Роже Нім’є: гусар наших двадцятих

Вашій увазі переклад статті про французького письменника, есеїста, сценариста та просто бунтівне серце Роже Нім’є.

П’ятдесят років тому автор «Дітей печалі» розбився за кермом свого Астон Мартіна. Відтоді легенда про нього породила багато непорозумінь. Повернемося назад на дорогу на швидкості 200 км/год.

Живому Роджеру Нім’є могло би бути нині 87 років. Він був молодший за Стефана Есселя[1] і був би такого ж віку, як Жан д’Ормесон.[2] Але все це з інших часів, з іншого світу. Його смерть у дорозі в 37 років його муміфікувала. Він не любив фотографії. Нам не подобається його бачити: зверху накритого покривалом, лежачого в лікарні Гарше, як і цю жінку в такому ж стані, уморитвореному. В ніч на 28 вересня 1962 року на Західному шосе Астон Мартін Нім’є також віз 27-річну блондинку, прекрасну, як Бове влітку. Під псевдонімом Сунсіар де Ларкон[3] вона щойно випустила свій перший роман «Посланець». Машина вдарила 7 бетонних блоків перш, ніж остаточно сплющитися біля парапету мосту поблизу Парижа. За кермом була дівчина? В жовтні, після 9 років книжкового затишшя, посмертно друком вийшов роман Роже «Закоханий Д’Артаньян», який проголошував: «Дороги існують лише до спокійного життя». Міф народився з того, в чому купалося його життя: в енергії, іронії, неспокої.

Роже Нім’є

З самого початку, було темно. В 1948, після відмови Галлімара друкувати поезію, повість і роман («Іноземці»), він опублікував «Шпаги». В 1950, два романи, «Віроломний» і «Блакитний гусар», і есей «Велика Іспанія». В 1951 «Діти печалі». Він пише немов у Ягуарі, необхідно його пригальмувати. Есей «Кохання і небуття» виходить у 1953. Що так сильно турбувало цього сина бретонської буржуазії та еліти Пікардії в чудових паризьких кварталах і насиченому читанням житті?

Можливо, подвійна драма. Смерть батька в 1939 напередодні розгрому країни. Наприкінці 1944 він хоче служити в авіації, проте небо для нього закрите, місць немає. У пошуках свого місця в історії, він приєднався до 2-го гусарського полку в Тарбе в березні 1945 року, проте було вже запізно, щоб стати легендою та й узагалі для участі в бойових. Прагнучи в битву, він поки лише читав.

Згодом він атакуватиме світ у письмовій формі. «Ми живі», – попереджає він у «Великій Іспанії». «Вогні червня 1940 року та літа 1944 зараз плутають, відчай і вдача творять баланс: ми заперечуємо цю ганебну рівновагу. Віші, голлізм, колабораціонізм пішли в Історію». Він сподівається на «нову цивілізацію», «обернення цінностей». Траур і переродження. «Ще один крок і ми будемо господарями».

