Менціус Молдбаг

Менціус Молдбаґ: Відкритий лист до неупереджених прогресистів

Пропонуємо вашій увазі перший розділ блискучого «Відкритого листа до неупереджених прогресистів» пера Менціуса Молдбаґа (саме так, ці публікації датуються весною 2008 року, тому це все ще Молдбаґ, а не Ярвін). Складно вигадати інший текст, який дійсно міг би допомогти дійсно неупередженому прогресистові «редпільнутись» — тож нумо викривати неузгодженості панівної картини світу, тільки пристебніться міцніше, адже врізавшись у намальований на стіні горизонт можна і насмерть розбитись.

1.

Горизонт, намальований на полотні

А ви неупереджений прогресист? Навряд, проте у вас напевне є друзі, яких можна такими вважати. Цей текст написано саме для них. І частково він може послугувати вступом до цього дивного блогу – Unqualified Reservations.

Якщо ви неупереджений прогресист, то швидше за все не католик (а якщо католик, то ймовірно не сприймаєте Папу занадто серйозно). Уявіть собі, що пишите відкритий лист католикам, пропонуючи різні способи звільнити їхню свідомість від підступної хватки Риму. Подібні речі уже давно не в моді – але все таки, з чого б ви почали цей лист? До того ж тут, на UR, ми ніколи не боїмося здатися старомодними. А щодо початку – то ми уже почали.

Бути прогресистом і бути католиком – це щось однакове? А чому ні? Обидва сприймають цей світ крізь певний набір вірувань. Ці вірування можуть бути істинними, можуть бути хибними, а можуть бути маячнею, котра настільки дурна, що не дотягує навіть до хиби. Будучи неупередженим прогресистом (або ж неупередженим католиком), ви хотіли б бути переконаними у тому, що усе те, у що ви вірите, є істинним, однак залюбки могли би переоцінити свої позиції щодо ряду питань – можливо, з чиєюсь невеличкою лагідною поміччю.

Між католицизмом та прогресизмом існує одна суттєва відмінність. Католицизм – це те, що ми називаємо «релігією». Основою цих вірувань є твердження про існування духовного світу, з яким жоден католик (окрім, ясна річ, Папи Римського) особисто не взаємодіє. На противагу цьому, прогресизм зазвичай поєднує у собі твердження щодо реального світу – про державу, історію, економіку і суспільство. Ці феномени – на відміну від Святої Трійці –  усі ми можемо спостерігати на власні очі.

Чи не можемо?.. Більшість із нас ніколи не працювали на державу, а хто працював, той встиг познайомитися лише з крихітною її часткою. Історія – це щось таке, про що можна прочитати у книзі. Не тільки у Біблії, але і в ній теж. А яким є наш особистий досвід знайомства з економікою? Стежимо за цінами на бензин? І так далі. Якщо тільки ваше життя не було достатньо довгим та достатньо незвичайним, то я підозрюю, що ваші власні спогади не те щоб проливали достатньо світла на величні питання державності, історії тощо. Мої от точно не проливають.

Звісно ж, величезна частка прогресивної думки претендує на те, що є продуктом чистої раціональності. Та чи дійсно це так?

Фома Аквінський з чистої раціональності вивів католицизм. А Джон Ролз вивів з неї прогресизм. Принаймні один із них помилився. Швидше за все, помилялися обидва. Ви перевірили їхні роботи? Одна неправильна змінна – і всі докази летять шкереберть.

І чи дійсно це відбувається саме так? От ви дійсно обрали прогресизм тому, що спершу не вірили ні в що («Ми нігілісти! Ми не віримо ні в що!»), а потім як слід подумали і зупинилися на прогресизмі? Звісно ж, я не можу говорити про ваш власний досвід, однак підозрюю, що або швидше за все стали прогресистом або тому, що ваші батьки були прогресистами, або вас вразила та навернула якась книга, якийсь вчитель чи інший інтелектуальний досвід. Зверніть увагу ось на що: точнісінько так само люди стають католиками.

Однак є ще одна відмінність. Аби бути католиком, треба мати віру, оскільки ніхто ніколи не бачив Святого Духа. А щоб бути прогресистом, треба мати довіру, адже ви вірите, що ваші погляди точнісінько описують реальний світ –і саме так його сприймаєте не лише ви, але й усе людство.

Однак ви не зможете осягнути досвід усього людства. Ви лише читали, чули та бачили набір текстів, аудіо- і відеозаписів, зібраних на основі цього досвіду. Зібраних ким? Ось тут з’являється довіра. Трохи далі ми розглянемо цей момент глибше.

Я не прогресист, хоча й виховувався у цій традиції. Я живу в Сан-Франциско; мої батьки працювали в дипломатичній службі; я чистив зуби Tom’s of Maine з середини вісімдесятих. Що зі мною сталося? Я всього лиш втратив довіру.

Девід Мемет також втратив довіру. Його есей для Village Voice треба прочитати хоча б заради шокуючого видовища того, як один з найвідоміших драматургів світу заявляє, що він уже не «тупорилий ліберал». Під цією статтею близько п’ятиста коментарів. Може я щось упустив, однак я не бачив жодного, автор якого заявив би, що Мемет відкрив йому очі на цей світ.

Гаразд, Мемет – це Мемет. Його мета – шокувати, а не навертати. Навіть саме слово «ліберал», принаймні тою мірою, якою воно стосується сучасних політичних поглядів, межує з лайкою. Це те саме, якби колишній католик пояснював би «чому він більше не тупорилий папіст». Джон Стюарт Мілль був лібералом. А Барак Обама – прогресист, і ти теж прогресист. Базове правило ввічливості: не називайте людей іменами, якими вони самі себе не називають.

Що гірше, Мемет не просто відмовився від прогресизму. Він виступає за консерватизм. О Господи! Ось вам приклад ускладнення ситуації. Уявіть собі, що ви живете в країні, де кожен житель – або католик, або індуїст. Чи достатньо просто звільнити людину від підступної хватки Риму? Чи може вона повинна обово’язково прийняти при цьому Калі, Крішну і Ганеші?

