Сіджизмондо Малатеста

Грецький Ренесанс і повернення Пайдеї (частина ІІ)

Перша частина розділу


У другій частині розділу праці Ентоні д’Еліа «Язичницькі чесноти в християнському світі. Сіджизмондо Малатеста та італійський Ренесанс» автор переходить до безпосереднього розгляду поняття пайдеї, яке і складає стрижневу проблематику самої праці. Як давні греки виховували свою молодь, в якому вигляді їх ідеал пройшов крізь віки та яке місце відводилося атлетичним вправам і полюванню у справі виховання чоловічих якостей? Читайте нижче.

Гомер і язичницька доброчесність

У стародавній Греції «Іліада» та «Одіссея» сприймалися як посібники, що містять воїнський код та можуть вказати шлях до божественного. Гомер визначав грецьку arete як досконалість, ключову якість воїна та аристократії. Для Гомера arete – це передусім героїчна доблесть, атлетизм і відвага у бою. Незламний Ахілл є найяскравішим прикладом втілення arete. Аристократична arete передбачала зобов’язання бути відважним і сміливим та виховувати в собі мужність. Коли Цицерон підкреслював частину vir у слові virtus та визначав доброчесність як мужність (в оригіналі – manliness, автор використовує це слово як семантично близьке маскулінності – прим. перекладача), він вторив первозданному гомерівському сенсу arete. Вже у Гомера, однак, arete могла розглядатись як інтелектуальна досконалість. Фенікс нагадує своєму учню Ахіллу, що той вихований так, щоб бути «в слові проречистим бути і в ділі поборником ревним», інакше кажучи, як це трактували греки, людська довершеність сходить від союзу благородної дії та благородної думки. Красномовний, розумний Одіссей та могутній Аякс, людина дії, репрезентують обидві позиції. Arete пов’язували із особистою честю та суспільним обов’язком стосовно рівних собі та підлеглих, а пізніше й міста держави та співгромадян. У Гомера честь є публічною; вона – це визнання, що отримане за сміливу дію. Це мета героя. В основі «Іліади» лежить гнів Ахілла, котрому не виказали належної честі. На відміну від гомерівських героїв, які формують уявлення про власну доброчесність та цінність на основі думок оточуючих, увагу Арістотеля та пізніших грецьких філософів прикула внутрішня міць та доброчесність, що не потребує зовнішнього визнання. У Гомера arete і слава були взаємопов’язані. Звідси, поети потрібні для того, щоб зробити славу героя та його вчинки надбанням публіки, так роблячи його безсмертним.

Таке розуміння честі та амбіції до слави побутувало ще у пізній античності та у часи Ренесансу, як, наприклад, демонструє часто згадувана історія про Александра, який журився, що не мав при собі Гомера, який оспівав би його діяння і зробив би безсмертним. У філософії стоїків пізніше обстоювалась позиція, згідно з якою слава є особистим надбанням, але гомерівський акцент на публічному характері слави та репутації, як винагород за доброчесність, знову виразно явив себе при дворі Ріміні, де мистецтво та література увіковічували героїчні діяння Сіджизмондо.

«Нехай кожен полководець, – каже Вальтуріо, – який прагне схожості із Ахіллом чи Агамемноном, ввірить себе цьому поетові [Гомеру] і ніколи не випускає його книги з рук, так як це робив Александр, котрий завжди брав «Іліаду» із собою в похід».

Вальтуріо повідомляє, що Гомер – це головне джерело прикладів «стійкості, хоробрості та сили». Також Вальтуріо посилається на Гомера, коли визначає розсудливість як іще одну складову arete. В богині Мінерві було персоніфіковано розсудливість, і вона завжди супроводжувала Одіссея. З її допомогою він пройшов через печеру циклопа, Сциллу і Харибду, лотофагів, співи сирен та острів Цирцеї. Вальтуріо каже, що з-поміж усіх чеснот «стійкість найбільш пасує чоловіку; вона одна є чоловічою поміж іншими чеснотами, повна духу, енергії та відваги». Виходячи із визначення відваги, даного Арістотелем, Вальтуріо пише, що стійкість вказує як на силу особистості, так і на фізичну, тілесну силу.

