У своїй програмній праці «Доктрина фашизму» Беніто Муссоліні, вказуючи на наявність ідейних коренів руху й у соціалістичному таборі, серед ряду імен згадує Жоржа Сореля, французького ідеолога революційного синдикалізму. Розчарування у старих агонізуючих доктринах, з якого постав фашизм, ніяк не могло означати відсутність різного роду запозичень із них. Звісно, у своїх рецепціях фашизм не орієнтувався на ортодоксальні течії, а прагнув використати неординарні погляди діячів, часто керованих бажанням ревізії застарілих форм, що виказали свою недієздатність. Особистості даного порядку нагороджувалися правом бути визнаними носіями «передфашистських просвітлень», що вибудували довгий ланцюг генези нової ідеології. Це ніяким чином не означає відсутності розбіжностей, які у наріжних питаннях могли бути колосальними. Утилітарний підхід дуче дозволив йому виокремлювати концепти, вириваючи їх із загального контексту, та, надихаючись ними, накопичувати сили для творення нових форм.

Деякі ліві до сих пір роблять спроби «відмити» Сореля від фашизму, акцентуючи увагу на невідповідності ряду його уявлень фашистському світогляду, що, звісно, впадає в очі. Та й саме знайомство із надбанням Жоржа Сореля спонукає до визрівання саме таких питань – яким чином він міг вважатися одним із провісників фашизму та які його ідеї стали при нагоді, згідно до вислову Муссоліні, у «формуванні дисципліни, енергії та сили фашистських когорт»?

Ідеологічний каркас сорелівських поглядів ми знаходимо у його творі «Роздуми про насильство», що вперше побачив світ у 1906 році. Основним мотивом до написання праці була розчарованість автора у парламентському соціалізмі, який гальмував перебіг класової боротьби, до активного розгортання котрої закликав Сорель. Вже тут помітна, здавалося б, перша перепона до будь-якої спадкоємності між ідеями француза та італійським фашизмом. Муссоліні, відкидаючи марксистське уявлення історичного процесу як зміни формацій, разом з тим спростовував і роль класової боротьби як основоположного рушія соціальних змін. На заміну їй у фашистській державі повинна була прийти класова співпраця, що гарантувала би єдність у спільному пориві творчих сил.
Соціальний мир ліберальної демократії, що постав перед очима Сореля наприкінці XIX – початку ХХ століть зазнає найбільших нападів з його сторони. Із ворогів суспільства соціалісти, не важливо – свідомо чи несвідомо, перетворилися на один із його стовпів, в обов’язок якому був поставлений контроль за робітничими масами. Не остання роль у народженні такого порядку належала справі Дрейфуса, яка, розколовши країну на два протиборчі табори, значною мірою сконсолідувала буржуазні демократичні та соціалістичні елементи, що від початку виступали за перегляд вироку, винесеного французькому офіцеру, а згодом поширили свою критику й на традиційні інститути, як-то церкву та армію.

Здається, що тогочасний соціалізм викликав у Сореля неабияку відразу, адже досить складно віднайти у тексті роботи його ідентифікацію себе як такого, полем своєї діяльності він визначає саме «революційний синдикалізм».

