Мобі Дік

«Мобі Дік»: декларація незалежності американської літератури

«Як нерозумно не поводилися б тварини, людина своїм безумством перевершує всіх»

У 1820 році у південній частині Тихого океану внаслідок нападу кашалота затонуло американське китобійне судно «Ессекс». З усього екіпажу вціліло восьмеро людей. Через тридцять років Герман Мелвілл, надихнувшись цією історію і власним досвідом служби на китобійному кораблі, а також поспілкувавшись із безпосередніми очевидцями тих подій, написав роман «Мобі Дік» – книгу, яку не зрозуміли її сучасники, але яку в середині двадцятого століття визнали чи не найвизначнішим текстом американської літератури.

***

Мелвілл зажив слави як майстерний оповідач із непересічним життєвим досвідом, а його ранні твори мали велику популярність через опис морських мандрів і зображення найвіддаленіших куточків земної кулі. Зокрема, перший роман письменника – «Тайпі: спостереження полінезійського життя» (1846) – заснований на подіях з життя автора, коли він втік із китобійного корабля «Акушнет» і два роки провів у полоні туземців на острові Нуку-Хіва. Друга книга – «Ому: нариси пригод у Південних морях» (1847) – є продовженням «Тайпі» і описує пригоди Мелвілла на Таїті. Обидва тексти увійшли до скарбниці пригодницької літератури і принесли автору прижиттєву славу.

Але наступний роман – «Марді і подорож Туди» (1849) – був сприйнятий не так тепло. Багатоплановий, насичений символами й алегоріями, він видався сучасникам занадто складним та химерним. А це ж була для Мелвілла лише розминка перед «Мобі Діком» – головною книгою письменника, опублікованою в 1851 році.

Якщо говорити про «Мобі Діка» в контексті світової літератури, то значно цікавіше було б порівнювати роман Мелвілла не з гемінґвеєвою нетлінкою «Старий і море», як багато хто міг би подумати, а з «Уліссом» Джеймса Джойса. І не лише через те, що обома книгами можна запросто вбити людину, яка не любить читати. Справа ще й у дивовижній поліфонічності тексту. Джойс, пишучи свій magnum opus, ставив собі на меті вмістити туди все, що було в літературі до нього; у Мелвілла такого завдання не було – все сталося якось само собою. Вже початок «Мобі Діка» являє собою величезний «китовий центон» із найрізноманітніших текстів усіх часів, а весь роман – це «мікс» із мариністики, науково-популярної, історичної, психологічної прози, подорожніх та етнографічних нотаток, драматичних сценок, поезії у прозі, найрізноманітніших відсилок, алюзій і цитат.

Ідейно-смисловий рівень «Мобі Діка» – тема сотень досліджень і водночас камінь спотикання для науковців і читачів. Трактувань образів роману є величезна кількість, причому одна інтерпретація тягне за собою іншу, а та може цілком заперечувати наступну. Щоб бодай частково зрозуміти текст Мелвілла, його потрібно розглядати одразу в усій множинності контекстів – від соціально-історичного до філософсько-релігійного. І почати слід із найочевиднішого.

Надзвичайно важливим для розуміння роману є його біблійний інтертекст. Тут ми зіштовхуємося мінімум із двома можливими рівнями інтерпретації.

Перший пов’язаний з пророком Йоною, історію якого ми чуємо від проповідника ще в зав’язці роману. Бог сказав Йоні йти в Ніневію, столицю Ассирійського царства, і провіщати загибель міста, яке загрузло у гріхах і злодіяннях. Злякавшись наказу й намагаючись втекти від бога, Йона сів на корабель, що відправлявся у протилежному напрямку. Господь зчинив бурю, яка вщухла лише після того, як моряки викинули пророка в море. За божим велінням Йону проковтнув великий кит, у череві якого той провів три дні і три ночі, після чого був викинутий на берег.

Покарання Йони й екіпажу «Пекводу» є наслідками непослуху божественній волі, втіленням якої в обох випадках є велетенське морське чудовисько: «І призначив господь велику рибу, щоб вона проковтнула Йону» (Книга пророка Йони). Якщо ще більше конкретизувати цю паралель, то образу Йони найбільше відповідає головний герой роману – Ізмаїл (до речі, ім’я ще одного біблійного пророка-мандрівника). Після битви з Мобі Діком він єдиний, хто вцілів:

«І втік тільки я сам, щоб донести тобі».

