«Сонцестояння» Арі Астер

«Сонцестояння» Арі Астера: як це дивитись

«Життя – це коло», – цю фразу ми можемо почути в другій повнометражній стрічці Арі Астера. Вічний закон циклічності проявляється не тільки в житті/смерті, але і в кіномистецтві. Шанувальники «The Wicker Man» минулого року раділи через те, що зможуть нарешті отримати якщо не повноцінний ремейк, то своєрідний парафраз одного з головних фольк-горрорів в історії. В результаті думки глядацької аудиторії розділилися: хтось визнає «Сонцестояння» Арі Астера фільмом, що претендує на статус сучасної класики і культової стрічки, а інші називають його смішною лайт-версією, котра поступається за рядом параметрів «Плетеній людині».

Минув рік з моменту виходу фільму в прокат, і сьогодні, у день літнього сонцестояння, пропонуємо вам розібратися з тим, чому ця стрічка нас лякає і зачаровує? Читайте про емпатію, закриті спільноти, ментальні хвороби, язичництво і європейські свята вогню в «Сонцестоянні» у нашій пізній рецензії.

Арі Астер прославився після виходу своєї дебютної картини «Реінкарнація» («Спадковість»), яка стала сенсацією на фестивалі «Санденс». Фільм виділяється серед класичних (ми вживаємо тут це слово в найбільш негативному сенсі) горрорів незвичайною драматургією, абсолютно феєричною, по-справжньому божевільною акторською подачею, а ще чудово проробленим і несподіваним для сучасного глядача інтелектуальним бекграундом (погодьтеся, що далеко не в кожному фільмі жахів автори звертаються до середньовічної теургії і запозичують містичну платформу оповіді в магічному гримуарі «Малий ключ Соломона»). «Реінкарнація» налякала своєю безпосередністю і заінтригувала естетизмом навіть найвимогливіших поціновувачів кіно, тому «Сонцестояння» перетворилося на одну з найбільш очікуваних стрічок 2019-го року.

Сюжет другого (за рахунком, але не за важливістю) фільму Арі Астера досить простий: американка Дані Ардор (Флоренс П’ю) має проблемні стосунки зі своїм бойфрендом Крістіаном (Джек Рейнор), якого (хоча, якщо точніше, не стільки його, але більшою мірою його друзів) турбує нав’язливість дівчини та її постійний депресивний стан. Останнє пов’язано з сестрою Дані, яка страждає від біполярного розладу. Каталізатором подальших подій для Дані, що живе в психологічній і екзистенціальній прірві, стає новина про самогубство сестри, що спричинило і смерть їхніх обох батьків. Це посилює проблеми з Крістіаном, який якраз в цей час збирається полетіти разом зі своїми друзями у Швецію на свято літнього сонцестояння. В шведський Гельсінгланд їх запрошує Пелле, який хоче продемонструвати всім спосіб життя його родової спільноти. Особливий інтерес Пелле проявляє саме до Дані, яка вирішує приєднатися до хлопців в надії, що подорож допоможе їй оговтатися від горя і «струснути» любовні відносини з Крістіаном.

Що відбувається далі? А далі, вже після приїзду героїв до Швеції, ми спостерігаємо псилоцибінову фантасмагорію, що повільно переростає в тривожну історію із запахом запеченої на сонці крові, вигорілої трави і народних гулянь. Адже Хорга –  це відокремлена громада, яка живе за власними, давніми язичницькими законами, котрі дбайливо охороняються і шануються учасниками цієї спільноти.