В античних Афінах хлопчики зростали, постійно чуючи декламації з Гомера. Раннє вивчення математики, музики і грамоти слугувало розумінню Гомера, зокрема, музичний ритм гомеричної поезії давав учням можливість легше запам’ятовувати подвиги героїв. Те, що вони чули ці історії, заохочувало їх наслідувати і прагнути arete, «щоб і самих їх шанували і, можливо, оспівували люди прийдешніх часів». Декламуючи або може й перекладаючи частини із епічної поезії Гомера для Сіджизмондо, Базініо та інші гуманісти відтворили цей інструмент досягнення доброчесності, оскільки Сіджизмондо з перших рук дізнавався про воїнів, втілення істинної форми arete.

Так само як Гомер спорядив Базініо епічною моделлю для його неолатинського епосу, так і Плутарх відкрив перед Вальтуріо зразки доброчесності в біографіях великих людей. Описуючи Сіджизмондо, Вальтуріо широко користувався Плутархом. Антична біографія та історія були скарбом, що містив моделі героїчної доброчесності у великих людях давнини.

Відродження грецької мови в Італії початку XV століття спонукало до виникнення нових перекладів «Життєписів» Плутарха. Що могло краще відобразити правителів, ніж життєписи великих грецьких і римських генералів? В усіх придворних бібліотеках, включно із бібліотекою Сіджизмондо, були латинські переклади численних життєписів авторства Плутарха. Плутарх був не просто джерелом давньої історії та біографій; він вказував правителям на вірний спосіб дій. Обидва вони – і Плутарх і Гомер – дозволили ренесансним італійцям ознайомитись із яскравими прикладами грецької системи виховання, пайдеї, яку Верджеріо, разом із іншими викладачами-гуманістами знову впровадив в Італії на початку XV століття.

Якою була роль Сіджизмондо в цьому розквіті грецької культури? Він судив дебати Базініо та Сенека, котрі билися над питанням цінності грецької мови. Він збирав грецькі книги та запросив грецького вченого-платоніка Пліфона до свого замку. Його гуманісти зображали Сіджизмондо як затятого учня гомерівської поезії, його авторитетом вони називали Гомера, а Базініо у своєму заповіті лишив йому свого Гомера грецькою.

Хоча сам Сіджизмондо був безпосередньо мало знайомий із грецькою мовою, він безумовно цінував репутацію освіченого патрона, достатньо знав про грецьку культуру, щоб бути в змозі оцінити численні відсилки до неї у літературі свого двору, та сприяв тому, щоб бути представленим у ролі грецького героя.

Відродження грецької пайдеї

Пристосовуючи грецькі джерела, Базініо, Вальтуріо та решта приписували цінності давньої грецької пайдеї своїм володарям та патронам. Атлетичний та здібний правитель Сіджизмондо поставав в очах інших як кульмінація грецької ідеї виховання, яку відродили у часи Ренесансу. Вивчення грецької мови та відновлення грецького класичного канону конституювали другий Ренесанс, який довів до завершення те, що було розпочате Петраркою. Це було важливим для гуманістичної освітньої системи не тільки з точки зору вивчення грецької мови та літератури, але й у справі розвитку латинського цицеронівського ідеалу красномовства, який обстоював Петрарка з допомогою більш цілісних цінностей грецької пайдеї, в якій однаково цінувалось і фізичне виховання. На початку XV століття італійські гуманісти відкрили для себе два давньогрецькі трактати з виховання, що стали фундаментальними для гуманістичного руху. У 1411 році один із учнів Хрисолора, Гваріно, переклав латиною «Про освіту» Плутарха. Цей короткий трактат, написаний Плутархом у 110 році нашої ери, містив поради для римської аудиторії, здатної читати грецькою, щодо правильного грецького виховання. Ідеальний виховний процес, в уявленні Плутарха, фокусується на побудові особистості та хороших звичок, самоконтролі, та чесності. В нього також входить вивчення основ вільних мистецтв, риторику та вправи для пам’яті. Хорошій моралі, пише він, слід навчатися на прикладах. Фізичне виховання також дуже важливе для Плутарха, воно слугує розвитку стрункого і сильного тіла, «оскільки тілесна міць у юності – це запорука здорової старості». Хлопчиків слід навчати воєнній справі, що включає в себе «метання спису, стрільбу з лука та полювання». У своїх «Життєписах» Плутарх подає конкретні приклади того, як таке раннє виховання може прокласти шлях до величі. Серед джерел, якими Вальтуріо користувався при творенні образу Сіджизмондо, Плутарх був одним із головних.