Капітан корабля Ахаб також має біблійний прообраз. Зокрема у Третій книзі Царств описується протистояння нечестивого ізраїльського царя Ахаба і пророка Іллі. Перший встановив культ Ваала і Астарти, піддавши гонінням праведників і поборників істинної віри; другий викривав ідолопоклонство і гріховність, творив дива, зокрема воскресив хлопця, який згодом стане пророком Йоною. Портового волоцюгу з роману Мелвілла, який говорить загадками і пророкує «Пекводу» лихо, звуть Елайджа, себто Ілля – очевидно, що не випадково.

Образи Ахаба та Елайджі-Іллі дають нам ключ до ще глибшого розуміння роману Мелвілла. Якщо гріх Йони – непослух через банальний людський страх (він просто злякався, що злі мешканці Ніневії заподіють йому шкоду), то біблійний Ахаб повстає проти істинного бога, що, очевидно, є набагато страшнішим гріхом; у подібній площині лежить провина мелвіллового Ахаба – це гординя і гнів, які змушують його виступати проти водної стихії та велетенського морського чудовиська (божого творіння).

Окрім Біблії, роман апелює також до античної міфології, зокрема до міфу про Прометея.

Не простий збіг, що китовий жир раніше використовувався як паливо, а зі спермацету (тваринного воску, що видобувався з голови кашалота та деяких інших китоподібних) робили свічки. Подібно Прометею, Ахаб зі своєю командою намагається викрасти в бога вогонь для людей і, звісно, приречений на поразку. Є в цьому сюжеті детермінізм, притаманний античній трагедії, де одним із ключових конфліктів є протистояння людини і фатуму, яке, звісно, ніколи не закінчується на користь першої.

Однак образ Прометея неоднозначний. Так, з одного боку він дійсно дав людям вогонь, світло і знання (про Мелвілла і Просвітництво йтиметься далі). Але водночас Прометей намагався надурити богів, за що був жорстоко покараний; люди ж стали зарозумілими і відчули себе господарями природи. Показово, що Мобі Дік у романі порівнюється із Зевсом. У міфі верховний бог посилає людям скриньку з нещастями; кит у романі – джерело лиха для всього екіпажу «Пекводу».

Кидаючи виклик силам природи, капітан «Пекводу» повстає проти самого бога, і тим самим дорівнюється до Сатани; в одному з розділів роману помічник капітана Старбак прямим текстом називає його богохульником. Бунт є ключовою категорією романтизму, він споріднює Ахаба з персонажами європейської літератури – Каїном з поеми Байрона, Мальдорором Лотреамона тощо. Що ж до американської літератури, то настільки яскраво прописаний романтичний герой з’явився там уперше – завдяки Герману Мелвіллу.

Утім «Мобі Дік» – це не лише романтичний текст. Американська художня література у найповнішому розумінні цього слова сформувалася лише в ХІХ столітті, відтак мусила надолужувати відставання від Європи в дуже швидкому темпі. Коли в Старому світі вже панував реалізм – набирали обертів Флобер і Толстой, на піку популярності знаходився Діккенс, а Стендаль із Бальзаком уже взагалі встигли померти – американські письменники творили літературу, якій дуже пасує визначення «просвітницький романтизм».

Просвітництво зіграло ключову роль у формуванні американської держави, його принципи стали основою для Декларації незалежності, і очевидно, що все це не могло не вплинути на художні тексти. Боротьба за права людини і відміну рабства, ідеали свободи й рівності – все це знайшло місце на сторінках текстів письменників-романтиків, зокрема Германа Мелвілла.

Тут ми знаходимо повсякчасне культивування образу «благородного дикуна», такого популярного у просвітницькій літературі – людини, наділеної вродженими чеснотами до її зіткнення з цивілізацією.

Це й Чингачгук Фенімора Купера, і Гайавата Генрі Лонґфелло – і острів’янин-канібал Квіквеґ, якщо говорити про роман «Мобі Дік». Поруч із невиразним Ізмаїлом, загрозливим Ахабом та ще десятком так-сяк прописаних персонажів, Квіквеґ є чи не найсимпатичнішим членом екіпажу «Пеквода» – шляхетною, доброзичливою, безкорисливою людиною, яка своїми чеснотами дасть фору будь-якому християнину.

