Антична Греція – колиска європейської цивілізації. Тут грецький дух одним із перших вступив в особливі відносини зі світом, результатом чого стало творення оригінальних держави та культури, чий вплив хронологічно простягається далеко за межі античного світу.
Давньогрецька філософська думка змальовується у якості того рушія, що сприяв подальшому розвитку європейської філософії, та, трапляється, порівнюється зі стадією її дитинства. Навіть погодившись із таким формулюванням, складно сперечатись із тим, що афінський філософ Платон був одним із найбільш впливових та зрілих «дітей» еллінської філософії. Тотальністю своєї думки він намагався охопити весь оточуючий світ та місце людини у ньому, органічно вплітаючи у своє вчення рецепції окремих ідей деяких досократиків, таких як Піфагор, Геракліт, Парменід, та, звісно, складно переоцінити той вплив, що справив на Платона його безпосередній вчитель – інший відомий афінський філософ – Сократ.
П’яте століття до нашої ери ознаменувало початок класичної доби давньогрецької історії, увінчаної розквітом політичного та культурного життя полісів. Проте основою для даного розквіту стала серія потрясінь, що сколихнули грецький світ та вимагали колосального напруження сил суспільства. Безперечно найбільшим викликом стала загроза зі сторони перської держави Ахеменідів. Події двох переможних греко-перських війн стали однією з найгероїчніших сторінок історії еллінів, у боротьбі проти спільного ворога визрівала єдина грецька ідентичність, чому сприяв сам масштаб та характер зіткнення з варварським світом. Проте Історія не знає жалю і після кількох десятиліть грецькі поліси немов забувають про славні звершення минулого, радість спільної перемоги у битві при Платеях, та зіштовхуються у найбільшій міжусобиці, будучи згуртованими навколо двох ворогуючих таборів – Делоського союзу, очолюваного Афінами, та Пелопонеського союзу, на чолі зі Спартою.
Саме у часи цієї кривавої ворожнечі народився і зростав афінянин Платон. Вогонь міжусобиць, поразка Афін, часи тиранії та смерть вчителя – все це формувало світогляд філософа. Не відчуваючи твердого ґрунту під ногами, він наближується до гераклітівського песимістичного усвідомлення текучості всього сущого, надаючи йому ще й властивостей деградації. Порятунок же Платон знаходить у світі вічних та незмінних ідей, які існують поза часом та простором і являються прообразами та сутністю речей, що стає основою його філософії.
У тісному зв’язку із даною концепцією постає й вчення Платона про ідеальну державу, втілення чеснот якої у дійсності дозволило би перервати кругообіг порочних політичних форм правління, серед яких він визначає тимократію, олігархію, демократію та тиранію. Найближчими ж до втілення ідеї держави мислителю ввижаються монархія та аристократія.
Саме вчення про ідеї знаходить своє найповніше вираження у міфі про печеру, вміщеному у діалозі «Держава». Печера із приреченими на існування у ній бранцями символізує світ речей, істинне пізнання у якому є неможливим, адже єдиною втіхою лишається споглядання виключно тіней предметів, які нібито проносять приховані ширмою, що розташована за спинами бранців, інші люди. Виключно філософу, вправному у діалектиці, під силу шляхом зречення світу ілюзорного, який відкритий нашим чуттям, піднестися до єдино реального світу ідей. Таким чином єдиним можливим знанням є знання ідей, відносно світу речей можливо мати тільки оманливу думку. Платон ставить в обов’язок філософам не втішатися блаженством, що сходить від можливості споглядання ідеальних сутностей, а усвідомити свою місію порятунку й інших бранців. Таким чином, філософи, як володарі істинного знання, повинні бути визнаними в якості єдиних гідних правителів держави. Тут простежується вплив Сократа, який вважав, що будь-яке зло чиниться виключно від незнання, тож мудрість правителів повинна неуникно приводити до благості.
Передусім філософ зобов’язаний створити закони, відповідно до яких буде впорядковане життя громадян. Основним його орієнтиром повинно бути збереження стабільності майбутньої держави, адже будь-які зміни в її устрої, встановленому згідно до ідеї держави, не можуть бути нічим іншим як виродженням відносно сутності. Зупинка деградації можлива лише за умови панування справедливості у новоствореній державі, що диктувала би кожному займатися своєю справою, прагнучи досконалості у ній, і, таким чином, працюючи задля досягнення загального блага. Окрім справедливості серед чеснот ідеальної держави Платон виділяє мужність, мудрість та розсудливість.
За своєю природою держава Платона є виражено антидемократичною. Така позиція мислителя легко пояснюється тенденціями, що з’явилися після перемоги Спарти у Пелопонеській війні: тріумф полісу пояснювався перевагами його суспільного устрою, адже ця війна була зіткненням двох діаметрально протилежних моделей суспільства. Залізний військовий уклад спартанців, встановлений напівміфічним царем Лікургом, знаходив дедалі більше своїх прибічників, тим паче, коли його опонентом виступав розбещений світ афінської демократії, що загруз у демагогії та насолодах. Більш того, демократія втратила будь-які шанси на виправдання в очах Платона, адже саме вона була винною у страті його вчителя Сократа.
Спартанський устрій, що ототожнювався із тимократією, в очах Платона поставав і більш цілісним та стабільним, таким, що проіснував без особливих змін протягом віків, на противагу Афінам із їхнім бурхливим політичним життям. Саме тому Платон надихається деякими особливостями спартанського життя, які у дещо видозміненому вигляді посідають чільне місце у його утопії. Серед них виділяються відносини, що панують у стані охоронців та положення жінок в ідеальній державі.