Інший грецький освітній трактат, «Лист до молоді» Василія Кесарійського, був одним з найпопулярніших текстів на початку Ренесансу. Переклад Леонардо Бруні, зроблений ним у 1400-1401 роках, вміщено в чотирьохсот п’ятидесяти манускриптах і дев’яносто одному друкованому виданні XV століття. Пишучи у четвертому столітті, Василій закликав молодих християн вивчати язичницьку літературу та філософію. Не намагаючись заперечувати вищість християнства, Василій вбачав у Гомері та грецькій літературі скарбницю благородних вчинків, які потрібно наслідувати, та звичних вчинків, яких слід уникати. «Коли Гомер і язичницькі поети, – пише Василій, – перераховують слова і діяння великих, полюбіть та беріть їх за взірець… та коли вони зображають звичну поведінку, ви повинні бігти від них і затикати собі вуха, як було сказано Одіссею, щоб той зміг пережити спів сирен». Василій також зрозумів, що Платон і грецька філософія спроможні навчати моральній поведінці. «Якщо небеса здобуваються доброчесністю, – продовжує він, – нам слід приділити увагу багатьом уривкам, в яких язичницькі поети, історики і філософи вихваляють доброчесність». Така язичницька мудрість у цей спосіб стала прикладом для християнської душі та її шукань доброчесності і небес.

Популярність перекладу листа Василія, зробленого Бруні, демонструє, наскільки просунулось грецьке відродження та, вірогідно, потребу в захисті язичницької мудрості від християнської опозиції в Італії XV століття. Насправді переклад Бруні зробив для іншого гуманіста, Колюччо Салютаті, який був втягнутий у полеміку із священнослужителем з приводу питання необхідності викладання класики молодим людям. Інші гуманісти також використовували Василія для захисту класичних авторів від християнських цензорів. Василій, однак, досить швидко засуджує політеїзм Гомера та сцени дужої чуттєвості. В тому, щоб розглядати тіло як темницю душі, він спирається на Платона і Піфагора. Попри це, Василій схвально ставиться до зміцнення тіла, як до процесу, що сприятливий для душі. А використання атлетичних аналогій і прикладів побічно просувають атлетичний ідеал грецької пайдеї. Василій посилається на атлетів (і музик), аби підкреслити вагомість рішучості та проходження крізь страждання:

«На розум мені спадають… борці. Ці люди витримують труднощі, яким нема числа, вони користаються з усього, що може збільшити їхню силу, вони безперестанку в поті на своїх тренуваннях, вони приймають численні удари від наставника, вони коряться режиму життя, який він їм назначає, хоча це й найнеприємніше, і, одним словом, вони так скеровують свою поведінку, що все їхнє життя перед змаганнями стає підготовкою до них. Потім вони роздягаються на арені, терплять все та ризикують усім, аби отримати вінок з оливкового листя чи якогось іншого пагону, та щоб глашатай оголосив їх переможцем».

Василій переносить атлетичний ідеал на християнство. Суворе тренування, практика і рішучість атлета є тими самими й у християнина, відрізняються тільки цілі. За античності філософи стоїки та кініки посилались на атлетичні тренування, як на приклад для наслідування, якщо людина хоче опанувати самоконтроль або стриманість. Апостол Павло (1 Кор. 9:25-7) вказував на вимогливість підготовки атлета, підкреслюючи, що є необхідним, аби здобути небеса. Листи Павла написані грецькою, і він звертався до грецької аудиторії. Інші грецькі отці церкви, окрім Василія, також використовували образ Христового атлета. Аналогія Василія, однак, є в рази більш деталізованою й демонструє глибокі знання з бойової підготовки. Те, що християнство перейняло грецьку пайдею та атлетичну ментальність, стало можливим у ренесансній Італії завдяки листу Василія. Вальтуріо, наприклад, посилається на уривок з Василієвого листа, в якому йдеться про борця Міло з Кротона і панкратіоніста Полідама. Панкратіон був поєднанням кулачного бою із боротьбою, нагадуючи сучасні змішані єдиноборства. Тоді як Василій прибігає до згадок відомих атлетів, аби наголосити на необхідності підготовки і тренувань, для Вальтуріо Міло і Полідам являються прикладами надзвичайної фізичної сили та витривалості. Гуманістичні освітні трактати XV століття містять безліч посилань на цитат з праць Плутарха та Василія.