Наприклад, Мемет підтримує консервативного автора Томаса Соуелла, якого називає «найвизначнішим філософом нашого часу». Що ж. Мені подобається Томас Соуелл. У його працях дійсно є певна цінність, проте… серйозно? І якщо ви погуглите його ім’я, то побачите, що його колонки часто з’являються на консервативному сайті під назвою townhall.com.

Клацніть на це посилання. Зверніть увагу на огидний дизайн. (Ви не помічали, наскільки ліпший за все це дизайн у Обами? У нього непогані дизайнери). Зверніть увагу на те, наскільки усе жахливо, точнісінько як у Fox News. І натисніть нарешті «назад». Чи там, я не знаю, прочитайте колонку Енн Коултер або ще когось. О Господи.

Я не прогресист, але й не консерватор (якщо вам цікаво, то я якобіт). Згодом я виховав у собі здатність сприймати американську консервативну думку – нехай і дещо якіснішу, аніж на Fox News чи townhall.com. Вона має дуже специфічний смак – якщо слово «смак» взагалі сюди пасує. Напевно, Барак Обама якось так сприймав найяскравіші проповіді преподобного Райта. Девід Мемет, направляючи своїх читачів кудись у бік townhall.com, нагадує мені спроби пояснити своєму трішечки гомофобному дядькові, що він зможе осягнути усю цінність прав геїв, якщо подивиться всього один-єдиний прекрасний фільм – зветься він 120 днів Содому. Це не посилання. Це «пішов нахуй». Це Мемет.

Однак багато хто саме так і вважає: якщо ви вже не прогресист, то мусите стати консерватором. Я підозрюю, що основна емоційна мотивація багатьох прогресистів, через яку вони і є прогресистами, полягає у тому, що з консерваторами потрібно негайно щось подіяти. Гру закінчено. Гаттербол. Повертаємося назад у лоно підступної хватки.

Звідкіля взялася ця ідея про те, що раз на NPR брешуть, то на Fox News мають говорити чисту правду? Вони не можуть мати рацію водночас, адже цілком протирічать один одному. Але чому обидва вісники не можуть помилятися водночас?

Я не маю на увазі «трішки помилятися», я не маю на увазі те, що кожне з цих видань наполовину висвітлює речі вірно і наполовину помиляється, я не маю на увазі те, що істина лежить десь посередині, я маю на увазі те, що жодна з них не має жодного послідовного зв’язку з реальністю.

Замислимось на хвилинку. Як прогресист, ви вірите – ви мусите вірити – що консерватизм – це масова облуда. Як незвично! Більше сотні мільйонів чоловік, більшість достатньо дурні, але деякі з них надзвичайно розумні, і всі перебувають під таким собі масовим гіпнозом. Ми приймаємо це твердження як належне. Ми звикли до нього. Однак ми мусимо визнати, що це дуже, дуже дивно.

Доводиться вірити, що консерваторів систематично дезінформують. Вони не дурні – принаймні не всі. І вони не поганці. Ви можете скільки завгодно просидіти на townhall.com, і не знайдете там жодної людини, котра злісно гигикає, немов Горлум, над своїм планом щодо поневолення і знищення світу. Усі вони вважають, що будучи консерваторами, вони – як і ви – виступають за усе правильне й хороше й добре.

Консерватизм – це теорія державного устрою, якої дотримується більшість людей, що не володіють особистим досвідом взаємодії з державою. Вони дотримуються її, бо ті інформаційні джерела, які вони обрали – Fox News, townhall.com і місцева мегацерква – годують їх стабільної дієтою, що складається з таких фактів (і, можливо, декількох не-фактів), які підтримують, підкріплюють та підтверджують цю теорію.

Чому існує ця дивна закономірність? Бо консерватизм – це не звичайна точка зору. Уявімо, що консерватизм – це теорія не для державного управління, але для баскетболу. «Консерватизм» може бути системою поглядів щодо пік-н-ролу, розпасовки, захисту трикутника та інших, вкрай важливих для баскетболістів та їхніх тренерів, питань.

Очевидна різниця полягає в тому, що якщо не ви тренер з баскетболу, то ваша точка зору на баскетбол ні на що не впливає, адже баскетбол – це не демократія. Навіть гравці не голосують, не кажучи вже про фанатів. Однак консерватизм може систематично вводити людей в оману, бо його прихильники – це не просто фанати: вони є прихильниками політичної машини. Машина зникне, якщо не зможе зберігати своїх прихожан, тому в неї є стимули зберігати їх. Що вона і робить. Досить кумедним чином.

Відтак, ви, прогресисти, розглядаєте американську демократію наступним чином: це змагання, в якому істина й розум борються з квазікримінальною політичною машиною, збудованою на пропаганді, невігластві та дезінформації. Може це й цинічно, проте якщо ви вірите, що прогресизм має рацію, то ви мусите вірити і в те, що консерватизм помиляється – іншого вибору у вас немає.

Але існує й більш песимістична позиція. Що якщо американська демократія – це змагання не між істиною й розумом та квазікримінальною політичною машиною, але між двома квазікримінальними політичними машинами? Що якщо прогресизм майже не відрізняється від консерватизму? А якби відрізнявся, то хто б вам про це розповів?

Уявімо, що консерватизм – це свого роду психічне захворювання. Вірус X, що передається через Fox News так само, як малярія передається комарами, і він заразив мізки половини населення Америки, змусивши їх повірити в те, що Джордж Буш – «нормальний пацан», глобального потепління не існує, а американська армія може принести демократію в Садр-Сіті. На щастя, інша половина населення Америки захищена прогресивними антитілами, які вона щодня п’є разом з молоком матері – Times і NPR, які дозволяють їй спокійно насолоджуватися солодкими променями істини.

