Політико-історичний контекст прочитання «Волі до влади»

«Видатний німецький мислитель» – такою прозаїчною формулою міг би розпочинатися вступ до нарису, що має за об’єкт надбання Фрідріха Ніцше, і  в цьому виразі не було би ніякої фальші. Німеччина була кузнею багатьох таких великих та світлих розумів: Кант, романтики, Геґель, Шопенгауер – цей список можна продовжувати надзвичайно довго. Проте варто визнати, що ніяким чином не применшуючи значущість та заслуги вищезгаданих філософів, Ніцше прокладає свій шлях осторонь попередників, упиваючись власною інакшістю, тож необхідно віддавати йому належне.

Від людини, котра дублювала хльосткість свого афористичного стилю, цілком наочним образом якому слугує молот, яким нещадно трощилися закостенілі ідоли європейської цивілізації, не можна було очікувати інерційного слідування заздалегідь протореними шляхами. Ніцше ніяким чином не політичний мислитель, його думці вкрай складно було б ужитися в рамках критики соціально-політичної структури суспільства. Він переймався розхитуванням самих підвалин сучасності, концентруючись на продукуванні методів подолання нігілізму та відновленні цілісності людини через звернення до єдиної можливої реальності – самого життя. Однак, ніщо не стає на заваді дешифрування політичних сенсів, зважаючи на вагомість ролі, яку відіграв Ніцше у долі Європи та світу.

Фрідріх Ніцше

Англійський соціолог Л. Т. Гобхауз писав, що у німецькому бомбардуванні Лондона часів Першої світової війни він ясно чув відгомін «хибного та порочного вчення», що підірвало основи раціоналістичного гуманізму – геґелівської «Феноменології духу». Спадок Ніцше ніяк не менш імпліцитно містився в актах історії ХХ століття, першого з двох століть, які, відповідно до пророцтва німця, будуть ширити пустелю нігілізму. Благо, тривала криза Європи підтримувала попит на переоцінку цінностей, породивши широке та строкате коло реципієнтів аспектів ніцшеанства – від французького революційного синдикалізму Жоржа Сореля до плеяди діячів німецької «консервативної революції». Попри неодноразово підкреслену однозначно ворожу позицію стосовно соціалізму та скептицизм щодо підйому європейських націоналізмів, ідеям німця вдалось віднайти симпатиків в обох крайніх політичних таборах. Втім, у найбільш тісний зв’язок ім’я Фрідріха Ніцше прийнято ставити поряд із німецьким націонал-соціалізмом та італійським фашизмом, зосереджуючись на вагомості праці «Воля до влади», над питанням автентичності якої і донині ламаються списи.

Праця – підробка?

Ідея масштабної праці, що підвела би риску під напрацюваннями багатьох років та у звичній, в рамках такої для Ніцше, стилістичній манері продовжила лінію тлумачення поетизованих образів «Заратустри» визрівала довгий час. Її провісниками, складеними із окремих напрацювань для opus magnum, стали «Падіння кумирів» та «Антихрист». Однак, фатум постав на шляху до реалізації даного наміру. Безумство спіткало Ніцше на туринських вулицях, котре змусило замовкнути цього надзвичайно плодовитого філософа на останні одинадцять років його життя. Здається, це був єдиний логічний фінал для мислителя такого штибу. «Ecce homo» стала останньою прижиттєво виданою працею німця, проте навіть смерть не змусила його замовкнути, і стараннями його сестри Елізабет Фьорстер-Ніцше частина залишених записів була зібрана під обкладинкою трактату «Воля до влади. Досвід переоцінки всіх цінностей». А згодом линула критика.

Якщо сумніви у факті наміру написання твору самим Фрідріхом Ніцше здебільшого розсіювались залишеними ним записами, у яких фігурувала як і сама майбутня назва, так і короткі замітки щодо змісту та поділу на розділи, то питання автентичності тексту викликало ряд живучіших запитань. Найбільше уваги приділялося фактору самої Елізабет Фьорстер-Ніцше, котрій нічого не заважало вільно використовувати та коригувати записи брата. Однак, вона завіряла у тому, що її втручання у текст обмежувалося виключно компілятивними функціями. Та навіть такі твердження не рятували її від нападів, адже хибний порядок компіляції визнавався за фактор, що здатний викривити оригінальний посил, таким чином виникли дві опонуючі течії.

