Дружні бесіди з Л.-Ф. Селіном
Передмова
Коли в 1951 році автор «Подорожі» повернувся з «краю ночі», ми більше не впізнавали богатиря, якого в ньому бачили ще двадцять років тому, що сипав свої земні пророцтва та легкі прокльони. Це була зруйнована людина, матеріально і морально, котра лишилася в засідці в Медоні[1], перебуваючи під захистом трьох дитячих пересторог: ходьбою безхатька, зграєю великих собак і щитом вигадок.
Його геній уцілів; щоправда в «Норманс», у «Феєрі для іншого разу ІІ», він «збожеволів», ніби зламане авто. Щоб відновити, наскільки це можливо, та врівноважити свою мову та думки, Селіну знадобилося ще п’ять-шість років наполегливого терпіння. І це зусилля, після якого він повернув самого себе, мало його, зрештою, доконати.
Ті, хто відвідував його, могли застати його, охопленого почуттям, що тяжіло до гніву чи паніки, в обох випадках дуже бурлескним, у такому крайньому задивуванні, яке в мене завжди викликали екстравагантність людей і безглуздість світу.
Щодо Жан-Жака[2] в той час, згодом ми запитаємо себе, невже він тоді дійсно перебував у небезпеці, якщо його переслідували, або ж він був одержимий переслідуванням. Здається, ці дві речі співіснують разом завдяки спільному подразнику, глузливій надокучливості, з одного боку, неприємній у разі переваги, з іншого – настільки ж жахливій у своїй неповноцінності.
Проте його друзі знали, що під маскою (насправді) ховалася проста й великодушна істота, котра, однак, і сама не сповна знала що робити зі своєю простотою і добром у свого роду передмісті Патмоса[3], де він очікував нападу ворогів. Давайте не будемо судити за тими заплутаними прокляттями, які зустрічаються на сторінках його творів: всі вороги Селіна були поранені, переможені, загублені. Що не заважало йому розсміятися. Ніхто з тих, кому доводилося чути сміх у дикій природі чи від монстра, підкреслений пророчими чи гротескними нотами, ніколи не забуде його звучання, це нагадує мені землепашців, дрібних землевласників, від яких походив сам Луї Детуш, у зв’язку з чим мені доводилося інколи порівнювати з великими майстрами глузування зі славних часів – Арістофана, Рабле, Мольєра, Свіфта – захисників інтуїтивної логіки, неписаних традицій, порушення яких могло супроводжуватися лише вибухом, що вів до епохи нігілізму.
Бардамю сміявся, але йому було боляче. І я гадаю, що комедія, яку він розігрував, аби звільнити місце для ненависті, об’єктом якої він вважав самого себе, дражнила його проти себе самого та інших. З-поміж його нечисельних знайомих, мабуть, лиш я був єдиним, на кого він не нападав у раптовій люті; без сумнівів, тому що розумів, що я б на це не піддався.
Читайте також: Дивак і колаборант (?): справа Луї-Фердінана Селіна
Досить часті інтерв’ю, які ми проводили, коли я взявся писати цю невелику книгу, викликали лише короткі спалахи невдоволення, викликані окремими питаннями, які я йому ставив. Щодо відповідей, які я тоді отримав, можна думати що завгодно; проте мені здається, що вони мають більше стосунку не до дійсності, а до селінівської легенди, яку її герой щиро хотів створити. Не буду вдаватися в подробиці, адже я лише свідок. Свідок, який приймає необхідність такого обману…
Говорячи про цього чоловіка, яким я захоплювався і якого обожнював, я турбувався лише про одне: зберегти його живим для читачів, які будуть захоплюватися та обожнювати його в майбутньому. Біографія особистості та навіть його уявлення про власне мистецтво інстинктивно залишили мене байдужим, адже все або майже все було теплими словами, вигаданими сильною уявою.
Мушу визнати, що ці години були для мене дуже приємними, попри власне напруження розуму, а також боротьбу з пробудженими хвилюванням «демонами» в голові мого співбесідника, перш як із його вуст лунали значно менш красномовні відповіді, ніж хвилювання, що їх породило.
Все пройшло дуже добре; інколи навіть я заставав несподіване видовище – серйозного, ділового, методичного Селіна, котрий щиро й уважно вносив у нашу розмову щось із тих величних нюансів, які обтяжували розмови Ґете та Еккермана. Це було зворушливо і кумедно. Коли моя робота була завершена, я відніс рукопис Луї-Фердинану, розуміючи, що він обмежиться виявленням лише істотних помилок, яких він міг припуститися. Однак, він не переживав, заявивши, що всім задоволений, а цього я зовсім не очікував. У своєму припливі доброти, трохи грубому, як це часто бувало, він пішов шукати кілька неопублікованих сторінок, які «віддав» мені: «Опублікуйте у своїй книзі». Це була блискуча глава з «Casse-Pipe», яку можна знайти тут, твір, який разом із двома-трьома іншими, дивовижним чином уникли невдачі роману[4]. Судячи з цих решток, можна припустити, що мова про важливу роботу, зрілий шедевр, співставний зі «Смертю в кредит».
Не втрачаю надії, раптом колись він вирине з якоїсь клоаки. З Селіном наші сюрпризи не закінчилися.
«Бесіди» лише зміцнили узи, котрі нас об’єднували, про це також свідчить винятково ніжна переписка, з-під його непередбачуваного та агресивного пера. Я робив усе можливе в пресі, щоб розвіяти будь-які непорозуміння, що досі переслідували одного з найбільш сміливих новаторів світової літератури. Однак, я знав, що за його життя нічого не вийде. Щоб отримати свою лепту заслуженої слави, він мав померти.
