Манливий, солодкий, без меж, або Пісні і танці про смерть

Діалектика життя і смерті у стрічці «Манливий, солодкий, без меж, або Пісні і танці про смерть»

Чоловік стрибає з 12-го поверху й пролітаючи повз 3-й думає: «Поки що все йде добре»

Документальне кіно як вид кінематографа ділиться на чимало різноманітних піджанрів. Це може бути телевізійна документалістика різноманітних напрямків (від історичної до фільмів про життя тварин), яка була такою популярною на пострадянському просторі 20 років тому, зазвичай сумнівної якості у нас, і зовсім іншої на Заході, де цій традиції вже більше, ніж півстоліття. Або своєрідні фільми-розслідування, які нині так популярні на Netflix: наприклад, документальне кіно про розшук та суд над якимось печально відомим маніяком. Або ж це може бути стрічка, в якій режисер, познайомившись з якоюсь людиною, котра переживає цікаву режисеру ситуацію, починає щодня знімати свого героя або героїв в режимі реального часу, не знаючи, чим закінчаться ці зйомки. Він просто слідує за течією життя свого героя з камерою в руці.

І є ще один підвид документалістики, можливо, найвитонченіший та найбільш складний. Його можна назвати кіноесеїстикою, поезією на великому екрані. Це таке документальне кіно, де за магістральну тему береться певне філософське питання, в пошуках відповіді на яке, в канву розмірковування вплітаються герої, нанизуються ситуації, історії. Режисер обирає тему, котра хвилює його, і починає пошук. Зазвичай в подібних фільмах відсутній сюжет як такий. Глядач бачить певну послідовність епізодів, сцен з різними героями, пейзажами, настроями, які пов’язані між собою спільною екзистенційною темою. Абстракція оформлюється в екранні образи, переживання героїв, більшість з яких потрапляють в таку картину ледь не випадково – вони наче виринають нізвідки на шляху автора фільму. Стрічка Тетяни Ходаківської та Олександра Стеколенка «Манливий, солодкий, без меж, або Пісні і танці про смерть» (робочою назвою картини була «Життя. Останнє питання») 2017 року, на нашу думку, саме така. Один з тих фільмів, які переконують нас у тому, що українське документальне кіно в останні роки переживає справжній підйом. І справа не лише в показах на міжнародних кінофестивалях та призових місцях в їхніх програмах.

Розділення стрічки на три частини є радше умовним – прийом, завдяки якому звиклий до цілісного та послідовного наративу глядач, зможе поділити картину на окремі сектори і сприйняти фільм більш структуровано.

Зйомки фільму. Режисер Тетяна Ходаківська та оператор Ендрю Толошний

Дівчина посеред Нью-Йорку співає стародавню скандинавську пісню про те, що найсильніший батько, найгарніша мати, найродючіше стадо худоби та сам автор пісні одного дня обов’язково помруть; літній композитор та музикант, який бореться зі смертельною хворобою, грає, можливо, свою останню композицію і розповідає про сприйняття часу після усвідомлення закінчення життя, що невпинно наближається.

Ці дві короткі сцени перетікають в основну історію першої частини фільму – оповіді вдови та друзів Тоніно Гуерра, відомого італійського сценариста, який співпрацював з такими видатними режисерами як Андрій Тарковський, Мікеланджело Антоніоні та Федеріко Фелліні. Вони говорять про своє життя та дружбу з Гуерра, його ставлення до смерті, про свої переживання після його відходу в інший світ та про сприйняття конечності власного життя.

Кадр з фільму. Малюнки Тоніно Гуерра

«Георгій Берідзе – з Грузії, я – з України. Тож ці дві країни від початку були в нашому фільмі. Італія з’явилася в зв’язку з тим, що ми хотіли показати, що смерть – це не тільки про людей, а й про час. Для мене і Сашка Італія була пов’язана з епохою великого кіно Гуерри, Антоніоні, Фелліні… Ми хотіли зрозуміти, чи помер їх час? Чи живі вони?», – говорить в інтерв’ю порталу Cut Insight Тетяна Ходаківська.

Ці короткі моно- та діалоги супроводжуються кадрами весняної природи Пеннабіллі – містечка, де поховано Тоніно Гуерра. Гірські пейзажі, рясно вкриті ранньовесняними дощами та снігами, є першим образом в картині, який буде повторюватись далі неодноразово – після смерті життя продовжується. Навесні природа квітнутиме навіть після своєї смерті взимку, а люди житимуть та радітимуть життю і після вашої смерті, не дивлячись на те, що вас більше не буде. «Манливий».

