Холден Колфілд вважав, що улюблений письменник – це такий, кому хотілося б подзвонити по телефону й поговорити – про що завгодно.
Хороша теорія, але не завжди працює. Наприклад, про що можна було б говорити по телефону з Шекспіром? Зрештою, у всіх нас різні підходи до авторів, які формують нашу свідомість, впливають на певний життєвий вибір або допомагають на якийсь час втекти якомога далі від проблем чи рутини. Ми дуже рідко, майже ніколи не перетинаємося та не контактуємо з ними. Навіть тоді, коли, читаючи їхні книжки, віримо в те, що нарешті знайшли своїх однодумців, споріднені душі, тих, хто нарешті зрозумів нас самих. І тим більше нам, читачам, стає прикро, коли хтось інший, як нам здається, зовсім не розуміє цього автора, сприймає його якось «неправильно». Так у «Степовому вовку» Германа Гессе головний герой обурюється, коли бачить портрет Ґете, де той зображений не так, як він собі уявляв.
Що особисто мені не подобається в інтерпретаціях раннього Юнґера? Те, що з нього творять певний, доволі одномірний образ. Якщо проводити аналогії, то десь так само не пощастило на наших теренах Шевченку – в кого після цього прізвища не виникає в уяві портрет дідуся у кожуху? Так отож. Повертаючись до Юнґера: як саме відбувається це «бронзовіння» та перетворення на ідола? Як і з Шевченком, просто інтерпретатори беруть та змішують елементи його біографії у довільному порядку, може, навіть несвідомо. Звичайно, Юнґер 20-х і, умовно, 80-х років – це одна й та сама людина. Але ця узагальнююча картинка не дозволяє побачити в ньому, власне, людське. Побачити певний інший образ, не текстуальний, а швидше кіношний: нашого однодумця, який водночас є нашим однолітком. І якого цілком можна уявити тут і зараз, у контексті сучасної України.
Цікаво почути голос самого письменника: «Лейтенант Юнгер? Я зараз вже дуже віддалився від нього. Але тим не менш відчуваю справжню симпатію до цього молодого чоловіка». Це він сказав із приводу своїх ранніх творів уже в поважному віці. Гарне формулювання, правда ж?
Що ж роблять ті, хто, говорячи про цього молодого чоловіка, витягають на світ певну термінологію та набір концептів, розроблюваних Юнґером-філософом, старшим від лейтенанта на 20, 30, 50 років? Чому вони вважають сивочолого філософа ближчим собі або цікавішим, аніж 25-річного письменника-ветерана?
Я маю на увазі поняття на кшталт «консервативна революція», «анарх», «технізація», «тотальна мобілізація», «титанізм», «повернення богів» та багато інших. Безперечно, це дуже цікаво і варто роздумів та досліджень. Просто все це не має нічого спільного з раннім Юнґером, у текстах якого говориться про зовсім інші матерії: набагато реалістичніші та ближчі до досвіду багатьох його українських читачів.
Ми можемо трохи наблизитися до розуміння цих речей, якщо звернемося до контексту. Не будемо марксистами і не казатимемо, що буття визначає свідомість. Просто погляньмо на того, хто все це написав.
Війна завершується у 1918 році. Лейтенанту Юнґеру лише 23. На час підписання миру він лежить у шпиталі та одужує після останнього поранення. Коли відбуваються події листопада 1918-го (для когось – соціалістична революція, для когось – Dolchstoss, «ніж у спину»), він проходить реабілітацію. Безперечно, для нього це – саме удар у спину, заколот проти тієї держави, яку він захищав на фронті з 14-го року. Чи міг він уявити, що зріє в тилу, поки вони з товаришами «сиділи в окопах», зазнавали втрат, не мали нормального сну, їжі, даху над головою? Навряд. Для нього це втрата батьківщини, зрада, перемога негідних. І разом із тим – привід не складати руки й боротися вже після завершення бойових дій. Привід стати націоналістом та знайти у цьому подальший сенс своєї праці та боротьби. Перечитайте останні речення ще раз: так, ми все ще говоримо про Німеччину.
