Рецензія на роман Мілоша Урбана «Сім костелів»
«Я говорю про теперішнє. Лише Бог знає, як було раніше. Він знає мою роль у всій цій справі, усі мої слабкості: моя нікчемність не є для нього незнайомою. Господь здатен відрізнити біле від чорного, добро від зла, правду від химери. Я цього не вмію, я ніколи нічого подібного про себе не стверджував. Я не хотів із цим мати нічого спільного, це все через них. Вони вибрали собі мене, і я б дуже здивувався, якби Бог цього не знав. Адже те, про що їм йшлося, я маю від Нього. Який з цього можна зробити висновок? Найбільш неймовірне: їхній задум має Його схвалення.
У такому разі хто я такий, аби пручатись?»
Коли ми говоримо про постмодерн, ми часто — якщо достатньо обізнані — розділяємо політичну і літературну конотацію цього терміну. Літературний постмодернізм, як не дивно, може бути цілком консервативним — згадати хоча б Боргеса, який завжди був близьким до традиціоналізму, дружив з Ернстом Юнґером і дотримувався циклічного погляду на час. Не варто сприймати це як оказію — постмодерний погляд є реакцією на модерн, а радше навіть на гниття модерну. Несправджені очікування можуть викликати сум, але можуть викликати й сміх — істеричний і саркастичний. Саме тому інколи постмодерн стає грізною зброєю, направленою на тлінну сучасність і на пошук виходу з неї. Виходу куди? В майбутнє, яке нарешті покладе край хитавиці? В минуле, сповнене загадкових таємниць? В ліси, де ще вдається зберегти цінності й аристократичність духу? Куди б цей погляд не був спрямований, але він завжди відверненний від сьогодення. Роман Мілоша Урбана «Сім костелів» саме з таких — і він спрямований одразу і на минуле, і в майбутнє — настільки, наскільки минуле може стати майбутнім.
Сюжет і композиція
З першого ознайомлення, входження в текст, ми отримуємо цілком лінійну оповідь про головного героя, меланхолійного невдахи К. (чи випадковим є однаковість цього ініціалу з кафкіанським Йозефом К.?), який приховує своє справжнє ім’я і прізвище — а звати його Квітослав Швах — бо з самого дитинства з нього кпинять саме через ймення, а надто і тому, що Квітослав дійсно закоханий у квіти. І не лише у квіти, а й в середньовічне минуле Праги та її околиць. Він живе в родині, яка тріщить по швах — з вічно незадоволеним батьком, який зраджує матір, і з тою-таки матір’ю, яка у своїй трагічності виглядає радше як символ, ніж як особистість.
«Батьки мене не хотіли. Це через мене вони закріпили свої стосунки одруженням — з дощу та під ринву. Жорстокість, у яку мене в дорослому віці підступно втягнули, була лише логічним наслідком цього непорозуміння. Не знаю нічого більш убогого, ніж одруження, які укладаються у XX столітті, і вважаю себе щасливчиком, оскільки дожив до кінця цього мерзенного століття вільною людиною. Безумовно, це трапилось лише тому, що я вчасно озирнувся назад, звернувся до минувшини, до її таємничих історій. Усіх неможливо переповісти: триватимуть лише ті, які цього варті. Моя власна історія, сьогодні вже давня минувшина, належить до найбільш дивовижних».
Та невдачі супроводжують Квітослава і після того, як він вибирається в середмістя Праги, де зрештою не здобуває нічого: ані закінченої освіти, ані кар’єри поліціянта. Такі як наш головний герой радше закінчують лахмітниками або божевільними (чи не в колишньому костелі, з якого зроблено психлікарню?), не вхопившись за останню нить Аріядни. Та раптом в життя і К. і Праги вривається середньовічний лицар Матіаш Ґмюнд зі своїм блазнюватим супутником Прунсліком, героя знову втягнуто у вир історії, яка твориться просто тут і зараз — і куди ж без красивої (з опису — лише для нашого героя) дівчини, яка полонить серце К. І не лише вона — є ж ще молода дружина колишнього професора історії, який колись, за днів дитинства, так духовно допоміг Квітославові. Але Бог із тим сюжетом — нам-бо все-таки хотілось би, аби шановний читач прожив його сам на сам, тож не будемо псувати йому враження. І перейдемо до філософських складових.
