Сандармох

«Убієнним синам України»: до роковин Сандармоху

Перший соловецький етап

«1. С 25 августа начать и в двухмесячный срок закончить операцию по репрессированию  ̶у̶к̶р̶а̶ї̶н̶ц̶і̶в̶,̶ ̶б̶і̶л̶о̶р̶у̶с̶і̶в̶,̶ ̶є̶в̶р̶е̶ї̶в̶,̶ ̶т̶а̶т̶а̶р̶,̶ ̶ф̶і̶н̶і̶в̶,̶ ̶к̶а̶р̶е̶л̶і̶в̶,̶ ̶н̶і̶м̶ц̶і̶в̶  (закр. – авт.) наиболее активных контрреволюционных элементов из числа содержащихся в тюрьмах ГУГБ, осужденных за шпионскую, диверсионную, террористическую, повстанческую и бандитскую деятельность, а также п̶о̶е̶т̶і̶в̶,̶ ̶п̶р̶о̶з̶а̶ї̶к̶і̶в̶,̶ ̶д̶р̶а̶м̶а̶т̶у̶р̶г̶і̶в̶,̶ ̶х̶у̶д̶о̶ж̶н̶и̶к̶і̶в̶,̶ ̶н̶а̶у̶к̶о̶в̶ц̶і̶в̶,̶ ̶с̶в̶я̶щ̶е̶н̶н̶о̶с̶л̶у̶ж̶и̶т̶е̶л̶і̶в̶  (закр. – авт.) членов антисоветских партий (троцкистов, эсеров, грузмеков, дашнаков, итихатистов, мусаватистов и тому подобное) и других контрреволюционеров, которые проводят в тюрьмах ГУГБ активную антисоветскую работу. <…>
2. Все перечисленные контингенты после рассмотрения их дел на Тройках при УНКВД подлежат расстрелу.
3. Вам для Соловецкой тюрьмы утверждено для репрессирования 1200 лиц»

(Спеціальна директива наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжова № 59190 від 16 серпня 1937 р.)

 «Предлагается осужденных Особой Тройкой УНКВД ЛО согласно прилагаемых к сему копий протоколов Тройки за № 81, 82, 83, 84 и 85 от 9, 10 и 14 октября с/г – ВСЕГО в количестве 1116 человек РАССТРЕЛЯТЬ. Для этой цели Вам надлежит немедленно выехать в г. Кемь и связавшись с Начальником Соловецкой тюрьмы ГУГБ Ст. Майором Госбезопасности т. Апетер, которому одновременно с этим даются указания о выдаче осужденных, – привести приговора в исполнение согласно данных Вам лично указаний.

Исполнение донесите, представив по возвращении акты».

(Розпорядження начальника Управління НКВС по Ленінградській обл. РРФСР Л.Заковського капітану державної безпеки М. Матвєєву від 16 жовтня 1937 р.)

З 27 жовтня до 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох Медвеж’єгорського району Республіки Карелія майже безперервно лунали постріли. У ті дні було знищено 1111 в’язнів «першого соловецького етапу», серед яких – культурні й державні діячі, науковці, священнослужителі різних національностей. У тому списку було 290 українців, багатьох із яких усі ми зараз добре знаємо.

Знаємо ще з тих пір, як помітили моторошний збіг у підручнику з української літератури за 11 клас: близькі або ідентичні дати смерті Миколи Зерова й Павла Филиповича, Валер’яна Поліщука й Валер’яна Підмогильного, Миколи Куліша й Леся Курбаса, Мирослава Ірчана й Марка Вороного та б. ін. Сандармох став одним із найстрашніших символів більшовицького терору і наймасштабнішою культурною катастрофою в історії України. Щоб бодай частково осягнути масштаб цієї катастрофи, спробуйте пригадати три сотні найважливіших сучасних українських діячів гуманітарної сфери (і вже на цьому етапі у вас почнуться складнощі) – а потім уявити, що їх просто не стало протягом тижня, а вся інформація про них, включно з їхніми художніми творами, науковими працями та іншим культурними продуктом, одразу ж була заборонена, засекречена, знищена. Наскільки далеко назад це відкинуло б Україну (та й будь-яку іншу країну) в культурно-цивілізаційному поступі?

При цьому не можна забувати про те, що урочище Сандармох – далеко не єдине місце, де більшовики обезголовлювали українську націю (як і про те, що українці – далеко не єдина нація, обезголовлена більшовиками).


Друга столиця

<…>
Це наш сміх.
Чуєте наші кроки
кроки молодих ніг?
Ми шукаємо собі місця
прудконогі олені
і повинні знайти його
там, звідки стони,
де безкровна смерть –
ми, ми – молоді авіатори
майбутнього.


