Рукопис, знайдений у Сарагосі

Культове польське кіно: «Рукопис, знайдений у Сарагосі»

«Рукопис, знайдений у Сарагосі» – сюрреалістичний шедевр, знятий за мотивами класичного novela picaresca графа Яна Потоцького, польським режисером Войцехом Гасом. Екранне втілення історії про іспанського офіцера Альфонсо ван Вордена, який зіштовхується з незрозумілими подіями в горах Сьєрра-Морени, захоплювала в свій час режисерів – Бунюеля, Копполу і Скорсезе, музикантів – Джеррі Гарсія, що, наприклад, доклав зусиль для пошуку копії фільму та його подальшої реставрації в США.

Ким був загадковий аристократ Ян Потоцький, і що підштовхнуло його до написання знаменитого роману, який вмістив у себе безліч авантюрних і екзотичних еротичних історій, філософських притч та історичних посилань? Чому екранізація Войцеха Гаса, чий кінематограф продовжує традицію східноєвропейського містицизму, не вписувалася в польське кіно відповідного періоду? Читайте в нашій рецензії про рецепцію роману, езотеричні символи в фільмі Гаса і про те, що ж сталося з хоробрим Альфонсо.

Таємничий Ян Потоцький

«Рукопис, знайдений у Сарагосі» має величезне значення для польської та взагалі європейської літератури. Незавершена франкомовна робота Яна Потоцького – химерна «шкатулочна» повість, що вмістила риси готичного і крутійського роману.

Ким був автор книги – загадковий польський аристократ Ян Потоцький? Напрочуд освічена людина, мандрівник з магнатського роду, який вивчав етнографію та етнологію, а також вважається одним з перших польських археологів. Що немало важливо, Ян Потоцький був ревним польським патріотом, який, хоча і перебував на імперській службі й став керівником наукової місії при російському посольстві в Китаї, зберіг духовну відданість своєму народові. Настільки, що однією з можливих причин його таємничої загибелі вважається самогубство, пов’язане з тим, що Потоцький просто не міг пережити результати Віденського конгресу і крах усіх надій на відродження Польщі.

Насправді, ми не висловимо необґрунтованих тверджень, якщо позначимо досить тісний зв’язок Потоцького з Україною. По-перше, Ян Потоцький (1761-1815) прожив неймовірно насичене життя, побував в Європі, Марокко, Єгипті, Кавказі, Сибіру, ​​але народився і помер саме на території України – в сучасній Вінницькій області. Знову-таки, незважаючи на імперську службу, Потоцький в «Історико-географічних фрагментах про Скіфію, Сарматію і слов’ян» в 1796-му висловив непопулярне і взагалі немислиме тоді припущення про те, що український народ є окремим від російського. Крім того, він відстоював теорію, згідно з якою саме українці є прямими нащадками тих племен, що складали основу Київської Русі, а ще не вживав модних в той час серед вчених термінів «малоросіяни» або «русини». Тому ще більше прикрим є те, що українська аудиторія настільки мало знайома як з особистістю автора, так і з його чудовим романом «Рукопис, знайдений у Сарагосі», а також з вражаючою західних глядачів екранізацією Войцеха Гаса.

Ян Потоцький

З огляду на містичний контекст «Manuscrit trouvé à Saragosse», можна почути з різних джерел про контакти автора з масонами й Орденом мальтійських лицарів. Насправді тоді жило кілька Потоцьких, зокрема, відомий масон і родич нашого мандрівника і письменника – Ян Ерік Потоцький, з яким його і плутають. Також в російській масонській ложі перебував брат Яна – Северин, але з упевненістю говорити про приналежність того самого Яна Потоцького до масонських і взагалі будь-яким організацій таємного толку, на жаль чи на щастя, не доводиться.

