Ален де Бенуа: Раймон Абелліо, «підпільник»

Ален де Бенуа: Раймон Абелліо, «підпільник»

Містичний, таємничий, неповторний! Про таких, як він наша «інтелектуальна панорама» поки що навіть не підозрює. Про Абелліо – одного з найоригінальніших французьких традиціоналістів повоєнної доби, письменника та екс-колаборанта, «солярного» супутника не менш своєрідного Жана Парвулеско – у нас знають лише на основі кількох дивних легенд, переказаних такими ж, як і ці двоє, міфоманами. Можливо тому, що ми самі нічого про нього досі не знали, наступною ціллю в книзі Що є мислення? Алена де Бенуа було вирішено обрати розділ про Абелліо. Щоправда, не про «абсолютну структуру» і не про катарів, але про Абелліо-підпільника: активного гравця тієї кривавої доби, коли у Франції востаннє фонтанами щедро струїлася «французькість».

Ми довго думали, чи варто додавати примітки до цього тексту. Ален де Бенуа і сам наліпив їх вдосталь, до того ж Франція доби Другої світової війни – це terra incognita не лише для українського читача, але для всього світу взагалі, окрім Франції. Деа, Доріо, Лаваль, алхімія трансмутації синдикаліста чи комуніста в фашиста й антисеміта – про це варто стільки написати і стільки прочитати, перш ніж стане ясно хоча б щось… Але з чогось варто починати. Наприклад, з короткого біографічного нарису про Раймона Абелліо, а там, за обрієм, диви, й Бразійяк з Ребате наспіють. Тож якщо якийсь термін вам зовсім незрозумілий і не гуглиться (а буває й таке!), радимо звертатися в коментарі.

Раймон Абелліо

«Підпільник»

(1907-1986)

З-поміж усіх тих, кого зазвичай включають до категорії «письменників-колабораціоністів», Раймон Абелліо – також відомий під іменем Жорж Сулес, – без сумніву, мав найдивовижнішу біографію.

Жорж Сулес в 1930 році

Він народився 11 листопада 1907 року в дуже скромній родині в районі Мінім міста Тулуза, давнього краю катарів, ще в середній школі зарекомендував себе як дуже обдарований учень. Республіканський стипендіат, він вступив до політехнікуму у віці двадцяти років. Саме там, в протистоянні зі своїми однолітками з вищих прошарків буржуазії він відкриває для себе важливість класової боротьби. Пізніше звертається до марксизму та водночас знаходить притулок в християнській містиці, інтерес до якої він успадкував від матері. Три роки по тому, в 1930 році, він вступив до Національної школи мостів та доріг і став членом паризької секції студентів-соціалістів, яку пізніше очолював Марсель Деа, де він також познайомився з Клодом Леві-Стросом та Жоржем Лефранком. У 1931 році він приєднався до Політехнічного центру економічних досліджень: мозкового центру, більш відомого під назвою X-Crisе, створеного антилібералами та «планістами» з середовища інженерів, серед яких можна зустріти імена Альфреда Сові, Луї Валлона і Жана Кутро. 

Закінчивши Національну школу мостів та доріг, молодий Сулес поїхав працювати в департаменті Дром, де познайомився з Жюлем Мохом, також колишнім інженером з кола X-Crisе. Обраний депутатом від соціалістичної партії SFIO в 1928 році, Мох постав перед ним як «людина надії». Це був також час, коли він з подивом відкрив для себе сюрреалізм – саме Андре Бретон змусив його прочитати Гегеля та Фройда – і спробував на практиці «автоматичне письмо». У 1935 році він приєднався до лівого революційного руху, заснованого восени Марком Півером, що об’єднував революційних синдикалістів, анархістів і троцькістів, ворожих Леону Блюму; незабаром цей рух віллється в SFIO та становитиме більшість федерації Сена. Сулес стає помічником секретаря федерації Дром та директором місцевого тижневика партії. Відданість «жрецькому» типу та войовничий активізм.

Жорж Сулес з товаришами з групи X-Crise

У наступному році, при уряді Народного фронту, він повернувся до Парижа. Після переведення до Версалю як протеже Жюля Моха (на думку міністра економіки Шарля Спінасса) його назначають тимчасовим головою комітету по справах Народного господарства, пізніше – директором департаменту Робіт та планування при голові Ради, де йому довелося працювати з майбутнім лівим голлістом Рене Капітаном. Потім його долучили до керівного комітету SFIO разом з іншими лівими революціонерами.