Михайль Семенко, «Ми»
8. XII. 1913. Київ

Набагато раніше, ще у грудні 1934 року, нібито у зв’язку з убивством Сергія Кірова, було заарештовано й розстріляно в Київському Жовтневому палаці так звану «групу двадцяти вісьмох», до якої належали літератори Григорій Косинка, Олекса Влизько, Дмитро Фальківський, Кость Буревій та ін. Євген Плужник у 1935 році був засуджений до розстрілу разом із Валер’яном Підмогильним, Григорієм Епіком та іншими – але помер на Соловках від туберкульозу в 1936-му; на Колимі, зовсім трохи переживши своїх друзів-неокласиків, розстріляних у Сандармоху, на початку 39-го був убитий Михайло Драй-Хмара. 13 липня 1937 року в Києві було розстріляно видатного художника-монументаліста Михайла Бойчука, його дружину Софію Налепинську-Бойчук, а також його учнів Івана Падалку, Василя Седляра й більшість художників-бойчукістів.

Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка.

У 1962 році митці-шістдесятники з Клубу творчої молоді «Сучасник» – Лесь Танюк, Алла Горська й Василь Симоненко – виявили місця масових поховань людей, знищених органами НКВС у Биківні, на Лук’янівському й Васильківському кладовищах (дуже ймовірно, що саме за свої відкриття Горська з Симоненком і поплатилися життями). У Биківні було таємно поховано першорядного українського поета, прозаїка й перекладача Майка Йогансена, розстріляного в Києві 27 жовтня 1937 року – буквально напередодні його 41-го дня народження. Тоді ж було страчено лідера українських футуристів Михайля Семенка (Юліяна Шпола, Ґро Вакара, Олексу Слісаренка й Валер’яна Поліщука розстріляли 3 листопада в Сандармоху, Дмитра Бузька – 14 листопада в Одесі, Ґео Шкурупія – 8 грудня того ж року в Ленінґраді; так більшовики знищили український літературний аванґард).


Перша столиця

Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині –
це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати.
Не іменуй мене поетом.

Іван Багряний, «Ave Maria»
1927

У Харкові все почалося ще тоді, коли місто було столицею Радянської України. Сумнозвісний процес Спілки визволення України сколихнув громадськість навесні 1930 року. Тоді на лаві підсудних опинилося 474 діячів культури і науки, серед яких: мовознавець Григорій Голоскевич, головний ідеолог Харківського правопису 1927 року; літературознавець і академік Сергій Єфремов; письменниця Людмила Старицька-Черняхівська та ін. За результатами процесу 15 людей було засуджено до розстрілу і близько двох сотень – то таборів. За іронією долі, одним із громадських обвинувачів на процесі був Олекса Слісаренко – поет і прозаїк, якого рівно за п’ять років після цього відправлять на Соловки, і який зустріне смерть 3 листопада 1937-го в урочищі Сандармох.

У квітні 1933 року було заарештовано Михайла Ялового (Юліяна Шпола) – поета й першого президента Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). На знак протесту проти репресій, випереджаючи власний арешт, 13 травня 1933 року друг Ялового й видатний український прозаїк Микола Хвильовий застрелився у приміщенні харківського будинку «Слово».

Ще одне гучне самогубство відбулося у Харкові 7 липня 1933 року: тоді наклав на себе руки Микола Скрипник, державний діяч, головний ідеолог та провідник українізації УСРР протягом 1920-30 рр. Невдалу спробу суїциду здійснив і Олександр Шумський, ще один провідник українізації; а пізніше, у 1946 році, він теж став жертвою сталінських репресій.


 «Дом предварительного заключения»

Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича.

Микола Хвильовий, «Я (Романтика)»
1924

Будинок «Слово» було збудовано наприкінці 1920-х років. Найкращих українських письменників поселили на околиці Харкова – у комфортабельних помешканнях із великими вікнами й високими стелями, з радіоприймачами, телефонами, централізованим опаленням і солярієм на даху, із дитячим садочком, затишним парком і спортивним майданчиком поруч. Літератори з інших міст зупинялися тут на гостину. Буяло літературне життя: працювали чисельні письменницькі організації, школи, групи; десятки книжок і сотні текстів; потужна й різноманітна новітня українська література. Самі літератори називали той період «Червоним ренесансом» – аж допоки він не перетворився на «Розстріляне відродження» (саме таку назву придумав польський публіцист Єжи Ґедройць для антології української літератури 1920-30-х рр., виданої літературознавцем Юрієм Лавріненком у Парижі в 1959 році).

Хоч початком репресій у будинку «Слово» вважається арешт Михайла Ялового у квітні 1933-го, чекісти почали забирати людей уже за кілька місяців після заселення. У квітні 1932-го було заарештовано Івана Багряного, який саме гостював у Василя Вражливого, страченого пізніше – 8 грудня 1937 року – в Ленінґраді. Самому Багряному дивом вдалося вижити й навіть утекти за кордон. Пізніше у памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СССР?» (1946) письменник напише: «Крім високої інтелігенції з іменами <…> було вимордувано безліч інтелігенції безіменної…»Це стосується як більшовицької політики загалом, так і безпосередньо будинку «Слово». Мешканців сорока квартир з шістдесяти шести було репресовано, тридцять трьох людей розстріляли; більшість із тих, хто вижив, були морально зламані, залякані і (для літератури) мертві.