Що робитиме Юнґер у 20-х? Він залишиться у війську, рейхсвері, ще на 5 років. З 1918-го по 1923-й. Можливо, він надто звик та прив’язався до армії за роки війни, можливо, йому порадили це батьки: все ж, на тлі економічних негараздів у Ваймарській республіці, військова служба хоча би давала певну стабільність. І разом із нею – рутину. Ось звідки у «Вогню і крові» пасажі про різницю між воїном та солдатом, між війною та гарнізоном. Військова наука, генштаб, складання підручників із тактики, акцент на використання у позиційній війні та у наступальних операціях маленьких мобільних груп – штурмових загонів, предтеч нинішнього армійського спецназу. Гаразд, це все цікаво лише військовим. Що ще?
У 20-му році Юнґер пише книгу «В сталевих грозах», яку спочатку хотів назвати «Червоне і сіре»; пише на основі літературної переробки своїх щоденників: близько 20 списаних дрібним шрифтом зошитів, які він заповнював протягом 4 років на фронті. Книжка несподівано для самого автора швидко стає популярною і видається великим накладом. Несподівано, бо до війни Юнгер не пробував себе в прозі: з його листування з братом ми знаємо, що обоє юнаків вважали себе перш за все поетами, обмінювалися віршами і планували видаватися. Ось тільки видав свої вірші лише Фрідріх Георг, тоді як Ернст зосередився на спогадах із війни – за порадою батька – і не прогадав.
Можливо, саме цей успіх спонукав його зробити літературу та публіцистику справою всього життя. І мабуть, для нього був важливіший навіть не комерційний успіх, а усвідомлення того, що він може бути письменником, може писати, має безперечний літературний хист. І все ж його перша книжка – лише переробка щоденнику. Друга спроба пера – публіцистична праця «Боротьба як внутрішнє переживання»; її можна назвати збіркою есе на найважливіші теми, підняті у «Сталевих грозах», а можна – спробою записати те, що залишилося на полях мемуарів, тобто роздуми і рефлексії, які супроводжували події наступальної та позиційної війни.
Поява «Боротьби» стала не менш важливою для творчої біографії письменника. Багато хто залишив спогади про Першу світову; мало кому вдалося розповісти щось інше, окрім голих фактів. Осмислити певні події важче, аніж згадати, що тоді відбувалося навколо тебе; показати себе водночас хорошим оповідачем і оригінальним мислителем – безцінно, особливо, коли ідеться про 25-річного молодого чоловіка, вищу освіту якому замінили книжки.
Але це ще не все. Мемуари та збірка есе – цього замало, щоб бути письменником. І Юнґер вперше в житті, щойно демобілізувавшись, береться за написання художньої прози. Тим часом надворі 1924 рік, позаду в нього – нетривала співпраця з фрайкорівцями, яка завершилася розчаруванням. Також він реалізує давню, ще довоєнну задумку, та вступає таки до університету Гайдельбергу.
Тим часом країна лише починає виходити зі страшної економічної та політичної кризи; у тюрмі, після невдалого путчу, сидить Адольф Гітлер; уряду ледве вдається зупинити девальвацію на рівні сьогоднішньої Венесуели; на вулицях панує оманливий спокій, адже ще рік тому існувала загроза громадянської війни, лівий і правий терор та організована злочинність. Аби мати уявлення про ці часи, подивіться стрічку Бергмана «Зміїне яйце», і повоєнна Британія з сучасного серіалу «Peaky blinders» порівняно з цим здаватиметься вам просто райською місциною.
Тим часом війна проривається у культуру й мистецтво – і знаходить для себе адекватну мову вираження: експресіонізм. У живописі це графіка Кеті Кьольвітц та Отто Дікса; у кінематографі – стрічки Фріца Ланга та Фрідріха Мурнау. У літературі… Поки що порожнеча.
На відміну від багатьох ветеранів, роки, проведені на фронті, не зламали Юнґеру життя (пияцтво, безробіття, проблеми з психікою, нездатність адаптуватися – ПТСР з’явився набагато раніше, аніж назва синдрому). І все ж, чи то через власні «флешбеки», чи то через усвідомлення, що війна була у його житті найважливішим переживанням, він знову повертається до цієї теми та пише два своїх перших художніх оповідання на базі тих самих щоденників. Фактично – розвиваючи сюжет мемуарів. Але робить це вже так, аби це була справжня література.