У 1938 році він приєднався до групи Оновлення соціалізму Людовіка Зоретті та Жоржа Лефранка, що існувала в рамках Соціалістичної партії. Водночас, користуючись відпусткою через хворобу, він одну за одною пожирає праці Ніцше. За його ж словами, він прагнув узгодити «волю до влади» та «ідеал чистоти», революцію й духовність.

У серпні 1939 року він був мобілізований у званні лейтенанта до 6-го інженерного полку в Анжі. 26 травня 1940 року, після участі в боях у Бельгії та Нідерландах, він потрапив в полон неподалік від Кале. Поворотний момент для чоловіка, котрий вважав себе революціонером, розчарованим у  марксизмі та протягом тривалого часу зацікавленого у «соціалістичних» досягненнях Третього Райху [1]. Висланий до табору для полонених Oflag IV-D Elsterhorst в Сілезії, він строго засуджує уряд Віші, котрий, згідно з його мемуарами, сприймав як «майже фантастичне поєднання древніх моррасівських розвалюх, котрі вже давно, здавалося б, мали перемерти, та команди нікому невідомих технократів» [2]. З іншого боку, він з особливою увагою вивчав роботи націонал-соціаліста Фріца Нонненбруха, теоретика «динамічної економіки» [3], що відстоював ідею поділу світу на великі автономні континентальні зони. Сулеса спокушає ця ідея «зонування», пов’язана з великим майбутнім – набагато пізніше, в Успінні Європи, ми знову читаємо, що «влада формується сьогодні в масштабі континентів, а не народів» – саме це питання він обговорює зі своїми побратимами в полоні. З їх дебатів виникло коло дослідників, що незабаром об’єднало кілька десятків офіцерів, серед яких можна було зустріти комуністів (як то Марсель Пренаї), троцькістів, але також і роялістів та колишніх кагулярів. Цікаво, що саме з останніми він пов’язує свою долю найбільше («було дуже спокусливо вважати їх незайманим тістом»).

У це коло входив романіст, автор книг про скаутів Жан-Луї Фонсін (П’єр Лямуро), майбутній очільник знаменитої колекції «Signe de piste». Згадуючи Жоржа Сулеса, Фонсін писав:

«він демонстрував пророчий тон, значно перевершуючи своїми висновками бліді просторікування брошур уряду Віші […] від самого початку, створюючи інший клімат, Сулес перевернув рівняння Морраса. Він сказав “містика перш за все”, потім –  політика, і, зрештою, економіка» [4].

Емблема MSR

Повернувшись до Парижа в березні 1941 року – його звільнили завдяки статусу інженера-держслужбовця – Сулес швидко вийшов на контакт з екс-кагуляром Еженом Делонклєм, який З вересня 1940 року заснував Рух соціалістів-революціонерів. MSR (абревіатура, яка також слугувала гаслом: «Люби і служи!») щойно приєднався до Національно-народного об’єднання  (RNP), заснованого наприкінці січня 1941 року Марселем Деа за підтримки Лаваля. Але цей альянс не проіснує довго, особливо тому, що П’єр Лаваль почне підозрювати Делонкля у тому, що той пов’язаний з організацією замаху на нього (та на Марселя Деа) у Версалі 27 серпня 1941 року.

Сулес спершу відчував себе ближчим до Деа, аніж до Доріо, потім до Лаваля, аніж до Деа. Що стосується Делонкля, великого маніпулятора, але паршивого оратора, то він відкрито зневажав його. «Він мав залізну волю, необмежені й гарячі амбіції, силу, харизму й величезний талант брехати… Поряд із цим – жахливий ідеологічний інфантилізм» [5]. З іншого боку, він симпатизував економісту Ежену Шуллеру, покровителю MSR, який розбагатів, створивши компанію L’Oréal, де прагнув застосувати систему активного соціалізму й розподілу прибутку між працівниками згідно з теорією «пропорційної економіки». Саме за порадою Шуллера він приєднується до MSR. Пізніше він скаже, що звернувся до Делонкля тому, що «він, на відміну від Деа, був людиною без ідей, тому моя духовна свобода залишалася незайманою».

Пам’ятаймо кагулярське минуле компанії Ореаль

У жовтні 1941 року Сулес пішов у відставку з посади інженера та приєднався до керівного комітету MSR, де окрім нього перебували старі кагуляри, такі як Жак Коррез, Жан Філліоль та Анрі Шарбонно. Перша довірена йому посада – «технічні комітети». Також у період з листопада 1941 року по березень 1942 він опублікував дванадцять статей в тижневику Révolution nationale, заснованому Делонклєм, не соромлячись заявити про своє бажання побудувати, «як Гітлер зміг у себе вдома, чисту партію». Його заступником був ​​молодий інженер-хімік Поль Вайре, юнак «хорошої марксистської та навіть більшовицької культури, але противник сталінізму, звернений до якогось ідеального націонал-комунізму, зовсім байдужий до непередбачених обставин моменту» [6]. У цьому русі він також підтримує дружбу з Андре Має, відомого пізніше під псевдонімом Ален Сержан, сином бретонських робітників, котрі належали до комуністичного руху, перш ніж перейти на позиції синдикалізму.

