Жан Монталь: Пошуки безмежного і європейська непосидючисть

У V сторіччі до нашої ери Анаксагор сформулював принцип достатньої підстави, сформульований Ляйбніцем (чому є буття, а не ніщо?), наступним чином: «Якій меті слугувало б рішення народитися, замість того, щоб не існувати? Щоб розмірковувати про небо і порядок усього космосу». Бути чи не бути, запитував Шекспір. Анаксагор відповідає: бути, споглядати зірки, небесне склепіння й упиватися ними, як напоєм, настільки ж соковитим, наскільки й невичерпним. Ґьоте відповів: «Розум, гідний споглядати глибоке, осягає безмежну впевненість у безмежному», оскільки Всесвіт відкрився до вимірів Нескінченного — наукова революція, наслідки якої Олександр Койре виклав у своїй знаменитій синтезовій праці.

Я маю пристрасть до химер. Моїм найзаповітнішим бажанням було б жити в замку розміром із цілий світ, на кшталт Горменгаста. Я маю космічний апетит моєї раси. Метафізичний неспокій, жага вийти за межі — це визначальні риси будь-якого уродженого європейця. Іноді я намагаюся приборкати надмірність цього прагнення до позасвітового, бо воно може зруйнувати душу, якщо віддаватися йому без упину. Тому я пригощаю себе ліками проти банальності. Я намагаюся віднайти в близькості речей та істот невидиму поезію, яка причаїлася там, як яйце містичного голуба в шкаралупі, оточеній брудом, в очікуванні третього царювання, за Йоахімом Флорським, Святого Духа. Ви бачите, як далеко я можу зайти… Честертон, своєю чергою, постає як рятівна протиотрута: «Одна справа — переповідати інтерв’ю з горгоною чи грифоном, істотою, якої не існує. Зовсім інша — дізнатися, що носоріг існує, і бути в захваті від того, що він виглядає як тварина, якої не існує». Якщо я можу обійтися без цих витворів європейської уяви, то мені, безсумнівно, важче не кидати час від часу теоретичний погляд на Всесвіт, не відчувати запаморочення від космосу, який має дар відганяти ентропійні сили, які загрожують зморщити мій мозок.

Фаустівський позив

У своїй останній книзі«Захист цивілізаційної Європи» з підзаголовком «Маленька риса геспералізму» (Salvator, 2024) Давід Енґольс описує європейський дух як фаустівський, у дусі Шпенґлера. Часом ця ідіосинкратична риса перетворюється на духовну жагу до божественної трансцендентності, а часом цей самий потяг до трансцендентності занурюється в панування матеріалізму, товарництву, необмеженого зростання і техніки. За словами Давіда Енґьольса, з усіх пояснень, які намагаються пояснити занепад великих цивілізацій, найглибшою причиною, яка заслуговує на нашу увагу, є наступна: поступова відмова від трансцендентності заради матерії.

Давід Енґьольс пише: «Для мене власне Європа починається після закінчення великих переселень з імперської реституції Карла Великого, з відтворенням християнської церкви на Заході, з цим великим проектом імперської реституції. Це справжній початок Європи, яку я визначаю в її найглибшій самобутності, передусім у психологічному плані. Для мене ключовим словом є те, що ми називаємо фаустівським позивом, іншими словами, це типово європейське бажання бути в пошуку: в пошуку чогось, що лежить за горизонтом; в пошуку чогось, що ніколи не може бути досягнуте; в пошуку трансцендентності, в пошуку істини, яка лежить просто за горизонтом. І тому прагнення до досить монументального, непропорційного масштабу, я вважаю, що надмірність, добре це чи погано, є чимось досить типово європейським. (…) Внутрішня велич готичного собору і нелюдська надмірність хмарочоса є вираженням одного й того ж типово європейського архетипу. У подібному ключі Жан-Франсуа Маттеї зауважив, що «Європа розуміє себе лише в русі, який нестримно несе її за межі самої себе». Але цей рух, за зразком Одіссеєвої подорожі, не виключає повернення на острів витоку.

Цей зв’язок між духовним або психологічним виміром і технічним виміром нагадує правим прометеям, чиї якості я ціную, що без горизонту сенсу ми приречені дедалі глибше занурюватися в нігілізм, нігілізм, шкоду якого не може поглинути технічна досконалість, якою б важливою вона не була для розвитку нашої могутності на міжнародній арені.

В чистилище?

Не менш шкідливою для всього цього є симетрична помилка антимодерніста чи архіпримітивіста. Звичайно, не можна ігнорувати науку та її надмірності, а тим більше прометеївські шаленства, яким Європа завдячує значною мірою своїм занепадом. Жан-Франсуа Маттеї пише у Le Sens de la démesure: «Двадцяте сторіччя було сторіччям надмірностей. Жодна епоха не може з ним зрівнятися, доки сягає наша пам’ять. Політичний надлишок, перш за все, з двома світовими війнами та постійними регіональними конфліктами, масовими депортаціями й тортурами, таборами смерті в Німеччині й Росії, і, як кульмінація жаху, двома атомними бомбами, скинутими на цивільне населення. Існує також надмірність людини, оскільки всі ці злочини були скоєні в її ім’я, чи то нацистське, комуністичне чи демократичне, а точніше в ім’я абстрактних ідеологій, які заради порятунку людства без докорів сумління приносили в жертву реальних людей. Нарешті, надмірність світу з прометеївською наукою, яка прагнула відкрити таємниці всесвіту, нестримною технікою, яка прагнула поневолити природу, і глобалізованою економікою в подвійній іпостасі капіталізму й соціалізму, чиї безперервні торговельні потоки надають пріоритет ціні речей над гідністю людини. Таким є заявлений надлишок прогресу, новий Молох, якому потрібно принести жертву за будь-яку ціну». Після прочитання цих рядків здається, що все сказано. І все ж, приєднатися до технофобських тез Теодора Качинського — я згадую це ім’я, бо не так вже й рідко його можна зустріти як приклад — означало б підписати смертний вирок могутній Європі.

