Історія охорони природи в Україні почалася на хвилі становлення української держави, і протягом десятиліття зробила Україну лідером у цій новій на той час сфері життя. Про успіхи українців говорили на міжнародних конгресах і писали в наукових виданнях багатьох країн. Але з початку 1930-х майже всі хто, займався охороною природи, були знищені. Певною мірою колись цих людей надихнуло існування в Україні заповідника Асканія-Нова, та згодом саме його існування згубило всіх їх.
Як саме і чому все це сталось у короткий міжвоєнний період – у розшифрованій лекції Олексія Василюка.
*Олексій Василюк – зоолог, голова ГО Українська природоохоронна група (UNCG), останні 15 років – експерт з охорони природи в НАНУ, помічник нардепа Комітету ВР з питань екологічної політики та природокористування, постійний член всіх робочих груп Мінприроди в сфері планування заповідної справи.
«Напровесні»
У назві використане слово «напровесні», яке до нині траплялося вжитим лише двома українськими постатями: письменницею Лесею Українкою та зоологом Миколою Шарлеманєм.
Ще у 1929 році, перед початком репресій радянської влади, Микола Шарлемань написав книгу, видати яку змогли лише у 1964 році. У воєнні часи опис цієї книги зберіг у себе письменник Олександр Ільченко.
У цей час Шарлемань був вивезений німцями за межі України. Після повернення на Батьківщину, у довоєнному оточенні науковця тривалий час навіть не знали, що Шарлемань перебуває вдома. Ільченко приніс його працю у «Дитвидав», тут і вирішили видати книгу. Трохи згодом з’ясувалося, що Шарлемань живий, і колеги попросили його написати передмову. Зоолог, не довго міркуючи, видав рядок: «Ця книжка написана ще напровесні життя автора».
З чого все почалось, та як з’явилися національні парки
Про природоохорону у світі першими почали говорити в США. Люди 18-19 ст. чомусь мали підстави вважати, що природа потворна, і її потворність від своїх очей треба заховати. Принаймні саме тому вікна залізничних потягів завжди були затягнуті фіранками. Ситуація почала змінюватися, коли на малюнках тогочасних митців з’явилися природні пейзажі та натюрморти. Природу почали малювати, і людям це сподобалося. Всі мріяли потрапити у місця з намальованих картин.
Люди бажали більше пейзажів, більше краси. Втім місць, куди діставали залізничні шляхи на початку 19-го сторіччя, в США існувало ще не так багато. Де могли дістати ноги спраглих творців, там і писали. Заможні американці у попиті за природною красою домовились викуповувати популярні серед художників місця, аби зберегти їх назавжди, даруючи американському народу поняття «національний парк». Здається, саме так виник цей термін, тобто парк для нації, подарований нації. Сповідувач натурфілософії, американський письменник та трансценденталіст Генрі Девід Торо першим написав про необхідність облишити королівства природи: «…де вона буде правна та непідвладна законам людей».
Коли природоохоронні ідеї дісталися Європейського континенту, першими відомими екоініціативами прославилися у Швейцарії. Брати зоологи Фріц та Пауль Саразин викупили величезний шматок Альп, оголосивши про створення тут швейцарського національного парку. Слідами американців пішли й інші європейські країни.
Перші українські намагання у тому ж річищі були невдалі. Петлюрівці зверталися до Гетьманату: «Пане Гетьмане, давайте теж в Україні зробимо заповідні парки…від могили Шевченка на 20 верст всіх відселимо і буде народний парк». Але в Гетьмана все оточення було з великих землевласників, тому природоохоронців одразу відправили «якомога далі».
Та згодом зі змінами строю так і сталося. У значно менших розмірах, ніж мріялося, але заповідник з’явився. Тоді й територія могили Шевченка, і прилеглих природних масивів належали археологу Біляшівському, який мешкав там у своєму будинку. Біляшівський став першим та єдиним в історії України, хто повторив американську екологічну тенденцію, подарувавши в 1923-ому році свою землю народу. Так утворився заповідник, що й до нині є Канівським природним заповідником. Попри все, цей етап у розвитку охорони природи в Європі не був унікальним, адже більшість діяльності було просто скопійовано з того, що вже мали, та від чого давно відштовхнулися американці.
Хто такий Гуго Конвенц?
Пруссію 19-20 століття досліджував Гуго Конвенц. Він був професором в університеті, тямив у біології та саме він вигадав термін «пам’ятка природи», який ми використовуємо дотепер. Написав купу книг, які виходили з 1909 по 1911 роки. Він був тим, хто активно розвив цю діяльність у Європі, орієнтуючись на власні знання та судження, а не американські.