Оповідання «Вогонь і кров» є вже не просто фрагментом спогадів. Так само, як і «Перелісок 125», цей текст дуже цікаво побудований із точки зору структури. На самому початку ставиться певна проблема, яка має моральний або метафізичний вимір. У «Вогні й крові» ідеться про питання техніки та «матеріалізації» війни. «Матеріальна війна» є німецькою назвою «війни на виснаження». Юнгер розмірковує про етимологію слова «Materialschlacht» і прямо каже: так, ми самі були лише матеріалом. Таким самим, як військова техніка, зброя, транспорт, засоби зв’язку і т.п.
Це вже не лицарський турнір і не романтичні зіткнення кавалерії, зі знаменами і особистими дуелями; хто накриває певний сектор більшою кількістю снарядів, той і перемагає. Чи означає це автоматизацію людини, перетворення її на легко замінюваний гвинтик величезного, небаченого ще механізму? Безперечно.
А тоді розгортається сюжет оповідання, описуються події двох чи трьох днів у шаленому темпі, висування до позицій, ворожий обстріл, власна артпідготовка, наступ, штурм, знову марш, знову штурм, вимушена зупинка. Все. З точки зору фабули – це справді все, схема сюжету, як вона є. З точки зору вирішення метафізичної проблеми – маємо зовсім інший, не такий очевидний пласт тексту: за всіма описуваними подіями ми якось забуваємо про те питання, поставлене на самому початку, і навіть не помічаємо, як гарно воно вирішується, ніби красива математична задача. Невже автор не довів, що він помилявся? Невже не стало тепер очевидно, що «яку б не вигадали зброю, немає жодної сили, що зломила би спротив хороброго серця»? Саме це і є найважливішим змістом оповідання: всі ці ніби незначущі деталі, маленькі подвиги, жарти, особисті авантюри (вночі, перед масованим штурмом, лише удвох вирушити до ворожих позицій лише для того, аби поцупити зі спорожнілого бліндажу грамофон та написати на гарматах англійців номери свого полку!), сам факт того, що авантюри і подвиги все ще можливі та необхідні навіть у настільки механізованій війні – ось те найважливіше, про що говорить цей текст.
Друга важлива складова – мова. На відміну від Гемінґвея, який писав спочатку про війну, а згодом і про все інше відповідним, майже військовим стилем, короткими «рубаними» реченнями, без викрутасів і прикрас, – Юнґер пише так, ніби змагається у пишності стилю з усіма, кого читав сам. І це спрацьовує: свідомо чи несвідомо, він досягає контрасту мови та описуваних речей. І цей контраст часом лякає (опис важкопоранених, що дряпаються наверх стінками величезної вирви від снаряду – і жахливо влучне порівняння цього видовища з гравюрою Доре з відомого дантівського циклу); часом – має комічну функцію (наприклад, коли йдеться про харчування солдатів чи про їхній побут), але тим не менш цей контраст майже завжди доречний. Принаймні, так про війну не писав ще ніхто, і це також рідкісний випадок, коли автору важко дорікнути за його пафос.
Доволі схожим і за формою, і за мовою є «Перелісок», літературний аналіз якого залишимо читачу. Я зупинюся на останньому тексті, який Юнґер пише про Першу світову, вже у 1926 році.
Отже, оповідання «Штурм», перекладене українською лише зараз. (Наступний абзац містить спойлери!)
Що з фабулою? Позиційна війна, перестрілки, троє офіцерів час від часу збираються у бліндажі, аби поговорити про мистецтво та літературу, чергове їхнє засідання перериває арт-обстріл, англійці йдуть у наступ, один з офіцерів гине, двоє інших стріляються, аби не потрапити у полон. Все? Ні, не все. Найважливіше знову відбувається в іншому вимірі. Тут Юнґер використовує доволі банальний прийом – книга в книзі, «Декамерон бліндажа», оповідання, які один з офіцерів – альтер-его самого Юнґера – зачитує іншим зі своїх зошитів (згодом ці зошити він символічно спалює, аби при світлі вогню вибратися з бліндажа). Чим цікаві ці незавершені нариси обсягом у кілька сторінок, на яких навіть не встигають розкритися виведені автором персонажі?
