Рецензія американського політичного оглядача на книгу Януша Бугайські «Неспроможна держава: інструкція з розшматування Росії» (2022). Її український переклад незабаром буде доступний, а поки можна ознайомитися з уривком перекладу за посиланням.
«Неспроможна держава: інструкція з розшматування Росії» — це тверезий аналіз слабкостей Кремля та перспективи розпаду Росії в найближчому майбутньому. Бугайські передбачає, що роз’єднаність Росії, політична корупція, репресивна політика й економічна експлуатація її громадян призведуть до її загибелі як останньої колоніальної імперії Європи. Занепад Росії демонструє вади імперіалістичного громадянського націоналізму та нежиттєздатність Росії як оплоту проти сучасного західного лібералізму.
Подивімось правді у вічі, Бугайскі є співробітником Фонду Джеймстауна, що був пов’язаний із неоконсерваторами. Хоча переважно «Неспроможна Держава» просто окреслює прогнози, засновані на емпірично осяжних тенденціях та історичних прецедентах. Тема надзвичайно скрупульозно досліджена, а його прогнози виглядають переконливими.
Найбільшою екзистенційною загрозою для Росії є її неспроможність створити громадянську ідентичність і об’єднати її надзвичайно розрізнені регіони та народи. Її етнічні меншини чинили опір русифікації та вороже ставляться до російського панування. Їхня образа досягне точки кипіння тепер, коли Росія більше не в змозі підтримувати мовчазний «суспільний договір», за яким меншини поступаються політичною владою в обмін на гідний рівень життя (с. 81). Регіони, населення яких здебільшого складають росіяни, але культурно відрізняються від Москви та мають образи на Кремль, також є кандидатами на відокремлення.
Росія складається з декількох розвинутих міст і величезної сільської глушини, яка виснажена Москвою та загрузла в злиднях. Взаємини між Москвою та рештою Росії, мабуть, найкраще ілюструються тим фактом, що сама лише Москва виробляє 20% російських відходів, які тихо скидає на переповнені звалища в навколишніх регіонах, завдаючи шкоди їхнім жителям (с. 95–96). Російське суспільство характеризується надзвичайною економічною нерівністю: 500 росіян контролюють більше багатства, ніж бідніші 99,8% (с. 84). Більшість росіян є злидарями, а інфляція та економічні санкції призвели до ще більшого зниження рівня їхнього життя. Кремль має стимули сприяти цій невідповідності: він концентрує владу та багатство серед олігархів, лояльних до режиму, бідні частіше приєднуються до армії та стають гарматним м’ясом для імперських амбіцій Москви, а бідність створює буфер проти регіональної гідності, та врешті-решт, сепаратизму. Ця ситуація негативно вплинула на моральний стан російського населення: Росія має низький рівень народжуваності, третю позицію за статистикою кількості розлучень у світі, а також високий рівень наркоманії та алкоголізму (так характерно для «оплоту традиціоналізму»).
Якби Росія мала цілісну національну ідентичність, вона мала би більше шансів залишитися недоторканою перед обличчям економічних труднощів, корупції та повсюдної деморалізації. Натомість проблеми, з якими стикається Росія, поглиблюють уже наявні розломи серед її населення та виявляють її крихкість. Це дасть поштовх відродженню рухів за незалежність, які виникли після розпаду СРСР.
Зростання сепаратистських рухів у Росії буде прискорене демографічними змінами в країні. Населення етнічних росіян скорочується: їхній загальний коефіцієнт народжуваності становить лише 1,3. Тим часом неросійське населення збільшується. Суб’єкти федерації з найвищим рівнем народжуваності непропорційно населені етнічними меншинами. З 2018 по 2020 рік Чечня, Інгушетія, Дагестан і Тува були єдиними суб’єктами федерації, де народжуваність була вищою за смертність. До 2050 року від однієї третини до половини населення Росії будуть мусульманами, порівняно з 11% зараз (с. 68).
Переважно російські регіони відчувають різке скорочення населення. Наприклад, Далекосхідний федеральний округ втратив 23% населення з 1990 по 2014 рік (с. 67). Це пов’язано з еміграцією та високою смертністю, а також низькою народжуваністю. Від початку президентства Путіна емігрували закордон понад два мільйони росіян (с. 68).
Щоб протистояти низькій народжуваності в Росії та відтоку кваліфікованих працівників, Путін намагався залучити мігрантський фактор. Росія є домом для 11 мільйонів мігрантів, які народилися за кордоном (близько 60% з них — українці, але решта не слов’яни), і Москва має найбільше мусульманське населення з усіх міст Європи. У 2021 році понад 100 тисяч таджиків стали громадянами Росії. Росіяни, які відкрито виступають проти ліберальної імміграційної політики Путіна та виступають за етнонаціоналізм, зазнають переслідувань. У 2011 році антиміграційна організація була заборонена Кремлем і названа «чистим злом».
