Сепаратизм: між Руром та формулою Штанмайєра

«Будь ким завгодно, але май мужність бути тим, ким є до кінця»
Лео Шлагетер

Європейська історія останніх двохсот років може запропонувати вдосталь аналогій того, з чим ми зараз зіштовхуємось: міжнародне товариство вирішило змусити якусь окрему державу прийняти абсолютно принизливі, абсолютно жахливі умови існування, відрізати якийсь шматок території з розвиненою економічною інфраструктурою, «примирити» дві сторони «громадянського конфлікту». При тому, що за однією зі сторін обов’язково стоїть старший брат, шанований тим самим міжнародним товариством куди більше, аніж чергова жертва обставин. Тож чому б не спробувати погратися в історичні аналогії? Без фанатизму, звісно ж, але такі ментальні вправи нерідко допомагають краще сприймати поточну реальність.

Французи в Рурі

Сьогоднішній похмурий день з-поміж величезного набору варіантів найбільше нагадує події сторічної давнини в Німеччині. З приводу загальних мотивів схожості та відмінності історичних ситуацій можемо порадити статтю Юрія Михальчишина Чому Україна не Німеччина, а Рур – не Донбас? Процитуємо лише початок, він допоможе читачу краще явити сцену, де розгорталися описані нижче події:

«Історично в Німеччині рельєфно окреслились два аналоги українського Донбасу – Рурська промислова металовугільна агломерація на заході та Верхньосилезька на сході. На західний німецький Донбас накинули оком Франція та Бельгія, на східний – молода агресивна Польська держава. Рурська область – територія, обмежена трьома ріками (Рур на півдні, Райн на заході та Ліппе на півночі) – із індустріальними агломераціями навколо міст Дортмунд, Бохум, Дуйсбург, Гельзенкірхен, Ессен, Дюссельдорф та Оберхаузен і значними покладами кам’яного вугілля, була життєво важливим регіоном у структурі німецької важкої промисловості».

Анатомія рурського сепаратизму

За окупацією територій стояла Франція. В якості причини відрізати від Німеччини один із декількох найбільш розвинених індустріально регіонів держави називали незмогу переможеною країною повною мірою виплачувати репарації. Таку астрономічну цифру Німеччина не виплатила б, навіть якби вся складалася з вугілля чи то пак золота й постійно відправляла б робітників на відбудову понівечених регіонів якоїсь умовної Бельгії. Тож французи вирішили скористатися можливістю й поставити на Німеччині експеримент, наполігши на референдумі про передачу Силезії полякам. Вийшло ідеально (не без побоїщ, щоправда…), отже можна вчергове (а Франція вводила війська на територію нещасної Рурської області тричі – в 1920, 1921 та 1923 роках) спробувати швиденько відібрати інший великий промисловий регіон у проклятої та ненависної сусідки.  

Рур, Німеччина, 1923

З 11 по 16 січня 1923 року французькі війська у кількості 60 тисяч осіб (5 французьких, одна бельгійська дивізія – останні мстилися німцям за Першу світову війну) займають Рурський регіон, зосереджуючись у Дуйсбурзі та Дюссельдорфі. 72% вугільної промисловості Німеччини, 50% металургії країни виявилися «гарантією» виплати репарацій. Більш того, очільник французького уряду Раймон Пуанкаре наполягав на наданню території автономії, а то й повноцінного відділення Руру з подальшим переходом території до зони впливу Франції.

На окупованих територіях одразу почали виникати сепаратистські рухи, самопроголошені уряди, президенти й міністри, проводилися спроби організації референдумів за відділення та входження у склад сусідньої держави, хоча більше вся ця ситуація нагадувала «зелених чоловічків», аніж червоно-коричневу бригаду Стрєлкова. Але після окупації на території трьох ключових міст регіону – Аахена, Кобленца та Ессена – буйним цвітом поширилися сепаратистські рухи. У 1923 році «сепаратистський рух» складався з безлічі дрібних організацій, що виступали за відділення від Німеччини.

You won’t subdue me! .

