Венедикт Ерофеев

Маршрути Вєні Єрофеєва: поема «Москва – Петушки»

– Якої ви національності?
– Я п’яниця.
– А отже, наш Рік – громадянин світу.
«Касабланка»

Венедикт Єрофеєв – постать для російської культури унікальна. І не лише тому, що одним із перших (якщо не перший) почав безсоромно матюкатися зі сторінок своїх текстів (так, імовірно, саме в нього нецензурна лайка перестала бути чимось екстраординарним, що раніше лише зрідка дозволяли собі у «непечатних» віршах «хулігани» Пушкін, Єсенін або Маяковський, а перетворилася у повноцінний лексичний пласт).

Москва-Петушки

І не тому, що в питанні естетизації алкоголізму рівних Єрофеєву, мабуть, не було ані до, ані після нього, а ефект від цього був просто вражаючим: Ольга Сєдакова, поетка і близька його знайома, якось написала, що

«Вєнічка, імовірно, потягнув за собою не менше бідолашних, аніж свого часу Вертер – з тією різницею, що Ґьоте, передавши читачам чашу своєї печалі, сам лише протверезів, а автор «Петушків» чесно випив те, що пропонував, до дна».

Його особливістю була його відстороненість. Він не був ані офіційним шістдесятником, ані дисидентом, хоча хронологічно й належав до покоління Є. Євтушенка, А. Вознесенського, В. Войновича, А. Ґладіліна та ін. Він свідомо став на шлях саморуйнування ще в ранній юності, відтак вилітав з усіх університетів, у які вступав – і не через «антирадянщину», а через банальне порушення навчальної дисципліни. На відміну від «стадіонних» поетів зі стотисячними накладами, Вєнічка ніколи не загравав із владою, але став воістину народним письменником, якого читали і цитували по всьому Радянському Союзу (і водночас перекладали десятками іноземних мов). При цьому Єрофеєв є автором всього лише трьох завершених текстів (не рахуючи ранніх «Записок психопата», які автор збирався переробляти, і які побачили світ уже після його смерті).

Його носило по всьому Союзу – Москва, Крайня Північ, Україна, Середня Азія; він змінив купу місць роботи, а свій головний твір писав, паралельно прокладаючи кабель десь у Підмосков’ї. Він ніде не затримувався надовго, і все його життя складалося з подорожей і маршрутів. А ще, звісно, з жінок, пиятики і літератури. З цього складається й коктейль «Москва – Петушки» – magnum opus Венедикта Єрофеєва.

«У світі компонентів нема еквівалентів, як казали старі алхіміки, а вони, либонь, знали, про що говорили».

Зупинимося на одному з компонентів поеми, а саме – на подорожі. Топос дороги є надзвичайно важливим для всієї російської літератури. Недарма автор поміщає дію твору в електричку і дає тексту жанрове визначення «поеми» (реверанс найвідомішій російській літературній подорожі – гоголівським «Мертвим душам»).

Маршрут, яким рухався головний герой, існує і зараз; щоправда, пару станцій з часів Вєнічки все ж таки перейменували (зокрема і славнозвісне Карачарово, яке тепер – Ніжеґородська). Дорога з Москви до Петушків займає в середньому дві з половиною години. Але рухаючись цим маршрутом, Венедикт Єрофеєв здійснює подорожі, набагато більш розтягнуті як у просторі-часі, так і у світовій культурі.


Москва-Петушки

Подорож героя. Деконструкція міфу

Маршрут: Гомер, «Одіссея» → Джеймс Джойс, «Улісс» → «Москва – Петушки»

Мономіф – термін, введений для позначення універсального сюжету: подорожі героя; його структура є спільною для будь-якої міфології і вкладається у схему, подану Джозефом Кемпбеллом у фундаментальній праці з порівняльної міфології «Герой із тисячею облич» (1949). Цей сюжет передбачає три стадії – вихід, ініціацію і повернення, протягом яких герой проходить ряд випробувань, зустрічається з низкою персонажів, які так чи інакше впливають на його шлях; опиняється на межі смерті, перероджується духовно й навіть фізично – і повертається додому в новій якості. Міф про Одіссея є одним із найвідоміших у світовій культурі і багаторазово переосмислювався чисельними авторами, починаючи від Верґілія з його «Енеїдою» – і закінчуючи сучасною масовою культурою.

Століття тому Джеймс Джойс перевернув «Одіссею» з ніг на голову: десять років морських мандрів головного героя перетворилися на один день блукання Дубліном, «велемудрий» еллін Одіссей став обмеженим ірландським євреєм Леопольдом Блумом, у якого замість відданої люблячої Пенелопи – зрадлива співачка Моллі, а замість сина Телемаха – п’яний поет Стівен Дедал. Та попри вивертання класичного сюжету навиворіт, всі компоненти універсального міфу в романі Джойса були збережені.