Архітектура: сім костелів, вежі й фортеці
«І блискуча готична вежа ледь утрималась. У травні 1420 року костел спалили, але не цілком. Коли таборські жінки дізнались, що монахині самітницького ордену Святого Августина є дівами, які давали обітницю Христу, вони увірвалися до костелу, неначе навіжені собаки, і вирішили їх замордувати. Нехай це трапляється і зрідка, але Божа кара настала негайно: їхнє біснування порушило стабільність будівлі і на двадцять сім гуситських фурій обвалилась фасадна стіна храму. Їхні товариші поспішали їм на допомогу, але коли вони побачили, що і їх — з їхніми кумедними касками і непоказними щитами — притиснув би бік падаючої вежі, з богорівністю Божих воїнів вони залишили чашниць самотужки розбиратись з їхньою долею. Насильство — так. Але співчуття? Милосердя? Шляхетність? Гуситська орда не знала таких слів. Ідеали високого Середньовіччя для них нічого не означали. Такого дикунства Європа не бачила з часів уторгнення варварів до Вічного міста».
Саме архітектури в цьому романі найбільше. Її сприйняття майже анімістичне, вона тут хіба що не говорить — так, не говорить, але дуже й дуже багато розповідає. Розповідає історії своїх талановитих майстрів і проклятих новаторів, які руйнували її красоту. Розповідає історію Середньовіччя як золотого віку й історію модерну як епохи занепаду цивілізації. Архітектура захищає цінності й сутність не лише Праги чи Чехії, а й усієї Європи — але вона ж і зазнає знущання: тут її плюндрують гусити, а вже по них приходить бароко і вносить свої правки, і як в унісон кажуть і Матіаш, і К. — без жодного права на ці правки й ці новації.
А ще архітектура в цьому романі — це каміння. Каміння, один Квітославовий доторк до якого розкриває йому щось більше за історію, розкриває космос, схований всередині, говорить до нього голосом Бога і його слуг, голосом часу, де у людини були усталені ролі, де людина дотримувалась правил своєї верстви.
І з-посеред веж і фортець найбільше важить і для роману, і для нашого героя саме архітектура костелів. Їх усього сім, шість з яких К. вгадує одразу, а сьомий стає відомим наприкінці — ця загадка становить рушійну силу сюжету. Не так важливо що це за костели — важливо, що це костели, костели-як-втілення-сакрального-і-архітектурного. Костели тут кінцева мета пошуку героями того, що ввібрало б у себе все те, що варто зберегти й пронести — десь, мабуть, так, як це собі уявляли Ґустав Майрінк і Рене Ґенон.
Зрештою, важливо, що перше вбивство — точніше його спроба — з яким зустрічається К., стається теж у костелі, що вчергове підтверджує думку про костели як центр Праги, її архітектури й нематеріального спадку. І позаяк костели несуть найбільше значення, тому їхнє плюндрування є найбільш ганебним і гідним відплати. Ось чому помирають ті, хто зазіхнув на їхню велич і торкнувся їх своєю безправною рукою, бо ж око за око, зуб за зуб, рука за руку, нога за ногу, опік за опік, синяк за синяк, шрам за шрам. Саме час, аби люди повернулись до договору, який Мойсей уклав з Господом.
Час як ще один центр роману
«Час, так само як і людина, старіє. Лише дурень міг вигадати такі поняття, як: «модерна епоха», «новий час», «молодий світ» і схожі лицемірства — лише дурень міг вирішити, що старша камʼяна епоха передувала молодшому часу. Логіка мови протирічить порядку космосу, це відома річ. Мову створили розумні, але дуже непокірні, пихаті діти, які називаються людьми, і вони звикли вимірювати всесвіт своїми мініатюрними мірилами. Чи був Час у 1382 році молодшим чи старшим, ніж зараз? 3 точки зору істориків старшим — що ви про це скажете як історик? Своїх предків ми називаємо батьками, а прадідів асоціюємо з високим віком. Але чи Час тих райських часів не постарів на шість століть? Хіба ж Час молодіє? У жодному разі! Час — це стариган над могилою, який її уникає. У нас зараз початок третього тисячоліття, — принаймні за людськими підрахунками, — і я думаю, що я не єдиний, хто відчуває, що разом з цим переламом настають сутінки — сутінки людей. Люди вивищуються над Богами, вони самозвані боги, і тепер на них за це очікує покарання. Це просто справедливо. Але знайдуться й такі, які все виправлять, — посланці Часу. Вони зупинять занепад і не дадуть відбутись краху».