Чи так це? Зверніть увагу: ми щойно постулювали існування двох класів сутностей – вірусів і антитіл, комарів та материнського молока. Вільяма Оккама це не обрадувало б. Чи не простіше припустити, що замість антитіл у нас є вірус Y? Замість двох половин населення, одна з яких хворіє, а інша має імунітет до хвороби, зараженими є всі – відрізняються лише штами вірусу.

Що робить вірус X вірусом, так це те, що єдиними цілями в житті у нього, як і у акули зі «Щелеп», є поїсти, поплавати й наплодити купу маленьких вірусів. Іншими словами, його властивості найточніше пояснюються адаптивністю. Якщо він може домогтися успіху завдяки точному опису реальності, то так і робитиме. Наприклад, і ви, і я, і вірус X можемо прийти до згоди щодо світової єврейської змови: її не існує. У цьому з нами не згоден зловісний вірус N – на щастя, у наші дні він зустрічається досить рідко. У цього феномена є багато пояснень, однак одне з найпростіших звучить наступним чином: якщо Fox News поставить на свій логотип свастику й накаже Біллові О’Райлі розповідати всяку маячню про Сіонських мудреців, то його рейтинги, швидше за все, різко впадуть.

Це я маю на увазі під «жодного послідовного зв’язку з реальністю». Якщо за якоїсь причини помилка краще відтворюватиметься у свідомості консерваторів, аніж істина, то консерватори віритимуть у помилку. Якщо істина виявиться більш адаптивною, то віритимуть в неї. Не складно уявити, як невірне сприйняття реальності виявляється популярнішим за істину на Fox News, тому приймати його за джерело істини було б щонайменше необачним рішенням.

Відтак, зробити перший маленький крок у бік сумніву буде теж не складно: ми просто допускаємо припущення про те, що інститути, яким довіряють прогресисти, схильні до аналогічних проблем. Якщо помилки можуть відтворюватися на NPR так самісінько, як і на Fox News, то ми дійсно маємо справу з вірусом Y. Вірус Y може бути доречним, коли вірус X помиляється, або ж помилятися, коли доречним є вірус X, бути доречним коли вірус X теж доречний, або ж помилятися коли вірус X теж помиляється. Оскільки у них немає жодного послідовного зв’язку з реальністю, то і між собою у них немає жодного послідовного.

Ця теорія має спокусливу симетрію: вона базується на твердженні, що одна половина суспільства, яка (за глобальними та історичними стандартами) не так уже й відрізняється від іншої половини, є систематично введеною в оману, доки інша половина лишається цілком нормальною. Відповідь: це зовсім не так.

 Ба більше, вона пояснює химерне протиріччя, яке досить витончено з’являється в певний момент у тексті Мемета. Він пише, приймаючи на себе свою нову консервативну маску:

«Як щодо ролі держави? Ну, абстрактно кажучи, як людина своєї епохи та свого бекграунду, я вважав її радше корисною штукою, однак коли мені доводиться дивитися у книгу бухгалтерського обліку на стан речей, з якими я безпосередньо взаємодію, то в мене насилу виходить здагати приклади, коли втручання держави приводило би до якихось значних позитивних ефектів».

Однак раніше він говорив нам:

«Ще дитиною у шістдесятих я прийняв на віру ідею про те, що держава – корумпована, що бізнес експлуатує працівників, а люди в глибині душі, в цілому, добрі створіння».

Окей, Дейв. Будучи дитиною у шістдесятих ти прийняв на віру ідею про те, що держава це погано, проте зараз ти віриш у те, що… держава це погано? Хто тут вирулює пончики по дорозі в Дамаск?

Один з цікавих фактів про сучасну американську політику полягає в тому, що як прогресисти, так і консерватори ненавидять свою державу. Вони просто ненавидять різні її частини, але при цьому люблять та повсякчас вихваляють інші. Наприклад якщо мова йде про зовнішню політику, то прогресисти ненавидять Пентагон, а люблять і вихваляють Держдеп. Консерватори ненавидять Держдеп, а люблять і вихваляють Пентагон.

Погляньте, як чудово це узгоджується з нашою теорією про віруси X та Y. У Вашингтоні є безліч установ, одні з яких є частиною вірусу X, а інші – навічно заражені вірусом Y. За межами Столичної кільцевої дороги живе наша орда пускаючих слину, заражених різними вірусами зомбі-виборців. Заражені вірусом X ненавидять установи, пов’язані з вірусом Y, заражені вірусом Y ненавидять установи, пов’язані з вірусом X.

Однак Вашингтон в цілому ніхто не ненавидить. Тому вони ніколи не об’єднаються для того, аби знищити його, і вся ця машина продовжуватиме стабільно існувати. Хіба це не прекрасно? Поділяючи виборців на два конкурентні, але у ту ж мить співпрацюючі партії, жодна з яких не може знищити іншу, двопартійна система створює державу, котра може виживати вічно, незалежно від того, наскільки щасливими без неї були б її громадяни.

А ось і приз в кінці нашої загадки. Якщо ви можете знайти спосіб перестати бути прогресистом, не стаючи при цьому консерватором, то можливо у вас вийде знайти спосіб по-справжньому виступити проти держави. Принаймні ви можете вирішити, що ніхто з цих політиків, рухів або інститутів і близько не заслуговує на вашу підтримку. Повірте – це неймовірне почуття свободи.

Однак до цього нам ще далеко. Насправді ми не навели жодної вагомої причини засумніватися у прогресизмі. Дрібні похибки – невеличке спотворення фактів в Times або що-небудь у цьому роді – не рахуються, адже вони ніяк не впливають на ваше переконання у тому, що прогресизм є переважно вірною ідеєю, а консерватизм переважно хибною. І навіть попри декілька дуже дивних характеристик прогресизм заслуговує на збереження бодай у якості ліків від консерватизму. Може вірус Y і не є антитілом, але він хоча б може спрацювати як вакцина від вірусу Х.

