Сумбур та істерія передвиборчої пори є особливим моментом у функціонуванні системи парламентаризму, що змушує кинути погляд на вульгарність технік, які сучасність, із її світоглядом та інституціями, використовує для експлуатації майбутнього. Воно надає простір, у якому відбувається зіткнення авангардів боротьби за людську прихильність. Образ світлого майбутнього, з якого вигнані усі напівтони – ось єдине, що здатне приковувати сподівання мас. Такий порядок, звичайно, не є новим: ретроспективному погляду на історію відкриється цілий сонм уявлень, котрі могли слугувати як пасивній втісі, так і мобілізувати спраглих за оновленням. Однак, сучасна цивілізація оперує особливим уявленням про таке світле майбутнє – вищі цінності у ньому зазнають нищівної поразки з боку передчуття довгоочікуваного ідола, чиє існування замайоріло на горизонті завдяки технічному прогресові – загального матеріального добробуту. Ступінь його реалізації нині завоював абсолютну першість серед критеріїв оцінювання якості життя й став справжньою ідеєю щастя епохи – це не є секретом.
Людство схильне до побудови утопій, невдоволення наявною дійсністю тягне за собою моделювання уявних ідеальних макетів суспільства, які, у разі засвоєння масами, зможуть скеровувати усі їх намагання. Іншим способом є покладання сотеріологічної місії в основи історичного процесу. Однак, усі ці утопічні соціальні інженери та раціоналістичні фанатики прогресу раз у раз зазнають поразки. За кілька років спливе третє десятиліття з того часу, як світ став свідком краху напевно найамбіційнішого політичного проекту історії, чий локомотив, так і не діставшись фінальної зупинки, залишив по собі мільйони жертв по всій земній кулі – Радянського Союзу.
Божественний вогонь, дарунок Прометея, дістався людям внаслідок реалізації благої мети, однак, він же зіграв свою роль у запуску порочного кола, ставши причиною входження лиха у людські життя внаслідок відкриття скриньки Пандори. Туга за станом первородного блаженства людства, доступного на зорі історії, змальовувалась античною міфологією в образі Золотого Віку. Християнство ж мислить людське відпадіння від Центру через образ гріхопадіння та вигнання перших людей із Раю. Біль втрати, ностальгія за витоками осіли у людських серцях. Отримавши необхідні засоби із рук титана, наш вид став приречений на творення культури, цієї будівлі духу, матеріалом для якої слугують форми та символи, згідно з висловом Михайла Бахтіна. Однак, будь-яка висока культура несе у собі зерня власного занепаду та виродження – потенцію цивілізації. Микола Бердяєв в одному зі своїх есе, написаних у 1922 році, вирішив не нехтувати шансом торкнутися оголеного нерву епохи, на який Заходу вказав Освальд Шпенґлер. Культурна концепція видатного німецького мислителя була осмислена Бердяєвим у короткій формулі, що проголошує – воля до культури неодмінно буде заміщеною волею до «життя». На зміну все новим досягненням в умовах невпинної боротьби на поприщі думки та мистецтва приходить практична організація життя, що віддає першість техніці.
Підходи культури та цивілізації є абсолютно несумісними, тож іншою аксіомою для Бердяєва є те, що «культура завжди бувала великою невдачею життя». Так, скрутне матеріальне становище людської більшості німецьких держав – розпорошених лише в очікуванні неблизької появи сильної руки залізного канцлера, котрий сплавить ці утворення в єдине і дасть початок розгортанню його могутності у світ – не стало на заваді, а зважаючи на твердження філософа, ще й сприяло появі на світ цілого ряду геніїв у достатньо компактний період від завершення XVIII до першої половини ХІХ століть, від Гете та Шиллера до Новаліса, Гегеля та Шопенгауера. Тож зі зламом культури замість прагнення проникнути у сутність буття з’являється прагнення набути у могутності, перейти до практичного втілення знань, відбувається підміна цілей життя засобами та знаряддями його ствердження. Інший яскравий приклад протилежності культури та цивілізації й критики соціалістичної утопії, що нездатна подолати суперечності всередині себе, нам дає прочитання «Діалектики міфу» Олексія Федоровича Лосєва: філігранно висміюючи радянський суспільно-політичний проект, чим, вочевидь, неабияк спантеличив цензуру, мислитель дивується тому, як у суспільстві постульованої рівності дозволяється існування мистецтва, адже це абсолютно суперечить духу мети такого проекту – воно ж бо культивує абсолютну нерівність та розрив між більшістю та генієм.