Всі дуже швидко помічають його оригінальну особистість. Деа говорить про «впертий фанатизм», Альфонс де Шатобріан про «трибуну пожертв». Делонкль, котрий цінував свої якості все більше й більше пропорційно тому, наскільки він ними не володів, звинувачує його в тому, що він поширює серед членів MSR ліві та ультраліві ідеї, проте потім довіряє йому в березні 1942 року контроль над доктринальними рамками руху. Конференції, проведені Сулесом і Має на приватній території Делонкля в Віллерс-Котре будуть об’єднані в книгу під назвою Кінець нігілізму, випущену влітку 1942 року. Проте, протягом декількох місяців вона була затримана німецької цензурою і вийшла у світ лише в середині липня 1943 року.

Цікава книга, до того ж маловідома. Окрім спільної критики лібералізму та марксизму, обидва автори розглядають цілі напрямки націонал-соціалістичної ідеології (антисемітизм, расизм, апологія міфу «кров проти золота») і оголошують «європейську расову революцію» остаточним «духовним покликанням» Франції. Вони вихваляють Жореса («перлину французької думки») і Пегі, протиставляють «континентальні зони» «світовим імперіям» та закликають боротися за народження «нового лицарства». Книга закінчується словами: «Ми більше не шукаємо щастя, ми шукаємо тріумфу Волі і Життя» [7].

Але між тим в MSR назріває серйозна криза. Навесні 1942 року давній активіст організації, колишній кагуляр Жан Філліоль, розлючений тим, що його позбавили функцій на користь Жака Корреза, повстав проти Делонкля. Сулес приєднався до змови. На світанку 14 травня Делонкля безцеремонно вигнали з його власного руху. Цей поворотний момент знаменує собою появу «другого MSR», очолюваного спершу Сулесом і Філліолем, а потім, після арешту останнього за наказом П’єра Лаваля, Сулесом практично наодинці, з Андре Має та колишнім кагуляром Жеаном де Кастелланом, давнім активістом Аксьон франсез (він належав до 17-ї секції Camelots du roi Парижа) та другом П’єра де Бенувіля, колишнього рояліста, що став одним з головних лідерів мережі голлістського Опору.

Раймон Абелліо пізніше стверджуватиме, що вступив у контакт з Опором наприкінці 1941 року. Вірогідно, насправді саме у 1942 році «другий  MSR» налагодив контакти з Опором через Жеана де Кастеллана та письменника Армана Петіжана. У той час Сулес переконав себе в необхідності «франко-французької колаборації», яка збереже шанси Франції після війни. Цей підхід, «дуже послідовний, – говорить він, – резонував зі своєрідною національною традицією важких примирень від часів принців при Карлі VII», прагнув примирити «кращі елементи Віші й Лондона» задля уникнення громадянської війни.

Потім Жорж Сулес створить підпільну групу Les Unitaires, чий бюлетень France libre явно підтримуватиме Опір. Він долучав MSR до розвідувальних та рекрутингових операцій для голлістських рухів, про які, як скаже сам, регулярно інформував П’єра Лаваля. Інформація передавалася П’єру де Бенувіллю, який з березня 1943 року виступає очільником Об’єднаного руху опору (MUR), що народився в результаті злиття резистантських мереж  «Combat», «Franc-Tireur» та «Libération». MSR також тримає контакти з синдикалістом Раймоном Ле Бурре, членом мережі Бакмастера. Подвійна гра? Ілюзія? Жоржа Сулеса, що мав «катарську любов до таємничості», в будь-якому випадку без проблем можна охарактеризувати як «підпільника», користуючись визначенням Володимира Ілліча Леніна.

Жан Гемелін, колишній глава розвідувальної служби Національного визвольного руху (MLN), дасть наступні свідчення в 1950 році: «З 1943 року розвідувальна служба, яку я очолював, регулярно отримувала і продовжувала отримувати до Визволення інформацію та відомості від MSR. Ці документи мені передавав генерал де Бенувіль, що отримував їх від самого Жеана де Кастеллана. Мосьє де Кастеллан та Бенувіль часто говорили мені з того часу, що Жорж Сулес був ініціатором цієї передачі документів та що це було вирішено групою, яка таємно очолювала нео-MSR і чиїми лідерами були мосьє Сулес та Кастеллан. Передана таким чином інформація […] іноді мала величезне значення, тому що вони попереджували нас про підготовку заходів щодо протидії Опору з боку окупаційної влади, колабораціоністських установ або французької поліції».

