З книги “Душа світу” — Роджер Скрутон
Рене Жирар починає зі спостереження, якого не може не зробити жоден неупереджений читач Єврейської Біблії або Корану, а саме: монотеїстична релігія може обіцяти мир, але водночас вона має глибоку причетність до насильства.
Бог, представлений у цих текстах, часто постає гнівним, схильним до шалених нападів нищівної люті й рідко заслуговує на епітети, якими його наділяє Коран: аль-Рахман, аль-Рахім – Милостивий, Милосердний.
Він висуває кричущі та кровожерливі вимоги – наприклад, наказ Аврааму принести у жертву свого сина. Ця конкретна вимога, ключова для всіх трьох авраамічних релігій, виокремлюється К’єркеґором як момент найвищого випробування віри, на який Авраам має відповісти «безкінечною резиґнацією»1, тим самим визнаючи, що все, включно з його сином, належить Богові.
Інші дослідники, навпаки, розглядають цю історію як провокацію, як запрошення засудити релігію як силу, здатну перекреслити навіть найобов’язковіші моральні імперативи.
Для Жирара, однак, ця історія має зовсім інше значення. Вона ілюструє справжню роль релігії – не як причини насильства, а як його розв’язання, навіть якщо це розв’язання, як у цьому випадку, мусить набувати форми жертвоприношення. Семе ж насильство походить з іншого джерела, і не існує суспільство, ним не обтяженого, оскільки воно породжується самою спробою людей жити разом як індивіди, а не як члени зграї чи стада. Те саме можна сказати й про нав’язливу увагу до сексуальності: релігія не є її причиною, а радше спробую її подолати. В обох цих міркуваннях Жирар близький до Фройда, і направду “Тотем і табу” є одним із найчастіше цитованих творів у його дискусіях.
Жирар розглядає первісний стан суспільства як стан конфлікту.
Саме у зусиллі подолати цей конфлікт і народжується досвід священного. Цей досвід постає перед нами в багатьох формах – у релігійному ритуалі, у молитві, у трагедії, – але його справжнє походження полягає у факті колективного насильства. Первісні суспільства виходять зі стану природи й тваринного поневолення лише для того, щоб бути захопленими «міметичним бажанням», коли суперники прагнуть наслідувати одне одного в соціальних і матеріальних надбаннях, тим самим загострюючи антагонізм і запускаючи цикл помсти. Ця людська форма насильства не є «війною всіх проти всіх» у гоббсівському розумінні природного стану. Вона вже є соціальним феноменом, що передбачає сильне усвідомлення іншого як когось подібного до себе. Розв’язанням такого насильства стає ідентифікація жертви – тієї, що за волею долі опиняється «поза» спільнотою і тому не має права на помсту цій спільноті; жертви, на яку може спрямовуватись накопичена лють і яка здатна покласти край ланцюгу відплати.
Механізм пошуку «цапа-відбувайла» є для суспільства способом заново встановити інакшості й таким чином відновити себе. Об’єднуючись проти «цапа-відбувайла» люди звільняються від своїх суперництв і примирюються. Через його смерть суспільство очищується від власного насильства. Його подальша священність є тривалим відлунням тієї святобожності, полегшення й глибокого тілесного повернення до спільноти, які пережились в момент його смерті.
Через інцест, царську владу або світську пиху жертва сама позначає себе як чужинця – того, хто «не з нами» і кого, отже, можна принести в жертву і при цім не відновити цикл помсти. Так жертва є водночас священною, але й принесеною в дар — джерелом бід, але і їх подоланням.
Згідно з цим підходом, досвід священного не є ані ірраціональним пережитком первісних страхів, ані формою забобону, якого одного дня витіснить наука. На думку Жирара, – це розв’язання накопиченої агресії, що лежить у серці людських спільнот.
Водночас це розв’язання в його первісній формі поміщає насильство у саме осердя буття. У своєму унікальному аргументі Жирар припускає, що Ісус був першим «цапом відбувайлом», Який усвідомив необхідність власної смерті та простив тих, хто її заподіяв. І, в підкоренні цьому, стверджує Жирар, Ісус надав найкращий – а можливо, єдино можливий – доказ своєї божественної природи. Він був Агнцем Божим, невинною жертвою, і водночас Еммануїлом2 – Богом поряд з нами, Який прийшов визволити нас від насильства, що досі було замкнене в глибинах наших спільнот. На Нього могли бути покладені всі гріхи світу – гріхи заздрості, суперництва та злоби, – і Він прийняв смерть, до якої ці стани душі внутрішньо прагнули. Ця містична ідея звершується в християнській Євхаристії, коли причасники відтворюють жертву Бога, Який узяв на себе їхні гріхи й тим самим здобув їхнє прощення.