Сенс його ідей полягав у тому, що Європа, на відміну від США, вже давно дуже спотворена людиною. Знайти великі території для охорони природи було важко або й неможливо в деяких державах, втім, це не означало, що природу тут не потрібно охороняти. Для цього є сенс звернути увагу на менші об’єкти: старі дерева, шматки диких лісів, невеликі річки та озера. Тобто на все, що збереглося в природному стані, а також на те, що є ідеологічними пам’ятками.
Конвенц багато в чому наводив приклади таких місць, як кам’яні села. У нас на півночі України в Олевському районі існує подібне, де після льодовиків збереглися великі круглі камені. Вони, звичайно, ніколи не були селом, але деякі з них дійсно розміром з будинок. Сотні каменів лежать серед лісу, між ними ростуть дерева. Вкрай цікава пам’ятка. Такі ж камені були в Німеччині, і їх Гуго часто наводив у приклад, як ідеальну пам’ятку природи.
В українській мові не існувало такого слова як валуни, тому писали зашибалиці або зашибальці. Згодом українці, повторюючи за Конвенцом, почали називати могутні кам’яні брили такою ж ідеальною пам’яткою природи.
У своїх книжках дослідник Конвенц вигадував такі речі, що лишились актуальними для нас. Наприклад, він писав, що пам’яткою природи може бути не тільки ліс, болото чи гора, але й окремий вид тварин. Нині у світі існує Червона книга. Він назвав це «тваринною пам’яткою природи». Дослідник писав, що можливо ця тварина буде пам’яткою в одному регіоні та не буде в іншому, де їх багато. Дійсно, зараз ми затверджуємо на регіональному рівні стоси списків таких тварин, рослин, але вперше про це було почуто і сказано ще в 1901 році.
Природоохоронні з’їзди
Ідеї Конвенца швидко поширювались. Він почав їздити з лекціями на біологічні конференції у різні країни світу, доповідаючи про пам’ятки природи. Одноосібно він розповсюдив ці ідеї світом, і вони дісталися Імперської Росії. Товаришуючи з Конвенцом, професор з Петрограда Бородін перший зі слов’ян почав писати схожі речі. Та на відмінну від Конвенца, який міркував про окремі камені, що потребують збереження, Бородін сповідував не забувати про великі території, заселені малими народами. Він пропонував оголошувати природоохоронними величезні масиви Сибіру, Поволжя, аби вберегти їх. Оригінальним це звучало тоді, та свою актуальність зберігає і до сьогодні.
Бородін створив «Російське географічне товариство», що існує й досі, проте й не має майже нічого спільного з тим, що закладалося спочатку. Товариство почало поширювати перероблені ідеї Конвенца, лише симптоматично згадуючи про збереження малих народностей. Але Російська Імперія була не рівномірно заселена, і їй належали колосальні площі безлюдної Сибірської тайги. Тут вже не було кому поширювати таку ідеологію. Тому поширювалось все між Москвою, Петроградом, Києвом та Харковом.
Два з чотирьох центрів науки та прогресивної думки вже тоді були в Україні.
У 1912 році сталась надзвичайно важлива подія Європейського масштабу. В Берні за закликом швейцарця Поля Саразена відбувся з’їзд щодо охорони природи, і для того часу це було практично неможливо у сенсі організації. Адже зараз у нас вдосталь засобів комунікацій та зв’язку, а тоді можна було б лише річкою сплавати й передати листа.
Однак до Берну з’їхалися представники Аргентини, Австралії, США, багатьох Європейських країн та представники Російської Імперії. Саразен виступив з доповіддю, яку Бородін законспектував від руки французькою, аби потім перекласти. Цю доповідь він опублікував під назвою «Охорона пам’яток природи». Мова йшла про більшість сучасних природоохоронних конвенцій Європи; все про китоподібних; про міжнародну торгівлю тваринами; охорону природних територій. Більшість міжнародних угод по природоохоронні, які підписала Україна в сьогоденні – всі вони є в авторських працях Поля Саразена. Наступні десятиліття після з’їзду в охороні природи тривало затишшя.
Схожий захід відбувся аж у 1979 у тому ж Берні. Зібрався Всеєвропейський з’їзд з охорони природи та підписав Бернську конвенцію «Про охорону дикої флори та фауни й природних середовищ існування в Європі». Бородін про це пише: «Розкинувшись на двох сторонах світу, ми є власниками єдиних скарбів природи», – йдеться тут про те, що Європа насправді нічого не має.
Про історію парку Асканія-Нова
Абсолютно автономно, починаючи з 1870-х років, на півдні України зародилась «Асканія-Нова». Весь південь України не був заселений, та до 20-го століття ще залишались татарські групування, які нападали на населення та грабували села, тобто це був зовсім дикий незаселений край.
