Ізольда бачить персня. Вона розкриває руки для обіймів: — Ось я! Візьми мене, Трістане! Тоді Трістан сказав, уже не відміняючи голос: — Мила, як могла ти так довго мене не пізнавати, довше, аніж цей пес? Що такого в персні? Чи ж ти не розумієш, що солодше було б для мене, якби ти мене пізнала по моїх згадках про колишню нашу любов? Що там мій голос? Ти мала б чути голос мойого серця. — Друже, - відказує Ізольда, - може, почула я його й раніше, ніж тобі здається; та навколо нас - лукавство й підступництво! Хіба могла я, як цей пес, дати волю своєму серцю, коли за те могли тебе вбити в мене на очах? Я берегла й себе, і тебе. Ні твої нагади про колишнє, ні твій голос, ні цей навіть перстень мене не впевняють: усе це, може, зле навождення од якогось чарівника. Проте я корюся, побачивши цього персня, бо заприсяглася, що скоро його побачу, то, хоч би це принесло мені смерть, вволю твоє бажання, чи мудре воно буде, чи безумне. Мудро це чи безумно, але от я, Трістане! Візьми мене! «Роман про Трістана та Ізольду» Жозефа Бедьє
Історія символіки персня дуже багата на тлумачення. Середньовіччя закарбувало в нашому сприйнятті саме перстень як образ влади. Володіти перснем значило мати владу над чимось або кимось. Коли Нідуд, викравши в Вьолюнда шлюбного персня, подарував його своїй доньці Бьодвільд, він тим самим віддав свою доньку в руки коваля Вьолюнда – позаяк тепер останній мав законне право на жінку. Це законне право надавалося перснем. Чому саме ним? З таким же успіхом символом влади міг би стати меч або ніж (хіба не було б логічніше асоціювати владу зі зброєю, бо ж саме зброєю влада в ті давні часи і здобувалась?). Навіть самих ювелірних прикрас більше за один лиш перстень – намистини, сережки тощо. Слід розібратись як так сталося, що саме цей колоподібний витвір закарбував у собі владність його хазяїна. Тож поговоримо про це просто зараз і саме тут.
За першого наближення, звичайно ж, спадає на думку роман такого собі Дж. Р. Р. Толкіна «Володар перснів». І це не дивно, адже, як усім відомо, що Толкін надихався сильно не в останню чергу англосаксонською і, меншою мірою, давньоісландською літературою. Власне, сама назва видатної трилогії, «The Lord of the Rings», є буквальним перекладом кенінґу hringa þengel – «перснів князь», який ми можемо знайти в англосаксонській поезії, зокрема у «Беовульфі». Цим кенінґом позначався, власне кажучи, король або (рідше) взагалі представник військової аристократії, а смисл такий, що цей король мав певну кількість золотих (це важливо!) перснів і ними порядкував, перш за все – роздавав вірним собі людям. Себто назва нашої улюбленої трилогії про гобітів, які рятують світ, перекладається просто як «Король».
І от і думай після цього, кого автор мав на увазі: чи Саурона, який натурально роздавав персні в обмін на покірність, чи Арагорна сина Араторна, який повернувся, мов король Артур, щоб врятувати рідну Гондорщину, чи Фродо Торбенка, який ту ювелірку ніс-ніс, та й зламався, чи Ґолума, який зрештою здобув-таки найвищу владну відзнаку, але не зміг розпорядитися, чи, може, Сема Ґемджі, який хоч і брався за персня, але не піддався чарам, лишився сам собі господарем?..
Отже, символьна основа сюжету прийшла до нас із давньої германської поезії, а туди – із прози тодішнього германського бентежного, але прекрасного життя. Персні були тоді у вжитку, сказати би, доволі широко. Але одразу треба обмовитися. Те, що ми називаємо перснем – золотий обідок, який надягають на палець (перст, звідти й назва, капітан Очевидячко на посту!), це не зовсім те, що мається на увазі у давньогерманських текстах. Оригінальні терміни hring і особливо ісл. baugr, дав.-англ. beag, початково позначали радше браслет, аніж перстень (варіант, що зустрічається – armbaugr, перша частина слова ніби натякає, що прикрасу надягали на саму руку, а не на пальця). Тримаймо це в голові. Слова часом міняють значення, це цілком нормальний процес. Тобто ті персні влади, що в Толкіна, в анамнезі були ручними браслетами. Але сенс від того не міняється. Ми ж тут надалі будемо вживати нейтральний термін «кільце».
