Eléments, n° 83 – жовтень 1995
Сім’я почувалася нормально, доки її критикували з усіх боків. А сьогодні, коли вона перебуває в стані тотальної кризи, всі її вихваляють. Згідно з останніми соціологічними опитуваннями, 88 % французів стверджують, що бачать в сім’ї найважливішу річ у своєму житті. Політики також не лишаються осторонь. Але зниження кількості шлюбів та зростання кількості розлучень, падіння народжуваності, збільшення кількості сімей, що складаються з одиноких матерів або батьків, «змішаних» родин – чітко говорять про загальний розпад явища сім’ї.
Точка зору реакційних правих всім відома: «більше немає сім’ї», бо «більше немає дітей», «більше немає батьківщини», «більше немає релігії», «більше немає цінностей» – та й взагалі нічого, зрештою, більше немає. Криза сімейних цінностей, якщо вона не є результатом давньої «змови», пояснюється «сексуальною розбещеністю» та пануванням «імморальності», що заохочуються слабкістю соціальних інститутів та закону. Ця катастрофічна точка зору зазвичай приймає форму «тривожного крику», обмежуючись рекомендацією щодо заходів соціального або правового характеру, котрі, на їхню думку, мали б відновити «традиційну сім’ю» у її старій формі.
Ясна річ, що частково ці зауваження дійсно мають рацію, і більш зважена «сімейна політика» дійсно була б дуже бажаною та корисною – не забуваючи, однак, що надмірна апеляція до держави з проханням полегшити тягар народження дитини (через виплати, тощо – прим. перекладача) несе у собі ризик перетворення дитини на один з видів споживчих товарів. З іншого боку, цю точку зору можна звинуватити у надмірній ідеалізації сім’ї, ігноруючи її специфічні патології (інцест, домашнє насилля, нерозуміння між поколіннями, домашні чвари), та виведенні якоїсь ідеальної формули в ессенціалістській манері, не приймаючи до уваги той факт, що сім’я може міняти свою форму, що відбувалося безліч разів в минулому.
Сім’я не є сама по собі об’єктом для розгляду. Це постійна, але інваріантна величина. Вона існує скрізь, але в різних формах. І з цієї точки зору «традиційна сім’я» значною мірою виглядає як соціальний міф: різні типи сімей співіснували в різні часи.
Коли реакційні праві говорять про «традиційну сім’ю», то по суті ідеалізують модель, що остаточно перемогла лише в минулому столітті, коли буржуазія, захопивши владу та не маючи іншого матеріалу, на якому можна було б утвердити свій соціальний проект, вирішила створити новий вид сім’ї, якого раніше не існувало, та ввести його в якості основного елементу суспільного життя, славнозвісна «головна клітина» суспільства.
Сучасна сім’я виникає в середовищі буржуазії у XVII столітті, а потім поширюється на пролетаріат у XVIII і XIX століттях (цей процес розтягнувся до початку ХХ століття). Вона характеризується відкриттям дитинства як самостійної категорії, все більш ствердним пріоритетом почуття любові та приватизацією сімейної сфери. Поступово позбавлена своєї економічної функції, окрім підтримки окремих членів завдяки зарплаті батька, буржуазна сім’я все більше ґрунтується на критерії почуттів. Вона організована навколо дітей, про яких зручніше піклуватися, коли їх мало, вкладаючи в саме піклування емоційний заряд глобального суспільства. Це явище приватизації є домінуючим фактором останніх двох століть.
Якщо ми хочемо зрозуміти сьогоднішню кризу, то повинні усвідомити зміну не стільки розміру або складу сім’ї, ні навіть її структури чи організації, але власне її функції. З ХІХ століття сім’я перестала бути одиницею товарів і виробництва та стала одиницею заробітної плати і споживання. Поруч із тим, держава почала конкурувати з нею на всіх фронтах. Щойно малих дітей помістили в садочки, більш старших – в школи, хворих в лікарні, батьків – на робочі місця, а літніх людей – в спеціалізовані будинки, як сім’я втратила основні свої функції. Сім’я була міцною в минулому лише тому, що це було необхідністю: її численні функції не могли бути виконані суспільством інакше. Сьогодні сім’я вже не є тим місцем, де ми народжуємося, де вчимося, де працюємо та помираємо. Зазвичай вона зводиться до подружнього спілкування віч-на-віч в замкнутому просторі, або ж до тимчасового спільного проживання кількох поколінь, пов’язаних більш-менш сильними утилітарними або емоційними зв’язками. Старі консерватори, які хотіли б відновити старі прерогативи «традиційної сім’ї», повинні почати з розуміння того простого факту, що ці прерогативи були актуальними лише для минувшини, оскільки були пов’язані з тими функціями, які сучасне життя остаточно в сім’ї відібрало.