Це оголошення війни в двадцять років у 1945. Це покоління, яке доведеться знищити. В 1952, Бернар Франк, письменник і критик-початківець, який працював у журналі «Les Temps modernes» із сартрівським почуттям міри пише: «Нім’є на сьогодні є улюбленцем групи молодих письменників, яких для зручності я назвав би фашистами» і «прототипами» яких є Антуан Блонден та Жак Лоран. Франк наполягає, і це не печально: «Як і всі фашисти, гусари ненавидять дискусію. Вони шанують лаконічні висловлювання, і вважають себе винахідниками. Вони обробляють їх ніби як сокирою. В кожному їх реченні – смерть людського. Проте це не має значення. Це смерть для сміху». Фашисти… Бідна Франція, бідний Франк. Він плутає автора та його персонажа, Нім’є та Франсуа Сандерса зі «Шпаг» і «Блакитного гусару», який каже: «Коли земним мешканцям стане дещо складніше, я натуралізую людськість. А поки що я волію залишатися фашистом, хоча це чудернацьки та виснажливо». Нім’є було доволі складно лишатися фашистом. Так і занадто важко для всіх гусар. Йому досі боляче тягнути на собі цю етикетку з продуктового магазину літературної критики. Все більше й більше вицвітаючи, тримаючись справа, гусарська етикетка передовсім позначала емоційне і братерське потомство кількох дрібок нацарапаних чорнил. Згодом із робіт Роже Нім’є, Антуана Блондена, Жака Лорана і гусарського духу, Філіпа Бартеле та П’єра-Гійома де Ру прагнуть прибрати присмак «імбецильного фольклору». Перші спроби проходять дивним чином, опускаючи романи Нім’є як «юнацькі твори», підносячи натомість його статті. Романи не мають віку. Молодь має свою мудрість, своє минуле. При тому, що «Блакитний гусар» присвячений другу дитинства – Штівенарду, який загинув у Німеччині в 1945, а «Діти печалі» – другу-єврею Моссері, розстріляному шлеусами[4]. Романи Нім’є – це гробниці обдарувань, як ніби Рембо асимілював би Ретца[5] та Пітера Чейні[6]. В чудовому виданні «Ерне», присвяченому Нім’є, під редакцією Марка Дамбре, Філіп Бертьє узагалі перевершує всіх і ставить молодого романіста на один рівень із Стендалем, Бальзаком і Дюма.

Авангардист і мондіаліст, у вільні години він читав Джойса і Фолкнера

Франк зовсім не врахував цього. Він добре бачив площину для «висміювання» Нім’є. Сміятися, щоб розвіяти важкість часів, сміятися до болю. Проте це була лише одна грань письменника, доволі глибокого, щоб ігнорувати зв’язок гумору зі смертю. Після «Історії кохання», в 1953, він уповільнився і припинив писати романи. Це була спокуса повного мовчання, детально розвіяна вже біографією Дамбре (Roger Nimier. Hussard du demi-siècle, Flammarion, 1989), яка заслуговує на перевидання в паперовому форматі. Нім’є прощається з психологією і романами загалом. Він виходить у світ, щоб заховатися, відправляє свого двійника в паризькі провулки, несподівано починає займатися газетами. Після роботи головним редактором в «Opéra», він працює критиком у «Carrefour», потім веде «Nouveau Femina», колонки про мистецтво та інформаційний бюлетень Парижа. Невеликі статті, часто короткі есеї, що випромінюють дотепність і проникливість. Націонал-шовініст і реакціонер, Нім’є? Швидше авангардист і мондіаліст у вільний час, що з запоєм читає Фолкнера, Джойса, Понжа, Кафку, Борхеса… Авторів, яких потім знайдуть у «Тель кель»[7], біблії маоїзму Філіпа Соллерса. Це не заважає йому розпочати випускати класичну кишенькову книгу[8].

Виступаючи літературним радником Галлімара в кінці 1956, він радить друкувати «Із замку в замок» Селіна, і йому вдається зрушити гори з місця, як у Сен-Сімона: «винахід геніальний не для винахідника, уява жахлива для того, дивиться». Романіст Селін уособлює собою особливу форму новизну, що виникає з яйця класицизму. У своїй манері, він творить дітища в лоні традиції. І це радує Нім’є, якому майже всюди нудно. «У житті я нічого не бачу, крім дурості свого існування, що проходить між письмовим столом і дитячою кімнатою, сповненими роботою та криками дітей, все це без надії та відради, в інакшому випадку ми вечеряємо в інший день», – він написав Жаку Шардонне, в липні 1958. Одружений із 1954, він уже має сина, Мартіна, та доньку Марію, котра потім стане письменницею. Марі Нім’є є авторкою оповідання про свого батька, який помер, коли їй було 5 років. «Королева мовчання» містить багато описів сцен із їх недовгого спільного життя. Одного разу Нім’є приставив пістолет до голови маленького Мартіна в колисці. Для сміху, звісно ж. Набагато пізніше, коли Марія сама стала матір’ю, вона знайшла батькові записи, датовані літом 1957: «До речі, у Надіни вчора народилася донька. Я негайно кинувся в Сену, щоб перестати чути це». Для сміху, звісно ж. 