Поєднання тривалого зменшення чисельності етнічних росіян, економічної стагнації, з якою стикається Росія, та невдалого вторгнення в Україну матиме значні дестабілізуючі наслідки. Бугайські наводить багато прикладів російських регіонів, які в осяжному майбутньому можуть відокремитися від Росії (нижче наведено лише короткий огляд).
Північний Кавказ, особливо Чечня та Інгушетія, є осередком сепаратизму та повстанського насильства з 1990-х років. Бойовики є джихадистами, яких підтримує Ісламська держава, але їх мотивує націоналізм, а також релігійний фанатизм. Спроби Москви придушити насильницький опір на Північному Кавказі були успішними в короткостроковій перспективі, але посилили обурення проти Росії, що не віщує нічого доброго, враховуючи центральне місце помсти в кавказьких культурах. Відновлення силового протистояння на Північному Кавказі неминуче.
На Північному Кавказі та в околицях також існують світські сепаратистські рухи. Черкеський націоналістичний рух, наприклад, отримав значне відновлення популярності в останні роки. Одним із каталізаторів цього стала Олімпіада 2014 року в Сочі, яка проходила на місці принизливої поразки черкесів в останній битві російсько-черкеської війни. Геноцид, під час якого росіяни вбили до 1,5 мільйона черкесів, залишається свіжим у пам’яті черкесів і сьогодні.
Республіка Калмикія (населена переважно калмиками), яка межує з Північним Кавказом, бере участь у територіальній суперечці з сусідньою Астраханською областю (населена переважно росіянами). Переслідування членів Ойратсько-Калмицького народного конгресу, калмицької націоналістичної групи, може радикалізувати калмиків у пошуках автономії.
До складу Середнього Поволжя входять Татарстан, Башкортостан, Чувашія, Мордовія, Удмуртія та Марій Ел, усі з яких містять значний неросійський контингент. Рух «Вільний Ідель-Урал» (названий за історичним позначенням Середньої Волги) прагне забезпечити суверенітет для кожної республіки в регіоні та скасувати русифікацію. Нещодавно Росія визнала її «небажаною організацією». Татарстан і Башкортостан намагалися стати незалежними державами в 1990 році, й Татарстан нещодавно ігнорував вимогу Москви називати свого лідера «главою», а не «президентом» (термін, призначений лише для Путіна). Якщо Москва продовжить зазіхати на відносну автономію Татарстану, це може призвести до політичних заворушень.
Сибір є центром сепаратистських настроїв. Кілька корінних сибірських народів наполягали на більшій автономії або проголосили незалежність після розпаду царської імперії та розпаду Радянського Союзу. Наприклад, якути, найбільша корінна національність Сибіру, проголосили Якутію незалежною державою в 1918 році та заснували Якутську державу в 1990 році. Якутія продовжує рішуче виступати проти російського правління. На півдні Сибіру Тува, батьківщина тувинців, існувала як незалежна держава між 1921 і 1944 роками та має активний сепаратистський рух. У Сибіру також були рухи за незалежність, мотивовані антиколоніалізмом і регіональним патріотизмом. Москва намагалася придушити сибірську регіональну свідомість: наприклад, у серпні 2014 року в Новосибірську відбулася акція протесту під гаслом «Годі годувати Москву!», невдовзі була придушена місцевою владою, а її організатори були заарештовані. У 2020 році влада помістила антипутінського якутського шамана до психіатричної лікарні.
Сепаратистські рухи не обмежуються регіонами зі значною чисельністю неросійського населення. У 1993 році з шести областей, що входять до складу Уральського федерального округу, переважно російського населення, була утворена Уральська Республіка. Інші приклади включають Калінінградську область, яка розташована на території колишньої Східної Пруссії та географічно ізольована від решти країни, а також поморів Архангельської області, які генетично є росіянами, але мають окрему культуру через їхню морську економіку та взаємодію з сусідньою Скандинавією. У 1991 році була створена Поморська республіка.
Далекий Схід Росії має сильну регіональну ідентичність. Далекосхідна Республіка, незалежна держава, що охоплює п’ять сучасних суб’єктів регіону, була створена в 1921 році, і були спроби відтворити її. Напруженість у регіоні досягла апогею у 2020 році, коли московська влада викрала й ув’язнила губернатора Хабаровського краю Сергія Фургала, який переміг підтримуваного Кремлем кандидата та чиї рейтинги були вищими, ніж у Путіна. Це викликало масові протести в Хабаровську і на всьому Далекому Сході. Невдоволене населення Хабаровська, сильна економіка та географічна віддаленість від Москви роблять його готовим до відділення.
Північно-західна Росія (переважно російська) також може становити загрозу для Москви. Регіональні еліти можуть розглядати Новгородську республіку, процвітаючу слов’янську державу на півночі Росії, анексовану Москвою в п’ятнадцятому столітті, як приклад альтернативи московському правлінню.
