Читайте також Анрі де Монтерлан: «7 березня 1936»
Продовження Вересневого рівнодення. Цього разу головна дійова особа — сам Анрі де Монтерлан. Він розповідає про одну з численних мобілізацій, котрі непокоїли Францію протягом другої половини 1930-х. Ця ж була безпосередньо пов’язаною з Мюнхенською змовою — аналізу цієї події присвячено весь розділ, уривок з якого ми публікуємо.
Що відчували французи напередодні Другої світової війни? Як вони взагалі могли ходити крізь настільки сперте й важке повітря, сповнене передчуттям мільйонів смертей і найбільш кривавої бійні в історії людства? І що відчуває солдат, якому доводиться битися за країну, чию владу і населення він — цілком справедливо — повністю зневажає й ненавидить?
24 вересня 1938
У Чехословаччині оголосили мобілізацію. Наш уряд заявляє, що дотримається своїх обіцянок, якщо на Чехословаччину нападуть.
Об одинадцятій годині, коли я виходжу з дому, на вулиці мені кажуть, що перші білі мобілізаційні плакати для людей, що мають бодай якісь відмітки у воєнних квитках, уже розвішано. Ось вони. Чорним по білому, бідні й сумні, вони нагадують мені плакати з екскурсіями до катакомб, котрі рясніють на стінах переходів у метро.
Ще одна субота. Ще одна sabado de gloria.
Треба зібратися й піти.
Так, піду 24 числа, у день вересневого рівнодення, коли день рівний ночі; у день цього святого Таїнства, коли «так» зливається з «ні», і нема значення, що саме з цієї пари переможе – «так» або «ні». І день миру, й ніч війни для мене рівнозначні, вони балансують між собою. І жодне не здобуває переваги, no importa. Ni mas, ni menos, і не багато, й не мало – так написано на терезах на знаменитій картині Вальдеса Леаля[1].
День важкий та спітнілий (вечірні газети повідомляють, що на вулиці було аж 29 градусів). У міністерстві оборони офіцер, з яким я розмовляю, кожні п’ять секунд кидає погляд на мій лоб, де крапельками виступає піт, оскільки я забув вдома свій носовичок. У цю мить «ситуація» має набагато менше значення для мене, аніж цей піт, котрий, вочевидь, робить з мене посміховисько.
Піду попрощаюся з G[2]. Вулиці переповнено обличчями тих, кого не хотілося б побачити вбитими, а також обличчями тих, кого зовсім не жаль. На жаль, реальність не буде звірятися вашими критеріями.
Ця панночка – абсолютна невинність. Подумки вона знаходиться десь дуже далеко. І це прекрасно. Коли дещо пізніше я востаннє проїжджатиму повз Париж, то не мучитимуся при погляді на миле личко, котре назавжди полишаю: я вже не хочу навіть думати про неї.
З тої ж причини – жодного пафосу в прощанні з цією любою мені людиною. Швидко розбираємося з ситуацією, не вдаючись у подробиці. Немає нічого холоднішого, аніж наші останні поцілунки, обоє думаємо про зовсім інші речі. Мені довелося засвоїти, що «солдатське прощання» нерідко може включати у себе такі от розсіяні поцілунки.
Речі напоготові; один поворот ключа, півгодинна готовність. Вирушаю в бік Меца. Якби довелося описати подібну сцену в романі, то що я, як автор, написав би про останній погляд мобілізованого на його домівку? Мій останній погляд – байдужий. Я стільки разів покидав цей будинок заради небезпеки; стільки разів подумки мирився з тим, що вже ніколи не побачу його. Та зараз я виходжу з дому на свою другу війну, неначе на риболовлю. Сміливість? Геть ні, нечутливість. (Але ця нечутливість мусить перерости у мужності, єдину важливу для мене річ. Погляньмо, що з цього вийде).