Відтак золоте «кільце» у давніх германців виконувало кілька значущих функцій. Головним чином воно підкреслювало високий статус того, хто його носив. Імовірно, це був символ влади, перш за все – військово-аристократичної. В принципі, як і всякий металевий виріб ув індоєвропейській традиції (відомо, що в сакральному аспекті всі метали – яко матеріал передусім для зброї – пов’язувалися з воїнською стратою, але були табуйовані для жрецького і хазяйського станів; це, звісна річ, не означало, що простий селянин не міг рубати дрова залізною сокирою чи орати поле залізним ралом, але, скажімо, у «побутовій магії» чи на будь-якому символьному рівні металів бажано було уникати).
Але золото – це не просто собі метал, це – найкращий із металів. Як індоєвропейська, так і багато інших міфологій містять уявлення про золото як про земне втілення сакральної сили, священного вогню. Всі найліпші штукенції мають бути саме золотими: яблука, що дарують безсмертя, чаша Ґрааля, сокира Перуна, руно, вино і доміно (ну добре – шахові фігурки), струни арфи, оздоблення зброї тощо. Золото – це вогненний/сонячний матеріал, втілення вогню, тепла і світла, а вогняна стихія в індоєвропейській традиції посідає таки почесне місце. Чи вони так просто свастики кругом малювали? Вогонь і світло – це безпомилкова ознака богів, їхньої ласки та підтримки.
В принципі, золото – а відтак і золоті прикраси – акумулюють оту субстанцію, що її стародавні перси називали «фарн», а стародавні скандинави – auðna, hamingja, heila, sæla тощо: щастя, талан, доля. Традиційна скандинавська і ширше – германська культура, особливо воїнська, була тісно зав’язана на категорію талану. І от якраз золоте кільце – це був такий собі акумулятор Божого дару, благословення вищих сил, щастя і талану.
Відповідно, чим більше в тебе золотих кілець, тим вищий твій статус.
Але!
Якщо ти просто поназбирав купу кілець і такий сидиш на них, як жаба на болоті, то це, звичайно, прекрасно, проте – непродуктивно. Треба їх пускати в оборот. Інакше всі казатимуть, що ти – жлобисько з дубовим рилом. А між тим, є робочий спосіб підвищити свій статус ще більше, позбавившись певної кількості кілець.
Тут треба сказати пару слів про культуру подарунків у давніх германців. Не можна було просто так взяти, і прийняти подарунка. За подарунок треба було або віддати рівноцінний, або визнати себе нижчим від дарувальника – і відплатити йому же рівноцінним сервісом. У еддичних «Повчаннях Високого» сказано так:
Не знаю тих добрих і щедрих людей, хто дару не візьме, чи скнари такого, що дяки не прийме за свій подарунок.
Той, хто не хотів віддячити, трактувався громадою як той, хто не може віддячити в принципі: як жалюгідний невдаха, який не має достатньо талану ані статків, відтак і справ із ним мати вкрай небажано. А це вже геть недобре, бо піди, проживи без друзів навіть у наш час, а що вже казати за середні віки…
І от виходить, що рівні між собою люди обмінювалися подарунками, а у випадку дружинної, придворної, сказати би, культури – воїни отримували від вождя, серед іншого, якраз ті самі золоті кільця. Але – не задля відплати чимось матеріальним, а задля відплати своєю вірністю. Так – воїни визнавали свою нижчість від вождя, вони бажали бути одареними вождем, адже той передавав їм не лише коштовну річ, а й частку свого талану, а це важило, певно, не менше, ніж просто грошовий еквівалент кільця. (В якості грошей у добу вікінгів частіше виступало срібло на вагу. Золотом, зокрема кільцями, платили в особливих випадках, що зазначено у юридичних термінах: baugbót «відплата, компенсація»; baugbætandi «платник компенсації»; baugþiggendr «отримувач компенсації», де –baug, як ви зрозуміли, це «кільце»). Що там казати: навіть у наш час вважається престижно отримати з рук президента якусь нагороду, це ніби й твій власний статус підвищує, навіть якщо всім відомо, що президент – ну такий собі. А конунґ чи там ярл – це не президент, це сильно потужніше (принаймні з точки зору магічної та символічної).