Ба більше, ми пропустили одну важливу асиметрію між прогресистським та консервативним рухами. Жоден з них не є злим братом-близнюком іншого. Вони дуже різні. Один з них заслуговує на довіру значно більше за іншого – і поки що перевага явно знаходиться на боці прогресизму.

Погляньмо спершу на людей, які є прогресистами. Сам факт існування виражень по типу «сині штати» і «червоні штати» свідчить про те, що прогресисти і консерватори в сучасній Америці є двома окремими племенами. Це не випадкові поширення точок зору. Їх розподіл слідує чітким шаблонами.

Кілька тижнів тому у нас з дружиною народилася дочка, і саме перед випискою лікарі виявили у неї невелику (і, напевно, нешкідливу) проблему з серцем, через яку її ненадовго відвідав глава педіатричної кардіології Каліфорнійського університету. Дуже приємна людина. І першим, що він виголосив у рамках ввічливої бесіди з нами, аби допомогти нам розслабитися, була ремарка щодо Джорджа Буша. Чомусь я підозрюю, що якби він вважав нас бидлом із Стоктона, то ця ремарка не вирвалася б у нього з рота.

Однак добрий доктор розпізнав у нас членів племені  Stuff White People Like. Цей невеличкий сатиричний сайт пригорнув до себе приблизно у 100 разів більше відвідувачів, аніж UR, і зробив це в десять разів швидше за UR – а це досить надійна ознака того, що він потрапив точнісінько в яблучко своїми описами. У автора сайту, Кріса Ландера, по суті є лише один вдалий жарт: він описує соціальну групу, яка не хотіла б бути описаною, і дає їй таке ім’я, яке вона сама ніколи б для себе не обрала.

«Білі люди» Ландера дійсно в переважній більшості є білими, що може підтвердити кожен, хто бував на Burning Man. Однак серед «білих» є чимало азіатів, і навіть чорних та латиносів. Ба більше, як зауважує Ландер, «білі люди» намагаються щосили протистояти расизму – вони відчайдушно потребують того, аби в їх оточенні перебували представники меншин. Ось у чому полягає кумедність називати їх «білими». І що може підтвердити кожен, хто навчався в інтегрованій старшій школі, використання Ландером слова «білий» майже точно збігається лексиконом чорношкірих: наприклад, у фразі «воно настільки біле!». Додайте «як хліб», і вийде що треба.

Хто ці дивні люди? Якщо коротко, то це правлячий клас Америки. Тут на UR ми називаємо їх брахманами. Належність до племені брахманів визначається не спадковістю: брахманом може стати будь-хто, ба більше – чим менше у вас «білого» походження тим ліпше, адже це означає, що ви всього досягли самотужки. Як і в ситуації з однойменною індуською кастою, статус брахмана визначається не грошима, але успіхом у полі викладання, науки, мистецтва або державної служби. Брахмани – це люди, які заробляють на життя своїми мізками.

Брахмани є правлячим класом, адже вони буквально керують нами. Публічна політика в сучасній демократичній системі зазвичай формулюється брахманами, як правило в рамках NGO, у яких ці «білі» зазвичай залюбки збираються. І хоча не кожен прогресист – брахман, і не кожен брахман – прогресист, як правило ці поняття є тотожними.

Що важливо, ідентичність брахмана нерозривно пов’язана з американською університетською системою. Статусом брахмана наділяють або за академічні успіхи, або за якісь квазі-академічні досягнення – написання книги, порятунок планети тощо. Тому не дивно, що більшість брахманів досить розумні й витончені. Їм доводиться бути такими. Якщо людина не може хоча б симулювати ці риси характеру, то вона не зможе бути брахманом.

Природні вороги брахманів – це, ясна річ, «червоні» американці. Раніше я використовував для позначення цього племені назву іншої індуїстської касти – вайш’ї – проте гадаю, що сюди більше пасуватиме слово містяни. Як прогресист, і швидше за все брамін, ви чудово знаєте цих людей, і ви їх зовсім не любите. Жирні, виключно білі, вони живуть у передмістях або взагалі, прости Господи, у провінції, люблять в’язання гачком та мінівени, і, звісно ж, зазвичай голосують за республіканців. Якщо взагалі потрапляють у коледж, то стискають зуби від вимог щодо дотримання принципу різноманітності серед абітурієнтів. Можуть працювати і «білими комірцями», однак без реальної розумової діяльності.

(Цікаво, наскільки легше стає зрозуміти американську політику, якщо поглянути на неї крізь цю племінну призму. Таке часто можна побачити в країнах Третього світу – ось, скажімо, є Рух ангольського народу і Демократичний ангольський фронт. Кожна з організацій клястиметься, лоб об підлогу розіб’є, що саме вона докладає найбільше зусиль заради майбутнього усіх жителів Анголи. Однак кожен член РАН – овамбо, і кожен член ДАФ – баконго).

Статусні взаємовідносини між брахманами і містянами є очевидними: брахмани зверху, містяни знизу. Коли брахмани ненавидять містян, то ставляться до них з презирством. Коли містяни ненавидять брахманів, то ставляться до них з обуренням. Переплутати їх неможливо. Якби мову брахманів і містян розділили за стратифікацією діалектів, то брахмани говорили б на акролекті, а містяни – на мезолекті.

Іншими словами, брахмани модніші за містян. Смаки брахманів – тобто, по суті, кращі смаки – поступово засвоюються містянами. Двадцять років тому «здорова їжа» була нішовою ультрабрахманською примхою. Зараз вона всюди. Жителі передмість п’ють еспрессо, закуповуються у Whole Foods, слухають альтернативний рок і так далі.

Ось чому прогресизм модніший за консерватизм. Прогресивістських зірок можна побачити всюди. Зірки-консерватори є винятками. Хоча багато прогресивістських зірок здаються щирими у своїх поглядах, не обійшлося й без холодного розрахунку: піарників Боно тішить те, що він висловлюється проти СНІДу. Піарників Мела Гібсона не тішить те, що він висловлюється проти євреїв.