Зовсім інше відбувається в тексті Венедикта Єрофеєва. Зберігаючи лише натяки на класичний сюжет, автор ламає усталену схему подорожі героя й вилучає з неї основні складові. Герой минає лише третину циклу, не проходить ініціацію і не трансформується; більше того – він примудряється буквально проспати кульмінацію міфу, тим самим перекреслюючи можливість повернення додому. Єрофеєв руйнує універсальний міф про подорож героя, знаменуючи перехід від модернізму до постмодернізму – від реміфологізації до деконструкції міфу.

Метафізична подорож у пекло

Маршрут: Гомер, «Одіссея» → Данте Аліг’єрі, «Божественна комедія» → Микола Гоголь, «Мертві душі» → лірика символістів (Олександр Блок, Федір Сологуб та ін.) → «Москва – Петушки»

Блукаючи морями, Одіссей спускається у підземне царство, де зустрічається з душами мертвих; заблукавши в лісі, Данте під проводом Вергілія спускається в пекло, і бачить там душі грішників (в тому числі й Одіссея-Улісса).

Венедикт Ерофеев

Павло Іванович Чічіков їздить російською провінцією, ніби дантовими колами, скуповує «мертві душі» і спостерігає за місцевими мешканцями, що уособлюють майже всі смертні гріхи. А ще, як відзначив літературознавець Д. Биков, вони дуже схожі на персонажів гомерової «Одіссеї»: Манілов – на Сирен, Собакевич – на циклопа Полімфема, Коробочка – на чаклунку Кірку, Ноздрьов – на бога вітру Еола.

Сологуб, Блок та інші символісти оспівували своє внутрішнє пекло, нерідко апелюючи до того ж Данте. Це пекло було близьким і Єрофеєву: найбільші жахи відбуваються саме у свідомості головного героя поеми «Москва – Петушки» (до речі, не виключено, що трагічна розв’язка поеми – теж усього лише п’яна галюцинація Вєнічки). Дуже показовим є зауваження літературознавця М. Богомолова, що «Єрофеєв ніби мандрує Блоком», причому найпохмурішими і найтрагічнішими його текстами, і сам Блок виступає Верґілієм у цій мандрівці.

Карнавальна подорож. Меніппея

Маршрут: Петроній Арбітр, «Сатирикон» → Іван Богослов (Євангеліє, Апокаліпсис) → Микола Гоголь → Федір Достоєвський → «Москва – Петушки»

Подейкують, що філософ і літературознавець Михайло Бахтін із великою прихильністю поставився до поеми «Москва – Петушки». Дуже вірогідно, адже Єрофеєв, сам того не усвідомлюючи (або усвідомлюючи), нарешті створив текстуальну базу для обґрунтування бахтінського вчення про меніппею, яке до того зазнавало критики в тому числі через недостатність літературного фактажу. Бахтіну закидали, що він, виділивши аж чотирнадцять жанрових особливостей (детальніше про них – у його праці «Проблеми поетики Достоєвського»), схильний був називати меніппеєю будь-який текст, який потрапляв йому до рук, знайшовши там бодай один-два пункти зі свого списку. Для стрункої теорії цього явно не вистачало, тим паче, що жанр було виділено на основі «Меніппових сатир» Марка Теренція Варрона (І ст. до н.е.), які дійшли до нас лише в невеликих фрагментах.

Василій Голубєв, ілюстрації до поеми В. Єрофеєва «Москва – Петушки»

Більш-менш відповідає визначенню меніппеї роман Петронія «Сатирикон», адже в цьому тексті можна знайти найбільше жанрових ознак, виділених Бахтіним; із великою натяжкою меніппеями можна назвати твори Апулея, Лукіана та деяких інших античних авторів; далі – Рабле, Сервантеса, Еразма, Свіфта; навіть Гоголь – за дуже великого бажання – може зійти за продовжувача меніппової традиції. Усіх перерахованих авторів об’єднує потужне карнавальне начало – і це, очевидно, було ключовою причиною таких широких узагальнень Михайла Бахтіна – найвидатнішого теоретика сміхової культури. Але коли вчений назвав меніппеями твори Достоєвського, а слідом за ними – ще й біблійні тексти, багато літературознавців, зокрема В. Шкловський, М. Гаспаров, С. Авєрінцев тощо, виступили з критикою концепції Бахтіна.

«Проблеми поетики Достоєвського» були опубліковані в 1963 році – рівно за десять років до публікації поеми Венедикта Єрофеєва; тексту, який за всіма характеристиками підходить під бахтінське визначення меніппеї: комічність, полістилістичність, натуралізм, контрастність описів, ексцентричність вчинків, нестандартність станів, злободенність, філософічність та ін. По суті, М. Бахтін передбачив появу подібного тексту, а разом із тим – підготував теоретичну базу для літератури постмодернізму. Єдине, чого не зрозумів ані він, ані його критики – що на той момент час для такого тексту ще не настав.