Перш за все, у них ідеться не про війну. Чому ти ніколи не пишеш про війну? – запитує у Штурма його товариш. Той відповідає, що намагався, але нічого не вийшло: має пройти щонайменше 5 років, аби можна було щось сказати про ці події. Постмодерн до постмодерну: воєнний письменник пише оповідання, де головний герой жаліється, що не може написати нічого про війну. А власний персонаж останнього, письменник-невдаха, у розмові з дівчиною зізнається:
«Дехто намагався оспівувати зроблене, інші – спокутувати, треті – проклинали, але всі показували не свої відчуття, але те, що вони потім вигадали і вклали у це, принаймні, найголовніше. Те, що вони розповідали, вони не пережили…».
Тобто Юнґер, устами персонажа, вигаданого ще одним персонажем (будь ласка, без жартів про симулякр симулякра), фактично визнає, що «Вогонь і кров», «Перелісок» і навіть «Боротьба як внутрішнє переживання», всі ці твори, написані після війни, були здебільшого відображенням міркувань вже повоєнних часів. І, можливо, саме звідти і надмірна романтизація, і все інше. Багато коментаторів звернули увагу на цю сповідь?
Чи означає це, що автор більше не вірить у свої сили? Ні, швидше протилежне. Просто Юнґер, радше несвідомо, говорить своїм читачам, що готовий спробувати сили вже в іншому амплуа. Що може бути не лише воєнним письменником. Що у 26-му, майже через десять років по завершенню війни, він знайшов таки мову, аби говорити про поточні події та переживання. Не забуваючи війну, а лише маючи її на увазі. До речі, аналогічного висновку дійшов і Гемінґвей, ще один його одноліток та представник того ж таки втраченого покоління, який пише у «Moveable feast», що вирішив написати книжку, де не буде ані слова про війну, але вона буде тлом, тим, що пережили всі персонажі (вочевидь, ішлося тоді про «Фієсту»).
Відтак «Штурм» – це прощання Юнґера з темою війни і водночас його перший справді художній твір, із вигаданою фабулою та персонажами.
Прощання: не лише символічно, але й абсолютно логічно те, що його персонажі гинуть, у тому числі й альтер-его письменника – молодий офіцер та інтелектуал Штурм. Визнаємо, що він гідно та без зайвих сліз простився із ним – і заодно підготував останнім реченням плацдарм для «Авантюрного серця».
Входження в літературу: тут трохи важче і цікавіше. Юнґер знову використовує доволі складну структуру. Його перші невоєнні замальовки, тобто «ескізи» авторства Штурма, є ще одним прикладом постмодерної гри. Ці нариси пише під час рутини окопного протистояння лейтенант Штурм, отже, вони нібито присвячені часам війни. Але є одне «але»: уважний читач здогадається, що «проза Штурма» є своєрідним флешбеком навпаки і говорить уже про 20-ті роки. Прийом майже з кіно: Юнґер виводить себе на війні, і неначе прозріння, вкладає в уста ліричного героя ті речі, які, ймовірно, відчував сам, коли повернувся з військової служби. Можливо, ховаючись за цією подвійністю авторства. Можливо, знов несвідомо.
Менше з тим; маємо назву «Декамерон бліндажа» – і лише три нариси замість сотні оповідань. Перш ніж схарактеризувати окремо кожного з них, поговоримо про загальні теми, які повторюються у всіх трьох. Щоразу ніби ненавмисно прориваються дуже подібні роздуми про місто – в першу чергу, як хижу демонічну стихію, водночас нейтральну й байдужу до окремого індивіда. Тут є дуже багато від погляду експресіоністів; подивіться, як демонічно зображені міста у німих фільмах на кшталт «Кабінет доктора Калігарі». Далі, Юнґер знову згадує про домінування техніки, атракціон як спосіб забутися і втекти від себе, про відсутність героїчних характерів та вчинків, про панування буржуа та тотальне міщанство. Усі ці теми, доволі типові для 20-х років, він згодом підійматиме і в «Авантюрному серці».