Тому коли ми піддаємо критиці консерватизм, то мислимо в природному й зрозумілому для людей нашого племені форматі: ми нападаємо на наших ворогів. І подолати цього ворога не складно. Ба більше, подолати його підозріло просто.

Погляньте на увесь життєвий цикл консерватизму. Від нього буквально тхне. Вірус X розмножується в умах неосвічених та в цілому тупіших людей. Містяни, по суті, це те ж саме плем’я, яке дало нам Гітлера й Муссоліні. Його інтелектуальні інститути – якщо вони взагалі є – це маргінальні газети й телеканали, що виживають завдяки державним дотаціям, і дивні think-tank’и, підтримувані ексцентричними магнатами. Бастіонами консерватизму в уряді є армія, чиєю метою є вбивство людей, та будь-яка організація, де корпоративні лобісти зможуть заробити на, скажімо, згвалтуванні навколишнього середовища.

Тоді як вірус Y, якщо слово «вірус» взагалі тут доречне, відтворюється найвидатнішими людьми Америки, ба навіть усього світу: серед найкращих університетів, найпопулярніших газет, найстаріших благодійних фондів, таких як фонди Рокфеллера, Карнегі і Форда. Його слиняві зомбі належать до найрозумніших та найуспішніших людей країни, ба навіть усього світу. Його представники в уряді будують мир у всьому світі, захищають навколишнє середовище, піклуються про бідних та навчають дітей.

Річ у тім, що прогресизм – це основна американська традиція. Це не означає, що він не змінювався за останні 200 – ба навіть 50 – років: ні, він змінювався. Однак якщо ми подивимося на ідеї та ідеали, які викладали у Гарварді протягом усього періоду існування цієї країни, то побачимо поступову зміну, і не побачимо будь-яких різких розворотів чи бодай точок перегину, і врешті-решт ми прийдемо до старого доброго сучасного прогресизму. Звісно ж, під «американською традицією» ми маємо на увазі традицію Нової Англії: якби результат Громадянської війни виявився іншим, то все могло б піти інакше. Однак коли ви усвідомлюєте, що Натанієль Готорн написав роман про комуну хіппі 150 років тому, то стає ясно, що ніщо не ново під Місяцем.

Як казав Мак’явелі, якщо збираєтеся напасти на короля, то удар мусить бути смертельним. Консерватизм, якому трішки менше 50 років, і коріння якого перебувають у досить пошарпаному стані, можна висміювати, принижувати й зневажати. Різниця між критикою консерватизму і критикою прогресизму – це різниця між критикою мормонства та критикою християнства. Неможливо частково сумніватися у прогресизмі. Сумніви мають запрацювати на повну.

Сказати, що консерватизм – це корумпована і безглузда традиція, лише «вірус X» – те ж саме що сказати, що консерватизм є блохою на боці у Америки, спотворенням, невдачею, помилкою, яку можна виправити. Прогалина в освіті, у лідерстві або відсталість. Щось зовсім незначне.

Але піддавати сумніву прогресизм – це піддавати сумніву саму американську ідею, адже прогресизм – це результат еволюції цієї ідеї. Якщо прогресизм – це «вірус Y», то сама Америка є зараженою ним. Чи можемо ми знайти для неї ліки? Це дивна і страшна думка, вона виглядає як передвісник апокаліпсису.

І все ж, у цьому є якийсь жахливий сенс. Щонайменше, якби ви були психічним вірусом, то яку традицію ви б обрали для зараження? Центральну для усієї американської думки, або якусь глуху заводь? Брахманів або містян? Модних чи немодних?

Скопіюйте свою ДНК в New York Times, і через двадцять або тридцять років вона просочиться у Fox News. Скопіюйте її у Fox News і, можливо, зможете вплинути на наступні вибори. Або на ще одні вибори за ними. Але чи надасть це тривалого ефекту? У скількох інтелектуальних людей Джордж Буш викликає бодай якісь емоції? (Не рахуємо відразу).

Будучи брахманом (припустимо, що ви брахман), ви живете з вірусом Y. Ви один з зомбі. Увесь ваш світогляд був сформовий Гарвардом, Times і всіма іншими частинами того, що за часів Девіда Мемета називали істеблішментом. Усе, що ви знаєте про державу та історію, і про науку, суспільство – усе це було відфільтроване цими інститутами. Очевидно, що цей наратив є узгодженим та не суперечливим. Але чи є він істинним?

Ну, принаймні не є суперечливим на перший погляд. Він дуже добре скроєний. Однак в окремих місцях, якщо ви дуже добре приглянетесь, то все ж зможете побачити шов-другий. Вам не треба плисти до краю світу, як Джиму Керрі у Шоу Трумана. Все що вам знадобиться для початку, щоби розім’яти ваші м’язи сумнівів та дати їм невеличкого навантаження – це декілька деталей, які не зовсім стикуються одна з одною.

Почнімо з трьох питань. І зіграймо в невеличку гру: ви спробуєте дати на ці питання прогресивну відповідь, а я спробую знайти відповідь непрогресивну. Поглянемо, яка з них виглядає більш осмисленою.

Я не хочу сказати, що у цих питань немає прогресивних відповідей – вони є. На будь-яке питання є прогресивна відповідь, так само як і консервативна. Прогресистів, що готові вигадувати відповіді, у нас повно. Однак я не вважаю їхні відповіді задовільними. Судити, звісно ж, доведеться вам самим на власний розсуд.

Питання перше: що не так із Третім світом?

Ось, наприклад, стаття в Times про боротьбу з малярією. Як і політики, журналісти зазвичай говорять правду у припадку неуважності, насправді думаючи про щось зовсім інше. Якщо ви прочитаєте цю статтю, то як і я звернете увагу на один приголомшливий абзац:

«Та світ змінився. До 1960 року колоніальні уряди та компанії боролися з малярією, адже їх співробітники часто жили у місцевих поселеннях по типу станцій у Нігерії чи Мармурових гір у В’єтнамі. Рухи, які боролися за незалежність, принесли своїм країнам свободу, але разом з нею і громадянські війни, злидні, корумповані уряди та колапс системи охорони здоров’я».

