Ми знаємо Вуді Аллена як головного невротика Нью-Йорка, автора сатиричних комедій і психологічних драм, як поціновувача мистецтва й жахливого за чутками джазового кларнетиста. Нещодавно вийшов ще один новий фільм Аллена, проте багато хто не любить творчість режисера, сценариста й актора, асоціюючи її виключно з «Нью-Йоркською трилогією», розпіареними стрічками на кшталт «Вікі, Крістіна, Барселона», а ще жартами про психоаналіз і звинуваченнями в сексуальних домаганнях до неповнолітніх. Запевняю, що творець «інтелектуальної комедії», любитель посміятися над власним єврейським корінням та один з апологетів Інгмара Бергмана й Августа Стріндберга в Голлівуді не так простий, як здається на перший погляд. Сьогоднішнє «полювання на відьом» через акцію під назвою «Me Too», спрямовану проти харрасменту в кіносередовищі, загострила й без того складне ставлення до Вуді Аллена не так з боку публіки, а напряму від кіноробів. Пропонуємо звернутися до не найбільш популярних фільмів Вуді Аллена, аби відкрити для себе його творчість наново.
1. «Сплячий» (1973)
Вочевидь ви вже десь бачили кадри з цього фільму, адже забути обличчя Вуді Аллена в подібному образі навряд чи можливо. Фільм, що пародіює модні на той час антиутопії, визнаний однією з кращих комедій в історії кіно.
За сюжетом головний герой (зрозуміло, справжній невротик, як і годиться героям стрічок Вуді Аллена) на ім’я Майлз Монро лягає на операцію в звичайну лікарню, а прокидається тільки через двісті років. Він став жертвою наукового експерименту та був заморожений у кріогенній камері, звідки його визволяють революціонери, тому що в «прекрасному новому світі» лише він не перебуває на обліку жорстокої поліцейської системи. Проте чи зможе справжнісінький невдаха зорієнтуватися в страшному світі майбутнього?
«Сплячий» з самим Вуді Алленом, а також чарівною молодою Дайан Кітон в головних ролях, містить безліч посилань на популярні стрічки європейського та американського кінематографу ( «Трамвай «Бажання»,« Космічна одіссея 2001»,«Механічний апельсин», та ін.).
2. «Любов і смерть» (1975)
Зняти якісну пародію, особливо, на цілий культурний пласт, на кшталт російської класичної літератури, важко. Але Вуді Аллену з його фільмом «Любов і смерть» (назва недвозначно натякає на «Війну і мир», звідки до речі тут, запозичено досить багато сюжетних поворотів) це вдалося. Він сміється над екзальтованістю «тургенєвських дівчат», над побутовими розмовами, що нагадують уривки з філософських трактатів, а ще незмінним пафосом «загадкової слов’янської душі». Однак, якщо вам подобається Достоєвський, Толстой чи Чехов, це зовсім не означає, що «Любов і смерть» буде викликати у вас негативні емоції.
Під час перегляду цікаво спостерігати за гротескними пригодами головного героя, недотепи на ім’я Борис, за любовними пристрастями Соні, вгадувати хрестоматійні посилання на різні літературні твори й кінематографічні шедеври (наприклад, на екранізацію Бондарчуком роману «Війна і мир»). І все це ще й під розкішну музику Сергія Прокоф’єва, яка створює відповідний настрій.
« – Пам’ятаєш, поруч з нами жив симпатичний хлопчина Раскольніков? Убив двох жінок! Мені розповів Бобік, а йому брати Карамазови.
– Напевно, в нього вселилися біси?
– Він був всього лише підлітком!
– Нічого собі підліток! Він просто був ідіотом.
– Він вважав себе приниженим та зневаженим.
– Я чув, він був гравцем?
– Він цілком міг бути твоїм двійником.
– Просто записки з мертвого будинку!».
3. «Інша жінка» (1988)
«Мій чоловік – досвідчений лікар, кардіолог, який кілька років тому обстежив моє серце, йому сподобалося те, що він побачив, і він зробив мені пропозицію».
Цей фільм навряд чи згадають відразу навіть ті, хто називає себе фанатами Вуді Аллена. Він належить до числа забутих стрічок, які варто подивитися, аби оцінити яскравий приклад спроби режисером наслідувати Інгмара Бергмана. Головні герої фільму – це люди середнього класу, які намагаються розібратися у власних екзистенційних проблемах і вирішити питання, пов’язані з сімейним життям, що зайшло в глухий кут.
За сюжетом професор філософії Маріон Пост після 50-річчя виявляє, що чоловік її кохає не так сильно, як раніше, а світські заходи давно їй набридли, тому вона вирішує пожити в ізоляції заради роботи над новою книгою. В орендованій квартирі вона випадково чує розмови психоаналітика зі своїми клієнтами, що доносяться із сусідньої квартири. Можливість співвіднести себе з крихким полуфантазійним образом змушує героїню рефлексувати над власним життям.