Що стосується вибору персонажів для всіх трьох замальовок, то це більше схоже на певні шляхи чи стратегії пошуку себе: Юнгер ніби примірює на себе різні маски, обираючи, яка йому найбільше пасує. Примітно, що при цьому лейтенант Штурм зачитує ці замальовки друзям та цікавиться їхньою реакцією – Юнгер ніби запитує: що сказав би я сам і мої-друзі фронтовики, якби побачили мене зараз? І можна тільки уявити, наскільки важка моральна дилема стояла перед ним у ті дні.
Персонаж номер один – Тронк. Про нього невідомо нічого, окрім зовнішнього вигляду, дбайливо виписаного на декількох сторінках. Цей шлях можна умовно позначити «дендизмом», і невідомо, чи сам Юнґер відкинув його, чи час від часу таки користувався цією маскою: людини, «яка в пошуку форми вираження підпорядковує себе правилам та законам певних кіл суспільства, хоча духовно і переважає їх». І все це – разом зі старою доброю ненавистю до обивателя. Зрештою, щось від естета та декадента Тронка є і в самому лейтенанті Штурмі: недарма ж він розвішує на стінах бліндажа картини та почитує «Гастрософію» та «Вишукану Штеттинську кухню», коли сам харчується огидною баландою з польової кухні.
Друга маска – це Кіль. Про нього теж дізнаємось не так багато, але принаймні тут зрозумілий «бекграунд»: він військовий. Якщо уважно співставити деталі, то він також є двійником Юнгера на початку 20-х, бо після років, проведених на війні, тепер продовжує службу вже в гарнізоні. І тут ми бачимо ще один шлях, який накреслює для себе автор. Кіль не може залишити війну позаду, він все ще носить мундир. Але лише вдень: «Сьогодні, як і щовечора, коли сутінки просочувалися до всіх закутків та провулків старого міста, фенріху Кілю здалася нестерпною його тісна кімнатка, яку він винаймав неподалік від казарм». Тож, як і Тронк, він намагається знайти себе у великому місті – і так само лишається самотнім серед міщан.
Важко не розпізнати тут, що Юнґер знову пише про себе самого: «Так само, як раніше о вечірній порі дух авантюри кликав його до спорожнілої нічийної землі, через загорожу з колючого дроту, тепер потяг до переживань вабив його до виру вогнів вечірнього мегаполісу». І важко не відчути співчуття до самотності фенріха Кіля, який блукає серед натовпу, дивиться на вітрини, вдихає аромат парфумів – і, подавшись раптовому пориву, заходить до кварталу червоних ліхтарів. Юнґер пояснює його рішення натурою Кіля, який сприймає «буржуазне» кохання як брехню: мовляв, ловлячи погляди жінок, він вже бачить, що їм необхідна гра, дешевий роман, те, чому він противиться, як лицемірству:
«Молодих провінціалок, які опинилися в місті, ця гра могла би зробити щасливими, але його чоловіче начало противилося цьому. Він думав про нічні патрулі після коротких, потужних обстрілів, жорстокі штурми, сталеві шоломи, ручні гранати. Не проходило і п’яти хвилин, а ворога вже було розбито. Ці роки цілеспрямованих, сконцентрованих переживань наклали печатку мужності на його еротичний потяг, який прагнув тепер повернення до первісної простоти. Так само, як він цінував алкоголь лише у міцних напоях, не розбавлених водою, він хотів насолоджуватися кожним переживанням: стрімкий наступ до окресленої мети».
Отже, цей другий образ отримав уже кращий розвиток. І від цього стає лише сумно: самотність колишнього воїна Кіля здається неминучою, а «буржуазне кохання», від якого він втікає до повій, здається чимось очевидним не лише для його 20-х.