Давайте-но придивимося до останнього речення. «Рухи, які боролися за незалежність, принесли своїм країнам свободу, але разом з нею і громадянські війни, злидні, корумповані уряди та колапс системи охорони здоров’я».

Мені часто здається корисним уявляти, що я прибулець з Юпітера. Якби я прочитав це речення, то я запитав би себе: а що означає слово «свобода»? Що конкретно під цим словом має на увазі цей автор? Особливо в контексті «громадянських воєн, злиднів і корумпованих урядів»?

Тут ми бачимо, що ці «рухи, які боролися за незалежність» – яку автор явно вважає чимось дуже хорошим – призвели до якихось дуже конкретних і дуже, дуже поганих результатів, не рахуючи цієї дивної абстракції – свободи. Очевидно наступне – що би «свобода» не означала у цьому конкретному контексті, ня річ є настільки хорошою і позитивною, що навіть якщо ми додамо до неї «громадянські війни, злидні, корумповані уряди та колапс системи охорони здоров’я», результат все ще перевищуватиме нуль.

Хіба це не дивно? Чи не виникає у вас спокуси перевірити це арифметичне рівняння? Однак ми не можемо цього зробити, бо якщо ми постулюємо, що «колоніальні уряди та компанії» (що б тут не малося на увазі) з відсутністю «свободи» якимось чином переважають «рухи, які боролися за незалежність», котрі й принесли колишнім колоніям цю саму «свободу» (слова «свобода» і «незалежність» у даному контексті виглядають синонімами), то опиняємося за межами прогресивної обмовки.

Ба більше, ми опиняємося за межами ще й консервативної обмовки. У це ж ніхто не вірить. Ні на Fox News, ні на townhall.com – лише у наймаргінальніших консервативних публікаціях ми можемо знайти тексти, де відкрито заявляється, що колоніалізм з його невід’ємною відсутністю свободи та загадково ефективним протистоянням малярії (зверніть увагу, як автор має на увазі, не промовляючи цього вголос, що останнє було обумовлене виключно егоїстичними інтересами злісних колоніальних володарів) якимось чином був ліпшим за постколоніалізм з його «свободою», з його малярією, з громадянськими війнами тощо.

І що саме означає слово «незалежність»? Здається, що це те ж саме, що і «свобода», але все-таки з ним щось не так. Погляньте, наприклад, на цю редакторську передовицю в Post за авторством Мішель Гевін з CFR, що починається наступним інтригуючим рядком:

«Коли Зімбабве здобула незалежність у 1980 році, ця країна стала осередком міжнародного оптимізму щодо майбутнього Африки. Сьогодні ж Зімбабве перебуває у безнадійному стані».

Давайте знову одягнемо наш капелюх прибульця-з-Юпітера і поглянемо на фразу «Коли Зімбабве здобула незалежність у 1980 році…».

У мові, на якій було написано цю фразу, слово «незалежний» складається з префікса «не», що означає «не», та прикметника «залежний», що означає «залежний». Так, наприклад, коли Сполучені Штати Америки стали незалежними, жодна зовнішня сторона не фінансувала та не контролювала їх уряд. Якби моя дочка зібралася стати незалежною, то це б означало, що вона стане сама приймати життєві рішення, і я не повинен буду давати їй пляшечку з молоком через кожні три години.

Однак у випадку з Зімбабве це слово нібито якимось загадковим чином змінилося та набуло майже протилежного значення. Шановна Вікіпедія стверджує:

«Декларація про одностороннє проголошення незалежності Родезії від Сполученого Королівства була підписана 11 листопада 1965 року адміністрацією Яна Сміта, чия партія Родезійський фронт протистояла урядові чорної більшості у тоді ще британській колонії. Хоча країна й проголосила незалежність від Сполученого Королівства, вона зберегла вірність королеві Єлизаветі II. Британський уряд, Співдружність і Організація Об’єднаних Націй засудили цей крок, назвавши його незаконним. Родезія de facto і de jure ненадовго повернулася до британського управління у якості Британського володіння Південна Родезія з 1979 року по 1980, перш ніж здобути незалежність під назвою Зімбабве у 1980 році».

Тож, як не дивно, країна, яку ми зараз називаємо Зімбабве, оголосила «незалежність» у 1965 році, так само як і США оголосили «незалежність» у 1776 році. Однак перша незалежність не була «справжньою», це була «незаконна» незалежність. Для отримання реальної, «законної» незалежності країна, яку ми зараз називаємо Зімбабве, повинна була спершу повернутися під контроль Британії, тобто відмовитися від своєї «незаконної» незалежності. Уже заплуталися? Стривайте, далі ще краще:

«Коли Зімбабве здобула незалежність у 1980 році, ця країна стала осередком міжнародного оптимізму щодо майбутнього Африки. Сьогодні ж Зімбабве перебуває у безнадійному стані. За останні десять років відмови президента Роберта Мугабе та його правлячої партії толерувати виклики його владі призвели до систематичної руйнації найбільш ефективних структур економічної та політичної системи Зімбабве, що були замінені на корумпованість, неприкритий непотизм і пригноблення».

Отже, «незалежні» правителі нової, «вільної» країни Зімбабве відмовилися «толерувати виклики його владі». Тому «міжнародний оптимізм», якого дотримувалася міс Гевін (хоча у 1980 році вона вимагала давати їй пляшечку з молоком через кожні декілька годин) та їй подібні, поступився місцем песимізмові, і країна тепер «перебуває у безнадійному стані». А хто міг взагалі загрожувати владі президента Мугабе? Можливо, цей хтось не бажав руйнувати «найбільш ефективні структури економічної і політичної системи Зімбабве», чим заслужив дружбу і повагу від міс Гевін та інших маловпливових друзів. Ця «незалежність», як бачте, річ дуже цікава.