«Рукопис, знайдений у Сарагосі» має безліч пластів для прочитання, не можна залишати поза увагою і пародійний. Властива для Потоцького аристократична іронія і стурбованість політичними змінами, захопленість філософськими дискусіями знаходять вираження в його текстах. Калейдоскоп записів, оповідань, легенд і хронік є загадковим, але водночас кумедною авантюрною історією, чиї переваги так добре видно на тлі просвітницього пафосу. Є думка про те, що Потоцький був знайомий і підтримував ідеї Жозефа де Местра, але, що ми знаємо точно, так це про його полеміку з Шарлем де Монтеск’є та іншими просвітниками, про бажання розвінчати прогресистські ідеї раціоналістів і крайніх атеїстів. До лібертінажа де Сада тут справа не доходить, хоча серед деяких дослідників творчості Яна Потоцького раз у раз звучать подібні порівняння. Більш того, вважається, що польський перекладач на свій розсуд вже після смерті автора «чистив» надмірно відверті, еротичні фрагменти, щоб «Rękopis znaleziony w Saragossie» не була провокаційною для самого цензора і для поборників суспільної моралі.

Загадкові обставини самогубства графа Потоцького обросли чутками і домислами. Кажуть, що він застрелився виточеною кулькою від цукорниці або чайника, яку довгий час шліфував. Стверджували також і зовсім неймовірне: наче Ян Потоцький застрелився срібною кулею через те, що став перевертнем. Точні відомості ми вже ніколи не дізнаємося, і розвінчувати ці міфи не дуже й хочеться, адже хто потребує розчаклування цих похмурих легенд?

Rękopis znaleziony w Saragossie

Цей роман порівнюють з «Дон Кіхотом», «Декамероном», персько-арабськими «Туті-наме», казками «Тисяча і однієї ночі», а ще він нагадує рамковий, минаючий в нескінченність «Мельмот-блукач» Чарлза Метьюрина, романтичний орієнталізм «Ватека» Вільяма Белфорда. Незавершений роман Потоцького побудований за так названим принципом «матрьошки», який літературознавці визначають як mise an abyme – сон уві сні, розповідь в розповіді. Це історія, що має своєрідний «ефект уробороса».

Незвичайна структура проявляється в тому, що ми дізнаємося не тільки про пригоди іспанського офіцера Альфонсо ван Вордена, котрий мандрує 66 днів в горах Сьєрра-Морени. Всі події, пов’язані з ним, спочатку знаходять в рукописи під час наполеонівської облоги Сарагоси. А всі його пригоди тісно пов’язані також з іншими персонажами, багато з яких розповідають свої власні історії (або ж ван Ворден знаходить їх, наприклад, в книгах у будинку алхіміка). Химерна циклічна природа життя відображена в тому, що ми можемо читати розповідь всередині розповіді, яка також знаходиться всередині іншої розповіді, і так до чотирьох-п’яти позицій – одна всередині іншої.

Що ж відбувається з Альфонсо ван Ворденом? На шляху до місця призначення іспанський офіцер потрапляє в дивну місцевість, де живуть розбійники і духи. Але, що найголовніше, він закохується відразу в двох прекрасних жінок –  мавританських принцес-сестер, як виявляється, з його власного роду, котрі бачаться йому то реальними спокусницями з плоті і крові, то демонічними сутностями, охочими заманити чоловіка в пастку. На його шляху також зустрічаються відлюдник і божевільний, інквізиція, кабаліст, математик, цигани, та ін. Майже всі вони занурюють головного героя і читача разом з ним в свою власну повість. І устами всіх їх говорить Ян Потоцький, який полемізує з релігією і філософами, бавиться і грає з нами, представляючи замкнутий в просторі «чорний роман» і разом з тим авантюрну повість про надприродні пригоди, де сплітаються надії на відродження чудесного і розчарування в неймовірно старому світі.

