Жан Одрі Наука, ідеологія та дезінформація

Наука, ідеологія та дезінформація

Жан Одрі

Réfléchir & Agir, n ̊ 14, весна 2003 року

Загальновідомо, що історія завжди писалася переможцями, і що її завжди використовують для виправдання власних домагань їхні спадкоємці. Зрозуміло, чому сучасна історія й оповідь про поточні події, які досі лишаються питанням для журналістів (або радше для їх роботодавців та тих, хто їх фінансує), підкоряються домінуючим інтересам та панівній ідеології. Також добре відомо, що нинішня ситуація може надати нового змісту певним фактам минулого.

Наука та ідеологія

З іншого боку, не так часто підіймається питання про те, що навіть науки, чия проблематика не є настільки очевидною, також підпадають під диктат панівної ідеології без якого-небудь усвідомленого втручання в сам процес дослідження. Ця заздалегідь встановлена ​​гармонія між наукою та ідеологією готує ґрунт  для майбутніх маніпуляторів, хоча самі по собі дослідження можуть описувати реальність, яку марно було б заперечувати. Розгляньмо приклади у сфері гуманітарних науках та особливо в індоєвропейських дослідженнях. Наступні приклади мають на меті продемонструвати, як невидима рука домінуючої ідеології спонукає науку відкривати, але також ігнорувати чи приховувати свої досягнення.

Звідки взялася ідея про спільну «індоєвропейську» мову?

Загальновизнано, що індоєвропейська гіпотеза народжується з відкриттям спорідненості між санскритом або давньоіндійською мовою та кількома європейськими мовами, що було виголошено в промові англійця Вільяма Джонса в Академії Калькутти у 1786 році. Два міркування показують, що це далеко не зовсім так. Не вдаючись до санскриту, данець Раск на основі розгляду латини, греки, німецької, балтських та слов’янських мов прийшов до тих самих висновків, що й німець Бопп, який використовував здебільшого санскрит і працював незалежно від Раска. З іншого боку, ця спорідненість була встановлена за двадцять років до того французьким єзуїтом Керду. Ці спостереження пов’язали зі «скіфською теорією», що стверджувала про первинну спорідненість між мовами й народами Європи, чиєю первісною колискою був південь Росії, – землі, що на момент першого тисячоліття до нашої ери були зайняті іраномовними племенами скіфів.

Ця концепція географічно передувала концепції Отто Шредера, яку у свою чергу прийняла та розвинула Марія Гімбутас, але гіпотеза натрапила на поширену оману: уявлення про єврейське походження мов, культур та навіть народів християнської Європи.  Згідно з цим уявленням, латина, котра, як відомо, є джерелом всіх романських мов, походила від грецької, а грецька – від івриту; концепція, що була домінуючою до ХІХ століття. Але наприкінці XVIII століття два напрямки, хоча й вороже налаштовані один до одного, знищили впевненість у цьому ідеологічному конструкті: ідеологія Просвітництва та німецький Романтизм. Якщо перша, принципово універсалістська, втручається лише з негативної точки зору, кидаючи виклик панівним ідеям, то друга з ентузіазмом приймає ідею про те, що розуміння мов напряму веде до розкриття справжніх культурних та етнічних коренів народів Європи, давно забутих.

Як бачимо, самі по собі факти мало впливають на точку зору: лише ті факти беруться до уваги, що відповідають поширеній точці зору або певним сподіванням.

Чи можемо ми відкинути індоєвропейську гіпотезу?

Через понад століття індоєвропейську гіпотезу, підтверджену новими відкриттями та введенням в поле досліджень нових матеріалів завдяки розшифруванню тохарських та хеттських текстів, можна було б вважати достатньо обґрунтованою. Але вона була несподівано поставленою під сумнів у 1936 році відомим лінгвістом Н. С. Трубєцким в ​​його дослідженні під назвою Gedanken über das Indogermanenproblem. На його думку, головним недоліком поняття індоєвропейської мови є гіпотетичне допущення існування «народу індоєвропейців», так само як латиною спершу говорили «римляни». Не дивлячись на паралелі, нема жодного значення, що в усьому світі народи намагаються віднайти своє минуле тими ж методами, і часто в набагато менш сприятливих умовах: цей крок заборонений для народів Європи. Ні, вони повинні визнати, що є напівкровками й розмовляють штучною тарабарщиною. Ця ідея проникла в середовище ідеологів і політиків, в тому числі – досить впливових.

Фізичний тип індоєвропейців

Питання раси є найбільш відчутним. Ось як за кілька років попередні докази стали незбагненною загадкою для Жоржа Дюмезіля. У 1941 році, у вступі до Jupiter, Mars, Quirinus (Paris, Gallimard), він писав:

«Звісно, питання має також інші аспекти, окрім лінгвістичного. Перш за все це етнічний аспект, що протягом століть розвивав власну методологію завдяки різноманітним антропологічним школам. Згадаймо узагальнений висновок цих досліджень: індоєвропейці належали до білої раси та складалися з представників трьох основних антропологічних типів Європи, зафіксованих на сьогодні, з помітним переважанням нордичного типу».