Якщо говорити про самостійне прийняття рішень та відсутність потреби у пляшечці з молоком, то у світі насправді можна знайти лише одну надзвичайно незалежну країну. Ця країна – Сомаліленд, і її не визнає ніхто в «світовому співтоваристві». Сторінка у Вікіпедії, присвячена столиці Сомаліленду, Харґейсі, досягає чудового рівня ненавмисного витонченого гумору:

«Допомоги від інших держав [в Сомаліленд] не поступало, що робить цю країну нетиповою для Африки через низький рівень залежності від закордонної допомоги. Хоча de-facto Сомаліленд і є незалежною країною, de-jure (легально) міжнародне співтовариство не визнає її. Через це уряд Сомаліленду не має доступу до допомоги з боку МВФ і Світового банку».

Хіба це все не звучить дуже цікаво? Хіба це не нагадує вам ту сцену, в якій Джим Керрі врізається на своїй яхті у фоновий малюнок на краю світу?

Питання друге: що таке націоналізм? Чи добре чи погано?

Це питання дуже сильно нагадує попереднє. Воно спало мені на думку, коли один прогресивний блогер, якого я дуже поважаю, мимохідь заявив, що «Хо Ши Мін був націоналістом». «Звісно», подумав я, «як і Пет Б’юкенен». Тоді це невеличке mot d’escalier було не дуже до місця, проте я запам’ятав його і не можу не згадати зараз.

Я гадаю, що з визначенням «націоналізму» – на противагу визначенню «незалежності» – погодяться усі. Націоналізм (від латинського natus, народження) –  це прагнення людей зі спільною лінгвістичною, етнічною чи расовою спадщиною діяти колективно як єдина політична сутність. Німецький націоналізм – це коли до цього прагнуть німці, в’єтнамський – коли прагнуть в’єтнамці, чорний націоналізм – афро-американці, американський націоналізм – коли прагне Пет Б’юкенен.

На цьому згода закінчуються. Перший абзац статті на Вікі – шедевр плутанини:

«Термін націоналізм описує доктрини або політичні рухи, які стверджують, що нація (зазвичай визначається у термінах етнічності або культури) має право створювати незалежне або автономне політичне співтовариство на підставі спільної історії або долі. Більшість націоналістів вірять, що кордони держави повинні відповідати кордонам розселення нації. Однак останнім часом націоналісти почали відкидати концепцію “відповідності”. Сучасні націоналісти радше стверджують про те, що нація має керуватися одною державою – а не що держава має керуватися одною нацією. Іноді націоналістичні рухи можуть зіткнутися з проблемами шовінізму або імперіалізму. Націоналістичні ідеї такого роду раніше пропагувалися фашистськими рухами у двадцятому столітті, і вони мають на увазі, що національність – це найважливіший аспект ідентичності людини, при цьому деякі з цих рухів намагалися визначати націю через расу або генетику. На щастя, сучасні націоналісти заперечують расовий шовінізм і лишаються впевненими у тому, що національна ідентичність стоїть вище біологічної належності до етнічної групи».

Усе, окрім першого і останнього речення – наскільки я розумію, повна нісенітниця, проте зверніть увагу на пряме протиріччя між цими двома реченнями. Як людина може бути «націоналістом», хай навіть «сучасним націоналістом», якщо вона вірить, що «національна ідентичність стоїть вище біологічної належності до етнічної групи». Якщо націоналізм на страждає на «расовий шовінізм», то чи можна його взагалі назвати націоналізмом?

І все ж: якщо я чех, і я живу в Австро-Угорщині, чи є у мене право на свою власну державу? Чи можу я займатися насильством, терором і вибухами до тих пір, поки я не отримаю її? А якщо я німець і живу в Чехословаччині? Як щодо насильства, терору і вибухів?

Деякі німці помітили цю дуже дивну штуку в двадцятих і тридцятих. Вони виявили, що Америка та її друзі щосили дбали про право народів на самовизначення, якщо тільки мова не йшла про німецький народ. Чеський націоналізм був хорошим – дуже хорошим. Німецький націоналізм був поганим – дуже поганим.

Щойно ви помітите цей маленький шов на полотні, як почнете помічати його всюди. Бути чорним націоналістом добре, дуже добре. У історії з l’affaire Wright ми бачимо близький зв’язок між прогресизмом і чорним націоналізмом, настільки добре описаний Томом Вулфом. І дійсно, у кожному поважному університеті в Америці є факультет, на якому студенти можуть, по суті, здобути диплом з чорного націоналізму.

З іншого боку, бути націоналістом Півдня погано, дуже погано. Будь-який зв’язок з націоналізмом Півдня миттєво перетворює людину на парію. Звісно, націоналісти Півдня грішили. Але і чорні націоналісти також грішили. Чи дійсно усім американцям, і чорним, і білим, допомагає діяльність Чорних пантер, Нації ісламу або хоча б того ж доброго преподобного Райта?

Аналогічно, бути в’єтнамським націоналістом добре. Бути німецьким націоналістом чи британським, або навіть французьким, все ще погано. Мається на увазі, що німці, британці та французи повинні вірити у спільну долю усього людства. В’єтнамці, мексиканці або чехи можуть вірити в спільну долю в’єтнамців, мексиканців або чехів (щодо чехів я, чесно кажучи, не певен – вірогідно усе вже давно змінилося).

Чи є у цьому бодай якийсь сенс? Чи є в цьому бодай крихітна крапля сенсу?

Оскільки ця тема є надзвичайно болючою, я дозволю собі від неї втекти: я не вірю ні в який націоналізм. Звісно ж, як якобіт і все таке, я вірю в план Thorough графа Страффорда, тож ви вочевидь не дуже хотіли б наймати мене радником при проектуванні конституції.

Питання третє: а що взагалі поганого в нацизмі?

