Інколи надто важливі питання можна передати лише через алегорію або метафору. Текст Петера Вессель Цапффе «Тваринна байка» розповідає про суспільство котів, котре опинилося в досить скрутній ситуації на безлюдному острові. Екстремальні умови створили неймовірно важкі умови для існування. Яким чином вони змогли вижити і що спричинило розбрат. Які заходи прийняло суспільство котів для того, щоб вийти із скрутної ситуації. Все це можна прочитати у тексті «Тваринна байка». Звісно, Петер Вессель Цапффе майстерно іронізує над людською спільнотою та їхньою вірою у світле майбутнє, однак варто нам повчитися такої самоіронії. Пропонуємо вашій увазі переклад українською мовою.
Колись давним-давно відправився один корабель. На ньому перебувало дуже багато котів різних порід. У погожу днину вони вирушили на Гавайські острови. Там повинна була відбутися грандіозна виставка присвячена котам. Однак, по дорозі на острови, корабель зазнав трагедії і почав тонути. Коти чіплялися за матраци та інші дивні речі, але їх повільно відносило течією до берега безлюдного острова. Той хто зміг вцілити виявив, що на ньому не було звичного дня них видів життя, крім якихось бадьорих та непереборно-забавних, але неїстівних жуків. Тому всі коти, від самісінького початку свого порятунку, були засуджені на повільну і голодну смерть.
Однак, пізніше було виявилось, що м’яка глина вздовж берега сповнена смачних і їстівних молюсків, які легко відкривались кігтем. Після цього відкриття, серед уцілілих котів виникла жахлива дилема. Єдиним пристойним, для їхньої природи, шляхом було стрибати, як тигри за жуками, або віддатися до альтернативного буття через брудну активність, – пожирати молюсків. Тоді жоден кіт із роду Феліде не опустився до такого. Саме в період першого поділу спільноти, одне із поселень котів створило статую Вселенського Кота, котрий стрибнув прямо з Божої свідомості. За їхніми легендами це трапилося, коли кожне кошеня навчився стрибати з маминих колін.
Друге ж поселення, яке виникло на березі океану, заявило, що такі вчинки викликають у них цілковиту відразу. Звісно, це було задовго до того, як перші коти занурили свої лапи в землю де роїлися молюски, а за ними те саме зробили й інші. Вони виявили таку байдужість до стандартів роду котячих, що лежали на приємному, прогрітому сонцем бруді, тільки щось пожовуючи і виховуючи своє потомство, яке пожирало молюсків щойно переставало харчуватись молоком матері. У сприятливі моменти вони піднімали свої забруднені морди, аби скоса поглянути на снобів, що жили у віддаленій частині острову. Саме вони стали презирливими і глумливими, повними розпаленої ненависті до своїх активних родичів, що ганялися за жуками. Оскільки вони постійно нагадували їм про зраду дорогоцінної спадщини їхньої природи хижака.
Оптимізм став надзвичайно цінним шляхом притуплення усвідомлення вини і можливої неповноцінності. Тоді пожирачі молюсків почали себе захищати. Країна активних котів була названа нервовою і неврівноваженою – хитрі слова, але це стимулювало колонію не полишати свій бруд. Зрештою, кіт-аналітик був відправлений з берегів пляжу вглиб острову. Він знайшов протидію своїй ліні та поставив діагноз для снобів, а саме страху перед водою. Плебеї тріумфували, але інші також були переконані поясненням і визнали його, добре знаючи, якою була насправді лінія дна.
На противагу своїм брудним сусідам, спритні коти стали песимістами. Не беручись за ношу, якій інші надавали зміст: збиток і голодування, задуха і холод. Вони намагалися знайти самих себе. Закинуті у світ бідних умов, священна формули буття викарбувалася в їх серцях. Усвідомлюючи цей факт, який вони по краплі відновлювали самих себе, майбутнє ставало темнішим день за днем.
Тоді виникли пророки серед них, щоб вчити мистецтву надії. Вони говорили: «Колись, давним-давно, усі ми прийшли із землі, де об’єкти нашого благородного переслідування могли бути з’їденими і перетравленими. Все ж більшість із нас були ледачими, нехтували тренуванням спритності та сили, і тому корабель не підійшов до нашого берега. Тепер смерть віддано чекає на нас, але після неї прийде новий корабель за тими, хто не ослаб. І тоді усі, хто жив у гріху, будуть знищені, і жоден корабель не прийде за ними».
Однак голод розривав їхні нутрощі, вони плакали з багатьох причин і промовляли: «Дві душі живуть у наших грудях!». Все ж дехто став зрадником і пішов у розпусту. Наситився молюсками на березі, доки інші наверталися словами пророка і йшли вздовж берегу. Чистили свої шкури і готувалися до великої переправи. Найбільш горді з них сформували братство, публічно виголошуючи обов’язок кожного чесного кота померти перед тим, як продати душу за миску молюсків. Коли лідер їхнього братства відчув, що втрачає свої сили, він ліг на колоду, щоб померти трагічно-героїчною смертю. Багато хто поважав його як святого і коти йшли за ним, бо не могли принести себе корисній покірності. Деякі коти залишалися вірними найвищим ідеалам радості та блаженства, вбачали відраду в словах пророка і боролись з відчаєм у своїх серцях.
Все ж більшість із них, що перебували в обох таборах, стали рабами вічних сумнівів, розділяючи свій час між непростим бажанням насититися і стійкістю від ненаситних бажань. Все ж їм усім судилося злитися з молюсками. Корабель так і не причалив до їхнього берегу.
Витяг із книги «Про Трагічне» Осло, 1941 рік
Переклав з норвезької Віталій Щепанський