Це був єдиний центр цивілізації на цілий регіон, наступний центр знаходився аж у Мелітополі. В 1828 герцог Ангальт-Кетенський купив у селян колосальну площу за сучасними мірками, майже з усю Херсонщину. Хотів розводити вівці, хоча у таких посушливих регіонах ніхто цю худобу не розводив. Після його смерті регіон був проданий родині Фальц-Фейнів, іншим німцям. Через якийсь час перший нащадок родини Фальц-Фейнів Фрідріх Едуардович вигадав, як зрошувати цю територію, винайшовши цікаву систему, як з під землі викачувати воду, чого до цього ніхто не робив.
Так посеред посушливого степу різко виріс величезний дендропарк, найбільший зоопарк, що донині в Європі більшого за площею немає.
Асканія-Нова стала настільки відомим центром чогось цікавого, що навіть сам цар Микола другий першим за всю історію російської монархії приїздив у гості до фізичної особи. Єдине місце у світі, де в неволі змогли розводити сайгаків. Ідея німця полягала в тому, аби навчитися розводити рідкісних тварин у напіввільних умовах, інакше їх винищать там, де ніхто не контролює мисливство в природі. Фальц-вейн виявився людиною надзвичайно грамотною.
З колегами з бібліотеки Інституту зоології (майже 80 осіб долучилось!) ми останні три роки збираємо всі публікації про Асканію-Нову до Другої світової війни. Скоро у нас вийде перший том з 10 рідкісних публікацій про Асканію-Нову. Ми знайшли 10 мовами за цей час близько 1000 публікацій. 90% з них існують або в одному екземплярі в Україні, або взагалі в Україні не існують, тобто це все невідоме українському читачу за весь цей час. Сама рання публікація 1845 року. На 1914 рік бачив, що писали: «Ого, про нашу Асканію вже є понад 1300 публікацій». Я коли починав шукати ці публікації, то натрапляв на такі країни, як Данія, Люксембург, Швеція, Швейцарія, Канада, Аргентина, Австралія. У нас ніколи ніщо з України не мало такої слави як від Асканії. Коли в канадських дослідженнях можна прочитати в роботах про міграції птахів: «Про це ми дізналися завдяки дослідженням в Асканії», – то це надзвичайно приємно, але й гірко від того, що про це ніхто не знає.
Минулого року було 100 років Асканії. Взагалі це загадка, бо у Асканії було три сторіччя. В 1828 році герцог Ангальт-Кетенський родом з німецької Асканії купив цю землю та назвав «Асканія-Нова», перше століття було в 1928-у році. В 1897 році офіційно відкрили на відвідування як зоопарк Асканію, в 1997 році Асканія святкувала 100 років. Але тільки в 1919 році Асканія отримала офіційний державний юридичний статус, так само як в США «народні заповідні парки», тому у минулому році трете й останнє сторіччя Асканії.
Під саму завісу російської імперії «Російське географічне товариство» в 1917 підготувало звіт «Организация способствующих охране природы». Тоді товариство ще не знало, як назвати те, що сьогодні ми називаємо категоріями заповідного фонду: національні парки; заповідники. Вони це називали «организациями способствующими охране природы». Було вигадано 19 видів таких організацій, величезний трактат. І в принципі, він був нічим не гірший за сучасний закон України про природно-заповідний фонд.
Київський з’їзд
Важливим моментом є той факт, що всі, хто в той час писав про охорону природи, підводили це під патріотичну ідеологію. І навіть ті, хто не бувши українцями за походженням, молодими приїхали зі Смоленська, Суздаля, Тамбова до Харкова, як наукового центру. Всі вони писали українською про те, що степи необхідно охороняти, тому що тут формувалась перша українська козацька держава, та якщо ми це втратимо, то ми втратимо те, що робить нашу історію дотиковою.
У Харкові, зокрема, був Олег Іванович Талієв, який насправді не українець за національністю, а ерзянець з Поволжя, що у 1914 видав першу на території України книжку «Охраняйте природу». Він перший запропонував створити національний парк «Святі Гори» та «Гомільшанські ліси» в Україні. І хоч Талієв на нашій території поширював ідеї російського Географічного товариства», але й тут події 1917 року та падіння імперії вплинуло.