Після Італії стрічка веде нас до України, в Карпати. Друга частина показує складне життя у віддалених селищах карпатських гір, де на людей на кожному кроці чатує смерть. Голодні вовки в зимовому лісі, самотня старість, відсутність розвиненої інфраструктури і, як результат, неможливість вчасно отримати необхідну допомогу. Проте, не дивлячись на це, місцеві жителі, від малих хлопчаків до літніх людей, сприймають смерть абсолютно спокійно, як щось природне, таке ж звичне, як гори снігу за вікном. «Свічка догорить та й усе, в могилу покладуть і кінець», – слова хлопця років 12-ти дихають давно забутим для багатьох ставленням до смерті: холодним і стоїчним. Образ смерті та продовження життя повторюється і тут: на початку цієї частини селяни заколюють свиню, а в той же час у хліву коза народжує двох козенят, яких ми бачимо наприкінці частини. Для режисерів стрічки життя та смерть – це діалектична пара, одне завжди змінює інше, ніщо не вічне, і в цьому колообігу є і справжня поезія, і трагедія, і краса з насолодою. «Солодкий».

Життя сповнене синхроністичностей, випадковостей та недобрих сюрпризів. Тетяна Ходаківська починала роботу над цим фільмом разом з відомим грузинським оператором Георгієм Берідзе, з яким вони разом працювали над картиною «Янголи війни» (також операторами стрічки «Манливий…» виступили Ярослав Пілунський, Олександр Запорожченко, Ендрю Толошний, Ніколоз Чавчавадзе та Майкл Донован). Проект знаходився в роботі кілька років, і одного дня Георгій Берідзе помер, так і не завершивши зйомки стрічки. Оператор картини, яка досліджує питання життя та смерті, помирає під час роботи над цим фільмом. Команда, яка робила цю стрічку, їде до Грузії.

Георгій Берідзе (зліва)

Третя, грузинська частина, зосереджується на кількох сюжетах. Вдова Берідзе, грузинська художниця Тамуна Мелікішвілі, пише картину, згадуючи свого чоловіка; діти оператора міркують над тим, що б вони сказали батьку, якби той був зараз живий; рідні та друзі Берідзе збираються аби пом’янути його за щедрим грузинським столом і співають надзвичайно красиву пісню про те, що все пройде, і наше життя теж, полетить, як птах, ми нічого не візьмемо з собою, а люди будуть жити після нашої смерті й трава ростиме у наших дворах. Цю пісню написав відомий грузинський поет та партизан, який воював проти більшовиків, Міха Хелашвілі. Червоні вбили його, коли йому було 25 років.

Протягом всієї стрічки вільний наратив місцями розривається кадрами, на яких натовп в декілька тисяч людей штовхає один одного. Лише в третій частині стає зрозуміло, що насправді відбувається. Існує своєрідний грузинський вид спорту, який нагадує регбі – «лело».

Кадр з фільму. Гра лело в селищі Шухуті, Грузія

В грузинському селі Шухуті раз на рік на Великдень грають в цю гру, щоправда, дещо з іншими правилами. Верхнє село змагається з нижнім. За різними даними цій традиції від 150 до 300 років. Мета – перейти з 16-ти кілограмовим м’ячем, наповненим червоним вином та землею, річку, яка розділяє село і покласти м’яч на іншому березі. Участь беруть ледь не всі чоловіки селища. Та частина села, яка перемогла, отримує право віднести м’яча на своє кладовище і покласти його біля могили людини, яка померла останньою перед Великоднем. В рік, коли Тетяна Ходаківська з командою знімала цю гру, перемогла та частина села, на території якої незадовго до цього поховали оператора Георгія Берідзе. Переможці приносять м’яча на своє кладовище і лишають його біля могили Берідзе. Живі віддають шану мертвому і йдуть святкувати Великдень – смерть і воскресіння Ісуса Христа. Після смерті батька, камеру до рук бере син Георгія Берідзе, Міколоз Чавчавадзе. Він один з операторів, які знімають «грузинську» частину стрічки. Життя продовжується. «Без меж».

