Французький socialisme national, німецький nationaler Sozialismus та італійський socialismo nazionale — це різноманітні ідеології, об’єднані духом часу, що виникли в Європі кінця XIX — початку XX століть. Національні соціалісти прагнули поєднати ідеї соціалізму та націоналізму.
Термін національний соціалізм на відміну від інтернаціонального марксистського соціалізму, як правило, застосовується до певних немарксистських варіантів соціалізму.
Французькі витоки національного соціалізму
Уже в 1896 році Моріс Баррес заявив, що маркіз де Морес був «першим національним соціалістом».
Маркіз де Морес був французьким аристократом і авантюристом, який здійснював поїздки до Північної Америки, де став соціалістом, не відмовляючись при цьому від своїх націоналістичних та антисемітських переконань. Де Морес заснував паризький політичний клуб Morès et ses Amis (Морес та його друзі), який, на думку історика Стенлі Дж. Пейна, поєднував «крайній національний соціалізм з обмеженим економічним соціалізмом, расизмом і акціями [прямої дії]».
Інші джерела вказують, що схожий термін до національного соціалізму вперше був використаний у французькій виборчій кампанії 1898 року тим же Морісом Барресом. Йдеться про поняття соціалістичний націоналізм або націоналістичний соціалізм.
Серед нових радикальних націоналістів кінця ХІХ століття Баррес був одним з перших, хто зрозумів, що не може бути справжнього національного руху, якщо він не гарантуватиме інтеграцію в суспільство найбільш знедолених соціальних верств. Націоналізм мав взятися за вирішення соціальної проблеми.
Але в той же час, стверджував Баррес, національний рух не може бути ні марксистським, ні ліберальним, оскільки ці дві доктрини завжди є громадянською війною: класова війна або індивідуалістична війна всіх проти всіх.
Ідея національного соціалізму швидко поширилася по всій Європі. Ряд теоретиків стверджували, що соціальне питання може знайти вирішення за межами ліберального капіталізму або класової боротьби соціалізму. Йшлося про ідею встановлення миру між пролетаріатом і всім національним організмом, щоб гарантувати виживання нації.
У 1902 році голова Національної федерації жовтих профспілок Франції П’єр Бітрі створив Національну соціалістичну партію (Parti socialiste national). Цей рух отримує підтримку колишніх друзів Пола Лануара, сільськогосподарських профспілок, Ліґи французької батьківщини (Ligue de la Patrie Française), колишніх лівих буланжистів, антисемітів та антидрейфусарів. Однак партію розпустили в 1903 році.
У 1919 році соціаліст Ґюстав Ерве хотів створити нову національну соціалістичну партію. В молодості Ерве був соціалістом з антимілітаристськими та антинаціоналістичними позиціями. З 1912 року він переживав ідеологічну еволюцію, яка привела його до відстоювання дедалі націоналістичніших позицій.
У 1919 році вже існує Національна соціалістична партія, заснована Александром Зеваесом, колишнім адвокатом вбивці Жана Жореса, та Жаком Проло. До них приєднуються Ерве, Жан Аллеман, історична постать французького робітничого руху 1871 року, та Еміль Тісьє. Однак ця політсила отримала лише одного депутата на законодавчих виборах 1919 року та занепала. Ерве намагався реанімувати її в 1925 році під назвою Партія авторитарної республіки (Parti de la République autoritaire). Однак до 1927 року французькі національні соціалісти повернули стару назву. У 1932 році партія знову була перейменована, на цей раз в Національну соціалістичну міліцію (Milice socialiste nationale). Пізніше з цієї структури вийшов францизм Марселя Бюкара.
Національний соціалізм в Італії напередодні Першої світової
У 1910 році Енріко Коррадіні, засновник Італійської націоналістичної асоціації, використав термін національний соціалізм та визначив цілі національного соціалістичного руху: встановити мир між пролетаріатом і нацією.