Анархо-примітивістська спокуса звернутися до первісного варварства, про яке фантазував, наприклад, Роберт Говард, автор Конана-варвара, стала б катастрофою для європейської людини й применшила б її сили, як інтелектуальні, так і матеріальні. Вона перетворила б високоцивілізовану європейську людину на тінь самої себе, подібно до того, як, за словами Ляйбніца, «наслідки звірячих дій є лише тінню міркувань».

В інтерв’ю, даному в Парижі в 1997 році, журналіст запитав Моріса Ж. Дантека, чи буде він на боці трохи наївних утопістів чи анти-технокатастрофістів, зіткнувшись з цифровою революцією та Інтернетом. «Є ті, хто бачить у цьому пекло, а є ті, хто бачить у цьому рай. На чиєму боці ви стоїте?». Моріс Ж. Дантек відповідає: «Чистилища».

Міра греків, надмірність Європи

По суті, помилка антимодерніста полягає в тому, що він приймає модель Просвітництва, яка полягає у встановленні хибної кореляції між моральним прогресом і науково-технічним. Вірячи в цю залежність, і з неприйняття та відрази, вони відкидають як цілком реальний технічний прогрес, так і те, що підміняє собою моральний прогрес, в якому вони бачать, часто справедливо, чисте маскування для егалітарного занепаду. На противагу цьому ототожненню, ми повинні по-новому переосмислити питання техніки, не пов’язуючи з нею всю ту прогресистську тріскотню, яка супроводжувала її дотепер.

Нескінченність іноді отримує погану оцінку в пресі. Домінік Веннер критикував «метафізику нескінченного», що не зовсім одне й те ж. Більш суворий Моррас у своїй передмові до Chemin de Paradis у травні 1894 року, адресованій Фредеріку Амуретті, писав: «Неможливо заперечувати, що під назвою сучасної думки існує маса доктрин, настільки зіпсованих, що їхній запах майже відштовхує від мислення. […] Особливо я ненавиджу цих новітніх німців. Нескінченність! Ці абсурдні звуки й ганебні форми самі по собі повинні спонукати нас відновити прекрасне поняття скінченності. Це єдине розумне поняття. Хто з греків так сказав? Божество — це число; все пронумероване і скінченне». А Бутан у своєму монументальному Maurras, la destinée et l’œuvre коментує: «Даремно він кричав проти нескінченного в німецькому стилі, поганого нескінченного. Нескінченне мешкало в ньому, розігрувало його до кінця — і молилося про кінець (Maurras, mal rassasié, lui disait Mistral) — метафізичний каламбур, який відповідає каламбуру Есхіла про його героя Улісса, однойменного Улісса скорботи».

І, зрештою, є ще такий великий майстер французької літератури, як Поль Клодель, який у своїй «Поетиці» створює метафізичну поему в прозі в традиціях «Еврики» По, відкидаючи поняття нескінченності зі своєї космології. Простіше кажучи, повернення до античності, де нескінченність стає синонімом невизначеності, або, навіть гірше, надмірності. Парменід Елейський, перший, хто спробував осмислити буття в його метафізичному й космологічному вимірах, уявляв собі буття як конечну сферу, «круглу кулю». З погляду успадкованої від греків філософії, всесвіт, розширюючись безмежно, в кінцевому підсумку робив би моральну помилку.

Альбер Камю підсумував цю відмінність між грецькою та європейською свідомістю, яка розвивається в тому ж руслі, що й протистояння між скінченним і нескінченним, межею і безмежжям, у «Вигнанні Єлени»: «Грецька думка завжди вкорінювалася в ідеї межі […] Наша ж Європа, навпаки, прагнучи до завоювання тотальності, — дитя надмірностей».

Кризи й революції

Ніцше в «Антихристі» описує кульмінацію європейського нігілізму як європейський буддизм, своєрідний квієтизм, що прагне до атараксії, нірвани.

Процвітаюче, м’яке суспільство часів Славного тридцятиріччя, повна зайнятість, споживацтво, відмова від французького Алжиру та армії, останнього бастіону лицарських та аристократичних цінностей, майже породили це суспільство в стані блаженної летаргії. І вже не рідкість зустріти у вітальні пересічної людини маленького порцелянового Будду. На противагу цим утробним надіям, все вказує на повернення трагедії в історію, повернення народів Європи, охоплених тривогою, тугою, яка є воістину екзистенційною.

На завершення я хотів би докладно процитувати Жана-Франсуа Маттеї, який пише в Le Regard vide:

Переклад з французької: Античний