Жінка в архаїчних культурах

Культури, які ми звикли називати «примітивними», створили досить складну систему ритуалів і табу, які поширилися на всі аспекти життя архаїчної людини. Зазвичай для жінок таких заборон і особливих культових практик було значно більше, ніж для чоловіків. Дуже часто це було пов’язано з фізіологією людського організму. Сьогодні серед дослідників архаїчних культур немає однозначної думки щодо соціальної ролі жінки в архаїчному соціумі. Це спричинено декількома факторами. У момент зародження наук, що вивчали «примітивні» народи, зокрема у перших записах християнських місіонерів про різні «примітивні» племена, основні трактування було зроблено виключно у межах західноєвропейського погляду на культуру і облаштування соціуму. Відповідно акцент таких спостережень було зміщено подалі від багатьох, непомітних на перший погляд, соціальних обов’язків, які виконувала жінка.

Наприклад, у наукових дослідженнях від середини ХІХ до першої половини ХХ ст. багато уваги приділялося таємним чоловічим союзам та ініціаціям. Натомість жіночі ініціації або таємні союзи розглядалися не настільки ґрунтовно. У XXI ст. популярності набуває думка, що в архаїчних культурах жінки мали сильні засоби протистояти експлуатації з боку чоловіків та уникати їхнього контролю завдяки соціальним мережам, солідарності та колективності.

Власне про це та про багато інших аспектів у наукових дослідженнях західних вчених висловилася Камілла Пауер у статті «Гендерна рівність і проблема походження людства». Звісно, це не єдина тематична публікація. Нині таких досліджень існує багато, однак більшість із них залишаються маловідомими для українських дослідників або зацікавлених у темі читачів. Здебільшого вони почали з’являтися після 1980-х років у межах постколоніальних досліджень.

Знаковим у цьому напрямку є науковий доробок Хайди Гьоттнер-Абендрот, зокрема її програмна стаття «Сучасні матріахальні дослідження: визначення, межі та актуальність»[1]. Також доступний для всіх бажаючих курс на освітній платформі Coursera під назвою «Indigenous Concepts of Gender» від університету Альберта (Канада). Перелік подібних ресурсів дуже великий. Допитливий читач зможе самостійно відшукати всі необхідні дослідження. Тому краще звернутися до самих описів ритуалів чи табу, які стосувалися виключно жінок. Це дасть нам змогу краще уявити особливості «жіночої долі» в середовищі архаїчних спільнот. Також варто додати, що наш нарис має лише оглядових характер і не може охопити весь спектр інформації на зазначену тематику.

У першу чергу варто звернутися до класичної спадщини російського етнографа Володимира Богораза, котрий досліджував життя чукч. Він зібрав доволі обширний етнографічний матеріал, який не втрачає своєї актуальності, і навіть сьогодні використовується у багатьох антропологічних дослідженнях. Звісно, чукотське суспільство давно вже не таке, як описано у книгах цього дослідника, однак його спостереження допомагають нам відслідкувати історію розвитку та особливості досліджуваного ним корінного народу Чукотки.

Під час своїх спостережень, дослідник не міг оминути опис соціального статусу жінки. Зокрема, він зафіксував наступний вислів: «Якщо ти жінка – то мовчи». Цю фразу чукчі повторювали кожен раз, коли жінка наважувалася сказати слово на свій захист, і, як зазначив Володимир Богораз, цей вислів мав досить довгу історію. У повсякденній роботі чоловіки, якщо вони залишалися вдома, не мусили робити взагалі нічого. Всі клопоти по облаштуванню яранги і комфорту для домашнього життя лягали на плечі жінок. Вони повинні були оббілувати убитого оленя, розрізати на шматки м’ясо і віднести його потім до належного місця зберігання. Жінка готувала їжу і подавала її чоловікові. Вона завжди відрізала йому найкращі частини, залишаючи собі лише недоїдки. Ласі шматки, як от мозок і кістковий мозок – призначалися виключно чоловікам. Жінки задовольнялися облизуванням пальців свого чоловіка, коли він завершить трапезу. Також жінки могли їсти тільки тоді, коли всі чоловіки наситяться. Лише найстарша жінка, мати сім’ї, що має дорослих дочок та інших жінок у своєму підпорядкуванні, могла сидіти разом із чоловіками. Чоловік чукча ніколи не брався за жіночу роботу, хоча молоді жінки допомагали чоловікам пасти стадо оленів, при цьому не звільняючись від своїх жіночих обов’язків.