Наприкінці 1942 року Жоржа Сулеса прийняв Лаваль, зробивши його членом керівного комітету Фронту національної революції (FRN), нової організації, що об’єднує основні колабораціоністські партії, за винятком (дуже помітним) PPF Жака Доріо, якій Лаваль спеціально мав намір створити противагу. В даному випадку генеральний секретаріат організації складався з екс-комуніста й екс-доріотиста Анрі Барбе, Сулеса, Марселя Деа, Поля Чака, Альфонса де Шатобріана й Люсьєна Ребате. У 1943 році він брав участь у великих нарадах FRN, що проводилися в залах Pleyel (лютий) та Vélodrome d’Hiver (квітень). У тому ж році відмітився – як динамічний критик – в Journées du Mont-Dore, коли двічі, в квітні та вересні 1943 року, намагався висміяти Поля Естеба; пізніше відповідав за соціальні питання в кабінеті Петена, закладаючи основи «коммунітарної революції», натхненної як Віші, так і Прудоном [8].

Лаваль і Петен

Але 1943 рік знаменує собою новий поворотний момент, що не має жодного відношення до політики. Саме в цьому році Жорж Сулес зустрів П’єра де Комба, старого мирянина, й цілительку з Оверні Жанну Л., «духовного вчителя» та «ідеальну жінку», яка змусить його увійти «в ті загадкові закутки за межами любові, котрі є самою її причиною». Комба через кілька місяців змусить його усвідомити, що він не «людина сили», але «людина пізнання» [9]. «Глибоке розуміння не досягається, – каже він в своїх мемуарах, – якщо людина не керує ним сама в собі, відділена від усього, навіть від власної особистості, таємницею спілкування, близького й нескінченно віддаленого» (Sol invictus, 1939-1947).

Під час Звільнення Сулес переховується, але не покидає Францію. Без коштів, заочно засуджений до 10 років примусових робіт у жовтнi 1948 року (здається, його сплутали з однофамильцем), він постійно змінює місце проживання і виживає тільки завдяки друзям, які його переховують то в Парижі, то в Луарі. Так він скористався можливістю написати п’єсу про катарську єресь, Montségur. У лютому 1947 року перебрався до Швейцарії, де став вихователем дітей Жана Жардена, колишнього голови кабінету П’єра Лаваля. Паралельно із цим у видавництві Prix Sainte-Beuve виходить його перший роман Мирні радощі, видавці навіть не підозрюють про минуле автора книги.

У жовтні 1952 року його знову судитиме Військовий трибунал Парижа, після чого він буде виправданий за «послуги, надані Опору» завдяки показанням П’єра Гійєна де Бенувіля, Раймона Ле Бурра та Жана Гемеліна, що стали вирішальними.

Він остаточно повернувся до Франції в 1953 році, не менш остаточно порвавши з політикою. Він також змінив ім’я, запозичуючи його в кельтіберського бога, ототожненого з Аполлоном, паралельно схожого на  прізвище його матері, у дівоцтві Марі Абелі: Абелліо. Так сталося його «друге народження». Раймон Абелліо відтепер присвячуватиме себе лише езотериці, гнозису й «невидимій історії», починаючи з цієї дати інтелектуально впливати на багатьох своїх сучасників. Жорж Сулес помер. Його поховали.

Жанна Л. зіграла життєво важливу роль в цьому «другому народженні». «Нордична блондинка з синьо-зеленими очима», одна з тих «досконалих жінок», яких Раймон Абелліо протиставляє як «мужнім жінкам», інтелектуальним та розсудливим, так і «первинним жінкам». Створені «для любові до шлюбу» – тип Венери, на відміну від типу Юнони – досконала жінка – фігура долі. На відміну від первинної жінки, чия жіночність знаходить своє втілення в відсутності самосвідомості, вона проявляє гостре усвідомлення себе, яке активізує її жіночність, а не заперечує її (як то буває в мужній жінці). Тому вона єдина, хто може зрівнятися або перевершити чоловіка, не наслідуючи йому. Єдина, хто може бути як «підтриманою», так і абсолютно незалежною (первинна жінка підтримується й залежить, мужня жінка незалежна, але відмовляється від підтримки). Саме вона ставить перед людиною «найбільше випробування», тому що ця жінка – не відпочинок воїна й не противник чоловіка, але його найнебезпечніша пригода.