Парламентському соціалізму вдалось вдало інкорпоруватися у систему ліберальної демократії, прийнявши правила гри. Таким чином, соціальний мир у Франції тримався на хиткому консенсусі між здрібнілою буржуазією, здатною йти на поступки та ставати добрими господарями для пролетаріату, й соціалістами, істинним прагненням яких було отримання владних повноважень та витіснення попередньої політичної еліти з її кабінетів задля втілення власних амбіцій. Ці «рупори волі пролетаріату» з трибун атакували політичні еліти, в той самий час ставши тією амортизаційною подушкою, що захищала державний апарат від будь-якої вірогідності революції. Соціалізм фактично опинився на шляху реформізму, обравши пріоритетними вирішення тих питань, що здатні були  поступово покращити матеріальне становище робітничих верств. Атакуючи владу заможних, соціалісти ставали подібними до демагогів античних полісів, чию роль викрив ще Арістотель, зазначивши, що саме діячам такого роду згодом, після досягнення влади, особливо пасує роль тиранів.
Аби політиками не володіло бажання зайняти місця у владних кабінетах – необхідно скасувати саму можливість їхнього існування. Тож єдиним вірним рішенням, що, логічно завершило б етап класової боротьби та, згідно до заповідей Маркса, не допустило би заміщення однієї правлячої меншини на іншу, Сорелю здавалося руйнування самого інституту держави, чия відсутність унеможливлювала й існування істинного почуття патріотизму. Найбільшою актуальністю для Жоржа Сореля володіла необхідність підтримки та загострення класової боротьби, адже революція, знову ж таки згідно до марксизму, не продукувалася лише волею мас, а витікала з об’єктивних обставин. Методом такої боротьби він проголошував пролетарське насильство, що знаходило своє найповніше вираження у загальному робітничому страйку.
Дані положення також здаються доволі химерними для того, щоб особа-автор могла вважатися наділеною тими «передфашистськими просвітленнями». Навіть Шарль Пегі, чиє ім’я також фігурувало у списку провісників фашистської ідеології, попри свою бутність соціалістом, володів тонким почуттям власної національної ідентичності, плекаючи пам’ять про колишні звершення свого народу та шануючи його героїв. Із такою само беззастережною готовністю він приймав і нові виклики, що поставали перед нацією, своє життя він склав на полях Першої світової війни.
Але як радикальний антиетатизм та антипатріотизм Сореля не змогли остаточно відлякнути Муссоліні, держава для якого визнавалася вищою цінністю, і котрий навіть у свої соціалістичні роки був прибічником ідей іредентизму? Напевно, те позитивне, що дуче вдалося віднайти серед ідей французького синдикаліста, значно перевершувало дані розбіжності. Фашистський погляд на Сореля відвів хибним з його точки зору переконанням роль акциденцій.

Найважливішим для фашизму став досвід простеження серед сорелівських ідей ролі міфу як стимулюючого та організуючого чинника боротьби. Універсальність такого міфу не ставила жодних перепон на шляху до відтворення даної практики в інших умовах і поза межами класової боротьби. Як перші християни очікували другого пришестя Христа, так і робітничий рух повинен вірити у загальний страйк. Тож нічого не заважало Беніто Муссоліні створити свій власний фашистський міф.


Такий міф є не умоглядним конструюванням майбутнього, характерним для утопії, а виключно образом, який, звертаючись до теперішнього, корегує напрямки діяльності колективу. При цьому міф апелює не до людського розуму, а до індивідуальної волі. Вірогідність втілення ідей, покладених в основу міфу, у реальності може бути й відсутньою, його роллю є виключно пропонування індивіду шляху боротьби.
Жорж Сорель був свідком катастрофічного занепаду моралі у сучасному йому суспільстві. Буржуазність, якою були просякнуті й парламентські соціалісти, намагаючись убезпечити себе, витісняла насильство на найдальші кордони свого буття. Його ж позиції у суспільстві дедалі більше займалися підкупом, брехнею та підлабузництвом. І саме пролетарське насильство, на думку Сореля, повинно було очолити авангард морального відродження. Мораль робітника-синдикаліста – воїнська мораль, героїчний тип, що прагне постійного перевершення попередніх здобутків, безіменного подвигу та не потребує зовнішнього мірила – нагород та слави – для постійного вдосконалення. При цьому індивід не опиняється у ролі гвинтика всередині великого механізму, виконуючи лише певну функцію задля досягнення загального блага, а повинен прагнути до реалізації всього свого потенціалу.
А згідно до догмату паралелізму класового розвитку, запозиченого Сорелем з класичного марксизму, вивільнення таких сил у робітничому класі неодмінно спонукало би до рівномірної відповіді й зі сторони буржуазії. До того ж, характерно, що з лівих позицій Сорель пророкував неодмінне відходження буржуазії у небуття із плином часу, проте водночас він захоплювався американськими капіталістами, які перебували у набагато тісніших стосунках із новим та невідомим, порівняно зі своїми європейськими відповідниками, не даючи зачахнути певному типу змагальницького духу. Таким чином шлях до оздоровлення буржуазії пролягав через активізацію класової боротьби, котра змусила би до застосування сили заради захисту.

Отже, сорелівським міфом стало пролетарське насильство, втілене у загальному страйку. Саме насильству судилося неодмінно врятувати світ від подальшого падіння у буржуазний декаданс.

Такий ірраціоналізм Жоржа Сореля зміг підкупити дуче. До того ж досить дивним, як для лівого, було коло його інтересів та літературна ерудиція. У тексті «Роздумів» автор часто звертається до інтерпретації ідей Ернеста Ренана, Жозефа де Местра, Гюстава Лебона. Навіть згадка про антидрейфусарську Лігу патріотів, керовану Полем Деруледом, витримана у нейтральних тонах, що є досить дивним, адже продовження яскраво виражених націоналістичних та буланжистських традицій даною організацією з великою вірогідністю могло удостоїтися нищівної критики з боку будь-якого іншого лівого теоретика.