Таксі проїжджає повз сквер Вищої школи мистецтв і ремесла, де кілька днів тому мені було призначено зустріч. «А от тепер, – подумки сказав я собі не без задоволення, – тепер-то їм доведеться фосфор добряче поекономити».
Гар де л’Ест, натовп одиноких чоловіків. Жодного разу не пошкодував, що пропустив початок 1914-го[3], бо побачив би його лише як глядач, а я не люблю бути глядачем: або сам беру участь, або тікаю на якісь далекі зорі. Але сьогодні шкодую: хотілося б порівняти. Зараз мене вражають дві речі: супроводжуючих зовсім мало; все спокійно.
Тисячі людей в кепках, котрі, здається, зібралися на комуністичний мітинг та прямують в бік того, що ненавидять найбільше, – мирно йдуть на війну. Зовсім мало вигуків. Кілька разів чую щось на кшталт «Даладьє на варті!», дехто час від часу викрикує кілька рядків з Інтернаціоналу – вони здіймаються в тиші й падають без відлуння, наче ті вузькі й короткі хвилі, що викликані стрибком дельфіна на спокійній гладі Середземного моря. Жодних антинімецьких гасел. Жодної тіні Марсельєзи: такої пісні тут не знають. І, чорт забирай, мені це подобається ледь не найбільше. Для гарної битви не потрібен ентузіазм. І коли післязавтра, у декількох кілометрах від лінії Мажино, я почую по радіо ентузіазм німців, що здіймається, наче море в шторм, з приводу промови Гітлера, то це не змусить мене переглянути своє ставлення, не змусить забажати почути кляту Марсельєзу.
Прекрасна, здоровенна карта розміром чотири на п’ять метрів відображає план Німеччини та Чехословаччини у точці зіткнення. Бо ж бодай цього разу Франція буде далекоглядною й уважною до своїх дітей!
Вона не хоче, аби ті билися в темряві. Тому, дружище, треба точно знати, де знаходяться Аш, Егер, Ратібор і Герліц. Пролетарі братаються з офіцерами. Спокійно сидять у колі на своїх рюкзаках, наче товариші по футбольній команді. Кілька священників, стоять окремо. Натовп у захваті, один з них приєднався до натовпу, а інший, хай йому грець, так і лишився стояти осторонь. Вдалині, на порожньому провулку, на краю платформи вишикувалася шеренга чоловіків.
Реве гучномовець: «Офіцерам пропонується взяти на себе ініціативу в розподілі мобілізованих по вагонах». Цікаво, чому так? Бо ж офіцер може бути тільки керівником чогось (icaput, шеф)? Чи це тому, що вони вправніше справляються з тампонадою, коли треба сльози втерти?
У задушливій спеці темних відсіків переповнені чоловіки познімали куртки й вкрилися потом. Я не знаю, чому біля входу у військові доки служба безпеки не дає проходити цивільним особам, адже на цих доках їх і так вдосталь. Ось навіть мініатюрна дамочка у багажному вагоні, у супроводі свого жиголо. Каже, що вийде на наступній станції, і тихенько просить нас нічого нікому не говорити. Згадується момент з Сирано[4], де вартові пропускають офіцера, який везе в своїй кареті жінку до передової (момент запозичено в Дюма), чи уривок з Мемуарів[5] Лозена, де королева пропонує герцогу, який щойно приєднався до американської кампанії, покрити всі його витрати, якщо той погодиться взяти її у супровід. На нашій набережній крутиться декілька торгашів; чутно заклики: «сидр по десять су!» Стара мати допомагає мобілізованому синові піднести його багаж. А ось дитина поклала собі на голову батькову валізу, наче ті діти з квітами з грецького фризу. Кілька молодих жінок зі сльозами на очах поскладали руки на груди. Рідина з очей виділяється у величезній кількості, але ми, хто добре знайомий з цими речами, знаємо, що кількість сліз прямо залежить од кількості макіяжу на обличчі. І ми кажемо про себе: «Тут мають право перебувати лише матері. І більше ніхто».