Прикметно, що серед мешканців будинку «Слово» було чимало прихильників комуністичних ідей, зокрема Сергій Пилипенко, Олесь Досвітній, а також уже згадувані Яловий, Хвильовий, Йогансен тощо. Про причини їхнього знищення риторично запитує сам Микола Хвильовий у власній передсмертній записці:

«Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко… ясно…

Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13-те. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче.

Хай живе комунізм.

Хай живе соціалістичне будівництво.

Хай живе комуністична партія.

Р. S. Все, в тому числі авторські права, передаю Любові Уманцевій. Дуже прошу товаришів допомогти їй і моїй матері.

Микола Хвильовий. 13. V. 1933 р.»


Інтернаціональний постскриптум

 В полум’ї був спервовіку
    І в полум’я знову вернуся… 
    І як те вугілля в горні 
    В бурхливім горінні зникає, 
    Так розімчать, розметають
    Сонячні вихори в пасма блискучі
    Спалене тіло моє…


Володимир Свідзінський
1927

Цікаво, що в гості до своєї близької подруги Наталі Забіли в будинок «Слово» часто заходив російський поет-оберіут Олександр Введенський, який з 1936 року постійно мешкав у Харкові. Його було заарештовано 27 вересня 1941 року за звинуваченням в антирадянській пропаганді й агітації (стаття 54-10 Кримінального кодексу УРСР). А от неймовірний український поет і перекладач Володимир Свідзінський у харківський будинок «Слово» не ходив, але його також заарештували 27 вересня 1941 року – і за тією ж статтею. Обох етапували на схід, і обидва так і не дісталися пункту призначення: Введенський у дорозі помер від плевриту, а Свідзінського з іншими арештантами по-звірячому спалили живцем у селі Непокрите (тепер Шестакове) Вовчанського району Харківської області.


Інтернаціональний постскриптум ІІ

Слава Союзу Радянському, слава!
Слава Вітчизні народів-братів!
Живи, Україно, радянська державо,
Возз’єднаний краю на віки-віків!
Нам завжди у битвах за долю народу
Був другом і братом російський народ,
І Ленін осяяв нам путь на свободу,
І Сталін веде нас до світлих висот.

Павло Тичина
1949

Насправді, сам лише повний розстрільний список міг би зайняти більше місця, ніж цей невеликий некролог. І паралельно з винищенням української інтелігенції те саме відбувалося з іншими національними елітами Радянського Союзу. Зокрема, у білорусів є свій Сандармох – урочище Куропати на околиці Мінська, де вночі з 29 на 30 жовтня 1937 року було страчено більше 130 представників білоруської інтелігенції – літераторів, науковців, громадських та культурних діячів. В історію Білорусі ця дата увійшла як «Чорна ніч» або «Ніч розстріляних поетів». Кілька десятків найвизначніших представників кримськотатарської інтелігенції було розстріляно 17 квітня 1938 року в сімферопольській тюрмі НКВС – і це стало своєрідною моторошною прелюдією до масової депортації кримських татар 18 – 21 травня 1944 року. Катастрофічні наслідки тих подій білоруси і кримські татари відчувають і сьогодні.

Не з таким завзяттям, але нищили більшовики й російську культурну еліту. Окрім уже згаданого Введенського, наприкінці 30-х – на початку 40-х було страчено поетів Бориса Корнілова, Миколу Клюєва, Бенедикта Лівшиця, прозаїків Бориса Пільняка, Ісака Бабеля, Олександра Чаянова, видатного театрального режисера Всеволода Меєргольда та б. ін.

Замість висновку

– Досить крові, – продекламував кат,
коли ще ніж, загнаний мені попід ребра,
стримів у спині.
А я подумав, весь скривившись од болю:

що як він заходиться
ще й лікувати мене?

Василь Стус

Важливо не лише пам’ятати про жертв сталінського режиму, але й розуміти причинно-наслідковий зв’язок між учора й сьогодні. Після «Розстріляного відродження» 1930-х років було «Задушене відродження» 1960-80-х; були вбивства Алли Горської, Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина.

А тепер маємо новітніх політв’язнів у Росії, Криму й навіть у Києві. Маємо судову тяганину із книжкою Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса», фокуси Конституційного Суду з законом про мову і скасування обов’язкового ЗНО з української літератури. І хоч останнє може видатися дискусійним питанням, незаперечно одне: перш ніж сперечатися про потрібність або непотрібність іспиту з української літератури, цю літературу треба прочитати.

І перш за все тим, хто знову намагається нас «лікувати».

Автор: Ігор Мітров