Так само «на бруківці великого міста» розкривається і третій персонаж: Фальк, не менш самотній поет-невдаха. Подібно своїм двом попередникам, він блукає центром міста, аби чи то знайти себе, чи то загубитись серед хаосу облич, фарб та звуків. На відміну від денді Тронка та служаки Кіля, він має, так би мовити, цивільне заняття: він пише. І водночас зізнається, що часто проводить по декілька годин за порожнім аркушем, так і не знаючи, з чого почати. Ще одна сповідь Юнґера-письменника? Цілком може бути. Ще більше ми впізнаємо у Фальку автора, коли той розповідає про себе і виявляється, що «ще хлопчиськом» він був на війні та встиг потрапити на «велику битву», яка назавжди вразила його, але з іншого боку – не виправдала його очікувань. І тепер він так само шукає себе в житті, будує якісь естетичні теорії, задумається про катарсис сп’яніння та щастя простих людей.
Ця історія теж не завершена: вона переривається на тому місці, де Фальк випадково знайомиться з дівчиною та переконується в тому, що це не звичайне знайомство. Але ми так і не дізнаємося, що буде далі, чи мають майбутнє їхні стосунки, чи напише Фальк свою книгу, чи вирішить цей поет-нігіліст свої моральні проблеми. Остання репліка Фалька – зізнання в тому, що про війну ніхто ще не написав чесно. Після цього читання лейтенанта Штурма переривають крики та вибухи, він кидає свої зошити у вогонь та дряпається назовні, до траншеї, аби там і загинути.
Що було далі? «Авантюрне серце».
А тоді ще десятки і сотні статей, есе, оповідань та романів. Воєнний письменник Штурм гине – та поступається місцем естету Фальку. Або – комусь третьому. Тому Юнґеру, який зумів таки поєднати минуле воїна та націоналіста із естетикою, метафізичними шуканнями та начитаністю, властивій його поколінню. В ньому самому ніби поєднуються два начала, які з подивом знаходив у собі лейтенант Штурм: самобутність (читай, патріотизм чи націоналізм) та декаданс. Вибухова суміш, яка стала можлива лише завдяки війні – та уможливила ситуацію, коли німецький солдат читає у бліндажі Рабле або Бодлера, обговорює з товаришами еротичну літературу і досліджує на практиці зміни своєї психіки у найбільш стресових ситуаціях. І весь цей час залишається собою та зберігає ясний розум. Весь цей час пише свій «Декамерон бліндажа». І продовжує писати вже після війни, залишившись на службі у війську. Пише, будучи учасником забороненого фрайкору. Пише, будучи студентом-біологом, міським денді, завсідником пивних, вуличним націоналістом, журналістом та мандрівником.
Адже література – це і був той вихід, який він знайшов для себе. Спочатку – під час божевільних ночей позиційної війни, при світлі свічки у бліндажі. Згодом – у божевіллі великого міста в країні, травмованій війною та революцією. В «Авантюрному серці» є один пасаж, який мені здається ще одним дуже особистим зізнанням Юнґера. Там ідеться про одну його фантазію: він уявляє, як уночі, коли все місто спить, подекуди горять свічки, у декількох вікнах – і там, може бути, працюють, так само, як він, споріднені йому душі, ті, хто зайняті тією ж працею і служать тому ж принципу (Німеччина, література, істина – що завгодно).
То давайте ж порадіємо за лейтенанта Штурма. Попереду його чекають хоч і важкі, але надміру цікаві часи. Зрештою, як і нас. А поки – йому ще немає 30, він юний та повний сил. Він прокидається зранку, за армійською звичкою. Відповідає на листи, пише щось для націоналістичних журналів чи для університету, який завершує вже заочно. А тоді, пообіді, виходить у місто, таке ж середньовічне, модерне, промислове, демонічне, байдуже, темне, яскраве від неону та спалаху вивісок, місто, повне сп’яніння, жінок, новітніх розваг, місто, на вулицях якого точаться незбагненні війні між правими й лівими, терористами і колишніми вояками фрайкорів, місто, яке вабить і притягує, мов магніт. І лише пізно вночі він повертається на свою квартиру. Та пише, пише і пише.
Всі ми знаємо: наша війна теж коли-небудь завершиться. І 20-ті будуть дуже гарячі. Як і кожного разу, коли повертаються такі ветерани.
Автор: Олександр Андрієвський
Нещодавно друком вийшли збірки ранньої прози Ернста Юнґера: Вогонь і кров і Авантюрне серце.