Але я ще наполягаю, аби до супроводу точно не допускали стариганів. Пихатий дідуган, упир, що повис на чоловікові, перешкоджаючи тому виконувати свій чоловічий обов’язок – жахливе видовище.
Війна – це, перш за все, очікування. Перед від’їздом мені довелося прочекати дві години, аж до настання темряви (зовсім не тому, що вибудувалася величезна черга з добровольців, а через специфіку моєї ситуації). У сутінках зграї чоловіків, котрі вже встигли тяпнути за вечерею, загрожували зіпсувати враження тої гідності, що досі окутувало цей день. До офіцерів підходили панове в капелюхах або задля екстравагантних допитів, або щоби виявити свою глибоку шану. Цікаво спостерігати за офіцерською реакцією: батьківська й терпляча у старших офіцерів, іноді дещо більш різка у молоді. Найсмішнішим було обличчя офіцерських дам: губи міцно стиснуті, доки якийсь сталевар в ейфорії плескає її капітана по плечу – мадам Поважність не полишала свого звання навіть у ці хвилини. – Додам, що мені вже байдуже дивитися на п’яних людей, аби тільки вони не горланили Марсельєзу. Чому б їм не закинутися ліками? Якимось нешкідливим анестетиком (Уже на станції цигарки починають перетворюватися на те, чим пізніше стануть на війні: спільне майно та всезагальний засіб підтримки). Сьогодні все одно ніхто в атаку йти не буде, а до завтра протверезіють. Чим більше крапель – тим краще, сказав якось дідусь Сенека. Зрештою, треба безсоромно заявити: вести війну без вина – не цікаво. Це вам скаже будь-хто з цієї армії виноробів. Я навіть мрію про цілеспрямовану політику оп’яніння.
Закрапав дощ, м’який літній дощ, наче рука священника. Він оголошує мені війну, цей дощ-знамення – «дощ любить могили» (Дельтель). Один з цивільних сказав мені: «Треба мати надію». Я говорю йому: «Надії нема». Щось таке колись вичитав у Есхіла.
Зараз на нічній станції горить військове освітлення: кілька лампочок на задньому плані, білі, червоні, сині. Я люблю цей відтінок синього. Світло відбивається в каплях дощу: блідо-блакитний, чарівний дощ. Якби я був художником, то вигадав би що-небудь з синім кольором цих лампочок та блискучою зоряною синявою на шоломах мобільної гвардії на тлі брудної чорноти ночі й брудної сірості станції та людського стада.
Їду в купе з офіцерами чи унтер-офіцерами (резервісти) без розпізнавальних знаків, у одного брюки по ікри, наче він уже років зо п’ятнадцять їх не одягав, інший у цивільній сорочці, з квіткастою краваткою під військовою курткою. Один взяв з собою кілька вечірніх газет, читаю їх опісля нього. Газета вкрай серйозно публікує словоблуддя чергової жіночої ліги із заявою, що вони люблять мир. А ми що, по-вашому, не любимо? Покажіть мені бодай одного з нас, хто не любить спокою та не пожертвував би зараз величезною долею добробуту в особистому житті, аби підтримати цей мир з честю.
Річ не в тім, щоб проголосити, що ви любите мир. Йдеться про те, аби бути достатньо сильними, щоб нав’язати мир тим, хто хоче війни. І сила ця, саме завдяки такому-от словоблуддю, у нашій країні хворіє на анемію.