Нім’є було непросто уживатися з родиною та суспільством. Він пив. Його жартів вистачило би для тому Альманаху Вермо[9], вони часто мали солонуватий, моторошний присмак. Йому було весело лише серед авантюристів. Вкажи на будь-яку точку на мапі міст Франції, і дістанься туди на автівці, інакше це не весело. Або шукай іншого водія і майстра з ремонту машини друга Блондена, затриманого й доставленого у витверезник відділення поліції. Комедійна сцена з тих, якими можна розважитися в кіно. В якості сценариста Нім’є працював для Антоніоні («Переможені»), Маля («Ліфт на ешафот»), Сьодмака («Справа Ніни Б.»), Беккера, Аструка. «Перед фільмом ви наодинці. Ніч змушує затамувати подих. (…) У театрі є колективна душа, яка творить Містерію. У кіно це не потрібно, оскільки воно показує як розгортається сон».

Хто досягає такої висоти в 24 роки? В 31 рік він зіткнувся з турбулентністю: «Дозвольте мені жити поза цим середовищем, вихованих на культі Галлімара, Лазареффа, Ягуару, Мартіни Кароль і марксизму – всі ці речі я знаю краще за них самих», – писав він довірливо Шардонне. Нім’є так і не вийшов із цього середовища. Він призначив зустріч Жанні Моро у своєму кабінеті в офісі Галлімару. Нім’є повинен бути прочитаний у 20 років, як пише Олів’є Фребурґ у «Роже Нім’є: “Дилер зухвалості”» (La Petite Vermillon, La Table Ronde, 2007), та перечитаний через двадцять чи тридцять років, аби переоцінити його в умовах непорозумінь, посмертних наклепів, вимушених зупинок і в контексті інших синіх гусар.

«Забагато алкоголю, забагато крові, забагато ХХ століття в крові, забагато зневаги», – зізнався Сандерс у «Синьому гусарі». Проте Нім’є був чимось іншим, і деким іншим. Забагато літератури в крові, забагато любові до Великого Століття[10], забагато надії на таке маленьке століття. Ми повинні повернути йому свободу.

Жан-Марк Парізі

21 вересня 2012

Першоджерело: Le Figaro

Переклала з французької Анна Клокун


[1] Стефан Ессель (1917–2013) – французький дипломат, колишній розвідник і учасник Руху Опору, один із розробників Загальної декларації прав людини (1948).

[2] Жан д’Ормесон (1925–2017) – французький письменник, філософ і журналіст.

[3] Справжнє ім’я – Сюзі Дюрап (1935–1962).

[4] Сленг. «німці», схоже за значенням – фріци.

[5] Жан-Франсуа Поль де Гонді (1613–1679) – видатний діяч Фронди, автор знаменитих мемуарів.

[6] Пітер Чейні (1896–1951)– англійський письменник, який працював у жанрі гостросюжетного детективу.

[7] «Тель кель» (1960–1982) – французький авангардний літературний журнал, заснований Філіпом Соллерсом. Ключове теоретичне видання для прибічників структуралізму.

[8] Більш відома нам як «Pocket Book», себто книжкове видання автора, визнаного класиком, у вигляді дешевої і доступної книги, що може вміститися в кишеню. Ідея належала Анрі Філіпаччі, який підмовив іще декількох французьких видавців долучитися до реалізації, в 1958 році Роже Нім’є започаткував серію видань класичної літератури, яку друкують донині.

[9] Щорічний альманах, започаткований у 1886 р., у якому друкують жарти, каламбури та карикатури. 

[10] У французькій історіографії це період правління перших королів із династії Бурбонів, що тривав із 1589 по 1715 рр..