Від Просвітництва в романі також – тяжіння до систематизації знань, енциклопедичності. Вже на початку роману Мелвілл влаштовує читачу справжній філологічний лікнеп, розповідаючи про етимологію слова «кит», перераховуючи назви тварини іншими мовами, а також наводячи десятки письмових згадок про китів різного ступеня інформативності – від Біблії до Шекспіра, від античних авторів до сучасних мореплавців і китобоїв, зокрема вцілілих членів екіпажу «Ессекса». Автор зі скрупульозністю науковця описує всі відомі різновиди китоподібних, щедро розкидаючись латинськими слівцями і фразами (хоча й припускається поширеної помилки, вважаючи, що кит – це риба); дає вичерпну характеристику американської китобійної флотилії, апелюючи купою статистичних даних; порівнює особливості китобійного промислу в різних регіонах світу. Так само ґрунтовно Мелвілл описує будову корабля, особовий склад та ієрархію екіпажу, сам процес полювання на китів; традиції і звичаї, що побутують на суші і в морі; життя портових міст і корабельний побут.

Не можна, втім, не відзначити, що весь цей потік інформації автор щедро приправляє чисельними ліричними відступами, психологічними замальовками, цікавими історіями й тонким гумором. Не бракує роману й поезії: в ті моменти, коли автор припиняє навантажувати нас цифрами, термінами й переліками, можемо спостерігати дивовижні пасажі на зразок: «Він жив серед людей, як останній ведмідь гризлі на заселених людьми берегах Міссурі. І подібно до дикого лісового вождя Догана, який проводив зиму в дуплі, смокчучи власні лапи, душа Ахаба в сувору буремну зиму його старості заховалася в дуплистому стовбурі його тіла і похмуро смоктала там лапу темряви…»

***

Після публікації роману «Мобі Дік» Мелвілл стрімко почав втрачати популярність. Ніби наслідуючи власний сюжет, книга потягла автора на дно. Протягом певного часу він узагалі змушений був друкуватися анонімно, а під кінець життя перейшов на поезію, зокрема створивши «Кларель» – найдовшу поему в історії американської літератури (майже 18 000 рядків – більше, що перевищує за об’ємом такі тексти, як «Іліада», «Енеїда» або «Втрачений рай»).

У ХХ столітті його творча спадщина була переоцінена. Вплив Мелвілла визнавали Альбер Камю, Рей Бредбері й Кормак Маккарті, неважко простежити зв’язок «Мобі Діка» з «літературою тривожної присутності» та знаменитими «лавкрафтівськими жахами»; його все життя мріяв екранізувати геніальний Орсон Велс (але лише зіграв проповідника Меппла в екранізації Джона Г’юстона 1956 року); а сам Мобі Дік є прабатьком численних монстрів масової культури, найвідомішим з яких є гігантська акула з культового фільму Стівена Спілберґа.

Одна з ознак життєздатності тексту – поява нових інтерпретацій. Окрім загальноприйнятих і найбільш очевидних трактувань роману Мелвілла, двадцяте століття підкинуло нові. Зокрема, прихильники психоаналізу розгледіли в книзі Едипів комплекс капітана Ахаба і фалічний символізм Кита; Девід Герберт Ловренс співвідносить образ Мобі Діка із «сакрально-сексуальною свідомістю білої людини», для якої влада над світом перетворюється на «самовбивче й маніакальне полювання на себе»; ґештальт-терапевти мали б за щастя попрацювати зі схибленим на Киті капітаном. Уже згадуваний Камю розглядає роман Мелвілла з позицій екзистенціальної та абсурдистської філософії. У світлі екологічних проблем ХХ-ХХІ століть протистояння Ахаба й Мобі Діка може сприйматися також як метафора боротьби людини і природи, результат якої очевидний для всіх (окрім хіба що самої людини).

***

Роман Германа Мелвілла, посівши чільне місце у світовій культурі, продовжує жити й ґенерувати сенси, суголосні з викликами епохи та індивідуальним досвідом кожного читача. Але перш за все Мобі Дік символізує недосяжну істину, за якою людство женеться протягом усієї своєї історії.

Істину, яка постійно від нас тікає – і тільки тому ми досі на борту.

Автор: Ігор Мітров

поділитись