Жінки чукч

Саме такий уклад життя зафіксував Володимир Богораз під час свого проживання і кочування із чукчами на початку ХХ ст. Він писав, що у повсякденній мові чукч також досить часто лунає фраза на кшталт: «Якщо ти жінка – то їж залишки». Це навіть стало чимось схожим на приказку серед чукч-оленярів. Дослідник не обмежився описами табу для жінок, пов’язаних із харчуванням і розподілом повсякденної праці. Він досить цікаво подає виключно жіночі культурні особливості та їхню роль у житті спільноти. Наприклад, дослідник писав, що з давніх-давен пологи у чукотських жінок проходили досить легко. Традиції забороняли жінкам стогнати під час пологів і в будь-якій формі демонструвати свої страждання. Також допомога інших жінок під час пологів була заборонена. Жінка, котра народила дитину, сама робила для себе і новонародженого всі необхідні маніпуляції – відрізала пуповину, викидала плаценту, тощо. Жінка, якій допомагали при пологах, потім все життя потерпала від глузування. Навіть чоловіки таких жінок нерідко отримували глузливе прізвисько – «повитуха».

Широкий таз у жінок чукч вважався однією з ознак краси. Завдяки йому пологи могли проходити легко. Закоханий юнак спершу робив компліменти дівчині з приводу її статності та сили. Потім вказував на її огрядність і широкий таз, і тільки після цього вже звертав увагу на волосся, густі брови і рум’янець на щоках. У побуті чукч, із спостережень Володимира Богораза, побутувала формула похвали жіночої краси: «Велика жінка, великий таз, довгі коси».

Також дослідник відзначав, що жінки чукч завжди носили при собі ніж. Гострі предмети були потрібні їм не лише для шинкування риби або оббілування оленя, але і на випадок ритуального самогубства. Оскільки полонені люди на півночі автоматично ставали рабами, чукчі вважали краще заподіяти собі смерть, ніж мати життя раба. Дізнавшись про перемогу ворога, матері спочатку вбивали своїх дітей, а потім і самих себе. Як правило, вони кидалися грудьми на ножі або списи.

Досить багато поширених у світі давніх ритуалів і табу для жінок були пов’язані зі смертю. Наприклад, у жінок австралійських аборигенів, як і у більшості архаїчних племен, життя було досить складним. Такий спосіб життя був зумовлений рядом специфічних ритуалів. Особливо у випадку смерті чоловіка, який опікувався родиною.

Жіноча ініціація племені Хімба

Серед дослідників культури австралійських аборигенів класикою вважаються праці Уолтера Спенсера і Джеймса Гіллена. Зокрема, вони зібрали досить обширну інформацію про життя корінного населення Австралії. Щодо становища жінки у суспільстві австралійських аборигенів вище згадані дослідники не давали достатньо інформації. Обмежувалися лише конкретними описами пов’язаними з ініціаціями і табу. Наприклад, у племен вадуман і мудбурра, що живуть в Північній Австралії, не лише вдова померлого, а й дружини його братів піддаються вимушеному мовчанню протягом трьох або чотирьох тижнів з дня його смерті. Весь цей час тіло покійника перебуває на сплетеному з гілок помості, що знаходиться на гілках дерева, і залишається там, доки не оголиться весь скелет. Після цього кістки обгортають корою і забирають на особливу галявину, де члени племені сідають навколо рештків людини і плачуть. Після завершення цієї траурної церемонії кістки відносять назад на дерево і залишають там назавжди. Весь цей час, з дня смерті до повернення рештків померлого на дерево, ніхто не повинен вживати в їжу рослину або тварину, яка була тотемною для покійника. Коли кістки померлого знайдуть вічний спокій серед гілок, тоді одного або двох старих людей відправляють за тотемними тваринами або рослинами померлого. Якщо, наприклад, тотемом покійного був кажан, то люди похилого віку мусять зловити декілька кажанів і принести їх на ту ж галявину, де відбувалося прощання з покійником. Одразу після цього кажанів готують на вогнищі. Тим часом жінки, які приречені на мовчання, вдови покійного і дружини його братів, наближаються до вогню з вигуками «Якай, якай!» і підставляють свої голови під дим. Один зі старих злегка вдаряє їм по голові палицею, лише після цього простягає свій палець для укусу. Ця церемонія знімає з жінок обов’язок мовчання. Під кінець деякі чоловіки з родичів покійного з’їдають частину звареного м’яса, а залишки віддаються усім бажаючим.

