Туреччина майже сусід України. Варто лише перетнути Чорне море – і от ви вже на курорті або в нетрях Стамбулу. Із цією країною нас пов’язує досить складна і неоднозначна історія. Хоча, нині самі турки не дуже знають про це, власне, як і більшість українців. Все ж, інколи, в україномовному книжковому просторі про цю країну з’являються досить цікаві книги. Однією із таких новинок стала праця Світлани Ославської «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії». Це збірка художніх репортажів про Південний схід Туреччини, власне про Верхню Месопотамію. Там знаходяться витоки річок Тигр і Єфрат і, у певному сенсі, багато культурних шарів історії близькосхідної і західної цивілізації. Нині це досить депресивний регіон, куди туристи або рідко доїжджають, або взагалі оминають, не знаючи про його існування.
Про це, однак, у книзі не йдеться. Вона не про туризм і туристичні місця. Радше просто про Туреччину, якою вона є насправді в уяві багатьох європейців. Сам зміст праці досить строкатий. Авторка трохи мандрує на своїх сторінках між Україною і Туреччиною. Розповідає про складну історію вірмен, єзидів, курдів, ассирійських християн Месопотамії. Це все наповнюється пронизливим болем, намаганням викликати емпатію у читачів до людей, які розповідають про себе на сторінках книги. Та не все так просто і світло як може видатися. Безперечно, книга написана живою мовою, читається досить легко і це безумовний плюс. Інколи виникає відчуття, що просто читаєш якийсь лонгрід на сторінках Фейсбуку. Тому за один вечір можна спокійно завершити свою подорож турецькою Месопотамією.
Що знаємо про Туреччину?
Можливо, як би мені не доводилося бувати у Туреччині, книга пройшла б повз мене. Здебільшого мої поїздки були робочого характеру, але вони також відкрили мені двері у світ турецької соціальної дійсності. Проблеми місцевої політики, війна у Сирії, спроба державного перевороту в Туреччині в ніч з 15 на 16 липня 2016 року, репресії проти прихильників Гюлена, постійні жертви неважливо чого, головне, що хтось страждає і від когось або від чогось втікає – інколи знаходить прихисток у Туреччині або мріє про береги Європейського Союзу. Одразу хочеться застерегти читача цього допису, автор по-своєму недолюблює Туреччину, тому деякі висловлені тут погляди можуть бути упередженими і надто суб’єктивними.
Особисто мені Туреччина була такою собі православно-мусульманською країною, де святкують ніч зачаття пророка Моххамеда, біля багатьох великих мечетей, як мінімум в Стамбулі, Ізмірі або Бурсі, продають воду зі священного колодязя Замзам, що знаходиться на території мечеті Аль-Харам у Мецці (Саудівська Аравія).
Майже кожен релігійний житель Туреччини, неважливо чи це турок, курд або мігрант з Середньої Азії чи Росії – буде розповідати, що він далекий нащадок пророка Моххамеда і показувати волосинку з його священної бороди, яку використовують як оберіг чи артефакт.
У багатьох мечетях можна побачити камені з Мекки – їх цілують, а потім обтирають, а дехто може навіть молитися перед ними. Чим не ікона? Хоча, як зазначає сама Світлана Ославська «Репортаж – завжди суб’єктивний, вже на етапі вибору теми чи пошуку героїв». Тому, в цьому немає нічого особливого. У кожного своє сприйняття місцевості та людей. Зазвичай ми бачимо те, що хочемо побачити, або те, що нам показують.
Крізь призму об’єктивів
Нещодавно представники міжнародної неурядової організації «ПЕН-клуб» опублікували список найкращих книг 2019 року різних жанрів, які вважаються обов’язковими для прочитання, серед цього списку можна знайти розділ «Подорожні нариси/репортажі», де подається для прочитання книга «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії».
Більшість дописувачів хвалять цей проект, як щось еталонне і новаторське. Ймовірно це пов’язано з тим, що подібного в україномовному просторі надто мало, тому доводиться задовольнятися тим що є і шукати у цьому тільки позитив. Бо добре, коли щось подібне все ж друкується і навіть успішно заходить. Тут варто відзначити наступне. Це далеко не перша книга у подібному жанрі, яка була написана українською. Сюди легко вписується збірка репортажів Олесі Яремчук «Наші інші. Історії українського різноманіття». Про саму книгу навіть створили сторінку на сайті Вікіпедії. Обидві книги були видані у видавництві «Човен», яке своїм корінням тягнеться до журналістської програми Українського Католицького Університету (м. Львів). Тут можна відзначити дійсно хороший рівень самого репортажу, його методики і підходів. За зразок було взято польську школу репортажу і напрацювання австрійського есеїста Карла-Маркуса Ґауса. Його книги можна з легкістю знайти в українських книгарнях, наприклад «Зникомі європейці» (історії про малі общини різних народів здебільшого Балкан) або «Собакоїди та інші люди» (нотатки про циган Словаччини та сприйняття їх місцевими мешканцями). Останню книгу також було видано у видавництві «Човен».
Повертаючись до книги «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» хочеться сказати, що про подібну Туреччину мені доводилося читати і говорити досить часто. Соціальне дно, що зображується у книзі, розуміється турками радше як велика благочинність. Табори біженців і волонтери з європейських країн, робітнича партія Курдистану, що стала оплотом фемінізму та ЛГБТ, війна в Рожаві, заперечення геноциду вірмен – це все набір тем, які розкриваються у книзі.