Але ще одним центром роману, поза костелами, є час, який переслідує героя, час, який прагне свого повернення, прагне реваншу і гідного ставлення до нього.
Час тут мислиться як цикл від народження до смерті, від розквіту до занепаду, саме тому XIV сторіччя є молодшим від XX. Час, як і архітектура, зазнає нападу і руйнації.
І найбільше цієї руйнації стає за гуситів і за того-таки XX сторіччя, бо ж я озирнувся на чоловіка з цигаркою; він дивився слідом за нами примруженими очима, дивним, незрозуміло підозрілим, можливо й ненависним поглядом. Сьогодні я знаю, з чим його можна порівняти: це був погляд ХХ століття.
Погляд ХХ і відтак ХХІ сторіччя зневажає не лише час, який був до них, а й тих, хто палко відданий цьому часу. Він зневажає їхню непохитну віру в кращі епохи, їхню непокору руйнуванню:
«Сьогодні пуристів зневажають, але культ нового мусить закінчитись кризою. Це доводить ось ця модна мішанина всіх можливих стилів».
Модна мішанина всіх можливих стилів дуже пригнічує як Квітослава, так і рицаря з Любеку Матіаша: вона видається їм прямим наслідком втрати смаку і зневаги до минулого. Минулого, яке зрештою помститься.
Вертикаллю можна підійматись або падати. Наша неповага до творчості предків жахлива, і ми ще за неї заплатимо. Спершу ми вчимось нищити мистецтво, і ми радше починатимемо з нуля на зеленому полі, яке достатньо залити бетоном. Головне, аби це було просто, головне, аби це було практично. Пристрасть до вбивства минулого в нас глибоко вкорінена, інстинкт палити те, що колись було створене, цілком непоборний.
Лицар, смерть і диявол: помста як прагнення минулого
Помста не є метою Квітослава. Вона є метою групи людей, які прагнуть відновити справедливість. Справедливість в тому вигляді, як вони й лише вони її бачать. В спосіб, цілком і повністю позбавлений моральних критеріїв. Помста є тут саме тим наслідком неповаги до предків, за яку врешті-решт доведеться сплатити. Ось чому К., подекуди пасивний на перший погляд, обираючи мовчазно прийняти факт здійснення помсти, є її палким прихильником. Він має ту ж саму думку, що і виконавці помсти, стосовно минулого і сучасності, і згоджується на бачення майбутнього.
А ще помста — це радикальний акт мистецтва. Всім текстом прокочується хвиля естетизму, який єдиний і визначає будь-які дії. Лицар тут це Матіаш Ґмюнд з Любеку, смерть — це майже ідейна неповага до спадку, а диявол… а диявол — це сам сучасний світ. К. обирає героїчний світогляд непокори — і не лише він, а ще й жінка, жертва колишнього злочину, теж вбачає в боротьбі проти сьогодення, в revolt against the modern world, єдину можливість наближення до усвідомленого буття. Зрештою, що таке боротьба за цінності, як не dasein?
Деякі пролегомени до читання
Щиро хочеться вірити, що вперше зіткнувшись з цим романом, ви відчуєте ту ж лавину внутрішніх переживань, що її відчув і автор рецензії. Не можна не сказати, хоч би звучало це і занадто пафосно, що вряди-годи радієш існуванню такої літератури, адже література нашої тлінної й неуважної сучасності рясніє будь-чим, створеним для комфорту — і зовсім не так яскраво серед неї вирізняються романи, здатні змусити думати й аналізувати. Хоча і поза «Сімома костелами» можна на такі натрапити; на думку одразу спадає «Піранезі» Сюзанни Кларк, «Покора» Щепана Твардоха тощо. Не те щоб їх мало — але суттєво менше за популярно-культурний непотріб. Саме тому автор рецензії й радить цей роман до прочитання. Саме тому і він колись повернеться до цього твору знов.
Автор: Семен Бондар