Цікаво, що дія відбувається в не випадково обраній іспанській місцевості. Сьєрра-Морено – це плоскогір’я, яке в дійсності має досить похмуру репутацію. Про нього ходять народні легенди про бандитів і диво-змій, про дитину, виховану вовками. Сьєрра-Морена згадується не один раз в традиційних іспанських піснях, а ще у Сервантеса в «Дон Кіхоті». Сама назва плоскогір’я перекладається буквально як «темний хребет».

Вважається, що Ян Потоцький почав писати цю книгу для своєї дружини, якій він читав під час тривалої хвороби казки «Тисяча і однієї ночі». Коли арабські казки закінчилися, щоб розважити дружину, граф почав щодня писати нову главу вже власного роману. «Рукопис, знайдений у Сарагосі» видавався по частинах, другий том був загублений. Саме авторство Потоцького іноді називають спірним, адже у багатьох наслідувачів були претензії на звання автора роману. Якийсь час оригінал французькою не мав упорядкованого вигляду; існувало три версії, в яких розповідь триває 13, 45 і 61 день (протягом яких подорожує головний герой). Канонічна версія перекладача на польську Едмунда Хоєцького складається з 66 днів і була видана в 1847-му році вже після реконструкції авторського тексту.

«Рукопис, знайдений у Сарагосі» справив великий вплив на письменників Східної Європи, зокрема, і на російських авторів. Так, відомим є вірш О. С. Пушкіна «Альфонс сідає на коня», вочевидь, написаний під враженням від роману Яна Потоцького.

«Альфонс садится на коня;
Ему хозяин держит стремя.
«Сеньор, послушайтесь меня:
Пускаться в путь теперь не время,
В горах опасно, ночь близка …».

Багато з нас неодноразово в різних версіях могли чути пісню під назвою «Орландина», написану поетами-авангардистами Анрі Волохонським, який створив модний в 90-х «Город золотой», і Андрієм Хвостенко на музику французького шансоньє. Надалі її виконували групи «АукцЫон» і «Колибри», тому рецепція роману Потоцького проникла навіть в музичну культуру (пост)радянського простору останніх трьох десятиліть.

«Шерстью покрылся лоб девичий,
Красен стал глаз, а голос птичий…
И волчий лик.
Меня чудовище схватило
И сладострастно испустило
Мерзостный крик.
Видишь ли, я не Орландина.
Да, я уже не Орландина.
Знай, я вообще не Орландина.
Я – Люцифер!»
.

Вірші пов’язані з днем десятим в романі, коли ван Ворден в будинку кабаліста читає історію Тібальда де ла Жак’єра, який намагався спокусити жінку, котра несподівано перетворилася на самого Князя пітьми.

Геніальний фільм Войцеха Гаса

Войцех Гас

Войцех Гас не такий популярний у нас, як інші польські режисери, головним чином, через специфічність експлуатованої ним тематики і через ізольованість від польської кіношколи. Цей режисер зі своїми експресіоністськими екранізаціями різних романів стоїть осторонь від популяризованої історії польського кіно. У своїх фільмах він звертається до сюрреалізму («Рукопис, знайдений у Сарагосі»), езотерики («Недовга подорож Бальтазара Кобера»), східноєвропейської містики і теми смерті («Санаторій під клепсидрою»). Його сюрреалістичні ігри з часом і простором не назвеш інакше, як «кіносон». В чужих літературних творах (Яна Потоцького, Болеслава Пруса, Бруно Шульца, Казімежа Брандиса, Антона Чехова) Войцех Гас не тільки розкриває саму суть, а й, читаючи між рядків, виводить свої власні смисли. Так сталося і з «Рукописом, знайденим у Сарагосі». Цей фільм продовжив загадкову долю першоджерела.