Бугайські передбачає, що сепаратистські рухи з боку етнічних меншин матимуть ефект хвилі та спровокують вимоги більшої автономії та суверенітету також і серед регіонів із більшістю населення росіян. Далі він прогнозує, що Кремль стане цапом-відбувайлом меншин, що призведе до загострення міжнаціональної напруги. Кремль також може спробувати заспокоїти етнічні меншини за допомогою економічних вигод, що може викликати обурення з боку самих етнічних меншин і може спонукати інші регіони до повстання в надії отримати державне фінансування. І навпаки, може статися так, що етнічно російські регіони відокремляться першими, оскільки Кремль вжив менше запобіжних заходів, аби їх замирити.
Президентські вибори в Росії 2024 року можуть стати переломним моментом. Фальсифікація результатів виборів на користь Путіна (який має право на переобрання) може призвести до масових протестів та повтору «снігової революції» 2011–2013 років, коли десятки тисяч простих росіян вийшли на марші протесту проти фальсифікацій під час президентських виборів 2011 року. Страйки також можуть виникати, оскільки зростає невдоволення робітників своїм становищем. Хвиля масових протестів і страйків по всій країні ще більше делегітимізує режим і підбадьорить сепаратизм. Якщо поліція вчинить розправу над протестувальниками, це може призвести до подальшої радикалізації та збільшення градусу насилля.
Ще одним фактором, що сприятиме політичній нестабільності в Росії, буде конфлікт між елітами. Путін не зможе розраховувати на лояльність до нього олігархів, оскільки вони вмотивовані насамперед економічними стимулами. Боротьба за владу всередині еліти може призвести до союзів між фракціями московської еліти з регіональними елітами з метою підірвати інші фракції або навіть потенційного перевороту.
Бугайські окреслює кілька «сценаріїв розриву», починаючи від мирного, часткового розколу до насильницького протистояння, яке призведе до кількох декларацій незалежності. За останнім сценарієм, який здається більш вірогідним, Кремль спробує в насильницький спосіб підпорядкувати та реінтегрувати потенційні сепаратистські регіони, і тим самим зустріне збройний опір. Сили Москви будуть розтягнуті та розпорошені, а сепаратистські регіони зможуть відстояти свою незалежність.
Москва також може застосувати військову силу проти своїх сусідів, аби відвернути увагу від власних внутрішньополітичних невдач і об’єднати росіян проти спільного ворога. Як і вторгнення в Україну, це, швидше за все, матиме зворотний ефект. Це також відштовхне звичайних росіян, більшість із яких вважає, що зовнішня агресія Москви негативно впливає на їхній рівень життя, згідно з опитуванням 2019 року (с. 352).
Військове втручання Росії в Україну було дорогим і неефективним, і прискорить її загибель. Невдача Росії в Україні делегітимізувала та принизила Москву, особливо враховуючи її власне сприйняття України як відсталої. Крім того, росіяни, які підтримують наратив Кремля про те, що росіяни та українці — це один народ, імовірно, будуть відчужені жорстокістю Росії щодо українського цивільного населення. Найголовніше — те, що військові втрати Росії підривають уявлення про те, що повстання проти Росії є марною спробою.
В останньому розділі книги Бугайські переходить від прогнозів до висування кількох політичних рекомендацій для Сполучених Штатів. Тут стають очевидними його політичні симпатії, оскільки його політичні рекомендації мотивовані бажанням захистити «західні демократії» та забезпечити інтереси Сполучених Штатів та їх союзників. Заклики Бугайського до Сполучених Штатів дестабілізувати Кремль і надати підтримку сепаратистським рухам мають запах одіозної історії Вашингтона щодо дестабілізації націй, щоб отримати прибуток на їхньому занепаді та сприяти американській гегемонії. Тим не менш, враховуючи, що «західні демократії», які він має на увазі, — це всі білі нації, існуванню яких загрожує багаторасова імперія, будь-які заходи, вжиті на їхній захист і приборкання російського імперіалізму, були б корисними з точки зору білих націоналістів. Проте в ідеалі інтереси сусідів Росії були б захищені чимось на кшталт концепції Міжмор’я, а не втручанням США/НАТО.
Незалежно від ставлення до Росії, реальність політичної нестабільності та відсутності єдності в Росії є фактом, а не опінією. Основним висновком для білих націоналістів з цього є те, що Росія є невдалим експериментом багаторасового імперіалістичного громадянського націоналізму.
Мир може існувати лише в імперіях, піддані яких населяють однорідні громади та мають місцеву автономію. Якщо цей механізм порушується (наприклад, якщо суб’єкти сприймаються як непідпорядковані та піддаються більшому контролю), це спричинить конфлікт. В Османській імперії побоювання націоналістичного повстання в дев’ятнадцятому столітті викликали рух, спрямований на підрив автономії її самоврядних етнорелігійних громад («мілетів») і об’єднання імперії спільною культурою та мовою. Це спричинило внутрішню дисфункцію та призвело до Гамідійської різанини, а згодом до геноциду 1910-х і 1920-х років, останнього подиху вмираючої імперії. Чи зустріне Росію подібний кінець, покаже час.
Автор: Алекс Ґрехем
Джерело: Counter-Currents