Про це я думав уже значно пізніше, коли разом із кількома довіреними спостерігав, як гроб нещасного і видатного письменника опускається в землю. Я сказав собі: «Починається його царювання».
Раніше «Від замку в замок» і «Північ» доводили, що іскра, що спалахнула в голові та серці Бардамю, не згасла ні на дні данських в’язниць, ні на краю «замерзлого моря».
Хвала небесам, мені вдалося витягнути з друкарського набору невпорядковану версію вже посмертно опублікованого роману «Лондонський міст»[5].
Звідки взявся цей рукопис у кількох уривках і версіях? Селін давав мені пояснення цього, яким я мирно обмежився в передмові. Чи було це правильним? Я не певен у цьому. Головне – донести публіці текст, максимально наближений до того, що автор узяв би з чернеток, якби був живий. Решта належить легенді.
Згодом з’явився «Рігодон» у співпраці дуету, до якого я не входив. Я був дуже засмучений тим, що виявив там абсурдну і беззмістовну уїдливість.
Мене звинуватили в тому, що я прагнув скорегувати Луї Фердинана, але відступивши з крахом і втратами, вирішив покарати його, позбавивши своєї літературної уваги. Чи слід уточнювати, що в цій суперечці немає і дещиці правди? Ймовірно, в самотності Медону, це означало лише тимчасову зміну настрою, що ґрунтувалася на небезпечних інтерпретаціях, хибних припущеннях, капризі, сліди якого, я певен, зникли б до останньої редакції. Проте факт лишається фактом: тридцятирічна дружба, відкрита, постійна й безхмарна, була затуманена, і могильна тиша робить її навіки невиправною. Довелося відзначити цю уїдливість, коли в новому виданні знову з’являється портрет друга, що постійно свариться та обманює.
Я нічого не міняв, лише дрібниці. Селін, якого ми тут побачимо, це той, якого я бачив у 1956-58 роках, тобто ближче до кризи натхнення, і саме в той момент, коли він почав сподіватися, що «змова мовчання»[6] буде розвінчана. Але це був лише проблиск.
Я сподіваюся, що все ширша публіка, захоплена Селіном і його таємницею, знайде в моїх свідченнях відповіді на питання, які вона сама собі ставить. З-поміж великих письменників, є ті, чий престиж лишається суто літературним, а про деяких ми говоримо собі: «Хто це був?.. Що б я подумав про нього, якби зустрів?»
Я повірю, що вільний від цього захопливого, бентежного, нещасного чоловіка, якого я знав у найяскравішій подобі, в абсурдному та геніальному приниженні, якщо образ, який я вхопив у ньому, на мить стане цілісним, і з лякливої цікавості, в пориві запалу та вільнодумства, постануть «селініанці». Незабаром їх буде незліченна кількість.
Що ж до «таємниці», в якій були сумніви, і яка має стосунок не лише до його особистості, характеру й таланту, проте також і до двох чи трьох періодів його життя, вона настільки пасує характеру його роботи, що ймовірно, ніколи не буде проясненою. Це частина півтіні, яка має супроводжувати блискавицю.
Давайте не будемо порівнювати його ні з ким. Послідовники, якщо вони взагалі є, змінюють усі аспекти. Критика сучасників заснована на оптичних похибках. Слід зазначити, що ми знаходимо одиничні твори Аріосто, Рабле, Сервантеса, Мольєра чи Шекспіра. Вони також були дивними людьми, і передовсім, у власних очах. Ми можемо наблизитися до них, супроводжувати їх ходу, повірити в їх таємниці. Границі такої величі розмиті в словах і звичних речах. Зрештою, ми виявляємо лише силует на задньому плані, що виділяється на тлі блідого світанку, який видіння поета вириває з найглибшої глупоти ночі.
Я знав Бардамю. Ні я, ні хтось інший ніколи не знатимемо справжнього Селіна.
Р.П.
Марлі-Ле-Руа,
26 жовтня 1970.
[1] Населений пункт у передмісті Парижа. Після звільнення за амністією в 1951 письменник оселився там у будинку з дружиною Люсетт Детуш, і прожив до смерті.
[2] В сенсі «простак».
[3] Тут Робер Пуле порівнює Селіна з Іоанном Богословом, який перебуваючи в засланні на острові Патмос, отримує одкровення щодо кінця світу та другого пришестя Ісуса Христа.
[4] Як ми пам’ятаємо, квартиру Селіна на Монмартрі пограбували в 1944 члени Руху Опору, захопивши з собою також усі його записи. Лише в 2021 широкі кола громадськості дізналися, що після смерті вдови письменника в 2019 колишній журналіст «Libération», Жан-Пєр Тібо, оголосив, що володіє цими рукописами, та передав їх у розпорядження адвоката та письменника Франсуа Жібо, співзасновника Товариства дослідників Селіна. Нині триває робота над упорядкуванням цих записів задля подальшої публікації.
[5] Посмертно опублікований у 1964 році роман «Лондонський міст», інша назва – «Банда ґіньйолів ІІ».
[6] Мається на увазі соціальна практика мовчазного консенсусу щодо виключення зі згадок та обговорення (в цьому випадку) особи та творчості Луї-Фердинана Селіна під страхом політичних наслідків і остракізму.
Переклала з французької Анна Врядник