Чому про «Рукопис, знайдений у Сарагосі» мало хто знає, проте фільм заслужив статус культового? Справа в тому, що через ряд обставин стрічка не могла отримати широкого поширення на Заході. Але колись в невеликому кінотеатрі в США фільм побачив Джеррі Гарсія з групи Grateful Dead (якщо не знайомі з творчістю групи, почитайте про їх значення для контркультури 60-х, в зв’язку з чим захоплення Гарсія сюрреалістичним кіно цілком логічне). Зацікавився Гарсія фільмом ще в 1966-му, але уявіть, що до 1990-го року існувала лише одна копія стрічки з субтитрами! Фільм підпільно поширювався в США, але настільки загубився серед різноманіття кінопродукції, що в якийсь момент права належали невідомому м’ясникові з Чикаго. Джеррі Гарсія заплатив архіваріусу шість тисяч доларів для пошуку копії, яка прибула лише за день до смерті музиканта.

Згодом свій внесок в реставрацію плівки зробили Френсіс Форд Коппола і Мартін Скорсезе, останній заплатив особисто 36 тис. дол. Відомо, що «Рукопис, знайдений у Сарагосі» Войцеха Гаса в різний час цінували також Луїс Бунюель, Девід Лінч (у кого-кого, а у Лінча досить «рамочних оповідань», наприклад, у тому ж «Твін Піксі» використовується цей прийом, до того ж гумор також схожий). Луїс Бунюель у своїх мемуарах «Мій останній подих» зазначає, що подивився фільм цілих три рази (врахуємо той факт, що він дуже не любив переглядати заново будь-які фільми) і домігся навіть його закупівлі в Мексиці в обмін на свій фільм «Сімеон- пустельник».

«Рукопис, знайдений у Сарагосі» не вписується в наше уявлення про класичне польське кіно і суттєво змінив і сам стиль Войцеха Гаса, який буде знімати свої більш насичені містичним контекстом роботи вже набагато пізніше. Головна роль віддана Збігневу Цибульському, що знімався у Вайди й Кавалеровича. Він втілив роль офіцера-мандрівника, який потрапив в невловимий ланцюжок загадок, які розкриваються Войцехом Гасом і сценаристом Тадеушем Квятковським, які дражнять і провокують нас, майже випадково, без особливої ​​авторської зацікавленості. Музика геніального Кшиштофа Пендерецького заплутує нас в межах сновидінь і реальності ще більше: фламенко змінюється дивною, майже ембіентальною електронною музикою. Декорації побудовані так, щоб ми зрозуміли (як і в романі Потоцького, який хотів вдосталь посміятися над захопленням слов’янськими письменниками іспанською культурою): тут потрібно орієнтуватися саме на штучність, а не на автентичність. Межі між уявним і реальністю несуттєві, простір хиткий і поглинаючий, час не має значення. Гас і Квятковський істотно змінюють кінцівку історії. У Потоцького все вело до звичного для пікарескного роману закінчення, але Войцех Гас підводить нас до сцени, яка через символічність та оніричну естетику наче зішла з картин Сальвадора Далі.

Естетика фільму невіддільна від символічного наповнення. Ще початкові титри відкриваються малюнками самого Войцеха Гаса з алхімічними знаками сіри і ртуті, зображеннями Сонця і Місяця, смерті, шибениці, алхімічних колб і рукопису. Образи кабаліста і математика є ключовими для тих, хто хоче відшукати приховані підтексти в іронічному фільмі Войцеха Гаса, який, насправді, дивитися, попри значний 3-годинний хронометраж, досить легко і захоплююче (а ще ми майже благаємо дивитися «Рукопис, знайдений у Сарагосі» виключно з оригінальною звуковою доріжкою).

Із самого початку фільму нам дають кілька разів зрозуміти, що шлях Альфонсо ван Вордена визначений, що він повинен дійти до кінця самостійно, хоча в будинку кабаліста і його сестри ми бачимо знову рукопис, котрий з’являється і у відкриваючій фільм сцені. У ньому зображені дві мавританські принцеси, шибениця і рак. І в цьому рукописі його шлях вже прописаний.