Розповім ось що: 24 вересня 1938 року на Гар де л’Ест мені наснився сон: мені примарилася війна без пихатості, у тому сні була війна без літератури. Я казав собі, що це все мені сниться: що стосується мене, то я не мав жодних емоцій, я взагалі нічого не відчував. Суто «професійно» мені хотілося б таки що-небудь відчути: тривогу, захоплення, меланхолію, жах. Та як себе не викручуй, наче мокру ганчірку, нічого не вдалося отримати. У мене нема страху чи жалю ані до інших, ані до себе. Жорстокість, набута по досягненню сорока років? Вісім років тому, коли я вперше впевнився, що друга війна є неминучою, я протягом декількох тижнів прокидався з божевільним серцебиттям, мені снилося, що я помираю в газовій атаці тощо… Сьогодні ж, коли уже завтра ввечері ми можемо потрапити у ту саму газову атаку, ці образи припинили на мене впливати; драматизм мене не кусає; за ці чотирнадцять років я нажерся емоцій різного роду, і тепер вже зовсім не реагую на них. Несподівано кидати все на рівному місці, кажучи самому собі, що це – назавжди, роками жити зі вмістом маленької валізи на випадок мобілізації, кидати людей, яких любиш, відчуваючи себе на грані вибору – убити чи бути вбитим – усе це для мене настільки повсякденно, що навіть того факту, що цього разу мене змушує знятися з місця не щось інше, а саме війна – недостатньо, аби подарувати відчуття чогось нового. (Долучіть до всього цього те, що тепер усі нитки зв’язку розірвано – я вийшов, і закрив за собою двері – тепер, коли я вже зайнятий, усі біди стають значно простішими. Після того, як ви зачините двері, ви станете схожими на човен, що входить у тишу зовнішньої гавані після досить важкого переходу).
А з іншими хіба все не так само? Що мене найбільше вражає у цих чоловіках, так це їхній спокій. Більшість із них, однак, полишає за спиною тепло вогнища, дружин, закононароджених дітей, приватне життя зі структурою значно менш гнучкою, більш складною, аніж моє; і для дев’яти з десяти з них першочерговість питання полягає у грошах. Але вони вочевидь також виходять з дому, наче на рибалку. І мені цікаво, чи не є увесь наш народ, як і я сам, занадто старим, чи не занадто багато він уже бачив, переставши дивуватися речам, чи не вичерпалося його уява, а нервова жвавість притупилася, – наш народ, що готовий, всмоктавши у себе всі соціальні пухлини останніх років, вітати війну щодня, відмовляючись мати справу з нею до останньої миті, а коли вона його настигне – увійти в неї тихо, обережно. Не кажучи вже про те, що для багатьох з цих чоловіків, чиї враження і думки відбилися на свідомості молодших братів та сестер, війна – це щось добре знайоме.
На Гар де л’Ест затишшя, але я не знаю, чи всюди так у Франції. А може там усе зовсім по-іншому. І паризьким вокзалом дійсно можна захоплюватися, вважаючи його блискучим прикладом хоробрості. Але також можна назвати це самозреченням і сказати собі, що раз навіть найбільш недисциплінований народ у світі виявився настільки слухняним, аби мовчки й добровільно піти на бійню – у цей «парк», куди тисячі резервістів набилися перед входом на станцію, безкінечно нагадуючи отару дурних овець та наслідуючи їхню долю, – то й інші народи одразу ж погодяться на війну; і жоден зважений розум не засумнівається у цьому, а ще сьогоднішнє видовище є зайвим підтвердженням наступного факту: двадцять років пацифістської пропаганди було випито й безрезультатно перетравлено французьким народом, так само як величезні потуги викликати між різними верствами французів соціальну ненависть були, схоже, випиті залпом і перетравлені безрезультатно. Зрештою, ми задаємося питанням, чи властивий цей спокій виключно Франції, чи є однаково характерним для усіх народів, що змушені сьогодні втручатися у хід подій.
Як і безліч інших, вчора я думав: «Ну добре, а якщо цього разу все-таки почнеться?.. Якщо ні, то почнімо мобілізацію ще раз через три місяці. Та якщо кожні три місяці проводити напівмобілізацію Франції, то колись настане день, коли навіть пацифістська більшість забажає негайного закінчення війни». Сьогодні ж я у цьому менш певен. Сили звички, як відомо, недостатньо. Можливо, що зрештою ми станемо свідками періоду, коли Європа буде мобілізуватися кожні три місяці та, врешті-решт, почне вважати це нормальним, шоумени ж так само збирають валізи кожні три тижні.