У серпні 1923 року (майже через пів року присутності французів) вони нарешті дозріли до створення «Об’єднаного Рейнського руху». Рух офіційно проголосив своєю метою відділення Рейнської області від Пруссії, що сприймалася лідером німецьких земель, та від Німеччини взагалі, з подальшим створенням незалежної «Рейнської республіки» під протекторатом Франції. За «незалежний Рейнланд» активно боровся навіть майбутній канцлер ФРН, верховний бургомістр Кельна Конрад Аденауер (виступав за відділення ще з 1919 року). Прапором сепаратистів став зелено-біло-червоний стяг, що традиційно вважався прапором Вестфалії.

Одним із головних діячів самопроголошеної, як би зараз сказали, держави став Йозеф Фрідріх Маттес. Якщо вірити його словам, то мотивація сепаратистів полягала у наступному:

Йозеф Фрідріх Маттес в Кобленці

«лавиноподібне зростання сепаратистського руху пропорційне інфляції. Рейнланд виступить за того, хто більше заплатить. Чиновники, банкіри, духовенство чекають своєї години. До Франції ніхто не хоче, але і в Пруссії залишатися мало охочих. Те, чого вони хочуть, і на що мають право, це порятунок від пекла інфляції і створення власної валюти, що підходить автономній республіці».

21 жовтня 1923 року Маттес, разом із кількома прихильниками, захопив міську ратушу Аахена, де й проголосив творення «Вільної та незалежної республіки Рейнланд». Далі почалося формування армії Рейнської республіки, сутички за контроль над містами та адміністративними будівлями області, на території якої офіційно перебували французькі і бельгійські війська.

Франція поспішила визнати вигідних їй сепаратистів як «фактичних утримувачів влади», прем’єром Рейнської республіки було визнано Йозефа Фрідріха Маттеса і домовлятися відтепер стало в рази простіше. Іншою офіційною особою став Ганс-Адам Дортен. Дипломатичні протести німецького уряду в зв’язку з підтримкою французами рейнських сепаратистів були залишені Парижем без відповіді. Та й примусити агресора відповісти не було чим: безхребетна новообрана влада на чолі з канцлером Вільгельмом Куно закликала лише до «пасивного спротиву». Не погодилися лише вчорашні кровні вороги: два роки тому тут точилися вуличні бої між правими бійцями фрайкорів та комуністами, що мали на меті створення Рурської соціалістичної республіки. Проте французи не задовольняли ні перших, ні других, котрі також вважали себе перш за все робітниками, але німецькими. Акти саботажу організовували представники сил опору з обох протилежних політичних таборів, завдяки чому немало фрайкорівців зайняли в майбутньому сторону лівих.

Тіло Гайнца-Орбіса

Поруч із Руром виникають також і інші «луганські республіки», у своїй риториці нерідко більш радикальні – таким був, наприклад, проект Пфальцської республіки у Шпеєрі Франца Йозефа Гайнц-Орбіса.

Міжнародний тиск і врегулювання конфлікту

Чи хоче Росія відібрати Донбас як промисловий регіон, корисний з економічної точки зору? Ні, це радше геополітичне рішення. Але сто років тому геополітика була більш простою річчю, не заважала ядерна/термоядерна зброя, а Ліга Націй була не такою агресивною як ООН (мабуть тому, що туди не входили Сполучені Штати). От і боролися передовсім за економічно-розвинені зони. Донецькі й луганські заводи були порізані та вивезені, економічна інфраструктура регіону лишилася по суті оголеною. Франція так чинити з Руром не збиралася – все працювало як і раніше, на заваді стояли хіба що кляті німецькі націоналісти й робітники, що оголосили страйк (у рамках проголошеного «пасивного спротиву»).

Проте зовсім не такою унікальною здається нам ситуація з міжнародним тиском. Ось уже майже 6 років як ліберали не стомлюються говорити про санкції:

«наче спрут, вони душать РФ, вона ось-ось зламається та віддасть безплатно Крим, виведе війська з Донецька та Луганська…»

Ми чули це в 2014 році, чуємо досі. Такий підхід не працює. На практиці ми бачимо ультраліберала Макрона та ліберальну соціалістку Меркель (як два стовпи ЄС), що закликають обидві сторони до примирення, єднання, порозуміння, не домігшись навіть у загальних рисах за всі ці роки ознайомитися з реальним станом речей. Сьогодні міжнародне товариство радше знаходиться на стороні нашого супротивника, аніж на нашій; жодної підтримки не існує, хоча ми й чуємо про неї на рівні офіціозу.