Навряд чи варто переказувати повністю сюжет фільму, що став однією з головних кіносенсацій минулого року. У мережі можна знайти величезну кількість розборів «Сонцестояння», жартів і мемів на тему різних мотивів фільму. Одним з найбільш моторошних для сучасного глядача аспектів, які змальовує Арі Астер, є помста Дані своєму коханому, котрий закріпив власну відстороненість і байдуже ставлення до дівчини ритуалізованою зрадою, випадковим (або не зовсім) свідком якої стала головна героїня. Подібний сюжетний хід римується не тільки з подіями життя самого Арі Астера, який не приховує того, що прийшов до ідеї створення фільму через власний болючий розрив стосунків, а і з вже класичною «Медеєю» в прочитанні Пазоліні, котрий змінив культурний гнів Евріпіда на авторську милість до чаклунки, поглянув на покарання за зраду як на можливість вираження її індивідуальної волі, повернення до коріння і божественної сили всередині неї, через що фактично злочин був прощений богами.

Чому «Сонцестояння» лякає і зачаровує сучасного глядача? Ні для кого не секрет, що горрор-культура на даному етапі переживає черговий розквіт. Ми спостерігаємо не тільки нову хвилю виходу фольк-горрорів, а й взагалі переосмислення різних канонів загального жанру, що виливається в спільне презирство авторів і глядачів до кліше фільмів жахів і повільно проростаючу в нашому розумінні (як і поступово наростає відчуття страху і жаху під час перегляду таких фільмів) любов до так званих слоубьорнерів. Хтось розглядає повернення до тематики окультного і релігійного, що розцінюється як джерело жаху, як паралель політичним тенденціям останніх десятиліть, наростанню консерватизму в суспільстві, et cetera. Насправді, ми дійсно можемо бачити пробудження інтересу до язичництва і езотерики навіть в сучасній поп-культурі і соціальних мережах. Причому це виражається не тільки в смішній, часто блюзнірській формі ворожок та астрологів на пострадянському телебаченні, а й серед молодих людей із різних країн, з абсолютно різними політичними уподобаннями, серед цілком адекватних, при здоровому глузді музичних виконавців, письменників і публіцистів. Ймовірно, не варто вдаватися в нью-ейдж термінологію і говорити про настання Ери Водолія, але, очевидно, що звільнення від пов’язаної з просвітництвом ідеології християнства, що давним-давно втратила свою функцію і вітальність, і новоутворений вакуум, що аж ніяк не заповнити раціоналістичним світоглядом, провокує культурний запит на альтернативну форму духовності, а тому, так чи інакше, в наступні роки на нас чекає дещо досить цікаве в різних сферах думки і мистецтва.

Все це один суцільний «крик про допомогу» від нашого несвідомого, яке просить  розблокувати те, що було приховано темрявою століть, і знову звернутися до джерела, що позбавить від травмованості нового у всіх сенсах часу.

З травмованістю й дійсно справи кепські. Думаю, що всі помітили, все більш наростаючий інтерес до ментальних хвороб: практично кожен визнає необхідність терапії, позаяк в умовах сучасного міста складно утримувати себе в таких умовах, аби психічні процеси протікали без патологій. Сестра Дані Ардор за сюжетом страждає від біполярного розладу, і після смерті сім’ї Дані власне й сама починає відчувати посттравматичну тривожність, апатію і напади скорботи та паніки. Фактично ми бачимо, що ментальні розлади є чорною пухлиною нашого століття, при тому, що лякає нас чомусь більше надмірно барвисте село в Швеції з декількома ритуальними вбивствами, а не огортаюча смертельним холодом історія загибелі сестри та батьків головної героїні. Хорга пропонує Дані те, чого вона потребувала найбільше – емпатію й єднання. Психоделічна терапія з екстатичними танцями, ритуальне очищення виявляється найкращими ліками від травми самотності, хворобливості й роз’єднаності. Відчуття того, що все навколо – єдине, позбавляє від страху. Не важливо, чи стосується це людських відносин і віднайдення сім’ї в шведській закритій комуні, або занурення в наркотичну казку і усвідомлення зв’язку з природою та її циклами.