Окей, вони вбили десять мільйонів чоловік або щось типу того. Це хреново. Захищати невмотивовану бійню мільйонів цивільних просто-напросто неможливо.

З іншого боку, я дуже-дуже рекомендую нову книгу Ніколсона Бейкера, Людський дим. Бейкер – прогресист і пацифіст з бездоганною репутацією (його попереднім досягненням був роман, присвячений фантазіям на тему вбивства президента Буша), і що “Людський дим” дійсно вбиває в голову, так це не якусь конкретну думку, але те ж саме, про що я продовжую говорити увесь час: шматочки картинки не сходяться між собою. Вони майже сходяться, але все одно картина розпадається. Геніальність книги Бейкера полягає в тому, що він просто показує вам неможливість зібрати картинку й залишає подальший аналіз на ваш розсуд.

Наприклад, нам втовкмачують те, що нацисти були поганими, адже вчиняли масові вбивства – тобто Голокост. З іншого боку… а) жодну з воюючих проти нацистів сторін, включаючи нас, ані Голокост, ані євреї нібито зовсім і не хвилювали; б) одним з учасників на нашому боці був Радянський Союз, чия історія вчинення масових вбивствах на ту мить була загальновідомою, і яка була як мінімум настільки ж жахливою, як і нацистська історія.

І, звісно ж, в) союзники явно впивалися масовим спаленням німецьких і японських цивільних. Вони вбили не шість мільйонів, геть ті, всього лиш мільйон чи два. Військове обґрунтування для цих дій існувало, але воно було досить натягнутим. Воно було ліпшим, аніж обґрунтування вбивства євреїв (яких вони, ясна річ, вважали ворожими цивільними) у нацистів. Ба більше, воно було набагато ліпшим. Але чи було воно набагато-набагато ліпшим? Сумніваюся.

І Бейкер зовсім не згадує про те, що наші герої, Союзники, без жодних докорів сумління депортували мільйон російських біженців прямісінько в ГУЛАГ після війни та передали совітам сотні тисяч німецьких військовополонених у якості рабської робочої сили. Ідея про те, що Друга Світова війна була війною за права людини, є абсолютно антиісторичною. Картинка не складається. А якщо не порушення нацистами прав людини було мотивацією для розв’язання війни, яка породила цей світ, у якому ми живемо, то що тоді?

Ба більше, Бейкер, звісно ж, є критиком сучасної зовнішньої політики Америки – абсолютно заплутується, намагаючись застосувати одні й ті ж стандарти до Іраку і Німеччини. Якщо Абу-Грейб – це нездоланна перешкода до побудови демократії в Іраці силоміць, то як щодо Дрездена або Гамбурга та Німеччини? Хіба палити живцем десятки тисяч людей не гірше, аніж змушувати одну людину стояти на ящику у фальшивому колючому дроті та смішному капелюсі? Чи Ірак якось відрізняється від Німеччини? Але ж це було б расизмом, хіба ні?

Крім цього, ми бачимо своєрідну асиметрію у ставленні до фашистських масових вбивств і марксистських масових вбивств. В обох ідеологій явно є історія масових убивств. І якщо числа є важливими – а чому б їм не бути важливими? – то марксизм на порядок випереджає фашизм. Однак чомусь зараз фашизм і все, що з ним асоціюється, сприймається як чиста отрута та щось таке, до чого ліпше не торкатися, тоді як марксизм – у ліпшому випадку як примха. Джон Змірак чудово пародіює цю ситуацію ось тут, і хоча я ще не читав Роберто Боланьо, огляди на його книгу сповнені похвалою.

Ні Радянського Союзу, ні Третього Рейху уже не існує, однак найбільш недавні історичні приклади – це Північна Корея і Південна Африка. У Північній Кореї чітко простежуються сталіністські тенденції, а у Південній Африці часів апартеїду можна спостерігати більш слабкий, але все ще помітний зв’язок з нацизмом. Хто готовий сказати, що Південна Африка, чиї прикордонні огорожі стояли для того, аби не пускати туди іммігрантів, була більш серйозним порушником прав людини, ніж Північна Корея, ціла країна, що перетворилася на тюрму? Однак ми спостерігаємо ту ж саму асиметрію – «взаємодія» з Північною Кореєю і люта ворожість щодо Південної Африки. Якщо ви можете уявити собі відвідування Нью-Йоркським філармонічним оркестром Преторії у якості спроби зміцнити довіру між двома країнами, то ви явно перебуваєте у світі, вигаданому Роберто Боланьо.

Знову ж таки, усе це просто дивно. Як і в ситуації з націоналізмом, кожен окремий випадок цілком зрозумілий сам по собі. Однак варто нам розглянути усі випадки разом, як ми побачимо суцільні подвійні стандарти. Однак суперечності не виглядають випадковими. Неначе існує якийсь загадковий фактор X, який є у нацистів, але не у комуністів, у південноафриканців, але не у північнокорейців. Ставлення до них базується на факторі X, а ще на поєднанні «фактор X + права людини», однак воно явно не ґрунтується лише на правах людини. Однак фактор X не спливає у жодному поясненні.

Здається, ніби цей фактор банально пов’язаний з тим, що нацисти «праві», а комуністи – «ліві». Як виражалися французи, pas d’ennemis à gauche, pas d’amis à droite. Але чому? Що взагалі означають слова «правий» і «лівий»? Хіба як радянська, так і нацистська системи не були тоталітарними диктатурами? Якщо комунізм «занадто гарячий», фашизм «занадто холодний», а ліберальна демократія «ідеальна», то чому б нам не протистояти комунізму і фашизму однаково завзято? Ба більше, оскільки перший був куди більш успішним, принаймні з 1945 року, було б логічно припустити, що люди будуть більш стурбованими саме щодо нього.

Знову ж таки, ми потрапляємо в суцільну плутанину. Горизонт не може бути просто намальованим на полотні. Однак наш човен щойно встромився у це полотно й пробив у ньому здоровенну дірку.

Переклад: Сергій Заїковський

поділитись