Чоловіки чекають, вони досі чекають. Вони чекають з тим самим терпінням, з яким годинами стоять у черзі до кінотеатру на якийсь фільм для ідіотів. І чим тупіший фільм, тим довша черга і більш слухняно вони у ній стоять; тому те, на що ми тут чекаємо, має бути чимось феноменально дурним. Так вважає старший лейтенант, який їде зі мною в купе (за професією він дантист, це я дізнався пізніше). «Є лише одна відмінність од минулого разу, – сказав він, – того разу ми хоча б знали, на біса туди їдемо – а зараз не знаємо нічогісінько». Ну, щось-то ми знаємо, якщо поглянути на події під певним кутом: ми втручаємося, аби не допустити гегемонії Німеччини. Та з іншого боку, ця подія виглядає ще більш безглуздо, аніж та, що спричинила за собою бійню 14-го. Можливо, колись настане день, коли міркування престижу стануть ще більш абсурдними, аніж зараз. Лідер нації A скаже лідеру нації Б: «Якщо наступної суботи опівночі ви не потушите свічку, то я вторгся у вашу країну». Ясна річ, у цьому питанні за ним горою стоятиме увесь його народ. А лідер нації Б гордо відповість: «Я не потушу свічку. Вона – символ честі й гідності мого народу», і це рішення одностайно підтримає увесь народ із невимовним ентузіазмом. Нація Б дійсно буде захоплена, інші нації вступлять у війну, ще дві, потім три, всі ж бо воюють, треба й собі – дух наслідування, притаманний вівцям. А ще там будуть лейтенанти-дантисти, котрі й собі ринуться у прірву, не знаючи навіщо, але смутно вірячи, що подібні речі природні, а людство має чинити саме так. І воно, чорт забирай, дійсно таким і є.
Потяг вирушає тихо, плавно. Ти лиш вслухайся! Схоже, що ми не хотіли, аби нам здавалося, ніби ми кудись їдемо. Я очікував викриків по типу «Adieu, Paname!» чи чогось на кшталт цього. Та ні, чоловіки вирушають у тиші, наче сам потяг. Дивлюся на маленький чарівно-блакитний купол з крапель дощу, доки він не зникне в далині. Чи є у цьому світі бодай хтось, кого я хотів би побачити там, покинутим під цим маленьким куполом? Та ні, у ту мить мене проводжатиме лиш блакитний купол, де збилися в танок ошаленілі нічні комахи. Моє останнє видіння Парижа.
Як і раніше – жодних емоцій. А от чотири роки тому я не міг виїхати з Парижа до Африки без болю в грудях від тяжкого питання: «Чи повернуся я сюди коли-небудь знову?» Сьогодні я не ставлю собі цього питання. Мені воно навіть не спадає на думку.
Сусіди по купе, офіцери запасу і унтер-офіцери, читають свої паршиві газети, це ж бо межа їх здібностей, а я бавлюся, аби не чути їх розмов.
Беру до рук рукопис Прокажених і щось там допрацьовую над «стилем» розділу – так само я починав писати Сон двадцять років тому в розбомбленому лісі у Віллер-Котре.
Передмістя пропливає в ночі безлюдно, нещадно, наче пекло. Я згадую назву приміського району, котра завжди мені западала: Рівнина. Прокляті міста, міста й рівнини! Передмістя минають наче пустка, покинута людьми в очікуванні вогненної зливи.
[1] Мається на увазі полотно Finis gloriae mundi.
[2] Монтерланова пассія.
[3] Монтерлана призвали в армію у 1916 році.
[4] Драма Едмона Ростана Сирано де Бержерак.
[5] Маються на увазі мемуари Армана Луї де Лозена.
Переклад: Сергій Заїковський