– Ми як сліпі, що загубилися на вулицях незнайомого міста. Вулиці ведуть до мети, але ми часто повертаємося до одних і тих же місцин, аби дістатися туди, куди потрібно. Тут я бачу кілька вуличок, які нікуди не ведуть. Повинні з’явитися нові комбінації, тоді ціле стане зрозумілим.

Ці слова математика Веласкеса якнайкраще пояснюють сутність рекурсивної структури  оповіді, яка так добре співвідноситься з символом уробороса, що уособлює залучення до вічності в кінці magnum opus і сам перебіг життя – opus circulare, безперервність існування тих, хто намагається доторкнутися до нескінченної таємниці буття.

Пошуки щастя, – заперечив Веласкес, – на мою думку, можна розглядати як рішення рівняння.

Веласкес, як і Ян Потоцький, сперечається з раціоналістами, усуваючи саму суть дихотомії між вірою і наукою, доводячи невимовність принципів життя, яка анітрохи не нівелює необхідність духовних пошуків і досліджень природи людини та всього сущого.

– Бажаючи позначити нескінченно велике число, я пишу горизонтальну вісімку і ділю її на одиницю. Якщо ж я хочу позначити нескінченну малість, я пишу одиницю і ділю її на горизонтальну вісімку. Всі ці значки не дають мені жодного уявлення про те, що я хочу висловити. Нескінченно Велике у Всесвіті, нескінченно мале є нескінченно малою часткою найменшої частки атома. Тому я визначаю нескінченність, але не розумію її. Якщо я її не розумію, не можу висловити, але можу позначити, то мені залишається тільки звернутися до поезії, яка, здається, ближче до життя, ніж ми підозрюємо.
– А віра? Емпірична наука веде до нестачі віри.
– Тільки неосвічена людина, дивлячись кожен день на якусь річ, думає, що розуміє її. Справжній дослідник природи живе серед загадок …

Шибениця і зашморг на шиї досить часто зустрічаються у фільмі. Кабаліст під час першої зустрічі з Альфонсо каже йому, що той такий молодий, але вже з петлею на шиї. Потрібно відзначити, що мотузка є досить давнім символом. Якщо шибениця – це прохід між світами (як і рак, який зображений в рукописі, символізує прохід, через який входить душа після інкарнації), то петля на шиї – це символ проходження подорожі від незнання до знання, ритуальний ініціатичний знак та емблема внутрішнього шляху.

Дванадцятий аркан Повішений – не що інше, як добровільна жертва, готовність відокремити грубе від тонкого. Все, що відбувається з Альфонсо ван Ворденом, котрий, як справжній аристократ, нічого і нікого не боїться, а тому настільки прекрасний і хоробрий в своєму невігластві, – це вимушена зупинка, яка насправді тільки відкриває справжнє значення його дороги. Вона трансформується в привабливе занурення в приховане і потаємне.

«Життя може довго приховуватися в рідині, як, наприклад, в яйці, або ж у твердій матерії, ну хоча б у зерні, аби потім при сприятливих обставинах розвинутися».

Певну роль тут відіграє й символіка чоловічого і жіночого принципу, хоча жінки тут – це дві сестри, які уособлюють єдність протилежностей. Під час читання і перегляду фільму ми постійно стикаємося з множинністю різних елементів. Всі герої схожі один на одного, пов’язані один з іншим, і вся ця синхроністичність не завжди відгукується в душі чимось природним і сприятливим. Жахлива єдність всіх речей і повторення в природі є патологічним символом, який веде нас до того, що все побачене навколо, незважаючи на його поезію і красу – шахрайський обман і зваба, ілюзія майї, а реальним є лише те, що осягнути і висловити не можна. Тому варто залишити на розсуд кожного глядача/читача остаточну розгадку того, що ж насправді сталося з Альфонсо ван Ворденом?

Автор: Анастасія Капралова

поділитись