В уяві наших сучасників сім’я сприймається насамперед як притулок. Сучасне суспільство ефективно виключило з повсякденного життя все, що колись привертало увагу до інших аспектів. Ліберальна ідеологія стимулює соціальні відносини, засновані на прагненні до ефективності та прибутковості, конкурентоспроможності та багатства. З огляду на це, сімейні цінності здаються абсолютною протилежністю соціальним цінностям: вдома ви повинні випромінювати любов, доброту, самовідданість; зовні потрібно боротися проти інших, завойовувати простір, цинічно продавати й цинічно купувати що завгодно без будь-яких почуттів.
«Зростаючу потребу в сім’ї», про яку говорять соціологи, неможливо пояснити інакше – тим більше, що завдяки економічній кризі сім’я розкрила чудову мережу солідарності.
У суспільстві, де соціальні зв’язки було повністю зруйновано, сім’я стає своєрідним острівцем притулку, «нішею, що оберігає від зовнішніх агресій» (Олів’є Монжін), захисною бульбашкою, що допомагає перетинати життя так, наче автомобіль – перетинати місцевості. Вона лікує рани, нанесені людині глобальним суспільством. Це ідеальне місце, де унікальна особистість може бути визнаною та оціненою.
Дехто вважає, що може використовувати цю запасну структуру в якості основи для ефективного реагування на «погані впливи», що надходять ззовні: у якості приватної структури, або ж, у що вони самі вірять, «оплоту істинних цінностей», де формується своєрідне контр-суспільство. Але такий підхід, навіть якщо припустити, що він може бути здійсненим на практиці – та зможе привести до чогось іншого, аніж створення закритих сект та спільнот, нездатних до адаптації в соціумі – однозначно означатиме послаблення того, що було основною причиною занепаду сім’ї, в даному випадку – її приватизації. Ми дійсно не зможемо поставити сім’ю в якості «основної клітини» суспільства та водночас перетворити її на оплот боротьби проти цього ж суспільства. Сім’я не тільки є місцем соціального (більш того – місцем, де зосереджуються всі соціальні впливи), вона взагалі може відігравати свою роль у формуванні, передачі та співпраці лише тою мірою, якою є природним продовженням глобального суспільства. Сімейні реалії невіддільні від соціальних відносин, що проходять крізь них, і сімейні моделі є всього лиш підсистемами глобальної системи, від якої не можуть відхилитися вище певної межі. У цьому сенсі сімейна криза є одним з аспектів соціальної кризи, щодо якої виступає дзеркальним відображенням: дарма хотіти вирішити перше питання, не турбуючись про друге.
До XVIII століття родина була лише одним з елементів більш загальної спільності, впорядкованої за принципом сусідства (селище чи вулиця). Ставши приватною структурою, вона розпалася як соціальна реальність та перетворилася на звичайне місце афективних розваг, котре уже не допомагає людям самостійно будувати себе або відігравати якусь роль в суспільстві. Однак сьогодні вона лишається однією з найважливіших посередницьких структур, допоміжним мостом між індивідом та суспільством. Тому необхідно відкинути як реакційну точку зору, яка бачить в сім’ї інваріантну реальність, котра нібито ніколи не змінювалася в минулому, так і прогресивну точку зору, яка перетворює її на тимчасову одиницю, яка може бути відкинутою в майбутньому.
Але ми не відродимо сім’ю молитвами, заклинаннями чи гаслами. Єдиний спосіб надати їй значення – це відновити простір соціального в його ширших вимірах, в рамках яких сім’я зможе відігравати свою роль. Майбутнє сім’ї залежить від реанімації соціального.
Робер Д’Ерт (Ален де Бенуа)
Переклад з французької: Сергій Заїковський