В кінці політичного шляху Жанна Л., яка нагадує Аріану з Зізнань, які неможливо пробачити Луї Повеля, дозволить Раймону Абелліо просунутися вперед, прийняти свою тінь, прийняти «інших». Як власну тінь, так і чужі тіні. Комусь це нагадує «спокуту любов’ю» Вагнера, але ще більше це схоже на гностичне Євангеліє від Фоми:

«Якщо плоть постала з духу, це – чудо. Якщо ж дух постав з плоті, це – чудо з чудес».

Завдяки цій зустрічі Абелліо тепер замислиться, в істинному розумінні цього слова, про переродження в кінці внутрішньої подорожі, яке забере у нього багато років. Не перестаючи бути присутнім в світі, його свідомість, зрештою, перейде на інший бік існування.

В кінці цієї метаморфози вимогливий боєць, який оголосив, що відтепер він шукає не щастя, але «тріумфу волі й життя», поступився місцем мислителю, який шукає повної згоди людини й історії за межами історії.

«Коли я сьогодні розглядаю власні мотиви тих днів, – пише Абелліо в 1964 році, – то бачу вже не політику, але ідеї, носіями яких ми були в цілому, в тому числі через політику як таку, щоб наповнити наше життя й прийняти нашу долю. Ми належали до покоління бійців, але ми були чимось більшим, аніж ми думали, жертвами наших батьків, оскільки саме вони змусили нас повірити їхнім богам: завдяки ним ми не ставили під сумнів політику […] Ми віддали політиці весь простір, хоча необхідно було її обмежити, це обмеження і є волею до влади. Сила – це не знання, і її пошук пов’язаний з гріхом проти духу».

Ми знаємо про цикл есе, які Раймон Абелліо присвятив «трансісторії» та астрології, біблійній нумерології, математиці та феноменології Гуссерля, «невидимій історії» та «генетичній феноменології», протистоянню гностиків і містиків, відкриттю «абсолютної структури» та можливій появі «нового пророцтва». Є також «метафізичні» романи (Відкриті очі Єзикиїля у 1950, Вавилонська прірва у 1962, Нерухомі обличчя у 1983 році), що вплинули на багатьох із нас.

У книзі Вавилонська прірва Абелліо пише: «Писання й кохання – це два єдині оригінальні й остаточні переживання». В Sol invictus він вказує: «Жити чи писати? Хибне питання. Пиши й живи». І процитуємо Майстра Екгарта: «не справи освячують нас, а ми освячуємо справи наші». Він виразно залишився «підземною людиною».


1. «У сорокових, коли я хотів зустрітися з німецькими соціалістами,  то шукав їх цілих два роки – і не знайшов жодного» (De la politique à la gnose, Pierre Belfond, Paris, 1987, p. 40).

2. Sol invictus, 1939-1947, Ramsay, Paris, 1980, p. 108.

3. Fritz NONNENBRUCH, Die dynamische Wirtschaft, Zentralverlag der NSDAP, Franz Eher Nachf., München, 1936.

4. Jean-Louis FONCINE, Un si long orage, vol. 1, les enfants trahis, Le Héron, Paris, 1995 p. 38. Пізніше, звільнившись з табору для полонених, Жан-Луї Фонсін також приєднався до MSR.

5. De la politique à la gnose, op. cit., p. 41-42.

6. Sol invictus, op. cit., p. 249.

7. André MAHÉ et Georges SOULÉS, La fin du nihilisme, Fernand Sorlot, Paris, 1943, p. 250.

8. Див. Vers la révolution communautaire // Les Journées du Mont-Dore, 10-14 avril 1943, Sequana, Paris, 1943. Текст Сулеса, підписаний як MSR, з’являється на сторінках 178-182. Автор відмічає застереження щодо корпоративістського реформізму: «Ми не вважаємо, що корпорація передує революції чи що вона є революцією. Оскільки революція є перш за все зміною основних структур, в тому числі економічної та фінансової структури, без неї корпорація може мати лише реформістський та консервативний зміст […]. Ми боремося з комунізмом, знищуючи соціальну несправедливість. Але […] ми не знищимо класову боротьбу […] одними лиш законами і указами».  9. П’єр де Комба, котрий скоїть самогубство у січні 1950 року, багато в чому надихнув Абелліо на створення персонажа Жозефа Пухольчака в романі Мирні радощі, в якому автор описав себе під іменем Робера Савейяна.

Переклад: Сергій Заїковський

поділитись