Натальні традиції давньої Півночі

- Як твоє ім’я?
- Есмеральда. Це означає «Смарагдова» іспанською. А що означає твоє ім’я, Буч?
- Крихітко, я американець, наші імена взагалі ніхуя не означають!
Х/ф «Pulp Fiction»

Святкування Нового року – це ipso facto означення певної межі, сказати б пере-родження, радше навіть пере-народження світу. Індоєвропейські традиції знали про важливість таких етапів і, хоч би на й інтуїтивному рівні, відчували відповідність між людським буттям і його світовим відповідником – пізніше, коли Європа зазнає освітянського розвою, такі відповідності зафіксуються на філософському рівні (точно як і в середньовічній Індії). Одвічний цикл перероджень мусить мати певний початок, ту точку, від якої ми можемо взяти відлік циклам. Однієї із таких точок є, безумовно, народження окремої людини. З нагоди новорічного святкування, ми пропонуємо читачеві поговорити про традиції та обрядовість, які супроводжували появу на світ маленької людської істоти у давні часи на Півночі.

Перш за все звертає на себе увагу церемоніал називання дитини, дарування їй імені. Ім’я у давньому світі – це не просто набір звуків, хай навіть вони мають якийсь сенс. Мабуть, немає такої домодерної культури, яка не пов’язувала б ім’янаречення з певним ритуалом і магічним процесом, який впливав би на життя нареченого, і то — радикально. Згрубша кажучи, ім’я – це Доля.

А Доля, Вірд – це складний концепт, який «на пальцях» можна витлумачити так:

• магічна субстанція, якою наділене все живе, як окремий індивід, так і його родова спільнота (у давніх скандинавів вона називалася hamingja);
• ця субстанція надає матеріальний статок, здоров’я, життєві сили, перемоги та успіхи у справах, гарну репутацію (dómr ‘слава’), мистецький хист і всякі гаразди;
• субстанція акумулюється у багатстві (передусім золоті та землях) й може передаватися за спадком, а також накопичується за допомоги хвалебних пісень, подвигів тощо;
• носіями субстанції можуть бути також духи долі (fylgja, disa, norna тощо), які слідкують за людиною впродовж життя і можуть за певних умов покинути її, прирікши на поразку і смерть.

І якщо вам здається, що цей концепт входить у протиріччя з концептом нордичного фаталізму, згідно з яким долі всього живого визначено заздалегідь трьома норнами, які прядуть нитки людських доль, то це вам не здається. Можна припустити, що й самі давні скандинави звертали на це увагу і намагалися це узгодити, як ми це побачимо далі.

Задля збереження родової долі/щастя дітей традиційно називали на честь видатних пращурів. Зазвичай – на честь діда або баби. Вразі, якщо батько загинув перш, ніж народився його син, то сина називали на честь батька, за формулою «у синові відроджується батько». Чи це є натяком на ідею реінкарнації, як в індуїзмі, – важко стверджувати напевно, але подібні інтенції скандинавам явно були знайомі. Про що прямо сказано в еддичному триптиху про Хельґі: «Хельґі і Свава, як розповідають, народилися знову»; 

«Колись вірили, що люди народжуються знову, але тепер це називають бабиними байками. Хельґі й Сіґрун вважалися народженими вдруге. Його тепер звали Хельґі Хаддінґ’яскаті, а її – Кара, дочка Хальвдана, як про це сказано в Пісні про Кару, і вона була валькірією».

У королівських родинах склався навіть певний список оптимальних імен, які, схоже, мали б акумулювати максимум родового талану. Для норвезьких Гарфаґрів це перш за все «Олав» і «Гаральд», але згодом — і «Маґнус», для шведських Мунсьо — «Ейрік» і «Олав», для данських Кнудлінґів — «Кнуд» і «Гаральд». У міфічній династії Вьольсунґів впадає в око елемент імені -sigr («перемога») в іменах Сіґі, Сіґмунд, Сіґурд. Вже у часи суто християнські, століття з ХІІ, найбільшу позірну легітимність мав той претендент на трон, який носив ім’я «Маґнус», яке на той час стало уже справді «королівським» (тобто ім’янаречення сина цим ім’ям було актом засвідчення успадковування ним трону поточним королем-конунґом). Втім, почасти традиція передавати у спадок певні імена у межах одного роду збереглася і серед простолюду, зокрема в Ісландії. Значення імені було вторинним — головне, щоб його носив якийсь видатний пращур, а бажано — й не один.

