому 1567 року колонія була зруйнована португальцями. Слуга Монтеня прожив там близько десять років. Окрім свого найманого робітника, французький філософ також спілкувався з деякими моряками, з якими він познайомився через посередництво Свіди. Окрім цього, сам філософ мав особисте спілкування з аборигенами Південної Америки, але нарікав на свого перекладача, який не міг добре перекладати його питання[3]. На нашу думку, найцікавішими у цьому контексті виступають свідчення про побут індіанців. На жаль, з його записів дуже складно ідентифікувати представників конкретних племен чи народів, з якими він міг спілкуватися. Однак, не зважаючи на цей факт, Мішель де Монтень постає як перший протоантрополог, який робить замальовки життя архаїчної людини. Наприклад, це добре прослідковується у тексті вказаного есе:

«Домів’я їхні довжелезні, здатні вмістити двісті-триста душ і обкладені корою великих дерев: одним краєм вона упирається в землю, а другим прилягає вгорі до щита, як у деяких наших шпихлірах, чий дах спускається аж до землі й заразом править за бічну стіну.

З дерева твердої породи вони ріжуть і вистругують мечі та рожна. Ліжка у них із бавовняної матерії, підвішені до стелі так, як у нас на кораблях, і кожен має своє; жінки сплять осібно від чоловіків. Устають вони з сонцем і зразу снідають, наїдаючись на цілий день. Обіду і вечері у них не буває. За сніданням вони не п’ють, так само як ніколи не п’ють, за словами Свіди, під час трапези деякі східні народи; зате вони п’ють не раз протягом дня і п’ють донесхочу. Напій готують з якогось кореня, і кольору він нашого кларету. П’ють його лише теплим; напій зберігається не більше як два-три дні; смак має терпкуватий, анітрохи не п’янить і дуже корисний для шлунку; але на тих, хто до нього не призвичаєний, діє як проносне; а хто до нього призвичаєний, тому він неабияк смакує. Замість хліба вони вживають якусь білу масу, на зразок зацукрованого коріяндру. Я покуштував тієї потрави: вона нудотно-солодкава»[4].

У цьому фрагменті важливим є той факт, що Монтень досить докладно описував побут, використовуючи порівняння, які він брав зі звичного для нього середовища. Також філософ особисто коштував приготовлений хліб і максимально, наскільки міг собі дозволити, долучитися до архаїчного устрою життя через спілкування з представниками архаїчних культур. Однак, для нас найцікавішими з його тексту виступають описи духовно-релігійного життя індіанців:

«Мають вони жерців та пророків, які лише вряди-годи показуються на людях, мешкаючи десь у горах. З нагоди їхньої з’яви вряджається бучне свято й урочисте зібрання багатьох сіл (кожна повітка, описана мною, становить собою одне село, і віддалені вони між собою десь на французьку милю). Цей пророк промовляє прилюдно, закликаючи людей до чеснотливого життя і сповнення обов’язку: але ця вся мораль охоплює лише два правила – бути хоробрим у битві і кохати своїх жінок. Такий пророк віщує їм прийдешність і підказує, чого вони можуть сподіватися у своїх починаннях; схиляє їх до війни, або відвертає від неї; але він має вгадати напевне: якщо вийде не так, як він передбачив, його посічуть на капусту, як запопадуть, і прокленуть як фальшивого пророка. З цієї причини, коли хтось із них дасть маху, то тікає світ за очі.

Віщунство – дар боський, тож надуживання ним неприпущенне і карається як шахрайство. У скитів, коли ворожбитові траплялося помилятись, його кидали, прикутого за руки і ноги, на запряжений волами віз, повний хмизу, і підпалювали. Тим, хто веде справи, залежні від людської мудрості, можна пробачити, оскільки вони роблять, що можуть. Але ті, хто дурить нас позірністю надприродних здібностей, що лежать поза нашою тямою, – хіба не заслуговують вони на кару за недотримання обітниці і за безчільне ошуканство?»[5]

Для Монтеня архаїчні народи не були варварами. У цьому контексті він розмірковує про те, що існує безліч свідчень з античних часів, коли давні греки або римляни так просто називали чужинців. Оскільки для освічених людей все незвичне вважати варварством було б таким самим дикунством. Саме у цьому есе зароджується ідея про «благородного дикуна», який наділений етичним розумінням природніх міжлюдських відносин. Ця ідея отримає досить цікавий розвиток у працях французьких просвітників і британських письменників і доживе аж до ХХІ ст. У своєму тексті Монтень, наприклад, не засуджує канібалізм незнайомих йому народів, а навпаки наводить приклади тортур і нелюдської поведінки серед своїх «цивілізованих» співвітчизників. Цим самим він задається питанням, хто насправді ближчий до природнього устрою життя людини: жителі Франції, Португалії, Іспанії чи корінне населення «Нового світу». Для нього правильна відповідь була очевидною і не знаходилася на стороні європейської цивілізації. Його досить короткий філософський аналіз життєсвіту архаїчних народів «Нового світу» зародив цілу низку подальших пошуків природньої етики і права, що найкраще знайде своє відображення у творчості Жан Жака Руссо.

Однак в період XVI-XVIIІ ст. продовжував домінувати монотеїстичний погляд на природу божественної реальності. Тому для більшості місіонерів, мандрівників або торговців, які мали можливість зустрічатися з представниками архаїчних культур, всі вони тубільців розуміли як язичниками. У певному сенсі вони були праві. Однак накладали свої знання на зовсім невідомі культури. Тому, ймовірно, Монтень був чи не єдиним представником своєї епохи, котрий поглянув на представників архаїчної культури з позиції антрополога, який просто намагався зрозуміти їхню соціальну природу.

Автор: Віталій Щепанський


[1] Макс Вебер, Протестантська етика і дух капіталізму (Київ: Наш формат, 2018).
[2] Мішель де Монтень, Проби Т.1 (Київ: Дух і літера, 2005).
[3] Ibid, 233-234
[4] Ibid, 225
[5] Ibid. 226

поділитись