Звісно, думка про карнавальну природу давньохристиянської літератури й досі видається занадто сміливою. Але карнавалізація Старого Заповіту, Євангелій та Одкровення Івана Богослова в тексті «Москва – Петушки» – явище, для постмодернізму цілком закономірне. Чого вартий лише лейтмотив «таліфа кумі» («встань і йди») – до людини, яка сп’яну не може звестися на ноги чи просто хоче в туалет; або поява наприкінці тексту «чотирьох, що й не треба пояснювати, хто ці четверо». Біблійний інтертекст є потужним і достатньо дослідженим смисловим пластом поеми. Цікаво інше – через механізм карнавалізації Біблії у Єрофеєва ми можемо спробувати зрозуміти, як жанрова специфіка меніппеї бодай частково реалізується у творчості Достоєвського.

Сентиментальна подорож

Маршрут: Лоренс Стерн, «Сентиментальна подорож Францією та Італією» → Ґьоте, Шиллер, Байрон, Пушкін, Тютчев, Блок → Саша Чорний, Сергій Єсенін → «Москва – Петушки»

Венедикт Єрофеєв часто згадував Лоренса Стерна як зразок невимушеної, щирої, майже сповідальної прози. Звісно, не можна назвати Єрофеєва прямим продовжувачем Стерна, але є дещо, що споріднює англійського і російського авторів: по-перше, жанрова специфіка «сентиментальної подорожі», а по-друге – наявність «сентиментального героя», якому притаманні емоційність, чутливість, схильність до рефлексії, людяність і цілковита відсутність злих помислів.

Василій Голубєв, ілюстрації до поеми В. Єрофеєва «Москва – Петушки»

Традиції сентименталізму в Європі продовжували у другій половині ХVІІІ ст., представники німецького літературного руху «Буря і натиск». Найвідомішими постатями цього руху були Йоган Вольфґанґ фон Ґьоте і Фрідріх Шиллер – саме вони з’являються на сторінках поеми «Москва – Петушки», хоч і в комічному вигляді, але однозначно – як маркери літературної епохи, надзвичайно близької Венедикту Єрофеєву. «Штюрмери» проклали місток між сентименталізмом і романтизмом у Європі, дали дорогу байроновим Каїну і Манфреду, і вони теж – іронічними маркерами – прокралися в текст поеми.

Із романтизмом у поему вриваються Пушкін і Тютчев, за ними – символісти Сологуб і Блок, а також «хулігани» Єсенін і Чорний. Звісно, це далеко не повний список поетів, із якими Вєнічка вступає в діалог – лише найочевидніші або безпосередньо згадані в тексті. Немає сенсу навіть наводити приклади – їх так багато, що середньостатистичному філологу вистачить на все життя. І всі вони працюють на розкриття образу ліричного героя – сентиментально-романтичного і літературоцентричного інтелектуала, який намагається на електричці втекти від остогидлої радянської дійсності.

Подорож до Прекрасної Дами

Маршрут: Пенелопа → Діва Марія → Беатріче Портінарі → Дульсінея Тобоська → «блоківська Дама» → «найкоханіша шльондра, білоока дияволиця»

Там, куди Вєнічка намагається втекти, на нього, він певен, уже чекають.

Жінка Єрофеєва – це постмодерністський гібрид ключових жінок світової літератури. Вона і «вірна» Пенелопа із трирічним Телемахом на пероні станції Петушки, і Беатріче, що поведе героя райськими сферами (у поемі прямим текстом сказано, що Петушки – це Рай), і «Дульсінея Петушківська», в ім’я якої він здійснює свої алкогольні подвиги.

Василій Голубєв, ілюстрації до поеми В. Єрофеєва «Москва – Петушки»

Та перш за все вона, звісно, Вічна жіночність – образ-концепт, що філософ Володимир Соловйов та інші російські символісти позичили з «Фауста» вже згадуваного Ґьоте. Найвищого рівня художнього втілення цей образ сягнув в Олександра Блока – «вєніного Верґілія». Вічна жіночність, вона ж Софія, вона ж Велика Матір – жіноче божественне начало, четверта іпостась Бога, поряд із Отцем, Сином і Святим Духом. Подорож Вєнічки таким чином можна трактувати як шлях до Бога. А в Петушках на пероні його чекає Діва Марія з немовлям.

Але згасає Віфлеємська зірка, що вказувала шлях, ангели мовчать, і навіть «Кубанська» закінчилася. Головний герой питає у Господа, навіщо той його покинув. Але Господь мовчить. Криваву крапку ставлять – чи то шилом, чи то викруткою – злодії в невідомому під’їзді.