Студійні фото австралійських аборигенів

Фредерік Роуз описує схожий обряд мовчання у племені варрамунга, що проживає в Центральній Австралії. У разі смерті чоловіка покійник прирікає на німоту протягом усього траурного періоду (від одного року до двох) не тільки свою вдову, а і матір, сестер, дочок, тещу, – всі вони повинні зберігати мовчання. Ба більше, багато інших жінок, яких тубільці завдяки тотемним зв’язкам спорідненості вважають ріднею, зобов’язані мовчати протягом цілого року, а то й двох. Внаслідок цього часто більшість жіночого населення перебуває у вимушеній німоті. Багато жінок навіть після закінчення терміну жалоби далі продовжують використовувати мову жестів, у якій вони встигли набути майстерної вправності. «Бонусом» до ритуального мовчання вдова племені варрамунга коротко обрізає своє волосся, далі надрізає шкіру посеред черепа і проводить розжареним предметом по свіжій рані. Якщо через деякий час вдова з племені варрамунга забажає повернути собі можливість говорити, вона повинна звернутися до чоловіків, які по тотемній системі вважаються її синами. Церемонія ця сама по собі дуже проста: жінка приносить їжу, зазвичай великий корж із зерна дикорослих злаків, і потім по черзі кусає палець кожному з чоловіків, які з’явилися зняти з неї заборону. Після цього їй дозволяється говорити скільки завгодно. Ці ритуальні дійства зафіксував Фредерік Роуз, коли перебував у середовищі центрально-австралійських аборигенів.

Варто відзначити, що ритуальне шрамування після смерті родича було притаманне не лише жінкам. Наприклад, у племені арунта, що також проживає в Центральній Австралії, чоловік, оплакуючи смерть свого тестя, повинен розрізати собі плече. Якщо цього не зробити – його дружина може бути віддана іншому, щоб приборкати гнів духу померлого проти нешанобливого зятя. Чоловіки цього племені постійно виставляють рубці на своєму плечі, таким чином демонструючи всім, що вони виконали свій обов’язок перед померлим тестем. Жіноча рідня померлого також робить собі надрізи на тілі в знак скорботи, часом навіть втрачаючи при тому свідомість. Однак, при всій видимій збудженості, жінки намагаються не зачепити важливі частини тіла та внутрішні органи. Вони, здебільшого, розрізають шкіру на голові, плечах або ногах.

Подібна ритуальна практика також існувала у індіанців Північної Америки. Наприклад, у середовищі племені Конза (штат Канзас, США), у одній із гілок племені сіу, вдова після смерті чоловіка наносила собі поранення під час траурної церемонії. Вільям Унрау відзначає, що таке ритуальне дійство було притаманне багатьом індіанським племенам. Після завершення церемонії жінка натирала тіло глиною і переставала піклуватися про свій зовнішній вигляд. Вона не милася і не розчісувалася. У такому траурному стані вона перебувала протягом року, після чого старший брат її чоловіка брав вдову собі в дружини без всяких обрядів і церемоній.