Найпопулярнішим гуманістичним трактатом, що торкався питання виховання, був «Про вдачу та освіту, що пасують вільній молоді» (1402-1403) П’єтро Паоло Верджеріо. Цей трактат записаний у трьох сотнях манускриптів та сорока друкованих виданнях XV століття. П’єтро Паоло Верджеріо (1370-1434) зацікавився класичними студіями в університеті Болоньї, а згодом, прочитавши Петрарку, він переїхав до Флоренції в 1398 році, аби продовжити навчання з Колюччо Салютаті та Мануїлом Хрисолором. Навчаючись під керіввництвом Хрисолора, Верджеріо познайомився з грецькою пайдеєю, а його трактат неабияк доклався до її популяризації в ренесансній Італії. Хоча й Вітторино да Фельтре, Гваріно Гваріні та інші пізніші гуманісти-викладачі мали власні відмінні підходи, всі вони просували єдині греко-римські ідеали, які узагальнено виклав Верджеріо у своєму трактаті.

Хорошій вдачі і моралі Верджеріо відводив наріжне місце у правильному вихованні дітей; зайняття спортом та регулярні фізичні вправи були складовою навчальної програми, оскільки гострий розум потребував здорового тіла. Кожна дитина має відмінну вдачу і потребує особливої уваги, аби її завдатки могли розвитись. Оскільки дозвілля веде до пороку, діти повинні завжди мати певні розумові чи фізичні навантаження. Слід уникати передчасного вступу в статеві стосунки, оскільки це послаблює тіло й розум, як і танці та спілкування з жінками. Та необхідно уникати й самотності, оскільки вона робить дітей схильними до пороку та ледачості. Потрібно дотримуватись поміркованості в їжі, напоях і сні, поважати старших і релігію. Здатність приймати критику та чесно виправляти чужі вади та пороки – єдиний спосіб зростати й у підсумку стати мудрими правителями. Вільні мистецтва навчають доброчесності та мудрості. Найкраще для «плекання доброчесності та здобуття слави», як повідомляє Верджеріо, навчатися літературі та поводженню зі зброєю. Література важлива як спосіб розслабити втомлене тіло і розум, і як джерело прикладів із життів великих людей дії.

Читаючи, ми спілкуємось із минулим, при письмі – із майбутнім. Верджеріо повторює твердження Цицерона, згідно з яким честь і слава є основними винагородами за доброчесність: «Так само як невільні уми не мислять далі прибутку і задоволення, так для благородних доброчесність і слава являються цілями». Ось цінності, що прославлялися в літературі та мистецтві при дворі Малатеста.

Грецький атлетичний ідеал

Верджеріо запропонував збалансований розвиток тіла та розуму. В щоденній рутині учнів порівну часу виділялося для вивчення літератури та інтенсивних вправ. Підкреслюючи зв’язок між здоровим тілом та здоровим духом, Верджеріо передавав сенс грецького атлетичного ідеалу, який не тільки сприяв формуванню популярного поняття різносторонньої людини, але й підносився до божественного й приєднувався до римського уявлення про славу. Верджеріо хвалить самоконтроль, якому спартанці протягом важких тренувань навчали свою молодь. Інший вихователь-гуманіст, Вітторино да Фельтре, також впровадив вимогу займатися фізичними вправами у своїй школі в Мантуї. Як повідомляє його сучасний біограф, він так розпланував день учнів, щоб «від занять вони могли перейти до фізичних вправ». Такі тренування, був переконаний Вітторино, «робили їх гідними громадянами як для мирного життя, так і для війни. Хороший громадянин повинен вміти стрибати, бігати, їздити верхи, метати списа, володіти мечем та поцілити з лука». Зважаючи на те, що багато хто з-поміж його учнів був принцами і майбутніми правителями, фізична сила та здатність битися на полі бою були вагомою складовою виховання в часи, коли війни переважно вели мечами та стрілами на близьких дистанціях. Але Вітторино також сприймав фізичну спритність як ознаку інтелектуальних здібностей. «Якщо під час прогулянки, полювання чи риболовлі Вітторино бачив учня, який перестрибує через струмок чи рів, і неважливо якою була їх ширина, він вважав його гідним свого вчення, оскільки він казав, що проникливий розум походить від спритного тіла». Серед його учнів був запеклий ворог Сіджизмондо, Федеріго да Монтефельтро, та перший поет Малатеста, Базініо.