Талієв на той час редагував петроградський журнал «Природа», сидячи в Харкові. Він з нагоди падіння Імперії видає статтю від редакції «Да здравствует новая свободная Россия», маючи на увазі Росію без царя. Оскільки потім достатньо швидко настав СРСР, я не пам’ятаю щоб хтось в наукових журналах дозволяв собі писати такі речі, в бібліотеці я не знайшов жодного видання, де б не була вирвана ця сторінка. При чому вона так зроблена ніби від редакції, на ній нема номеру, можна подумати, що її й не було, але журнал «Природа» видав в 12-му році до свого століття повну свою відскановану антологію, й там все ж таки була ця сторінка. Далі починається, з’являється УНР та деякі люди починаються спроби всі ці ідеї реалізовувати вже в новій українській держави.
Сам Грушевський був доволі активним учасником охорони природи, і навіть мав твір «На горах», де описував свій екологічний погляд. Ми ніколи не вивчали його в школі чи університеті – ніхто про нього не згадує, ніби якийсь побічний продукт письменництва Михайла, хоча вартий уваги.
Природоохоронний з’їзд у Києві у 1918 році відбувся навіть попри окупацію міста німецькими солдатами. Є протоколи про цю нараду в архівах, єдине, що не можна знайти – списки всіх 77 товариств. Вони обговорювали дві течії в охороні природи: американську та німецьку. Американський напрямок має масштаб, національні партії США північної Америки мають велику площу, котра разом за розміром є трохи менше за Харківську губернію. Німецький напрямок, батьком якого є професор Конвенц та передбачає менший масштаб, пристосований до умов дуже заселеної Європи. Обговорювали все три дні, Талієву доручили написати закон про охорону природи, він його написав за місяць і подав, але це все одразу закінчилось. Можете собі уявити, як швидко у 1918 році мінялася влада.
Те, що написав Талієв не відбулося, але тим не менше Гетьманський уряд виділив гроші на проведення цієї наради. Скарбничим був вже раніше згаданий український зоолог Микола Шарлемань. Так вийшло, що в їхніх протоколах вони пишуть в кінці вітання-телеграми Фальц-Фейну, де називають його батьком української охорони природи, та телеграми Конвенцу, де називають його батьком європейської охорони природи. Через постійні та швидкоплинні зміни влади на території України все, про що було домовлено на з’їзді, так чи інакше зійшло нанівець.
Найважливіше, що прийняли рішення, згідно з яким Асканія-Нова має отримати охоронний статус, але купа різних збройних формувань проходили повз, це не могло тривати безкінечно, до того ж тривало активне державотворення. Рішення цього товариства в 1918 році реалізувалося як державне. В 1919 році рада народних комісарів УРСР під порядкуванням Раковського, який підписав цей декрет, майже відразу ставши очільником Ради народних комісарів. Але в 1921 році Ленін видав декрет про «Охрану заповедников, садов и парков», де було написано, що можна охороняти сади та парки, у тому числі, й в містах, та створювати заповідники, а такої речі як «народний заповідній парк» прописано не було, тому Асканію-Нову запам’ятали як заповідник.
Радянська політика проти природоохоронців
З початком СРСР ці рухи якось позникали, знову все потрібно було починати спочатку. Те, що розбудовували в Царській Росії – все було зруйнованим. Поступово з 1919 до 1926 дійшли до того, що утворили український Комітет охорони пам’яток природи. Як мінімум всі вчені, прізвищами яких названі біологічні інститути Києва і Харкова, були членами комітету. Всі відомі ботанікі, зоологи та геологи були членами цього комітету, загалом більше 600 осіб.
Та це одна з найбільш таємних сторінок в охороні природи в України. В 1926 році прийняли положення «Про пам’ятки культури та природи», а це фактично те, про що писав Конвенц в 1901 році для Пруссії, а також те, що писав Талієв в 1917 для УНР, і нарешті затвердили в УРСР. Вони в період з 1926 по 1929 зробили велику роботу, яку ми зараз ніколи б не змогли. Вони внесли близько 2 тисяч пам’яток природи, зробили єдиний заповідник вздовж чорноморського узбережжя на 600 кілометрів, витіснивши все рибальство та господарства, бо це місце має бути вільним для міграції птахів.
По-перше це ніяк не фінансувалось, це була громадська організація при нараді Народного комісаріату просвіти, але вона давала членські квитки «кореспондента». У них було близько 600 кореспондентів по всіх округах УРСР. Цей весь комітет ділився на чотири інспектури: київська, харківська, одеська та дніпропетровська, які умовно розділяли всю Україну.
Кожна інспектура очолювалась інспектором, і він набирав собі, скільки хоче кореспондентів, а в Харкові сиділо Центрально бюро, та воно могло багато чого собі дозволити, хоча й незрозуміло, на яких підставах. Наприклад, округа Дніпропетровська ввела службу інспекторів, що стежили за жорстоким поводженням з тваринами: якщо в тебе в дворі сидить пес на ланцюзі, то тобі дають штраф, а це, треба пам’ятати, громадська організація.