  • Перші вважали, що єдино вірною є хронологічна компіляція матеріалів, відповідно до дат їх творення. Особливий стиль написання Ніцше дозволяв йому, лишаючись мобільним, вхоплювати блискавичну думку в самому зеніті, залишаючи за собою численні несистематизовані записи, але хронологічний порядок фрагментів перетворив би текст праці на складну для читання мозаїку афоризмів, позбавлену логічного зв’язку. Даний підхід увінчався підготовкою критичного видання повного зібрання творів Ніцше Карлом Шлехте.
  • Але фактичну перемогу в обличчі Елізабет Фьорстер-Ніцше та її прибічників здобув смисловий підхід, згідно з яким, зважаючи на залишені плани роботи та авторські помітки в записах, задача полягала у компонуванні тексту якомога ближче до того варіанту, який волів би бачити сам автор. Але навіть гіпотетичним вирішенням питання суміщення матеріалів не знімалася можливість внесення вагомих правок до тексту оригіналу, що продовжувало сіяти зерня недовіри до сестри мислителя. Підживлювались такі тенденції не в останню чергу фактами її минулого та часів європейського interbellum.
Фрідріх Ніцше та Елізабет Фьорстер-Ніцше

Елізабет Фьорстер-Ніцше була одружена на Бернарді Фьорстері, відомому антисемітському пропагандисті, ідеї котрого, вірогідно, мали вплив на дружину, спільно із ним вона вщзяла участь в авантюрі із заснування колонії Nueva Germania у Парагваї, що завершилась крахом та самогубством чоловіка. Така традиція сімейного антисемітизму поставила питання про можливість проникнення відповідних ідей у відредагований текст «Волі до влади». Хоча й прямі натяки на це у тексті роботи віднайти досить складно, прибічники теорії про фальсифікацію вважають надзвичайно показовою подальшу долю жінки.

Ставши засновницею архіву Ніцше, усіляко популяризуючи ім’я брата, Елізабет Фьорстер-Ніцше не могла уникнути пошуків могутніх протекторів, яких вона поміж іншими знайшла у постатях Беніто Муссоліні, котрий безумовно захоплювався творчістю великого німця, та передусім – Адольфа Гітлера. Таким чином зв’язки із НСДАП розкривають лінію антисемітизму та возвеличення німецького духу, властиві Елізабет, проте переважно чужі самому Фрідріху Ніцше – так вважають скептики. Ситуація ускладнювалась доведеним втручанням сестри у деякі записи брата. Іншим джерелом для народження теорій про текст-підробку могла стати власне «денацифікація» Ніцше у повоєнний період, таким чином ліво-ліберальний дискурс міг розправлятись із образом «філософа нацизму», жертвуючи єдиною і до того ж незавершеною працею автора заради «порятунку» і використання решти спадку.

Як би там не було, Фрідріх Ніцше у текстах своїх праць недвозначно давав розуміти ту міру, якою його бентежили перспективи відносин власного вчення та послідовників, котрі здатні викривити саму його сутність подібно до того як церква викривила вчення Христа. Можливо, у бурхливих подіях наступних десятиліть істинно «чистий Ніцше» був втрачений, але варто зняти усе наносне і знайти сміливість принаймні спробувати подивитися на період пролонгації повстання мас, що слідував за смертю мислителя, очима великого німця.

Воля до влади

Якщо скомпонувати найважливіші вчення ніцшеанства у своєрідну тріаду «надлюдина – воля до влади – вічне повернення», воля до влади цілком може зіграти роль стрижневого концепту. Не дарма саме його розглядав Ніцше в якості заголовку для своєї основної праці. Der Wille zur Macht – так звучить назва в оригіналі, що дає можливість перекладу терміну як «волі до влади», так і «волі до могутності». Проблеми перекладу є ще одним полем для розгортання суперечок. Втім, більш популярний варіант – «воля до влади» – здається цілком задовільним, тим більше у разі наміру прослідкувати приховані та явні політичні сенси у тексті праці, адже така назва прямо відсилає до відносин панування-підкорення.

Воля до влади є найбільш віталістичним принципом ніцшеанського вчення, воно складає основу життя, є постійним прагненням невпинного росту та самоствердження.

Світ волі до влади можна штучно поділити на два виміри – горизонтальний та вертикальний.