Нині вже важко стверджувати, чи був коли-небудь Жорж Сорель абсолютно чесним із собою та своїми читачами. Можливо, дістатися істини заважає його неповороткий стиль письма із несистематичністю викладу, вади якого він і сам визнавав. Інтелектуальні бродіння на зламі століть та протягом першої половини ХХ століття, звісно, стали характерним для Франції діагнозом, фактично нормою. Але необхідною здається наявність певних уявлень, закладених від самого початку, що спонукали би до пошуку союзників серед номінальних ворогів, у що поринув Сорель.

Химера ліберальної демократії Франції у роки, що передували Першій світовій війні, зміцнила свої позиції, з лівого флангу назрівала зовсім не революція, міфом якої залякували і без того слабкі політичні еліти, а співпраця у контексті сформованої системи. У войовничій опозиції до дійсності опинилася лише монархічна «Аксьон Франсез». Даний рух, вийшовши із середовища численних антидрейфусарських ліг, став одним із найцікавіших феноменів французького політичного простору першої половини ХХ століття. І тим цікавішим роблять його ті тенденції до взаємного зближення із революційним синдикалізмом Жоржа Сореля, котрі стали коротким, але показовим етапом історії організації.

Що ж сприяло такому зближенню? Перш за все, Жоржа Сореля надихала та безкомпромісність, із якою «Аксьон Франсез» на чолі із Шарлем Моррасом зайняла власну позицію, не цураючись насильства, апологію якому він створив. Його втіленням було бойове крило руху, так звані «Королівські молодчики», що прийняли участь у творенні сили, що повинна була похитнути та стерти республіку торгашів. Моррас же вважав, що соціалізм, звільнений від хвороби парламентаризму та космополітизму, міг би пасувати організаційному націоналізму «Аксьон Франсез». До того ж у лавах організації дійсно панувало лояльне ставлення до нонкомформістського соціалізму, представником якого був і Сорель, вважалося, що такий соціалізм основним об’єктом своєї критики обирав виключно ліберальну демократію та її філософські основи. Тож така спільна ненависть до сутності французької республіки стала тим об’єднавчим чинником, що спонукав до першого етапу обміну люб’язностями у друкованих виданнях між двома лідерами протилежних течій наприкінці першого десятиліття ХХ століття.
Поступово націоналісти та синдикалісти приступають до спільної роботи, атакуючи світ ліберальної демократії зі сторінок нових видань, а апогеєм даного об’єднання стало утворення «Гуртка Прудона», заснованого давнім послідовником сорелівських ідей Жоржем Валуа. Саме до досвіду існування цього гуртка звертаються дослідники, які прагнуть віднайти протофашистські паростки в історії Франції. До того ж таке об’єднання мало великий потенціал до вивільнення революційних сил нового типу, скоріш за все воно могло слугувати тим прикладом для консолідації пасіонарних елементів крайніх політичних флангів, яким марив і П’єр Дріє ла Рошель протягом паризьких подій лютого 1934 року.
Звісно, така націонал-синдикалістська єдність мала багато перепон до безхмарного та довгого існування, тим більше Перша світова війна внесла свої корективи. Жорж Сорель залишився вірним антипатріотизму, постульованому ним у «Роздумах про насильство», тож не зміг бути захопленим тим націоналістичними антинімецькими настроями, які поділяла «Аксьон Франсез». Перший союз націоналізму із синдикалізмом поступово розпався, але він не був безплідним, адже зміг проторувати шлях для нових видів політичних об’єднань, характерних для ХХ століття, та в атмосфері такого союзу був вихований ряд особистостей, серед яких, наприклад, був той самий Жорж Валуа, котрий у 1925 році, копіюючи італійський досвід, став творцем першого істинно фашистського об’єднання у Франції.

Сучасним лівим насправді марно прагнути захистити Сореля від закидів у фашизмі. Звісно, він не був фашистом. Але його ідеї лягли в основу формування того духу, що закликав маси до беззастережного покладання власних життів на вівтар боротьби. А вплив на Беніто Муссоліні та експерименти з французьким монархізмом зробили його надбання популярним у націоналістичних колах.

Автор: Іван Калюга