Бачення Жираром Євхаристії, передбачене у «Парсіфалі» Ріхарда Ваґнера, уподібнюється невимовному миру, що постає з моменту нашого відкуплення. Самопожертва Відкупителя перетворює конфлікт на прощення, а насильство – на злагоду. Таким є сенс піднесено спокійної музики Страсної п’ятниці в третій дії – музики, що передає усміхнене обличчя світу в день звершення жертви. Теорія таїнства у Жирара також передбачена Геґелем, який пише, що «таїнства примирення входить у сферу почуття, у «тут-і-тепер теперішньої та чуттєвої свідомості; і всі багатоманітні дії охоплюються під кутом зору жертви». Жирар, як і Геґель, вважає, що описує глибинні риси людського стану, які можна спостерігати як у містеріальних культах античності та локальних святинях індуїзму, так і в повсякденному обряді Євхаристії. Уподібнюючись до Геґеля, він прагне надати християнській релігії особливий статус. Християнські таїнства відтворюють те рішення, яке не змогли знайти попередні пошуки священного, а саме – самопожертву Бога.
Якими не були б переваги в християнської апології Жирара, його наратив не пояснює, яким чином щось визначається як священне. Жирар посилається на те, що жертовну тварину вважають священною ті, хто її вбиває. Але чому? Чи відповідає теорія на це запитання, чи радше мовчки припускає, що відповідь уже дана? Переказ теорії мовою еволюційної психології дозволяє уникнути цього питання. Можна описувати ритуал як адаптацію, не згадуючи, як учасники інтерпретують власні дії. Можна просто припустити, що жертовні ритуали долають агресію між членами племені, надаючи замінну мішень, проти якої суперники можуть об’єднатися. І так вони підтримують переваги групового існування. Але й тут в еволюційному поясненні чогось бракує – а саме філософського осмислення тих уявлень, на яких ґрунтуються наше розуміння священного. І цього так само бракує у теорії Жирара.
Мало того, цю теорію нелегко поширити на інші сфери, у яких ми схильні говорити про священні речі. Ідеї священного й сакраментального пов’язані з народженням, із сексуальним союзом і шлюбом, із буденною смертю звичайних людей – з усім тим, що відокремлюється, сприймаються з побожною покорою, – з усім тим, до чого Бог безпосередньо залучений та що може бути сплюндровано. Чому ж ці речі не такі важливі, як більш очевидні жертовні аспекти в релігійному житті? Обряди переходу, безперечно, є більш фундаментальними, ніж ритуальні жертви – іноді, можливо, вони й слугують нагодою для таких жертв, але самі по собі є значно необхіднішими для психічного здоров’я і єдності спільноти, ніж принесення в жертву випадкового «цапа відбувайла». Чуття священного, без сумніву, передує ритуальному жертвоприношенню, є первиннішим, базовішим і фундаментальнішим для людського стану, ніж будь-які явища, зазвичай залучені для його пояснення. Це не означає, що генеалогічні підходи на кшталт запропонованого Жираром не мають цінності. Вони допомагають виявити фундаментальні риси феномена, який прагнуть пояснити. Але фактично вони його не пояснюють. Вони мають характер – який я детальніше проаналізую в розділі 5 «Міф про походження», тобто оповіді, що подає шари соціальної реальності як етапи часового процесу.
Втім, тепер ми можемо сказати дещо визначеніше про інтенціональність релігійного способу мислення. Це – інтенційність, спрямованість від суб’єкта до суб’єкта; пошук близького, інтимного й особистого зв’язку з Істотою, яка присутня в цьому світі, але не належить йому; і в цій направленості наявний рух у бік жертви, в якій і «я», і «інший» можуть повністю віддати себе й тим самим досягти примирення, недосяжного для звичайного людського діалогу.
Можливо, цей спосіб мислення пов’язаний із тими первісними формами насильства, на які натякає Жирар. Безперечно, він резонує з оповідями про тих, кого приносять у жертву і припускає, що корені цього стану свідомості є значно темнішими від тих, які ми здатні з легкістю визнати у повсякденному житті. Але сутнісною рисою релігійного способу мислення є міжсуб’єктивна свідомість, у якій готовність стати жертвою вже певним чином міститься. І в оцінці релігій ми особливо гостро усвідомлюємо, наскільки жертви, яких вони вимагають, є жертвами інших чи жертвою самого себе. Саме це, понад усе інше, увійшло в нашу свідомість через дії ісламістських «мучеників».
Переклад з англійської – Роман Бохонок.
Під редактурою Віталія Щепанського і Семена Бондаря.
Примітки:
