Дивак і колаборант (?): справа Луї-Фердінана Селіна

Кінець літа 1944 року. Війська союзників вже у Західній Європі, сили внутрішнього Спротиву у Франції активізуються, німецька армія програє битву за Париж. Політикам переможеного уряду Віші не лишається нічого, окрім як поспіхом покидати французькі землі. Їх тимчасовою домівкою стає німецька провінція Баден-Вюртемберг. Разом із функціонерами режиму до тамтешнього міста Зігмарінген стікаються й культурні діячі, для яких власна безпосередня діяльність в останні роки чи ворожа суспільна думка знищили усі шанси на продовження вільного існування, або навіть й банальне виживання в умовах перемоги прибічників генерала де Голля. Поміж них був і французький письменник Луї-Фердінан Селін, чия стійка репутація антисеміта, котра склалася ще у довоєнні часи, робила з нього ідеального поплічника нацистів в очах демократичних сил. Від повернення на батьківщину його відділятимуть довгі роки, означені перебуванням у датській в’язниці, та тривала боротьба за право на безперешкодну репатріацію.

Життєвий досвід свідчить, що деякі люди задаються питаннями, чию суть можна приблизно передати як «чи варто витрачати час на читання Селіна після класичної «Подорожі на край ночі»?» Звісно, іноді перелік гідних уваги книг письменника поповнюється й «Смертю у кредит». Адже може здатися, мало що спроможне переконати знову і знову звертатися до надбання цього французького «ненормального», аби вкотре терпіти знущання нескінченною чередою крапок, які чомусь слідують ледь не за кожним реченням, постійними перестрибуваннями оповіді та описом сцен, котрі подекуди виходять за межі гротеску та тяжіють до відвертої огидності – тобто усього того, що Селін вважав своїм власним вистражданим роками кропіткої письменницької праці стилем. Невідомо яка сила змушує звикати до цих зовнішніх атрибутів, але можна сміливо заявляти, що вивчення Селіна та його літературного спадку є необхідним, і не тільки з позицій дослідження його як особливого феномену в історії світової літератури, не менш важливою є іпостась Селіна-свідка, котрий на сторінках своїх романів дає можливість прослідувати дорогами його нетривіального досвіду, отриманого зокрема протягом останніх етапів Другої світової війни.

Взяти хоча б роман «Із замку в замок», яким відкривається автобіографічна трилогія, продовжена у «Півночі» та «Рігодоні», написана на основі спогадів про роки, що слідували за виїздом за межі Франції. Даний роман містить неоціненні свідчення про судомне існування вішістського уряду в екзилі, чиє близьке майбутнє вже неприховано натякало про себе у звістках про успіхи французьких партизан та невпинному реві моторів союзницьких літаків, що кружляли над містом. У своєму неповторному стилі Селін описує атмосферу, що панувала у замку Зігмарінгена та його околицях, цьому перевалочному пункті для «невдах» Другої світової. Окрім прем’єр-міністра Французької держави П’єра Лаваля та Отто Абеца, керівника німецького закордонного відомства у Парижі, із якими автор перетинається особисто, на сторінках твору зустрічаються й згадки про бійців армії Власова та біженців зі сходу та заходу Райху. Образи головних політиків Віші, прибічників лідера Французької народної партії Жака Доріо, загонів міліції, кагулярів та рядових громадян тут можуть безперешкодно слугувати характеристиці різнопланових, але все ж напружених відносин німців із союзною частиною французів наприкінці війни, як на рівні офіційному, так і на побутовому. У центрі гнаного голодом здичавіння, бенкету примітивних інстинктів та психічних розладів, у часи, коли майбутнє не віщувало нічого доброго для «бранців» замку, ампули ціаніду, які як лікарю вдалося роздобути Селіну, ставали на вагу золота, останньою можливістю не поступитися своєю смертю противникам. Хтозна, можливо, навіть саме та ампула, про передачу якої П’єру Лавалю письменник свідчить у романі, була використана, втім невдало, цим політиком у застінках паризької тюрми в очікуванні вироку суду.

Перебування Селіна у Зігмарінгені поруч із вішістськими функціонерами, накладене на антисемітський характер довоєнних памфлетів, здавалось би розставляло усі крапки над «і» для опонентів у справі письменника. Так постать Луї-Фердінана Селіна стає в один ряд із іншими представниками французької інтелігенції, чиє існування у межах нового «суспільства демократії та свободи» ставало зайвим та недоцільним, а самих їх необхідно було усунути. Робер Бразійак здався владі та був розстріляний після гучного судового процесу, П’єр Дріє ла Рошель же особисто виконав функції судді та розстрільної команди, власноруч підштовхнувши себе до потойбіччя. Але різниця полягає у тому, що ці двоє були дійсними, хоча й докорінно відмінними гравцями на політичній арені, та обидва були готові до того, що історія стане вимагати від них найбільшої ставки – їх життя, про що фактично і говорить ла Рошель у своїй «Таємній записці»: «Ми грали, і я програв. Я вимагаю для себе смерті».