Картина знімалася як на 16 та 35-міліметрову плівку, так і на «цифру». Аналогові та цифрові зйомки перемішані, а творці стрічки грали також і з кольорами, експериментуючи з фарбуванням картинки вже після зйомок. Музичний супровід фільму чудовий: від грузинських та скандинавських народних пісень про смерть, до акордеонного етюду смертельно хворого композитора під назвою «Музика для неіснуючого фільму» (ось ця композиція і знайшла собі фільм до пари) та головної інструментальної теми, яка в титрах повністю розкривається всіма фарбами.

Тетяна Ходаківська

«Цей фільм спочатку замислювався як мозаїка, набір кольорів і ліній. Хотілося досягти відчуття, що все це досить хаотично, але, щоб за цим була видна історія. Як у житті, – події, емоції, персонажі – все складається в одну історію. І, звичайно, в монтажі теж хотілося підтримати це відчуття непередбачуваності, але взаємозв’язку всього в житті», – говорить в інтерв’ю порталу Cut Insight Тетяна Ходаківська.

В іншому інтерв’ю порталу Сценарна Майстерня вона говорить про враження від дослідження теми смерті: «Одне було зрозуміло – ця тема все ще є табу, ми не хочемо говорити чи думати про свою смерть. Ми, насправді, навіть не віримо в те, що помремо. Нам здається, що всі навколо нас помруть, але от саме мені якось вдасться уникнути цього. Адже, якби ми пам’ятали про смерть, багато проблем не здавалися б такими реальними: абсурдно страждати через, що в тебе немає велосипеда, якщо завтра ти можеш померти, впавши з цього велосипеда. Хіба ні? І при тому, що смерть – це те, що поєднує нас усіх, ми продовжуємо робити вигляд, що її не існує».

Картина не ставить питань напряму. Так само вона не поспішає давати відповіді. Вона показує непередбачуваний маршрут власних досліджень режисерів, провокуючи глядачів на власні роздуми та роботою з темою життя і смерті. При цьому вона не є виключно темною і депресивною або ж, навпаки, не сповнена зайвого та непотрібного позитиву. Смерть тут постає такою, якою вона і є насправді – неминучою даністю, абсолютним фактом. І, як писав Антон Носик, який вже також зустрівся зі своєю смертю: «Смерть – всього лише поодинокий випадок майбутнього, в якому не залишиться рис теперішнього, і, поки живемо, можна знаходити в ній безумовну користь, позаяк вона дає невичерпну їжу для філософських роздумів і поетичних дослідів».

А у нас лишається два не висвітлених моменти, які слідують з назви фільму. Чому «Манливий, солодкий, без меж…», і чому «…танці про смерть»?

Танці з’являються в кожній з частин фільму. Нам показують репетицію балету Раду Поклітару в Києві, постановки сучасної версії «Лебединого озера» Чайковського, танцюристи якого в перервах розповідають про своє ставлення до смерті, життя і своєї участі в балеті. В одному з інтерв’ю Тетяна Ходаківська говорить, що ці епізоди з балетом є образом народження чогось нового, чого ще мить тому не було. Зворотною стороною смерті. Ось вам і танці.

Олександр Стеколенко

Під час роботи над фільмом Олександр Стеколенко, співрежисер стрічки, прочитав в книзі одного старого грузинського монаха про три голоси в грузинському поліфонічному співі. Манливий, солодкий, без меж. Вони поєднуються в пісні, і жоден з них не домінує над іншими.

Так само, як і життя зі смертю. Співають кожен свою партію, не маючи змоги здолати іншого. Можливо, вони й не намагаються, усвідомлюючи свій одвічний зв’язок і неможливість існування одне без одного.

Колір життя – це сутінки, і стає все темніше,
Швидкоплинне світло, здавалося завжди буде схід сонця.
Що таке наше життя, яке полетить геть наче птах?
Місце, на якому стоїть наш дім, поросте травою.
Життя його було коротким, а ми думали проживе довго,
Темрява їсть світло, черв’яки троянду, рани і біль серце людини,
Невидима смерть прийде, і в одну мить обеззброїть нас,
Те, що ми б забрали з собою в інший світ, взяти не вдасться.
Такі ж, як і я, співатимуть для вас,
Підігруючи собі на фандурі,
Всі радітимуть життю і насолоджуватимуться собою,
А я буду лежати в могилі.

Міха Хелашвілі

Присвячується світлій пам’яті Міха Хелашвілі та Георгія Берідзе

Автор рецензії: Валентин Дзюбенко