Вождь, власне сказати, мусив бути щедрим до своїх вірних воїнів. Від нього це очікувалося. Як у англосаксонській, так і у давньоісландській (еддичній, скальдичній) поезії збереглася низка стійких евфемізмів на позначення шляхетного вождя, короля, що містить в основі терміни hring або baugr/beag:
- beaga bryttan – «кільцелам», «той, що ламає кільця» (дав.-англ.);
- baug-broti – те саме (дав.-ісл.);
- baug-brjótr – те саме (дав.-ісл.);
- baug-broti – те саме (дав.-ісл.);
- baug-lestir – те саме (дав.-ісл.);
- baug-rífr – те саме (дав.-ісл.);
- baug-spillir – «той, що псує (ламає) кільця» (дав.-ісл.);
- beaggyfan – «кільцедавець», «той, що дарує кільця» (дав.-англ.);
- hringa þengel – «князь/господар кілець» (дав.-англ.);
- baug-deili – «той, що ділить (між своїми людьми) кільця» (дав.-ісл.);
- hring-berandi – «збирач кілець» (дав.-ісл.);
- hring-bjóðr – те саме (дав.-ісл.);
- hring-drífir – «накопичувач кілець» (дав.-ісл.);
- hring-hreytandi – «той, що розкидає (роздає) кільця» (дав.-ісл.);
- hring-varpaðr – те саме (дав.-ісл.);
- hring-mildr – «щедрий на кільця» (дав.-ісл.);
- hring-miðlandi – «той, що ділиться кільцями» (дав.-ісл.);
- hring-skati – «той, що височіє кільцями» (тобто має високу купу кілець) (дав.-ісл.);
- hring-skemmir – «той, що має кімнату, повну кілець» (дав.-ісл.);
- hring-snyrtir – «полірувальник кілець» (дав.-ісл.);
- hring-stríðandi – «завойовник кілець» (дав.-ісл.);
- hring-stýrir – «той, що керує кільцями» (як кораблем) (дав.-ісл.);
- hring-tælir – «управитель кілець» (дав.-ісл.);
- hring-viðr – «дерево кілець» (дав.-ісл.)
Навпаки, про кепського вождя казали, що той «не роздав ані кільця», себто був страшенний жаднюга. Талан такого вождя, якщо він здобув певну кількість золота, лишався стабільним протягом певного періоду, але поступово «псувався» через його погану репутацію, аж до втрати популярності серед дружини, а відтак і влади. Той же вождь, який роздавав дари, зокрема кільця, здобував собі нових прихильників і утримував пошану старих, завдяки чому мав більше шансів загарбати собі ще золота тощо. Підвищивши, таким чином, свій рівень талану.
Але було б хибним сприймати золото від конунґа як платню. Характер взаємин між вождем і його витязями був більш, сказати би, інтимний, майже родинний. Не було (і не могло бути) якогось фіксованого розміру видачі тих самих кілець ані терміну їх видачі. Просто вважалося за гарний тон з боку вождя роздати кожному воїну його долю з військової здобичі, зазвичай – за жеребом, але часто – за власною волею «того, що ділиться кільцями», або ж з нагоди якогось свята, наприклад на Йоль. Інша справа, що згодом слово baug набрало також значення «платня», але див. вище – зі словами таке, в принципі, трапляється.
Ви не могли не помітити серед наведених кенінґів вирази типу «той, що ламає кільця». На перший погляд, це доволі дивно. Навіщо псувати гарну річ? Але ця звичка також має стосунок до урочистої роздачі. Смисл був такий, що вождь розрубував золотого браслета на дві-три частини, кожну з яких дарував окремому воїнові. Це було не так пафосно, як отримати цілого браслета, але, тим не менш, валідно. По-перше – з рук вождя, як не крути, а по-друге – таки золото, а не якась брудна мідяка.