4. «Тіні і туман» (1991)
Один з найбільш естетичних фільмів, знятих Вуді Алленом. Освідчення в коханні кінематографу як окремому виду мистецтва та абсолютно точно особливому різновиду магічних фокусів, як це розуміє автор, знято на основі одноактової п’єси «Смерть». Її Аллен написав ще в 1972 році. Чорно-біла стрічка є справжнім триб’ютом німецькому експресіонізму та ранньому нуару (ви побачите посилання, наприклад, на класичний трилер «Місто шукає вбивцю» Фріца Ланга). Крім того, історія маленької людини, яку переслідують за злочини, яких вона не сккоїла, виконана цілком в кафкіанському дусі, а історія циркачів, що паралельно відбувається, знову нагадує нам: режисер є затятим шанувальником Бергмана.
«Всі люблять ілюзії. Люблять. Вони для них необхідні. Потрібні, мов повітря».
«Тіні і туман» варто подивитися як заради вивіреної візуальної естетики, так і заради захоплюючого оповідання. Історія Кляйнмана, якого будять серед ночі лінчувальники, змушує сміятися та сумувати, адже тематика небезпеки провінціалізму навіть у пародії продовжує звучати переконливо. Ще одним аргументом на користь перегляду стане відмінний каст: ефірна Міа Ферроу, Джон Малкович і Мадонна в незвичних образах, ще молодий і красивий Джон К’юсак, кумедні повії у виконанні Джоді Фостер і Кеті Бейтс, та ін.
5. «Загадкове вбивство в Манхеттені» (1993)
« – Уявляєш, той хлопець убив 12 осіб, розчленував їх і з’їв.
– Правда? Альтернативний спосіб життя.
– М-да, це точно».
Подивившись «Загадкове вбивство в Манхеттені», ви вб’єте відразу двох зайців: задовольните власне прагнення до guilty pleasure у вигляді захоплюючого детективу, а ще вдосталь посмієтеся. Тільки ось, якщо про «Пурпурової троянду Каїра» або «Прокляття нефритового скорпіона» можна почути досить часто, то цей фільм згадують значно рідше. Насправді, окрім комедії і власне саспенсу (він тут, на подив багатьох, на рівні), стрічка присвячена питанням втрати молодості й колишньої запалу в стосунках пари, а також пошуків себе й межі власних можливостей.
Вуді Аллен іронізує над міщанським способом життя середнього класу в Нью-Йорку, не приховуючи особистої слабкості, як завжди, та власної йому прихильності. Злочин, що розслідується подружньою парою Ларрі та Керол Ліптонами, є «вікном» в альтернативну реальність з ризиком і пристрастями, про які ми так часто забуваємо серед комфорту.
6. «Матч-пойнт» (2005)
«Людина, яка говорить «краще бути везучим, ніж праведним», глибоко розуміє суть життя. Люди бояться прийняти той факт, що життя багато в чому залежить від везіння. Страшно подумати, скільки всього не залежить від нас. Під час матчу трапляються такі моменти, коли м’яч зачіпає верх сітки, і протягом долі секунди він може впасти вперед або назад. Якщо трохи пощастить, він падає вперед, і ти переміг … Не пощастить – ти програв».
«Матч-пойнт» – це чиста «достоєвщина» від Вуді Аллена та одна з найсильніших в плані морального посилу й спроби філософського осмислення персонажів стрічок в його фільмографії. Драматичний трилер розповідає історію професійного тенісиста Кріса Вілтона, який знайомиться з сім’єю багатіїв, завдяки чому робить стрімку кар’єру у вищому суспільстві. Але що трапиться з ним, коли доведеться зробити вибір: успіх і гроші або любов і щире бажання? Про «Матч-пойнт» краще багато не розповідати, рекомендую подивитися фільм, в якому знялися молоді і красиві Джонатан Ріс-Маєрс (залишимо осторонь жахливі серіали, в яких він брав участь, насправді, він досить непоганий актор, ну або був ним колись), Скарлетт Йоганссон і Метью Гуд.
Номінація на «Оскар» за кращий сценарій і чотири номінації на «Золотий Глобус» говорять самі за себе. Вас чекає захоплююча історія, від якої ви ще довго будете приходити в себе (в усякому разі, ходити і наспівувати «Una Furtiva Lagrima» з опери Гаетано Доніцетті).
7. «Ірраціональна людина» (2015)
Фінальним акордом в нашій добірці стане ще один приклад непоганого філософського кіновисловлювання від Вуді Аллена. Якщо говорити про кінематографічну форму, то тут немає нічого особливого: місцями така традиційна зйомка може набриднути, але тут найголовніше полягає саме в розказаній глядачам історії. Головним героєм є професор Ейб Лукас, що страждає від багаторічної екзистенційної кризи та алкоголізму (а одне буває без іншого?). Він зав’язує стосунки з кмітливою студенткою Джилл. Під час чергової зустрічі з нею Ейб випадково почув фатальну для нього розмову за сусіднім столиком. Професор задумався про те, чи зможе він зробити світ кращим, нехай навіть і аморальним шляхом?
«Головне не придивлятися до різних деталей, не обговорювати дрібниці, а слідувати за своєю інтуїцією. Потрібно діяти, а не спостерігати, заплутуючись в банальностях та кліше».
Так, знову вплив Достоєвського, і знову іронічне оповідання для любителів інтелектуальних задач і парадоксів. Розкішна гра Хоакіна Фенікса компенсує всі можливі і неможливі недоліки картини, тому не слухайте відгуки критиків: вам сподобається.
Автор: Анастасія Капралова
