По той бік «Бунтівного серця»

Біографія Веннера переповнена надзвичайно цікавими пригодницькими сюжетами: допомагав бабусі зривати афіші пропагандистів Вермахту (не з ідейних побажань, а для її особистої колекції, надто подобалась естетика); штурмував штаб палаючої компартії; влаштовував засідки на арабських революціонерів на кордоні Алжиру й Тунісу. Всю другу половину життя «добровільного вигнанця» провів за писемним столом та полюваннями, теж не цураючись пригод, тепер уже радше інтелектуального характеру: переписувався з Ернстом Юнґером, був близьким другом Франсуа де Гроссувра, радника президента Міттерана та «сірого кардинала» Франції кінця 80-тих. Чого ще можна хотіти від автора книги під назвою «Практичний посібник для пригоди»?

Сам він говорив, що не любить згадувати минуле. Його відверто дратували «ветерани», котрі, хильнувши зайвого, починали зі сльозами на очах волати про дні давно минувші, неодмінно перебільшуючи власні тяготи й подвиги. Творчість Веннера, як історика, натомість, є зверненням до чужих спогадів, до спогадів людей більш цікавих і важливих, на його думку, аніж він сам. Саме тому його звернення в бік «мемуаристики», до якої частково можна віднести «Бунтівне серце», має особливі риси.

Почати варто з того, що об’єм тексту є надзвичайно стислим. Дехто знаходить потуги розбивати історію власного життя на декілька товстелезних томів. Пруст, наприклад, перетворив своє власне життя, досить нудне та одноманітне, у величезний та блискучий роман. Проте, для Веннера (як для людини безкінечно чесної та стриманої) важливими є не його власні спогади та не його життя, але сама епоха. Навіть у цій досить невеликій праці моменти суто біографічного характеру могли б поміститися всього на кількадесят сторінок. До того ж, вони ніколи не постають перед нами як самоціль. Спогади для Веннера – це ілюстрація, нашвидкуруч залишений нарис, що доповнює картину обличчя епохи в окремих деталях. І ми мало дізнаємося з цієї книги про те,  ким насправді був її автор.

Не прочитаємо про те, що його батько був полум’яним активістом партії Жака Доріо; не прочитаємо про конфлікти з П’єром Сідо за пост лідера націоналістичного руху кінця 50-их; не прочитаємо про перипетії, пов’язані з Тіксьє-Вінанкуром та Жаном-Марі Ле Пеном. Виявляється, що перша дружина Веннера була німкенею, а доктринальна авантюра Europa-Action провалилася в тому числі (за словами Франсуа Сідо) через любовну інтригу між Домініком Веннером та Сюзанною Жінжембр, дружиною Моріса Жінжембра – головного спонсора OAS.

«Бунтівне серце» обходить більшість біографічних колізій, пов’язаних з його автором. На сторінках книги час від часу з’являються поетичні описи його друзів та соратників: Жана Мабіра, Тьєррі Мольньє, Франсуа Сідо. Проте, майже відсутні Ален де Бенуа (більш відомий в ті часи під іменем Фабріс Лярош) та Жан-Марі Ле Пен, повністю відсутні – Франсуа Дюпра, уже згаданий вище П’єр Сідо, легендарний Сен-Лу. Насиченість, кристальна чистота тексту робить ці звернення, насправді, не важливими та навіть безглуздими.

На сторінках книги Веннер сам говорить про те, чим може бути ця книга: спробою переосмислити історію другої половини «століття 1914», спробою змалювати долю покоління, яке повстало проти успіння Європи, але програло, втративши кордони. Географічні – у 1962 році, інтелектуальні – у 1968. Це аж ніяк не «автобіографія» у звичному для нас ключі. Тим краще: якщо колись і з’явиться повна біографія цього холодного та безжального Непокірного, то будьмо певні, що вона буде в десятки разів об’ємнішою та переповненою сотнями авантюр, що залишилися по той бік «Бунтівного серця».

Автор: Сергій Заїковський

поділитись