Майбутній папа Пій ІІ, Енеа Пікколоміні, також рекомендував фізичні вправи для хлопчиків, яким на роду написано правити. Він вірив, сильне витривале тіло – це найкращий оплот проти хвороб похилого віку, і вважав, що бойові тренування грають вагому роль у підготовці до битви із турками. Леон-Баттіста Альберті, якому належить планування Темпіо, визначив гендерний аспект виховання у своєму діалозі «Про сім’ю» (1443). Хлопці, пише він, повинні практикувати чоловічі вправи древніх: «Нехай дівчата сидять й виростають ледачими. Молоді люди за самою природою повинні шукати випробування, сама їх особа й члени повинні бути рухливими – нехай вони стріляють, їздять верхи й займаються іншими благородними видами спорту». Всі ці вправи, веде він далі, «корисні й необхідні для життя громадянина». Ще за античних часів Арістотель також наголошував на важливості «фізичного виховання» для виховання «мужності». Сексизм Альберті стосовно жіночого виховання не поділявся всіма вихователями-гуманістами. Учням дівчатам у школі Вітторино так само доводилось їздити верхи та займатися на відкритому повітрі.

Частина упереджень Альберті пояснюється тим, що він читав деякі античні джерела, як-от «Економіку» (близько 362 р. до н. е.) Ксенофонта, в якій містились відбитки суспільних норм, що побутували в Афінах, де викладання дівчатам було надзвичайно обмеженим, а жінок тримали у домівках окремо від чоловіків. Виховання дівчат у давній Спарті було зовсім іншим. Спартанські дівчата займались і навіть, будучи практично оголеними, боролись нарівні з хлопцями. Домініканський проповідник Джованні Домінічі також попереджав, що хлопці потребують особливого маскулінного виховання.

У своєму трактаті, що датується 1402 роком, він твердо заявляє, що «хлопчики, які бавляться з іграшковими мечами, виростуть солдатами, а ті ж хлопчики, які танцюють з дівчатами, будуть годуватися сморідною плоттю». Поки точилися дискусії довкола того, чи позитивною є фізична активність для дівчат, Альберті разом із іншими гуманістами дійшов згоди щодо того, що хлопці навчаються бути чоловіками, коли вони зайняті чоловічими справами.

Письменники Ренесансу продовжили давню суперечку щодо користі фізичних вправ. Медицина здебільшого спиралася на праці античного доктора Галена (129-216 н. е.). Гален же охрестив гімнастику хибним мистецтвом, на відміну від медицини. Він казав, що це небезпечно і марнотратно, і що «вона тягне людину донизу, до рівня тварини, позбавляючи його вжитку розуму». Хоча він визнавав, що вона здатна примножувати силу, Гален був переконаний, що ризик вивихів та переломів кісток переважає всю користь для здоров’я. За мішень Гален обрав тренерів атлетики. Він раз по раз звертався до їхньої дурості та заперечував їхню «претензію на право представляти культуру еллінів». У Галена були критики ще за античності, серед яких був Філострат, який наполягав, що атлетика є важливою складовою медицини. Хоча їм не були відомі всі подробиці давньої дискусії, ренесансні письменники прагнули підкреслити медичну користь вправ. У своєму трактаті про сім’ю (1402) Джованні Домінічі заохочував читачів до фізичних вправ, коли вони бажають позбутись небезпечних тілесних рідин. Тіла, писав він, «потребують напруження, поту, виснаження, щоб тілесні рідини не псувалися». Баланс чотирьох тілесних рідин був стандартною теорією Галенівської та середньовічної медицини. Інші письменники відмітили ендорфіновий ефект вправ. Теоретик мистецтва, який проживав у XVI столітті, Паоло Піно, рекомендував митцям займатися боротьбою та фізичними вправами, щоб розвіювати меланхолію. Та не всі, однак, були переконані в користі грецького атлетизму. Джироламо Кардано (1501-1576) вважав, що ті вправи, які обстоювались греками, надмірні і здатні послаблювати тіло, розтрачуючи його силу. Аби довго жити, казав він, необхідні більш помірковані фізичні навантаження. Дискусія зосередилась не на користі вправ для здоров’я, а на тому, наскільки та які саме вправи найліпше пасують тілу.