Інша річ – американці! Не те, що б ми тут із хлібом-сіллю воліли зустрічати американських вояків (поки що тільки дружин ізраїльських президентів), проте в обох випадках США підтримали «ображену» сторону, на противагу своїм європейським партнерам та колегам. Століття тому США частково розв’язали проблему виплати Німеччиною репарацій, наполягали на виведенні французів із Руру. Сьогоднішній президент Америки, як людина непостійна й емоційна (назвемо це так), також у перспективі може зайняти більш рішучу позицію, хоча ніщо у цьому всесвіті не може гарантувати стовідсоткового передбачення його дій. Принаймні офіційно США на сьогодні знаходяться осторонь.

На плечах нації

Якщо німецькі урядовці закликали народ хоча б до страйку, то наші воліють стрімголов кинутися в безодню, і лише громадська думка тримає їх за сантиметр від падіння в чорну прірву. Не те, щоб комусь було жаль цю публіку, але інші політичні сили по різним причинам очолити країну на даний момент не в змозі. Ці речі вартують більш детального аналізу, проте всі абсолютно чітко бачать, наскільки мало пан Порошенко відрізняться від пана Зеленського. От тільки другий намагається виконати свої шизоїдні обіцянки, все-таки політик він не професійний, та й перший рік правління зазвичай пробуджує дивного роду ентузіазм.

Та факт лишається фактом: в обох випадках державний організм виявився надто млявим, аби організувати цілісну відсіч. В обох випадках держава вистояла завдяки оперативному втручанню представників правого спектру політичних ідей. Ще побачимо, до чого приведе маленьке ветеранське Фіуме в селищі Золоте, а от у випадку з німцями ситуація склалася взагалі невтішно. І попри це, вчорашні фрайкорівці розгорнули масштабну диверсійну діяльність, підривали лінії електросполучень та залізничні колії, всіляко заважали французьким (там було на диво багато чорношкірих) військам спокійно почуватися по той бік Рейну. Найвідомішою в даному випадку стала історія Лео Шлагетера.

Розстріл Лео Шлагетера

Сепаратизм як такий не поширився далі також із досить конкретної причини: «найяскравіші» діячі сепаратистського руху, наприклад самопроголошений лідер Автономного Пфальцу Гайнц-Орбіс, були фізично усунені німецькими націоналістами. Останній загинув від кулі групи Едгара Юліуса Юнга, в майбутньому провідної фігури німецької консервативної революції та яскравого правого публіциста. Подейкують, що не без втручання баварських спецслужб. Але не завдяки прямому наказові зверху, просто народ там був патріотичний і совість мав.

Едгар Юліус Юнг

На превеликий жаль, більшість вітчизняних «гайнц-орбісів» уже й так перестріляли один одного, або ж були перестріляні російськими спецслужбами – кілька осіб вижили, та якщо вони вирішать займатися громадською діяльністю й надалі, отримавши амністію, то закінчиться це для них вкрай погано. Тим, хто вижив можна порадити лише триматися подалі від політики навіть у випадку поразки національних сил та капітуляції України: долі більш офіційних лідерів сепаратистського руху склалися по-різному, але майже виключно у Франції, подалі від Рейнланду та німецького кордону: Маттес працював журналістом, після окупації Франції в 1940 році його відправили в Дахау, Гансу-Адаму Дортену пощастило більше, помер він у 1963 році. Виключення становить Аденауер, проте в ті часи, коли Німеччиною керували німці, він сидів по тюрмам…

Наша війна, наша битва знаходиться ще далеко від вирішення. І вирішена вона може бути лише власними силами: чхати ми хотіли на рішення різних псевдоєвропейських лідерів, що до того ж є архітекторами заміщення європейського населення мігрантами з Африки та мусульманських країн. Німеччина у свою чергу змогла витримати цей тиск, не втративши Рур фактично завдяки силовому спротиву окупації. Інакше довелося б рахуватися з зовсім іншою реальністю. Міжнародне середовище (в обличчі США та Британії) вирішило врегулювати ситуацію створенням так званої «Рурської демілітаризованої зони» в рамках втілення американо-англійського плану Дауеса по оздоровленню Німеччини.  Проте остаточне рішення проблеми настало аж у березні 1936 року…

Автор: Сергій Заїковський

поділитись