  • Перший базується на здоровому життєвому інстинкті росту, що неминуче приходить до встановлення певного роду панування як демонстрації сили. Адже що обере дитина: бути доброчесним прикладом мораліста, чи отримати сили, котрі за потреби можна використати для протистояння своїм кривдникам чи задля набуття авторитету? Ніцше впевнений, що другий варіант є вірним. Політична влада є лише одним, але ледь не найбільш наочним, зі шляхів вираження волі до влади, зважаючи на захоплення Ніцше ідеями Ніколо Макіавеллі – культивацією сили, моральним релятивізмом у політичних справах – метод державця з однойменного трактату італійця володів усім необхідним задля завоювання прихильності німецького мислителя.
  • Вертикальний вимір, своєрідне поле внутрішньої боротьби, ніяким чином не є відірваним від попереднього, але саме через нього перекинуто той місток до надлюдини, це вимір народження особистості як такої, зумовленої ніцшеанським імморалізмом – здатністю породжувати цінності, а не приміряти готові макети доброчесності.

Як свідчить Елізабет Фьорстер-Ніцше у передмові до «Волі до влади» ідея даного концепту заполонила розум її брата за часів його бутності санітаром на полях франко-прусської війни 1870-71 років. Там його очам відкрилася картина редукції цивілізаційного морального нашарування та оголення природної людини, її варварського начала. Але така людина була не тим благородним дикуном, якою волів її бачити Руссо, а великодушно приймала цілісність життя по ту сторону добра і зла.

До питань моралі та ієрархії

Першим поворотним пунктом в історії моралі, з точки зору Ніцше, був прихід морального абсолютизму Сократа на зміну релятивізму софістів. Таким чином був зроблений перший крок до наклепу на життя, котрий віднайшов своє довершення у християнській моралі. Ніцше типологізує мораль, виділяючи два її види: мораль рабів та мораль панів.

  • Перша, мораль рабів, за переконанням мислителя, народжується з ресентименту, таким чином підкреслюється її соціальний виток. Нижчі верстви населення, відчуваючи нестачу волі, здатні вдаватися до особливих методів – творення міфу про месію, особливих норм та мір, придатних для регуляції життєдіяльності членів колективу та таких, що знецінюють усе цінне в рамках аристократичної моралі. Така рабська мораль небезпечна, і це демонструє європейська історія, своїм підходом до здобуття перемоги. Тут Ніцше вторить абсолютному макіавеллізму, стверджуючи, що будь-яке панування здобувається усталеним набором придатних методів, і ці методи не є моральними за своєю природою, виключенням не є й саме панування моралі, збудоване ніяк не на доброчесності, а підступності, наклепі та брехні. Таким чином носії рабської моралі із її набором усталених якостей відчувають ніщо інше як страх та непевність перед людьми здорової волі до влади. Зріє помста, що знаходить втілення у накиданні моральних тенет на вищих людей, перетворюючи їх на добрих пастирів стада. Якщо ж знаходяться виключення, так звані «віртуози життя», прикладом якого для Ніцше є Чезаре Борджіа, вони піддаються остракізму суспільної думки, визнаючись нічим іншим як помилкою, прикладом людини, що слідувала небезпечним та хибним шляхом.

У питанні релігії Ніцше протистоїть марксистському уявленню про «опіум для народу», штучно насаджений метод контролю мас панівними верствами. Для Ніцше ситуація є оберненою – релігія та мораль є основною зброєю у руках нижчих людей.

  • Мораль панів абсолютно протистоїть рабській, вона позбавлена ресентименту, її носій не прагне помсти, адже не вбачає ні в кому об’єкт для неї. Люди цієї моралі – справжні аристократи духу, творці нових форм. Саме для них, кому Ніцше проповідує імморалізм, діє принцип amor fati, адже тільки вони здатні довіритися невинності становлення та наважитись прийняти життя та світ як вони є, із померлим Богом, без абсолютної моралі та апріорних істин. Свобода від моралі ніяким чином не означає скатування у розбещеність.

Ніцше був першим, хто, за власними словами, подолав нігілізм та навчився казати своє «так». Схвалення від мислителя одержало все, що веде до зміцнення та накопичення сил, таким чином, шлях ніцшеанського аристократа – шлях агону, постійного змагання, суперництва, долання власних слабкостей, не зречення афектів, але й не безглуздого слідування за ними, тільки так прокидається справжнє творче начало. Рабське стадо ж приречене ховатися за штучно збудованими конструкціями уніфікованих оцінок, що виконують фільтраційну функцію, лишаючи лише тінь дійсного життя, що вдовольняє їх існуванню.