Класична платонівська держава складається з трьох каст: правителів, охоронців та верстви землеробів і ремісників. Нерівність обумовлена природою людей, які від народження володіють різними задатками та схильностями. Тут Платон продовжує творення власної міфології, вкладаючи в уста правителів розповідь про творення людей, в ході якого кращі люди отримали домішок золота, інші – срібла, а на долю третіх випали мідь та залізо. Таким чином, управління державою необхідно сконцентрувати у руках кращих громадян, а застереженням щодо відхилення з даного шляху повинна слугувати віра у неминуче падіння держави у разі воцаріння «залізного охоронця».
Тож Платон покладає на плечі філософів обов’язки виховання громадян. Передусім правителям необхідно прискіпливо дослідити природні схильності дітей, розпізнаючи ті самі домішки металів у них, аби визначити їхнє подальше соціальне становище та обов’язки, виконуючи які вони приноситимуть найбільшу користь державі. Ті, хто володіє задатками мужності та мудрості, виховуються як охоронці, що стають на захист держави від зовнішні ворогів, оберігаючи суспільні устої. Кращі з охоронців, чия мужність під час військових походів не піддавалася сумніву, та які проявили особливий хист до навчання, отримують можливість пройти довгий шлях, вправляючись у діалектиці, арифметиці, геометрії та інших визнаних необхідними науках, в кінці якого вони претендували на роль правителів. На нижчу ж касту у платонівській державі покладаються функції постачання необхідних благ для двох вищих в обмін на захист та мудре керівництво.
Існування стабільної держави, що не буде схильною до розкладу, за Платоном, можливе за умови відсутності розбрату у її пануючій верстві, саме тому мислитель концентрується на детальному моделюванні відносин, які було б необхідно впровадити у життя касти охоронців, що виступає в якості основи ідеальної держави, задля збереження її єдності.
Виховання охоронців постає у вигляді гармонічного поєднання мусичного та гімнастичного, що дозволяє запобігти як надмірній жорстокості, так і розніженості цієї стрижневої верстви. Виховання необхідних якостей потребує пильного контролю за самим процесом, продуктом якого фактично повинен стати особливий світогляд охоронців. Задля цього табуюються деякі міфи, що змальовують чвари між богами-олімпійцями, страх смерті, що підсилювався описами царства Аїду, горюванням богів за померлими, також необхідно було відкинути, водночас недопустимим визнавалося й виховання охоронців у дусі смішливості та несерйозності.
У проблемі єдності касти охоронців Платон керується принципом «у друзів – все спільне», встановлюючи правила спільного проживання, тренувань, харчування, відсутності приватної власності, задля втілення великої мети він йде навіть на руйнування інституту сім’ї. Останнє положення приймається як таке, що водночас значно спрощує селекційну функцію правителів, адже очевидним здавався той факт, що гідне потомство є наслідком союзу кращих чоловіків із кращими жінками. Встановивши межі репродуктивного віку для обох статей, правителям доводиться вдаватися й до хитрощів: формально існуюче жеребкування у ході підбору партнерів, постульована випадковість, в дійсності є чітко спланованим методом, втаємниченим знанням, основною метою якого є отримання кращого потомства, запобігання змішуванню тих металів, закладених у людей, що постає на заваді деградації.
У тексті діалогу часто зустрічається порівняння охоронців із псами, які піклуються про добробут та безпеку стада, на сторожі якого вони знаходяться. Сусідство із іншими державами неминуче призводить до конфліктів, що виливаються у війни, ведення яких є природною задачею охоронців. Платон допускає експансивну політику ідеальної держави, вимагаючи дотримання лише одного пункту – територіальне зростання є допустимим до тої міри, поки непохитними залишаються державні устої. У контексті розгляду ведення війн Платон торкається й проблеми наболілого питання еллінської єдності, йому здається неприпустимим обернення греків на рабів, а ту жорстокість, яку вони проявляють у міжусобицях, він радше волів би бачити спрямованою проти оточуючого варварського світу.
Також характерною є участь у військових походах дітей, які повинні були змалечку вчитися майбутньому ремеслу, спостерігаючи за ходом подій на полі бою, та жінок. Становище жінки у платонівській державі надзвичайно різниться від того положення берегині сімейного вогнища, що було відведене їй у більшості полісів Давньої Греції. Скасування інституту сім’ї в ідеальній державі дозволяло жінці активніше включитись у життя суспільства, що супроводжувалось визнанням подібності природи жінки чоловічій. Таким чином жінки могли бути як охоронцями, тренуючись та беручи участь у війнах на рівні з чоловіками, так і, в разі успіхів, отримати доступ до посади правителя.
Таким чином, слідування рецептам Платона із побудови міцної та стабільної верстви охоронців та подальший прискіпливий відбір правителів з їхніх рядів пророкували довге існування створеної держави. Ясна річ, що саме поняття «ідеальна держава» вказувало на те, що її втілення у світі речей є неможливим, проте необхідним все ж визнавалось прагнення якомога точніше скопіювати її. Сам Платон докладав сил до втілення власних ідей, однак його авантюри із настановами сиракузькому тирану Діонісію Молодшому, в якому він вбачав можливого омріяного монарха, завершились безплідно.
Автор: Іван Калюга