Той, хто давав дитині ім’я, мав додати до нього якийсь подарунок, який мусив би акумулювати заряд благої долі. Особливо добре це простежується на прикладі культури військової аристократії. У «Першій пісні про Хельґі Вбивцю Хундінґа» сказано так:

з війни повернувся
мудрий володар,
юному князю
дарує цибулю.
Дав Хельґі ім’я він
і Хрінґстадір,
Сольфйолль, Снефйолль
і Сіґарсволлір,
Хрінґстод, Хатун
і Хімінванґ,
ще й змія крови
дав брату Сінфйотлі.

Про цибулю можна сказати, що обряд передачі зілля має виразну прокреативну семантику («король-маг», чий архетип описано у хрестоматійній монографії Дж. Фрезера «Золота гілка», отримує плоди землі й, за законом симпатичної магії, владу над врожаєм). Цибуля взагалі вважалася найкращою з трав, корисною і ледве не чарівною, тож Володар Цибулі й сам ніби ставав здоровішим та заможнішим.

А оці назви – це ніщо інше, як хутори-господарства і прилеглі до них землі, які також акумулюють родове щастя клану Ільвінґів. Ось як сказано у «Пісні про Хельґі, сина Хйорварда»:

У Хйорварда і Сіґрлінн народився син, високий і гожий. Він був мовчазний і не мав жодного імені[1]. Якось він сидів на кургані й побачив, що їдуть дев’ять валькірій, і одна з них – особливо шляхетного вигляду. Вона мовила:

«Спізнишся ти, Хельґі,
вою звитяжний,
порядкувати перснями
та Рьодульсвелліром, –
орел кричить рано, –
як будеш мовчати,
хоч дух твій міцний,
шолома володарю».
Хельґі мовив:
«Що, фюльґ’я,
даси ти
Хельґі до імени,
діво пресвітла,
що просити порадиш?
Добре подумай,
перш ніж казати,
ніц не візьму,
як моєю не станеш».

Далі вона йому дарує золото, мечі, обладунки і все потрібне для війни, а також стає його супутницею і дружиною.

Тут треба от що зауважити: Свава, дружина Хельґі сина Хйорварда, так само, як і Сіґрун, дружина Хельґі Вбивці Хундінґа, є валькіріями. А валькірія – це не лише бойова пані, яка забирає полеглих із поля бою до раю. Валькірія – це ще й різновид духів долі, про яких ми згадували раніше. Вона прямо надає магічний захист своєму підопічному, як ми це бачимо у станзі 31 «Пісня про Хельґі Вбивці Хундінґа»:

Над мореплавцями
Сіґрун сама
захист тримала
на всьому шляху,
тож не потрапив
Ран до руки
хвиль олень конунга
при Ґніпалунді.

Понад те, ця пісня починається із явлення норн, які створюють долю для новонародженого Хельґі. Сказано, що його було названо на честь іншого Хельґі – сина Хйорварда. Нам тут вбачається намагання пов’язати долю того, першого Хельґі, із новонародженим, запросити норн витворити йому таку саму долю і таким чином уплинути на отой невблаганний фаталізм, підкупити Судьбу. Сюди ж – усі ці дарування магічно заряджених предметів на додаток до імені[2]. Тож дихотомія визначеності/впливу на долю проходить нордичною літературою, мов червона нитка.

Втім, звичай дарування чогось на додачу до імені більше відомий з еддичного епосу, аніж із саґ або фольклорних матеріалів, і на це треба робити поправку.

Під час дарування імені виконувався обряд омивання дитини водою, достоту як те, що відоме з християнської традиції як баптизму, себто хрещення в перекладі з грецької. В ісландських саґах це називається vatna ausa і згадується у більшості родових саґ. Одразу ж постає питання: «в чому тут символізм?». Який стосунок має ‘вода’ у нордичній традиції до передачі щастя-здоров’я? Золото, землі, зброя, плоди землі, худоба – це ще можна зрозуміти. Але – вода?

Можна звернути увагу на символіку води як джерела життя у всій індоєвропейській традиції. Жива і нежива води у слов’янському фольклорі, очисні та життєдайні функції води в арійській, зокрема ведичній традиції (там дракон Врітра взагалі проковтнув усю воду, через що всесвіт ледь не загинув). Тобто, занурюючи дитину у воду, їй ніби дають справжнє життя. Але чомусь в інших індоєвропейських дохристиянських традиціях аналогічного обряду немає. Зате – він є якраз у традиціях близькосхідних, звідки потрапив у християнство.