Відкидаючи будь-яку телеологію історичного процесу, заперечуючи наявність прогресу, історія постає перед Ніцше у вигляді комплексу висхідних та низхідних тенденцій. Відтак навіть посеред суцільного декадансу, що заполонив уми ХІХ століття, існують проблиски ознак оздоровлення від духу попереднього століття. Однак, Ніцше все ж не може полишити людство без бодай якоїсь мети, але зовсім іншого порядку – не логічного завершення. Ще у молодості мислитель пише роботу під назвою «Грецька держава», де закладає в основи високої культури особливу роль – народження Генія. Роки йшли й через захоплення постатями Александра Македонського, Юлія Цезаря, Наполеона Бонапарта Геній еволюціонував до вчення про надлюдину, людина як вид стала уявлятися лише у вигляду містка перекинутого до цієї вершини розвитку.

Етичне вчення Ніцше про моральні ранги та надлюдину легко екстраполюється на соціально-політичну сферу, у якій стверджується стійка ієрархія згідно типів. Відносини панування-підкорення за таких умов набувають своєрідного забарвлення, вищі люди в ідеалі не уявляються мислителем в якості керманичів нижчих, останні повинні стати виключно тим базисом, на якому зріє Геній та надлюдина, відкриті для вільної творчості. Коли ж управління здійснюється в інтересах маси, наперед виходить тип пастиря як людини, котру здолала воля до влади рабів та пригноблених у формі моралі.

Зважаючи на вищезазначене, очевидною стає та відраза, котру відчував Ніцше стосовно демократії з її загальним виборчим правом та масовим характером, та соціалізму як продовжувача її справи. Політичний ідеал мислителя найбільш вірогідно лежав в аристократичному правлінні ряду полісів обожнюваної ним Античної Греції, окутаної духом здорового змагання та ще незайманої сократичним вченням моральної посередності.

Досвід історії

Стрибнувши у пучину свого безумства як грецький філософ Емпедокл до жерла вулкану Етна, Фрідріх Ніцше не дожив до початку катастроф, чиїм провісником він був, йому не судилося стати свідком численних адаптацій власного вчення. Його книга «Так казав Заратустра» стала справжнім військовим супутником для багатьох солдатів по різні боки європейських фронтів за часів Першої світової війни та відправлялася  у далекі походи із військовими Вермахту та СС вже під час Другої.

Він, цілком можливо, міг схвально поставитись до атак на буржуазну мораль, котрі проводили все нові апологети очисного насильства, але надзвичайно складним є припущення імовірного ставлення «несвоєчасного» мислителя до феноменів ХХ століття. Яку позицію зайняв би Ніцше стосовно практики тоталітарних держав, прагнень зростити новий людський тип, природи диктатури?

Текст «Волі до влади» містить фрагменти, котрі пророкують прихід особливого роду натур, протилежних типу «стадної тварини», здатних скористатися механізмами та природньою слабкістю європейської демократії, перетворивши її на базис для досягнення нових цілей, що звісно відсилає до майбутніх подій – перемоги німецького націонал-соціалізму та італійського фашизму. Поряд зі стадною твариною вже буцімто набирає сили тварина-вожак.

Очевидно, що ХХ століття, особливо перша його половина, похитнуло позиції буржуазної моралі, відкривши більше простору для катастрофічного ходу подій, без яких не могла відбутись переоцінка цінностей. Але питання поставлене вище, здається, ніколи не віднайде остаточної відповіді як з причини невирішеності питання автентичності тексту, так і через можливості різних інтерпретацій. Адже наскільки тварина-вожак, вождь, диктатор держави повсталих мас ХХ століття корелюється із тим якісно іншим буттям, характерним для вищої людини?  Фрідріх Георг Юнґер у своїй праці, присвяченій дослідженню ідейного надбання Ніцше пише:

«Ознака великого полягає не у здатності приводити маси в рух; він «полягає в інако-бутті, в безпосередньості, у ранговій відмінності» – не у дії, хоча б вона й потрясла світ <…> Висока людина – тепер це очевидно – не барабанщик історичних епох, не двигун та приборкувач мас, не збудник найбільш потужних та приголомшуючих дій».

Канат перекинутий до надлюдини судиться перейти лише одинакам, він не витримає напливу натовпу.

Тож полеміка залишатиметься відкритою, адже сам характер ХХ століття із його рухом мас, котрі годувались чарами нездійсненного, за висловом Чорана, століття просякнутого ресентиментами – боротьбою проти расових, класових, національних ворогів – яких повинен був би бути позбавленим вищий людський тип, спонукає до визрівання все нових питань про можливість будь-якої рецепції якомога більш чистого виду ніцшеанського вчення.

Автор: Іван Калюга