Під час читання, у мене виникало відчуття, що авторка дивиться на місцевих жителів як на пігмеїв. Ймовірно тут говорив мій особистий досвід прочитаних книг різних антропологів ХІХ ст. Хоча певний осад зверхності авторки до місцевих виринав досить часто. Вона завжди нагадує своїм слухачам і читачам, що не вірить у Бога. Для правовірних мусульман це завжди доволі болісний досвід – спілкування із такими людьми. У книзі, відверто глузливим тоном, описується реакція одного персонажа на цей факт. Дивно, що людина, котра користується гостинністю місцевих, може так відкрито демонструвати зневагу до них. Багатьом атеїстам хочеться, щоб мечеті перетворили на скейт-парки, як це трапилося із католицьким собором в Іспанії.
багатьом атеїстам хочеться, щоб мечеті перетворили на скейт-парки
Також авторка любить наголошувати, що вона незалежна журналістка. Так написано на палітурці книги. Однак, деякий матеріал, що представлений у книзі, був опублікований на тематичних ресурсах або був профінансований конкретним грантодавцем. Відповідно, це впливає на зміст та утворює дещо кон’юнктурне подання інформації. Тому говорити, що авторка є незалежним журналістом – якось неправильно. Кон’юнктурність тягнеться не тільки тонкою ниткою у грантових репортажах, а й доволі гарно проглядається фактично у кожному матеріалі. Виключенням можуть бути хіба фрагменти, які розкривають історію вірмен або ассирійців України. Теми фемінізму, дискримінації, політичних репресій – основні.
Саме такою Туреччину хоче бачити Захід або прозахідні ЗМІ України. Такою собі країною варварів, що застрягли у періоді кінця ХІХ ст. і протринькали всі зусилля Ататюрка щодо інтеграції Туреччини в європейський культурний простір.
Ймовірно, збірка репортажів «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» може бути культурною відповіддю на книгу американського пікапера турецького походження Roosh V (Даріуш Валізаде) «Переспати з Україною», де він у глузливому тоні розповідає як дешево і гарно провести секс-відпустку в Україні. Все ж не варто згадувати звідки і чому в Туреччині з’явився такий стереотип про сучасну Україну. Однак, вдумливий читач все зрозуміє і без пояснення. Мені не відомо чи читала цю книгу Світлана Ославська, але вона неодноразово наголошувала про своєрідне сприйняття її персони в турецьких містах і певну зацікавленість у ній серед чоловічого населення Туреччини. Дивно, але чомусь деякі з них зверталися до неї російською, – чи зовсім не дивно? Такий собі своєрідний дратівливий момент у робочих буднях журналістки на Близькому Сході.
Власне, той фактор, що авторка – жінка, про що вона неодноразово наголошувала у своїй книзі та деяких інтерв’ю, дав їй можливість значно глибше і відвертіше спілкуватися саме з жінками Туреччини, які ніколи б не розкрили багатьох моментів перед чоловіками. Це безумовний плюс представлених репортажів. Однак, залишався культурний та етнічний бар’єр, який подолати нереально. Українець не може стати курдом, єзидом або вірменином, щоб відчути історичний біль цих народів або реальні страждання, які пройшли ці люди рятуючись від геноцидів. У кожного народу він унікальний – як, власне, і в українців. Тому залишається лише роль спостерігача або волонтера, який намагається допомогти або зрозуміти у міру своїх можливостей.
Репортаж – завжди суб’єктивний, вже на етапі вибору теми чи пошуку героїв, – Світлана Ославська
Післясмак
Книга, після прочитання, викликає дещо змішані відчуття. Досить багато білих плям, охоплення проблеми поверхове, немає належного історичного підґрунтя, місцями плутанина в історичних фактах… Загалом, складно будувати цілісну картину, опираючись на історії декількох людей чи організацій. Також – тотальна суб’єктивність. Останнє, звісно, можна пробачити, оскільки це така собі фішка художнього репортажу, канонів якого авторка дотрималася досить гарно. Тому тут не варто дорікати. Певні пробіли, замовчування, відчутність історичного підґрунтя – радше викликають бажання дізнатися більше, докопатися до істини самостійно. У цьому беззаперечний плюс книги «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії», вона змушує задуматися, чому все саме так.
Чому турецька Месопотамія нині є такою і якою вона може бути через десять або двадцять років? Чи зможуть біженці єзиди без страху відвідувати святиню Лалешу? Чи буде Курдистан вільним? Чи перетвориться Туреччина остаточно на тоталітарну державу, де репресії проти інакодумців буть нормою?
На всі ці питання читач повинен дати відповіді самостійно, з можливою історичною оптикою, звісно, якщо йому це дійсно необхідно. У декого з читачів часом виникає питання у цінності цієї збірки репортажів як книги, оскільки більшість із них раніше вже були опубліковані у відкритому доступі на різних інтернет сайтах. Тут можна сказати лише, що книга не загубиться і може сформувати більш цілісну картину того, що хотіла сказати авторка. Все ж, вона змогла доступно розповісти про буденне на Південному сході Туреччині для більшості своїх читачів в Україні.
Автор: Щепанський Віталій