Принагідно зауважимо, що таку саму функцію виконувало й дарування мечів, що також зафіксовано поетичною традицією, хіба що їх уже точно не ламали – з причин прозоро-утилітарних[1].
Окрім як роздати кільця в обмін на вірність, вождь міг утримати талан у роду в інший спосіб: заривши його десь у печері чи втопивши у болоті в межах своїх володінь. Тоді сама земля ставала акумулятором талану, який розповсюджувався на нащадків вождя й інших його підданих протягом багатьох поколінь. Ну і на той світ із собою трохи взяти, святе діло. Але тупо сидіти на золоті, як нефортунний дракон Фафнір – це означало кінець-кінцем нарватися на свого Сіґурда, яких у північних краях ніколи не бракувало[2].
Стосовно ж того, чи могла бути жінка «дарувальницею кілець», себто роздавати золото в обмін на вірність, важко стверджувати щось напевно. Теоретично це було не заборонено. Практично – приклади нам не відомі. Виглядає, що жінка аристократичного стану – за англосаксонською формулою, beaghroden cwen «уславлена кільцями пані» – мала носити прикраси як ознаку свого високого становища (і акумулятор талану). Але не міняти їх, не дарувати і не, Фрейє борони, продавати. Прикраси клали у могилу, це так. В екстрених випадках жінка могла таємно щось переслати, як Ґудрун, яка з перснем надіслала братам попередження, щоб не їхали до Атлі конунґа, але це й усе[3].
На зв’язок кільця із сакральним вказує звичай baug-eiðr – «клятва на кільці». Згідно ісландських саг, у храмах язичницьких богів на вівтарях мали лежати спеціальні кільця, на яких у низці випадків люди мали присягати. Наприклад, коли два роди мирилися після кривавої ворожнечі й їхні лідери клялися виконувати умови миру, або коли двоє чи більше чоловіків робилися побратимами і клялися стояти один за одного. Імовірно, кільце в храмі вважалося майном Бога, акумулятором його талану чи, коли хочете, енергії, його атрибутом, магічно єдиносущним предметом, продовженням його тіла, тож клятва на такому предметі підводила людину під прямий вплив божества. А чому саме кільце, а не молот у випадку Тора, спис – у випадку Одіна чи фалос – у випадку Фрейра, це окрема тема. Можемо лише висловити припущення, що клястися на фалосі це таке, я б не став, а якщо серйозно, то кільце – атрибут не лише статусний, а й універсальний, який недвозначно вказує на тотожність божества і вождя, а вождь часто був третейським суддею під час судових тяжб, чиє слово було вирішальним. А логіка клястися саме на кільці була така, що, наприклад, Фрейр – це такий самий вождь, тільки на порядок могутніший, і якщо звичайного конунґа можна й послати «на північ і в гори», то Фрейра так просто не пошлеш, доведеться відповідати неуникненно (але були й такі, що посилали).
Можна було би, звичайно, вдатися до спекуляцій, мовляв – кільце – коло – символізує включеність усіх учасників процесу (вождя і його двору; божества і тих, що клянуться в його храмі) в єдиний обіг, коловорот талану в природі, в єдине «родинне» коло, але це було б занадто. Не впадаймо у геометричний детермінізм.