З одного боку, можна припустити, що vatna ausa – це звичай, ревно збережений на суворій Півночі суворими язичниками старої школи. З іншого боку – вважається імовірнішим, що це якраз християнська традиція, яка лягла на благодатний північний ґрунт, можливо, що й до повноформатного хрещення. Не забуваймо, що саґи писалися вже цілком собі християнами, які вже не зовсім добре пам’ятали подробиці поганської обрядовості. Тому ймовірно, що звичай vatna ausa був просто накладений на уявлення про звичаї предків при записі саґ. Логіка така: якщо ми хрестимо малят у воді, тож, мабуть, і наші язичницькі діди-прадіди робили так само, лише без Христа. Це взагалі стандартна практика, згадаймо хоча б уявлення про мусульманські чи пак гунські звичаї на прикладі рицарських епосів «Пісня про Ролянда» і «Пісня про Нібелунґів». Нікого не бентежить, що магометани й степовики ходять на месу?

Можна зауважити, що звичай vatna ausa згадується не лише у родових, а й у фантастичних (про старовину) саґах. Зокрема у «Сазі про Гервьор і Хейдрека». І навести це як аргумент про давність цієї натальної традиції. Але – із саґами про старовину така біда, що їх усіх укладали у вже доволі пізній час, тому при пошуках там якоїсь автентики треба відділяти, наскільки можливо, зерно від полови.

Була ще одна традиція, яку не можна оминути – старий добрий інфантицид[3]. У «Сазі про Ґуннлауґа Зміїний Язик» сказано так:

Був такий звичай, коли країна була ще геть язичницькою, щоб ті люди, які були незаможними, але мали чималу родину, виносили дітей геть, але й тоді це вважалося негідним.

І там далі стається такий діалог, що батько родини каже винести дочку геть, а жінка каже, що це вкрай дивно, адже ми зовсім не бідуємо, і прогодувати ще одне дитя буде неважко, але у батька були свої резони, і дитину таки винесли[4], але її врятували, батько про це потім дізнався, дуже зрадів і повернув її до родини[5].

Треба сказати, що звичай виносити в голодні роки дітей на пустище тривав і у християнські часи, і не лише у Скандинавії, як нам відомо. Вочевидь, робилося це в тих випадках, коли або бракувало елементарних харчових ресурсів, або дитина мала помітну вроджену інвалідність, а відтак була для родини непотрібним тягарем. Можна припустити, що виносили дитину, не давши їй ім’я (і долі), адже тоді вона вважалася не вповні живою, повноцінною людиною, а тому не так і шкода[6]. Втім, як нам зауважують саґи, «ніхто не називав це доброю справою».

Це — той мінімум натальної обрядовості, який ми знаходимо у стародавніх джерелах. Наскільки вони були актуальні й універсальні для всієї Давньої Півночі — питання відкрите. Але в будь-якому випадку нам тут здається обряд подарувати дитині до імені щось корисне і цікаве — вельми гарним. Незалежно від культурного контексту.

Автор: Віталій Кривоніс

Редактор: Семен Бондар

Примітки:

[1] Людина без імені — це людина без Долі, можна сказати — не людина. – прим. автора.

[2] Серед яких, зауважимо, присутнє золото і золоте — символи гамінг’ї: таким чином через символ впливали на явище — нам так здається, що це дуже дотично до юнґіанських концептів глибинної психології. — прим. ред.

[3] Інфантицид — зусимисне вбивство новонародженого (неонатицид) чи просто дитини через якісь сторонні фактори, як-от каліцтво, можемо припустити що й невчасність — і тут редактору спадає на думку неліберальне порівняння з абортальними практиками. Світ ходить колом — і чомусь ці кола так часто аморальні. — прим. ред.

[4] Неважко порівняти це з дещо схожою ситуацією, пов’язаною з примусом праматері Сари вигнати рабиню Авраама Агарь із сином Ізмаїлом. Вигнати її треба було саме через наявність дитини — зауважимо, зробленої не так щоб з дозволу чи свобідної волі самої Агарі. Світ, знову ж, занадто жорстокий для ісая-берлінських концепцій сободи. — прим. ред.

[5] Чи не схоже це на жертвопринесення Ісаака? Цій повтореності архетипів, гадаємо, дуже б тішився Карл Ґустав Юнґ. Зрештою, традиція одвічного повторення/повернення така ж давня як і світ. — прим. ред. 

[6] І тут редактор знову дозволить собі порівняння з близькою скандинавській міфопоетичною традицією, а власне нашою, себто слов’янською. Яскравий приклад у ній ми подибуємо в існуванні окремого різновиду дітей, померлих до хрещення — потерчат. Ось як про них пише Пантелеймон Куліш: «Потерча — це дитина, що померла без Хрещення. Живуть потерчата по озерах або й болотах. Ходять у темноті з каганчиками. Кажуть іще потороча».