Луї-Фердінан Селін же у свою чергу знаходився на периферії політики часів режиму Віші та німецької окупації Франції, на відміну від вищезгаданих діячів він не займався активною публіцистичною діяльністю, котра взагалі була нехарактерною для нього. Протягом воєнних років його метою була Данія, де подалі від війни та політичного сумбуру він сподівався продовжити свою лікарську практику. Та сподіванням письменника судилося справдитись лише частково: врешті діставшись Данії незадовго до остаточної поразки Німеччини, наступний рік Селін вже був змушений зустрічати, перебуваючи під арештом. Чотирнадцять місяців у в’язниці змінились кількарічним вимушеним проживанням в околицях Копенгагену, без можливості повернутися на батьківщину, де його очікувала єдина перспектива – стати черговою жертвою видовищного судового процесу.

Втім, для Селіна все завершилось відносно вдало. Написана у Західній тюрмі Копенгагену «Захисна записка», в якій письменник, обіляючи своє ім’я, докладно розглянув власну мотивацію та діяльність у роки режиму Віші, знайшла відклик у середовищі французької інтелігенції, чий тиск на уряд та суспільну свідомість дав можливість ситуації зрушити з мертвої точки. Звісно, абсолютно прокомуністичні діячі на кшталт Андре Бретона продовжили вперто стояти на позиції неприпустимості амністування Селіна. Однак, великою була й кількість тих, хто, подібно до Альбера Камю, котрий вже у 1945 році встиг невдало виступити у захист Робера Бразійака, відчували відразу до політичних процесів, так і тих, хто відмовлявся вбачати у Селіні ще когось, окрім літератора, тим більше одного з найвизначніших у ХХ столітті.

«Захисна записка» розкриває основну канву звинувачень, висунутих Селіну. І як же влучно у романі «Із замку у замок» письменник для характеристики власного положення використав фразу, котру він приписав Людовику XVI: «Добра слава лежить, а лиха по світу біжить». Звинувачення фактично продовжило у часі образ Селіна-антисеміта, почерпнутий із довоєнних «Школи трупів» та «Дрібниць для погрому», знехтувавши тим фактом, що атаки на французьке та світове єврейство у першому памфлеті вміщені у контекст передчуття великої війни та маси прокльонів, якими Селін удостоїв усі сили, котрі штовхали світ до чергової м’ясорубки. Логіка антиселінівської частини суспільства обмежувалась простою формулою «Селін – антисеміт, Селін не приєднався до Спротиву, тож Селін гарантовано співпрацював із німцями». Втім, письменнику вдалось спростувати більшість тез звинувачення, продемонструвавши відсутність будь-яких привілеїв за часів правління генерала Петена.

Взагалі, визначення будь-яких конкретних симпатій Луї-Фердінана Селіна на суспільно-політичному полі – справа невдячна. Радянський Союз першим став на цей марний шлях, після виходу у світ «Подорожі на край ночі» він одразу ж спробував поповнити плеяду «своїх» у Європі й автором роману, Лев Троцький написав статтю «Селін та Пуанкаре», однак, у підсумку, після відвідин Союзу французом, червоні отримали нищівну «Mea culpa» у відповідь. І тільки пресловутий потяг до еклектики російської, на той час радянської, душі дозволив протягом десятиліть подавати загалу Селіна як письменника, котрий викрив процес людського здичавіння у виключно буржуазному суспільстві.

Те саме стосується й питання антисемітизму. Антисемітизм Селіна не є звичним, мало що споріднює його із французькою традицією, котра бере своє коріння у справі Дрейфуса та «Єврейській Франції» Едуарда Дрюмона. Якщо Селін антисеміт, то й тільки такий, котрий просунувся значно далі цією стежиною антипатії. В уявленнях загалу антисемітизм засновується на дихотомії добра та зла, в якій окремий етнос як втілення зла постає на заваді тріумфу добра, всіляко отруюючи його. Для Селіна ж, здається, розмова про сучасне йому людство у термінах добра була чимось химерним і неприпустимим, прочитання його творів переконує у тому, що для автора розчарування у людині було тотальним, і фактично не існувало такої верстви, котра, в його очах, заслуговувала б на порятунок у будь-якому зі світів. Інша справа – чистота тварин, долею яких так опікувався Селін.

Однак, проживаючи у світі, повному парадоксів, заставши часи їх максимальної концентрації, коли з обидвох боків фронту засуджені до розстрілу помирали із вигуком «Хай живе Франція!» на устах, Луї-Фердінан Селін й сам не був вільний від них. Інакше як могла людина, котра насміхалася над марнотою прагнень людства збагатитись культурою, що робило тільки бридкішими моменти прояву його тваринного начала, обрати для себе професію лікаря й прослужити на даному поприщі довгі роки?

Автор: Іван Калюга

поділитись