За положенням «Про пам’ятки культури і природи» паралельно ще існував подібний комітет охорони пам’яток культури. Найцікавіше, що для створення пам’яток не потрібно було погодженнь: це називали взяти на облік. Знаходиш цінний об’єкт і відсилаєш інформацію про нього на спеціальній анкеті в центральний комітет, бюро комітету кладе в папку, і все відсилається в округ. Та на цьому й все: його записали як пам’ятку природи.
Вони встигли видати два журнали, третій мав вийти в 1929, де був реєстр всіх їх досягнень, але цього вже не встигли. Тоді зняли два перших радянських фільми про природу: про заповідник Конча-Заспа (який був першим заповідником в Україні з 1821 року) та «Бобер на Україні»[1]. Про них писали в Парижі, Берлині, Люксембурзі.
Підсумкова робота вийшла в 1932 році, з реєстром усіх основних пам’яток природи. Одна з трьох причин, чому це все закінчилось, це те, що почали писати скарги з 1928 року: «Ось там на азовських косах працівники заповідників тренують диверсійні загони, щоб скинути радянську владу».
В Асканії розвивали екологію як науку, спілкувалися з двома британськими інститутами екології, які тоді існували. Асканія на той час називалася Степовий інститут екології «Асканія-Нова», навіть не заповідник. Вони їздили на різні загальнорадянські наукові конференції та розповідали там багато корисного з екології.
Проте на той час були й лисенківці, які наполягали, що треба вирощувати пшеничні дерева, земляничні дерева, а корів годувати какао, і тоді жирність молока виросте в 5 разів та всякіляку єресь, яка неможлива фізично. На одній з таких конференцій професор Станчинський встав і сказав, що «соромно таке слухати на науковій конференції, це просто єресь». Потім відбулася в 1934 році загальноросійська конференція зоологів та гістологів, вони ще раз посварилися.
Через кілька місяців повинна була відбутися всерадянська конференція в Харкові, яку мав очолити Стачинський. В кінці 1934 року він в черговий раз виступав з негативом щодо Лисенківщини, а ще професор Яната, який виступав від імені Комітету охорони пам’яток природи України, розказуючи про досягнення.
Вони повернулись у Харків і в короткий період з Асканії забрали всіх до останніх конюхів, майже всіх членів комітету, та з того часу ми не знаємо не тільки про їх імена, але й взагалі, скільки їх було. Довго думав, що вирішальною була асканійська справа, але ні, виявилось що це була книга, яку редагував Федір Ернст – голова Комітету охорони пам’яток культури.
В 1928 повинно було бути 10 років Всеукраїнській Академії Наук, але ж радянській академії не було десятиліття, а тут українській – десять. Ну і як так? Люди, які мали відношення до академії наук, вирішили зробити щось на пам’ять, зробили провідник по Києву, який мав вийти в 1930. На момент, коли він був вже в друкарні – заарештували всіх авторів, але тільки Шарлеманя випустили, бо він написав лише дві сторінки про Труханів острів, Пущу водицю і заповідник Конча-Заспа, а всіх інших більше ніхто не бачив.
Здавалось би чому їх всіх знищувати? А тому що там було написано, шо «столиця в цій частині світу може бути тільки в Києві, не в Харкові і не, боронь Боже, в Москві, бо все почалося тут».
Цю книжку зберегли кдбісти в справі Ернста, і вона по сьогоднішній день зберіглася. Саме ця книжечка стала причиною, чому їх всіх знищили, деякі втікали в еміграцію, хтось зробив вигляд «заядлого комуніста» і більше не з ким не спілкувався з колег. Стачинський помер на Соловках, обіймаючи ящик з гербаріями на дорожній колії, а Шарлемань довго вибачався по всіх наукових товариствах за те, що в 1918 він в одній з статей написав, що солдати-більшовики знищили зоопарк на Волині. Його змусили вибачатися, але Шарлемань дожив в злиднях до 1970 року.
Коли з історії охорони природи зникли усі ці люди, навряд чи у Союзі хтось помітив. Сьогодні згадуючи про них та їхню працю, ми ж не даємо вмерти справі. Все, що існує для охорони природи України зараз – це все, що тоді вже зробили вони.
«Треба пам’ятати, що та сила сильніша від крові, й це любов до рідного краю, та треба побажати, щоб ця любов зберігалася в Україні», – Микола Шарлемань.
[1] https://youtu.be/32J5foWeHio
Автор лекції: Олексій Василюк