А ось що він написав на ту ж тему в 1949 році в першому розділі L’Héritage indo-européen à Rome (Paris, Gallimard):

«Я говорю про мови, але що можна сказати про питання крові? Ці доісторичні міграції мали місце в далекій доісторії, а на сьогоднішній момент європейські різновиди людства мають багатовікову історію, вони змішувалися з численними міграційними хвилями, змінюючи первинні спадкові риси, як то пігментацію шкіри, розміри тіла, таланти й дефекти».

Такий поворот не вимагає коментарів.

Ці приклади демонструють, як домінуюча ідеологія може затримувати відкриття, протиставляючи свою модель спостережуваних фактів (єврейське походження мов та культур християнських народів), або, навпаки, пробуджувати та просувати ці відкриття (у випадку з індоєвропейською гіпотезою німецького романтизму) чи навіть приховувати висновки, які для цієї ідеології є незручними. Стримані й легкі репресії: люди науки, схильні до бунту, швидко стають слухняними, коли ними починають займатися насправжки. Існує багато способів тримати їх на повідці.

Такими є звичні відносини між дослідженнями та домінуючою ідеологією: свого роду безумовна ​​гармонія для найбільш слухняних, яких також завжди найбільше; м’які репресії, що повертають повстанців назад до лав прихильників офіційної ідеології та перешкоджають їх вступу в табір повстанців. Все це відбувається без скандалу і без шуму; отримане дослідження може бути дійсно хорошої якості в встановлених для нього межах.

Наука та дезінформація

Наукова дезінформація репрезентує набагато простішу ситуацію: тут ідеологія діє відкрито, відкрито порушуючи принципи науки, відкидаючи завоювання, заперечуючи наявні докази: радянська біологія за часів Лисенка. Я приведу два приклади в рамках окресленої індоєвропейської тематики: Чорну Афіну й теорію «не-вторгнення» (автохтонності) індоаріїв.

Випадок Мартіна Берналя, автора Black Athéna «Афро-азіатські коріння класичної цивілізації», є характерним – і карикатурним. Не приховуючи розриву з попередньою традицією досліджень, він відкрито заявив про власні причини, що спонукали його перейти від своєї спеціалізації – сучасного Китаю – до вивчення витоків грецької цивілізації. Коли він зацікавився своїми єврейськими коренями, то почав вивчати іврит та давньогрецьку, що змусило його переконатися в тому, що окрім успадкованої частини грецького словника, яку він оцінює в 50%, чверть походить від семітських мов, а чверть – від єгипетської. Він також прийшов до висновку, що грецька історія, як її викладають сьогодні, є конструктом, сформованим західними вченими в 1840-х та 1850-х років.

І в додачу: «Антисемітизм глибоко вплинув на репрезентацію фінікійців в історіографії та легко поєднав неприйняття Єгипту з шаленою популярністю расизму в Північній Європі у ХІХ столітті. Набагато більше часу знадобилося, щоб розгадати відносини з романтизмом та його суперечності з єгипетською релігією і християнством». Тому він пропонує замінити грецьку історію в тому вигляді, в якому вона викладається сьогодні, на те, що він називає «старою моделлю» і яка сходить до греків. Цікаво було б принаймні нагадати марксисту, що робота історика полягає не в тому, аби слідувати за позицією істориків якоїсь певної доби, а в тому, щоб критично їх читати, спираючись на досягнення сучасної науки.

Я не збираюся повторювати або навіть резюмувати спростування цієї праці, виконане різними фахівцями у відповідних областях. Нагадаємо лише, що якщо й існує хоч якась область, де поняття індоєвропейської традиції є незаперечним, то це дійсно Греція, судячи хоча б з того, яке місце грецькі дані займають у відновленні традиційної індоєвропейської форми.

Як нагадує Бернар Луган, L’Afrique réelle, 31-32, весна-літо 2001 року, Black Athéna є «науковим “афроцентристським” обманом доктрини “політкоректності”, народженим в США паралельно з розвитком Руху за громадянські права, натхненним роботами сенегальського шейха Анти Діопа, котрий стверджував, що чорношкірі винайшли все: і перша людина була чорношкірою, і давні єгиптяни були “неграми”, а всі споконвічні винаходи були зроблені єгиптянами як чорними, тож саме тому єгипетська цивілізація була джерелом всіх інтелектуальних еволюцій, що відбувалися в басейні Середземного моря й особливо в Греції».

Багато народів зазвичай звинувачують інших в тому, що в них все погано лише тому, що ті їх розграбували. Коли на карту поставлено ​​правду, ми повинні ігнорувати особисті симпатії. Брехня не стає правдою, навіть якщо її проголошують друзі й заради суспільного блага. Я не знаю, якою має бути політична відповідь на ці пришелепуваті химери; але з точки зору науки вони є неприйнятними.

Переклад: Сергій Заїковський

поділитись