Чотири вершники Апокаліпсису.

Або Тетраморф – Чотири істоти з Одкровення, які з усіх сил охороняють Рай від негідного Вєнічки.

Або Маркс, Енґельс, Ленін і Сталін, які уособлюють Радянську владу з її атеїстичною доктриною. Недарма розв’язка відбувається на Красній площі, і замість Бога головний герой бачить Кремль. Єрофеєв ще на перших сторінках поеми зізнався, що все життя хотів подивитись на Кремль, але ніколи його не знаходив.

В будь-якому разі, вбивство Вєнічки – це вже інше питання. Нехай над ним працює радянська міліція.

Подорож Росією

Маршрут: Олександр Радіщев, «Подорож із Петербурга до Москви» → Гоголь, «Мертві душі» → Михаїл Салтиков-Щедрін → Ніколай Некрасов, «Кому на Русі жити добре» → «Москва – Петушки»

Як уже було сказано, мотив дороги є одним із ключових у російській літературі – і йдеться не лише про метафізичний вимір цього топосу, адже дорога – це архетип і «загальне місце» усієї світової культури. Подорож – це ще й найкращий спосіб дізнатися про оточуючий світ, побачити те, чого раніше не бачив, зустрітися і познайомитися з тими, з ким раніше не зустрічався; особливо в реаліях російської географії, технологічної відсталості та інформаційної ізоляції. Саме у подорожах Росією, при спостереженні за життям народу, народжувалися максими, авторство яких наразі точно вже й не визначиш («у Росії дві біди – дурні й дороги», «росіяни лише п’ють і крадуть» тощо).

Василій Голубєв, ілюстрації до поеми В. Єрофеєва «Москва – Петушки»

«Подивився я навколо – і душа моя людськими стражданнями вражена була» – так починається повість Олександра Радіщева «Подорож із Петербурга до Москви». Цей твір вважається одним із головних претекстів поеми «Москва – Петушки». З повісті Радіщева бере свій початок феномен «російської печалі», який згодом підхоплює Гоголь, але його «Мертві душі» – подорож уже не сентиментальна, а сатирична. Далі в сатиричному ключі препарує Росію Михаїл Салтиков-Щедрін, якого Єрофеєв називав одним зі своїх учителів.

В. Муравйов, друг і дослідник творчості письменника, зауважує, що в цілому ряді творів російської літератури через мотив подорожі реалізується ідея правдошукацтва. І з цієї точки зору найближчою до тексту Єрофеєва є незавершена поема Ніколая Некрасова «Кому на Русі жити добре» – ще одна російська одіссея ХІХ ст. Прикметно, що в цьому творі вперше сюжетно пов’язуються подорож і пиятика; за легендою, Некрасов хотів завершити свою поему саме зустріччю головних героїв із п’яницею, який валяється в канаві – лише п’яному, мовляв, насправді добре жити на Русі.

Але не лише на Русі. Час від часу по всьому світу з’являються «прокляті поети», які, перебуваючи в постійному конфлікті з суспільством і світом, тікають у саморуйнування і художню творчість: Едґар По, Шарль Бодлер, Чарлі Буковскі, Джек Керуак, Рафал Воячек – і звісно, Вєня Єрофеєв. Зрозуміло, що говорити про конкретні літературні зв’язки тут не зовсім доцільно, але цих письменників споріднює те, що всі вони колись здійснили одну найнебезпечнішу подорож – і так з неї й не повернулися.


Венедикт Єрофеєв фактично є автором першого постмодерністського тексту в російській літературі. Парадоксально, що цей текст з’явився не десь в еміграції, а в СРСР – ще й по закінченні хрущовської «відлиги», під час нового етапу «закручування гайок».

Поема вплинула на розвиток російського літературного авангарду 70-х років і започаткувала контркультурну літературу СРСР; породила масу епігонів і чимало гідних послідовників.

Свій слід Вєнічка залишив і в українській літературі. Найцікавіші станції на українському маршруті Єрофеєва – це романи Юрія Андруховича «Московіада» (1992), «Перверзія» (1997), а також тексти Сергія Жадана «Депеш Мод» (2004) і «Anarchy in the UKR» (2005).

В 1991 році німець Єнс Карл Еллерс екранізував поему Єрофеєва. Але фільм не витримав перевірки ані часом, ані, поготів, книгою. Натомість, приблизно в цей самий час польсько-британський режисер Павел Павліковський зняв документальний фільм про письменника і його головний твір. Ця атмосферна короткометражка насправді допомагає глибше зрозуміти текст і краще познайомитися з автором. Стрічка складається з інтерв’ю з Єрофеєвим, його дружиною та друзями, авторського читання поеми, а також численних індустріальних краєвидів, серед яких тридцятирічний автор створював свій безсмертний текст.

Автор: Ігор Мітров

поділитись