Зачіпаючи тему талану і кільця як його акумулятора, варто згадати про мотив проклятого золота. Хрестоматійний приклад – скарб нібелунґів/вьольсунґів. Історія там така, що Одін, Генір і Локі гуляли собі, та й забили якогось бідолаху, який у подобі видри плавав у водоспаді, і щоб заплатити за його вбивство, відібрали золото (у кільцях, як годиться) в одного дверґа[4], який прокляв все те золото. Отримавши викуп, родичі вбитого пана видри почали через нього гризтися, і переможцем вийшов такий собі Фафнір, який вбив батька, вигнав брата Реґіна на мороз, а сам перетворився на дракона і засів на тому скарбі, шо курка на яйках. Потім Реґін намовив юного Сіґурда вбити Фафніра і навіть викував йому джедайський меч (символ влади?), і той так і зробив, але Реґін намірився і Сіґурда вколошкати, та той його випередив і заволодів скарбом. Потім він оженився на Ґудрун, а її брати Ґуннар, Гьоґні і Ґуторм вбили Сіґурда і забрали золото собі. А Ґудрун видали вдруге за Атлі конунґа. А той і собі хотів того золота, запросив братів на бенкет і їх там убив. А Ґудрун помстилася за братів і вбила Атлі. У підсумку – гора трупів, купа драми, тетралогія Вагнера (радимо до ознайомлення і жадаємо перекладу лібретто; варто згадати, що в назві композитора теж згадується кільце – «Кільце Нібелунґів»), а прокляте золото лишилося десь у пагорбах Райну, а може і на його дні.
Тут насправді не зовсім ясна ситуація. Адже золото, а особливо здобуте в якості військового трофею, мало б підвищити рівень талану свого господаря, але все вийшло зовсім навпаки. Якби кожен, в кого віджимали золото, його проклинав, то світ би згинув до всяких там раґнарьоків. Чому ж вийшло так, що hamingja, щастя, священного металу обернулося на óhamingja, на нещастя? Хто зіпсував вечірку?
Винен в усьому, як завжди, Локі. Бачте, коли аси складали кільця (а ними було треба повністю засипати шкуру вбитого пана видри), то Локі одне кільце взяв собі. Гостроокий дверґ помітив таке нахабне порушення конвенції та прокляв УСЕ золото гамузом – і, гадаю, прокляття так добре спрацювало саме через порушення ритуалу.
Себто бачимо, що за певних обставин – порушення табу – символ статку і статусу набував водночас символіки фатуму. Талан, акумульований таким золотом, псувався. І вождь, який здумав би роздавати такі прикраси, заряджав і заражав би своїх людей своїм нещастям. Звичайно, і Сіґурд, і брати-Ґ’юкунґи, і Атлі, й інші учасники цієї драми дістали й легендарну славу, і надвисокий статус, але сказати, що їм у житті сильно поталанило, було би перебільшенням.
А Драупнір («Той, що крапає»), кільце, з якого що дев’ять днів скрапують дев’ять таких же кілець, слід розглядати окремо – в ключі, гадається, прокреативної семантики (в тій же функціональній площині, що й чарівне жорно Ґротті – дивно схоже на фінське Сампо, млин, який може намолоти все, що душі завгодно).
Отже, батько наш Толкін переосмислив стару міфологему роздачі кілець в обмін на службу – з явно негативною конотацією. Якщо дружинники, скажімо, Гротґара Скільдінґа або там Олава Святого в обмін на матеріальне (і духовне) благо були для своїх вождів вірними слугами, то для Саурона назґули були рабами (а це далеко не те саме, що слуги!) – в обмін на свою частку влади та на лиху вдачу Саурона. Що ж – у підсумку кожен роздає лише те, на що сам багатий.
А брати чи не брати – хай кожен вирішує сам.
Автор: Віталій Кривоніс
Редактор: Семен Бондар
Примітки:
[1] Культ меча ми, наприклад, подибуємо у скіфів – теж індоєвропейців (прим. ред.)
[2] Скарби Довбуша про те ж. Напозір, заривається скарб, але це лише метафора. Насправді ж йдеться, звичайно, про заритий талан, себто про гамінг’ю. Тому його так і шукали – справа була зовсім не в золоті, а в акумульованій солярній вдачі (прим. ред.).
[3] Брати, до слова, таки поїхали. Бо ж Ґудрун попередила їх про пастку і тим змусила їхати: воїн, який побоюється їхати на вірну смерть, сприймався тодішнім суспільством як трус. Навпаки – знаючи про тотальну небезпеку, треба було на неї наражатися – щоби потім, сміючись і померти (прим. ред.).
[4] Дверґи – гноми германської міфології, але, як слушно зауважує пан Кривоніс в примітках до Старшої Едди, це такі собі інші боги з недостатком соматотропіну. І – до слова – чудові ковалі (прим. ред.).