Важливим у повсякденному житті архаїчної людини було народження дитини. За це також відповідала жінка в силу своїх природних особливостей. Коли жінка не могла завагітніти, це не завжди сприймалося однозначно. Наприклад, із записів Володимира Йохельсона, бездітність у юкагирів розглядалася як покарання з боку духу померлого родича, адже він посилає свою душу тільки тим родичам, до яких він прихильний. З цієї причини тесть може вигнати зятя, якщо останній не може зачати дитину, а бездітна дружина може вигнати свого чоловіка. Таким чином жінка у середовищі юкагирів не несе повної відповідальності за неможливість зачати дитину. Бездітні жінки зверталися за допомогою до шамана, котрий, як вони вважали, відправлявся у підземний світ і просив померлих родичів жінки послати їй одну з їхніх душ. Якщо мешканці Нижнього світу не піддавалися вмовлянням, шаман вдавався до сили або обману. За допомогою духів-захисників він хапав у підземному світі душу і вводив у лоно жінки. Однак наслідком такого викрадення міг бути викидень або рання смерть новонародженого, тому бездітні жінки зазвичай просили шамана не застосовувати насильство або обман.

Шаманка Акем. Алтай

Надзвичайно цікаво спостерігати за цілковитою трансформацією традиційного укладу життя народів, де майже повністю змінюється архаїчний лад суспільних відносин під тиском зовнішніх обставин. Такими можна вважати бурятів. Наприклад, у кінці XIX – на початку XX ст. серед них ще зберігалися елементи архаїчних відносин. Як зазначає Леонід Потапов, становище жінки було приниженим, а главою сім’ї і господарем майна міг бути виключно чоловік. Жінка не могла називати по імені свекра чи старших родичів чоловіка. Також вона не повинна була сидіти у юрті, якщо свекор і старші родичі чоловіка стояли. З юрти свекра вона виходила спиною до дверей. У присутності рідних чоловіка жінка повинна була знаходитися із покритою головою і в повному жіночому вбранні. Вона не могла спати в одній юрті з ними. У присутності свекра невістка не могла підходити до Бурхану. Під час трапези жінка бралася до їжі останньою. Чоловік міг прогнати дружину з будь-якого приводу. Після смерті чоловіка вона, за звичаєм, ставала дружиною молодшого брата або іншого родича покійного з числа тих, кому вона не вклонилася під час обряду переїзду в будинок чоловіка. На сьогодні такий уклад життя серед бурятів майже повністю зник або трансформувався у повсякденних ритуальних практиках.

Жінки народу кхасі

Звісно, таких прикладів існує дуже багато. Можна наводити безліч зафіксованих антропологами фактів архаїчного устрою життя, місця і ролі жінок у африканських, північно- і південноамериканських племен, або корінних народів Азії чи Океанії. Більшість із них будуть досить схожими на описані вище. Однак через це не варто ігнорувати архаїчні суспільства, де все було повністю навпаки. Нині існують народи, які все ще можна вважати архаїчними, але вони в своїй основі мають матріархальні відносини, із відносним домінуванням жінок-матерів. Такий уклад життя зберігся у сферах суспільних відносин у деяких районах Тибету, південній частині Алтаю, Південній і Південно-Східній Азії (наприклад, народ ранатхарі, що проживає в Індії та Непалі, мінангкабау, кхасі і гаро), Африці (ашанті, йоруба та ін.), деяких народів Мікронезії, де поряд з відносно високим жіночим статусом побутує типова поліандрія. Це проявляється у тому, що чоловіки зазвичай проживають у будинках своїх дружин. Вони не мають майже ніяких прав на власність і їх можуть вигнати у будь-який момент. Також у матрилінійному суспільстві може не існувати поняття батьківства, оскільки у жінок є безліч партнерів, від яких вони можуть зачати дитину. Хоча такий соціальний устрій життя залишається радше маргінальним і неприйнятним для більшості народів нашої планети, це не означає, що його не варто вивчати.

[1] Göttner-Abendroth H. Modern Matriarchal Studies Definitions, Scope and Topicality. 2003.


Автор: Віталій Щепанський
Джерело: https://t.me/sriblotroyandy