Напевно, усі найвідоміші утопічні побудови, котрі, кожна по-своєму, приділяють особливо прискіпливу увагу проблемам організації праці, розподілу благ, скасуванню причин нерівності та гарантуванню загального достатку – а це і родоначальниця жанру «Утопія» Томаса Мора, і «Місто Сонця» Кампанелли, і доробок утопічних соціалістів ХІХ століття – рухались у руслі вищезгаданої волі до «життя». Історія та сам факт існування цілої утопічної традиції свідчать про те, що можливість втілення ідеалу, чи хоча б наближення до нього, у світі речей не здавались такими вже нереальними – як колись Платон намагався вплинути на тирана Діонісія, так і Роберт Оуен брався до спроб розбудови комун, так з’явилося й буржуазне переконання у панацеї прогресу.
Віра у лікувальну силу майбутнього зріла поступово. Платон, наприклад, знаходився під впливом вчення Гесіода про чотири віки, тож земне існування являлось для нього нічим іншим як поступовим виродженням, прагнення запровадження ідеальної держави було яскраво вираженим бажанням зупинити дію часу хоча б на обмеженій території, законсервувавши суспільний лад. Християнська церква на початку своєї історії вирішила не обіцяти ніяких змін у земному житті – блаженного стану можна було досягти виключно після спасіння. Однак, вже у єретичних рухах раннього християнства простежуються прототипи оптимістичного погляду на земну історію як на можливість раціонального впорядкування життя відносно особливого типу уявлень справедливості, що в майбутньому обов’язково передбачатиме однаковий доступ до благ. Еміль Чоран у своїй праці «Історія та утопія» стверджує, що такі тенденції можна було помітити ще у пелагіанстві, вченні, популярному у IV-V століттях, що пропагувало кардинально інший підхід до розуміння первородного гріху, відмінний від характерного уявлення про гріхопадіння перших людей як дамоклів меч, що нависатиме над людством усю його земну історію – Пелагій же стояв на позиціях неможливості поширення особистісного вчинку Адама на увесь людський рід, таким чином, звільнивши шлях до земних насолод, адже панування нерівності, біди та незгоди не могли вважатись наслідком божої кари за злочин прародителів. Важко припускати будь-що щодо ступеню впливу даного єретичного вчення на європейську думку Нового часу, однак, складно заперечувати той факт, що воно перегукується із рядом основних положень, котрі виступили на сцену, коли Бог покинув небосхил, і люди перейшли до пошуку поцейбічного щастя. Золотий Вік для модерної епохи більше не був просто предметом туги, сама історія сакралізується, але замість Другого пришестя при її завершенні вже розміщувалось суспільство благоденства.
Ми бачимо, як утопічне мислення зазнавало краху і разом із ним розчаровувалися народні маси: буржуазна віра у моральність прогресу, побудована на основах просвітництва та гуманізму, обернулась абсолютно антигуманістичними світовими війнами; соціалістичний проект перетворень, як логічний спадкоємець буржуазної картини світу, також відкрив ворота до земного Пекла, до якого добровільно рушали мільйони жертв, тягнучи за собою й решту незгодних.
Можливо, у цьому і полягає невибаглива діалектика утопічних марень – народні маси є саме тим суб’єктом, що завжди прагне кращого світу, тож всі проекти майбутнього знаходять у них свого головного реципієнта, однак, за висловом того ж таки Чорана, місія народу полягає у тому, що він «являє собою запрошення до деспотизму <…> Оскільки жоден режим не забезпечує йому ніякого спасіння та спокутування, народ пристосовується до всіх та не сприймає жодного. І все, на що він може претендувати у часовому проміжку між Всесвітнім потопом та Страшним судом, так це чесно виконувати свою місію переможеного». І не тільки відсутність можливості наближення до ідеї «щастя для всіх» спантеличує румуно-французького мислителя, гіпотетична реалізація одного із них лякає його ніяк не менше, адже досвід прочитання праць-еталонів літературного жанру утопій переконав його лиш в одному – такі проекти ламають усе людське, їх населяють люди-ляльки, люди-механізми.
Утопічне мислення веде до подальшого добровільного підкорення «демонам» культури, які є породженням її антиномії, адже на стадії цивілізації культура повертається від самоствердження людини до її самозаперечення. Такими «демонами» сучасності є найочевидніші речі – гонитва за минущим, ненаситне прагнення матеріальних благ, неконтрольоване споживацтво, що робить людину подібною до комахи, яка бездумно летить на світло яскравих вітрин.
Чи є таке майбутнє настільки привабливим? Чи, можливо, зберігаючи природне устремління до нового, оптимістичний погляд у бік земного прийдешнього, варто повчитися у футуристичної позиції в дусі першого маніфесту, виданого Філіппо Марінетті у 1909 році? Футуризм співає пісню майбутньому – це факт, але він не приступає до побудови багатообіцяючих повітряних замків, ця його пісня з таким же успіхом може вважатися гімном ніцшеанському становленню та вічному агону, сп’янінню від історичної участі людини.
Автор: Іван Калюга