Арі Астер демонструє нам сектантів з неприхованою симпатією до них. Друзі Крістіана –  Марк і Джош – заходять на заборонену територію, ставляться до реліквій і табуйованих місць без належної поваги, що не може бути виправдане ані дослідницьким, ані тим більше марним інтересом. Перший з хлопців є уособленням архетипу блазня, що підтверджується блазнівським ковпаком Марка в заключній сцені, другий – мага, вченого, проте обидва приходять до загибелі. Фактично частиною ком’юніті стає тільки Дані, що переживає звільнення від минулого життя в моторошному і трохи смішному вбранні з квітів. «Сонцестояння» не боїться здатися нам смішним (так само як і «Реінкарнація»).

Арі Астер зображує сонячний, сліпуче страшний карнавал життя без надмірностей, де фінальною крапкою стає вже не маска жаху, а посмішка на обличчі головної героїні.

«Сонцестояння» – фільм, що містить величезну кількість відсилок. Причому розгадувати референси можна до нескінченності. Ще на самому початку фільм відкриває фреска із зображенням практично всіх подій, які далі глядач побачить на екрані. А в одній зі сцен після звістки про смерть родини Дані ми бачимо картину, що висить над ліжком дівчини –  ілюстрацію Йона Бауера до шведської народної казки «Невинна прогулянка», зображення ведмедя на якій натякає на смерть Крістіана в кінці стрічки (до слова, сам Йон Бауер також загинув разом з усією родиною, потонувши в озері під час подорожі).

Звичайно, «Сонцестояння» наповнене, в першу чергу, безліччю відсилок до дохристиянських традицій. Тотемізм, ритуальні й символічні жертвопринесення Матері-Землі, скандинавська кара у вигляді «кривавого орла», архаїчні привороти з менструальною кров’ю, використання в одязі та оздобленні осель рунічних знаків.

Відкритим є питання про те, чи потрібно вгадувати значення останніх в тій чи іншій сцені, так як очевидно, що тут вони взяті скоріше для антуражу, хоча Астер запевняв у своїх інтерв’ю, що приділив деякий час вивченню футарка. Так, можливо, стіл у вигляді Одала відсилає глядача до спадковості й родових традицій. Але взагалі-то в «Сонцестоянні» багато необов’язкового символізму і взагалі гіперболізованих моментів. Наприклад, оракул з Хорги навряд чи пов’язаний з справжніми традиціями сакралізованого інцесту, як і необхідність людських жертвоприношень в день літнього сонцестояння – це цілком і повністю авторський задум, злегка натхненний прочитаною Астером працею Дж. Фрезера «Золота гілка». Звернувшись до книги Фрезера, можна відшукати відомості про європейські свята вогню:

«З незапам’ятних часів в Європі існує звичай, згідно якому селяни в певні дні року розпалюють багаття, танцюють навколо них або ж через них стрибають. Є підстави віднести ці звичаї до епохи Середньовіччя. Проте аналогічних звичаїв дотримувалися і в давнину, а це говорить про те, що вони своїм корінням сягають у дохристиянську епоху. Дійсно, найперші відомості про існування цих звичаїв у Північній Європі ми черпаємо із започаткованих в VIII столітті спроб християнських синодів скасувати ці звичаї як язичницькі. Нерідко на цих вогнищах спалювалися опудала людей або інсценувалося спалення живої людини. Є підстави вважати, що в далекому минулому в таких випадках дійсно спалювали живих людей …

Найчастіше, однак, ці свята влаштовувалися по всій Європі напередодні літнього сонцестояння (23 червня) або в день літнього сонцестояння (24 червня). Аби надати цим святам легкий християнський відтінок, день літнього сонцестояння назвали на честь святого Іоанна Хрестителя; проте немає сумнівів, що ці свята почали справляти до нашої ери. Літнє сонцестояння, або день святого Іоанна, є поворотним в русі сонця, в цей день світило, яке підіймалося до тієї пори, зупиняється і починає зворотний шлях по небосхилу. Це явище не могло не шокувати первісну людину. Розмірковуючи над пересуванням світила по небесах, людина ще й не підозрювала про своє безсилля перед потужними циклічними змінами в природі і уявляла, що може допомогти сонцю своєю слабкою рукою підтримати його полум’я».