Окрім здоров’я Ренесансу відкрились й естетичні переваги фізичних вправ. Античні тексти зберігали описи тіл та рухів атлетів, а скульптурні торси й м’язисті руки богів та героїв зберіглись у мармуровій скульптурі. Митці Ренесансу користались з цих знань та власних спостережень, аби зобразити виразно мускулисті чоловічі тіла. Мода на Геркулеса у XV столітті пов’язана з поширенням образів, в яких підкреслюється ідеал м’язистої чоловічої краси. Зокрема, зображення Геркулеса, який бореться з Антеєм, бралися за взірець сили та атлетичної майстерності. Сильні чоловічі тіла в насильницьких діях зазвичай зображали на весільних скринях та у мистецтві процесій. Всюдисущість мускулистих чоловічих тіл у мистецтві свідчить про прихильність до ідеалу еллінської мужності та переваг фізичних вправ.

Внутрішнє оздоблення Темпіо повниться мускулистими чоловічими тілами, що тільки частково прикриті одягом та демонструють агресивну чоловічу силу, яка не має нічого спільного з християнською церквою тієї епохи, де єдиною оголеною скульптурою чоловіка був розіп’ятий Христос. Драпірування не приховує жилавої сили Юпітера і Сатурна. Навіть чарівний Аполлон і Водолій демонструють сильні руки й ноги, та широку грудну клітину. Кентавр Стрілець натягує лук, відкриваючи погляду підтягнуті м’язи його спини та плечей. Особливо вражає, як зображення єврейських пророків у Темпіо відповідають цьому грецькому атлетичному ідеалу. Пророки утворюють обрамлення дверей каплиці, що вже у модерні часи отримала присвяту загиблим на війні; героїчні чоловічі тіла довкола входу повинні були здаватись особливо доречними. Гедеон, Самсон та Юда (?) зображені оголеними, із сильними напруженими м’язами у русі (рис. 1 та 2). Те, що серед них зображено Юду, не є певним, адже голий бородатий чоловік з великою палицею, перекинутою через плече, має ту саму іконографію, що й Геркулес. Ці три пророки не закутані у традиційні роби або не мають довгих борід мудреців, натомість, їх запросто можна сплутати іх грецькими борцями, зважаючи на те, що їх підтягнутий зовнішній вигляд є продуктом надзвичайної фізичної праці та вправ. Зображення Давида також демонструє фізичну силу в його поставі, його агресивно виставленому лікті, великих м’язистих руках та ногах (рис. 3). Давида було прийнято уявляти молодим та невеликим, а його тріумф над гігантом таким, що відбувся попри його розміри та фізичну слабкість. Десятиліття минуть, доки Мікеланджело зробить з Давида гіганта в буквальному сенсі, та тут він вже зображений хай у невеликому масштабі, але, тим не менш, він має вигляд м’язистого гіганта, який із викликом повернув голову та стоїть на відрізаній голові Голіафа. В республіканській Флоренції зображення Давида користувалися надзвичайною популярністю. Його вважали захисником громадян і пов’язували його із боротьбою за волю і проти тиранії. Той факт, що єдиний правитель, Сіджизмондо, замовив зображення Давида з головою Голіафа, є прикладом того, як героїчна образність може запозичуватись для різних політичних цілей.

мал. 1
мал. 2
мал. 3

Героїчне виховання і мистецтво полювання

Як і багато інших дворян, Сіджизмондо виріс на полюванні. За античності та середньовіччя полювання було популярною літературною темою. Гомер відмінно описав шрам, який молодому Одіссею лишив ріг дикого кабана під час вилазки на полювання. Перший художній твір Боккаччо, «Полювання Діани» (1330-і), була поемою про полювання, так само і перша поема Базініо, «Meleagris», була поемою про полювання, присвяченою Леонелло д’Есте. Тому Базініо було легше використати полювання в якості першої арени, на якій Сіджизмондо вчився битися і кувати свою вдачу. Базініо підкреслює небезпеки та хоробрість, яку молодий Сіджизмондо виявив на полюванні: «Він невимушено прямував у напрямку гірських круч і невдовзі повертався переможцем із двобою з кудлатим диким кабаном і часто вовків. Сіджизмондо бідкався, що у Лаціо немає левів». Так само як пізніше він сміливо поводитиметься під час битви, Сіджизмондо зображений безстрашним перед лицем жорстоких тварин. Базініо продовжує свій виклад чарівним зображенням домашнього блаженства молодого лорда після випробувань на полюванні:

«Коли мисливець повернувся до Ріміні, звіддаля він привіз рогатих оленів і одразу насолодився бенкетом, який здобув своїм потом. Далі він стоятиме, задовольняючись малим, і читатиме історію, пам’ятки людей давнини. Коли жалкі смертні поринали у солодкий відпочинок, а інші розчинялися в чорних тінях, він у своїх мріях линув до коней та милих його серцю ігор. Вранці, коли дахами розносились пташині співи, хлопець вставав та звертався із молитвами до небесного Олімпу, і з великою почтивістю відправлявся до храмів усіх богів».

Ці описи передають велич як середньовічних, так і класичних бенкетних сцен з літературними розвагами. Читання давньої історії та діянь прославлених людей докладаються до попереднього образу Сіджизмондо як гуманіста і патрона. В іншому місці поеми Базініо порівнює гонитву Сіджизмондо за Альфонсо із африканським мисливцем на левів. Хлопчик, котрий полював на сохатих оленів, став чоловіком мисливцем, який бореться з лютим левом, його воєнним ворогом.

Полювання було звичною справою в середовищі придворної молоді в середньовічній та ренесансній Європі. У середні віки Карл Великий цінував його як засіб для відпочинку та підготовки хлопчиків до війни. В своєму трактаті «Про сім’ю» (1443) Альберті оповідає історію про те, як він здобув прихильність Владислава, короля Неаполя. Король знаходився в безвихідному положенні, загнаний в куток великим ведмедем на полюванні. Альберті врятував його, випустивши двох призових мисливських собак, котрі вчепились ведмедю в горлянку.

«Мисливська битва, – зазначає Альберті, – подібна до солдатської боротьби із ворогами». Того вечора за їжею він обговорював із королем полювання й відмітив, що, як продемонстрував досвід із собаками, на полюванні необхідно, щоб декілька чоловік вистежили здобич та заблокували їй шляхи до втечі. Тому ця справа гідна князів та дворян.

Вальтуріо повторює це положення, згідно з яким полювання є великою підготовкою о війни. Він перераховує прямі аналогії між війною і полюванням, і навіть відстоює значення останнього для рукопашного бою. Звертаючись до Сіджизмондо, він говорить:

«Ви схвалюєте полювання, яке, у вашому розумінні, ледве відрізняється від справедливої війни, адже на ньому доводиться гнати диких звірів, пересуваючись нерівною, крутою місцевістю без доріг, зазнавати найбільших випробувань у цій гонитві, будучи позбавленим багатьох речей, терпіти спеку й мороз, страждати від спраги й голоду, та бути відважним, оскільки з дикими тваринами доводиться вступати у рукопашний бій, наближаючись на близьку відстань».

Аби підкріпити свої думки, Вальтуріо звертається до прикладів із класичної літератури: Алкід переміг бика, Мелеагр – кабана, а «Кір змушував своїх солдатів полювати для народної користі та задля військової дисципліни». Опис виховання персидського царя Кіра, викладений Ксенофонтом, був улюбленим предметом в гуманістичній літературі. Хрисолор знову познайомив латинський Захід із Ксенофонтом у 1390-х. Леонардо Бруні переклав кілька його робіт й використав численні історії Ксенофонта для власної історії Греції. Лоренцо Валла переклав перші чотири книги «Кіропедії» у Неаполі, присвятивши роботу Альфонсо Арагонському у 1438 році. Та найбільш популярний переклад вийшов з-під пера Поджо Браччоліні в Римі у 1446 році, цей переклад зберігся у тридцяти рукописах. Полювання та його сприяння підготовці до війни були центральними елементами персидського виховання. Хоча опис переваг полювання, який лишив Вальтуріо, співпадає з описом Ксенофонта, він, тим не менш, приписує авторство початкового тексту своєму патрону Сіджизмондо. Так придворні гуманісти Сіджизмондо возвеличили звичне для життя двору зайняття, посилаючись на класичні моделі й представляючи полювання як випробування доброчесності Сіджизмондо та підготовку до війни.  Той час як Базініо виставляє Сіджизмондо у світлі героїчного мисливця з античного епосу, Вальтуріо надав класичну раціоналізацію користі полювання.

Далі буде.

Переклад: Іван Калюга

поділитись