У фільмі ритуальне очищення вогнем і приношення добровільної жертви, покликаної раз на 90 років відновити порядок речей і продовжити цикл життя, проводиться в дещо гротескному будинку в формі трикутника – теж символ вогню і материнського лона –  жовтого кольору (власне кажучи, цей колір також символізує вогонь і сонце, так само як і божевілля).

Майське дерево – це ні що інше, як символ світового дерева, яке зв’язує земне і небесне; слід старовинних вірувань німецьких народів і традиції вшанування священних дерев. У Швеції майське дерево встановлюють у день сонцестояння за однією з версій тому, що колись німецькі торговці підняли травневий стовп в червні, позаяк трохи раніше, в травні просто не знайшли в Швеції відповідних трав і квітів через різницю клімату.

Таким чином, символічне навантаження «Сонцестояння» поєднує відсилки до реальних традицій і вірувань з авторською вигадкою, яка потрібна для необхідного ступеня умовності й наростання саспенсу. При цьому, абсолютно не має значення те, що культ в Хорзі має риси поклоніння Землі як жіночому божеству. Матріархальний або патріархальний (перше ставиться під сумнів і тому, що цим поняттям люблять жонглювати, попри те, що сам факт існування матріархальних суспільств і відповідної стадії послідовного розвитку людства не доведено) порядок – сучасного глядача лякає язичницька обрядовість як така, адже раціональне, а не релігійне або магічне, мислення не приймає обов’язкову необхідність жертви або співіснування в рамках ієрархії та регламентованої духовними аспектами структури.

Фільм «Плетена людина» в 70-х демонстрував появу християнина як сущого нетями, фактично немовляти за рівнем розуміння речей, в загадковому світі язичницької спільноти. Але разом з тим, незрозуміла прихильність фанатів класичній «Плетеній людині», що експлуатує культуру хіпі та справжнісінький нью-ейдж, а не «Сонцестоянню», котре все-таки розширює погляд на язичницьку обрядовість і відкриває глядачеві більш детально пропрацьований бекграунд. Проте, обидва фільми зав’язані на одному й тому ж –  давньому культурному страху перед ізольованими спільнотами. Крім того, ясно і те, що блокуючи ірраціональне, жіноче як природне, ми не прийдемо до якісно нового розуміння світу і набуття цілісності. Необхідно розширювати свій кругозір на ірраціональне і не прагнути утримати себе в рамках тих ідеологічних конструктів, які не функціонують так, аби задовольнити ігноровану людством потребу – потребу в духовному єднанні.

У 90-х роках минулого століття, після виходу серіалу «Друзі», який набив оскомину сьогоднішньому глядачеві, з’явився новий соціальний феномен: міні-спільноти молодих і незалежних людей різної статі, котрі співіснують як друзі й утворюють в мегаполісах щось на зразок сім’ї без кровних зв’язків. «Сонцестояння» дає нам зрозуміти: проект провалений і не працює.

Закрите співтовариство і можливість вписатися в його життєвий устрій надає героїні найголовніше, чого вона потребує: відчуття співпричетності й належний ступінь емпатії. Ключовий момент всієї стрічки – це сцена, в якій жінки починають плакати і кричати разом з Дані після того, як вона дізналася про зраду Крістіана.

Звичайно, ніхто не стверджує, що Астер навмисно або випадково намагається надати нам дещо, що варто прийняти за чисту правду. Мета кіно – занурити нас у повний умовностей солодкий сон з абсурду, трагедії та краси, а прокинувшись ми почнемо ставити собі та світу питання, а не постулювати чіткі й конкретні відповіді.

Але, так чи інакше, можливість не абстрагуватися і вивчати культ як феномен, а прожити його і доторкнутися до вічного принципу надає шанс подолати відокремленість в часі і просторі, відчути єднання з іншими людьми і навіть «страждання разом» – з живими і мертвими. Це і є прорив туди, де життя є чудовим і жахливим у своїй єдності, де відсутня завіса буденності.

Автор: Анастасія Капралова

поділитись