Коррадіні був пов’язаний з найбільш патріотичними та іредентистськими течіями Рісорджіменто. Він заснував журнал Il Regno, в якому висловлював політичні тези проти соціалізму та буржуазії. Після низки досліджень про умови італійських робітників у Тунісі та Південній Америці він взявся розповсюджувати нову ідею праці, яка повинна була зупинити явище еміграції та поганий стан італійської діяльності за кордоном. Коррадіні ще раз запропонував військове втручання для колонізації Африки, щоб міграційний дух італійця змінився б на колоніальний, імперіалістичний дух. Потім він використав марксистську концепцію пролетаріату і сформулював ідею пролетарської нації, згідно з якою Італія повинна була базуватись на праці, а не на капіталі, як Франція та Англія. Якщо би в Європі запанувала плутократична система, то Італія повинна була б остаточно стати пролетарською нацією. Коррадіні можна визначити як одного з піонерів італійського національного соціалізму; його теоретична структура, що перенесла класовий конфлікт з внутрішньої на міжнародну політику, була одним із перших прикладів нового типу немарксистського соціалізму, що народився в Італії.
Коррадіні не тільки використовував історико-політичні статті та нариси для пропаганди своїх ідей, але також був автором романів. Перш за все йдеться про La Patria fara. У романі, події якого відбуваються в Аргентині у середовищі італійських іммігрантів, протиставляються націоналіст Буондельмонті, революційний синдикаліст Руммо та ліберал Аксеріо; останній виступає ворогом перших двох і представником Італії Джолітті. Наприкінці роману Буондельмонті дізнається у Руммо методи повстання та навчається залучати пролетарські маси. Романіст Коррадіні не відривається від політичного Коррадіні та вкотре підкреслює необхідність союзу між націоналізмом та революційним синдикалізмом в ім’я пролетарської нації. Потім тези Коррадіні про пролетарську націю будуть сприйняті фашистським рухом.
Національний соціалізм Італії знайшов своє вираження в революційному синдикалізмі. З початком італо-турецької війни 1911-1912 років, і особливо напередодні Першої світової, відбувся процес націоналізації інтелектуальних секторів революційного синдикалізму в межах Італійської соціалістичної партії. У розриві з партією ці інтелектуали проголосили себе інтервенціоністами, виступаючи за вступ Італії у згадані військові конфлікти, оскільки, стверджували вони, лише з переможної війни могла народитися іскра соціальної революції (теорія революційної війни). Такі синдикалісти, як Роберто Міхельс, Анджело Олів’єро Оліветті, Філіппо Коррідоні та Серджо Панунціо, серед інших, дали раціональне обґрунтування цього першого італійського національного соціалізму, який був джерелом фашизму.
На думку Міхельса, війна Італії проти османів була прогресивною війною, яка заслуговувала на підтримку та участь революційного пролетаріату. Ця війна мала стимулювати та розвивати промисловість півострова. І Майкельс, і Оліветті уявляли італійський націоналізм як революційний і, по суті, марксистський.
5 жовтня 1914 року група теоретиків-соціалістів, орієнтованих на синдикалізм, опублікувала маніфест Fascio rivoluzionario d’azione internazionalista, в якому вимагала втручання своєї країни у розпочатий конфлікт на службі цивілізації та революції. Маніфест, між іншим, підписали Мікеле Б’янкі, Філіппо Коррідоні, Амілкаре де Амбріс та Анджело Олів’єро Оліветті. 10 жовтня Оліветті нагадав своїм читачам, що війна, яка почалася на континенті, створила революційну ситуацію, в якій люди могли би бути мобілізованими навколо почуття національності. Вирішення соціальних проблем могло бути лише наслідком вирішення національних проблем.
Група, очолювана Панунціо, закликала молодого Муссоліні змінити свою позицію стосовно італійського втручання у війну. 18 жовтня Муссоліні запропонував Соціалістичній партії переглянути свою прихильність до абсолютного нейтралітету та провести ревізію соціальної стратегії. Це спричинило кризу серед лідерів партії. Муссоліні був змушений подати у відставку з посади директора газети Avanti!. 10 листопада, виступаючи перед міланською секцією Соціалістичної партії, Муссоліні стверджував, що Італія як історична реальність була центром інтересів для більшості населення:
«Почуття національності існує, і його не можна заперечувати. Колишній антипатріотизм закінчився».
Коли Муссоліні, виключений з офіційної соціалістичної партії та вже редактор власної газети, почав явно захищати ідею вступу Італії у революційну війну, синдикалісти швидко об’єдналися навколо нього. Його газета Il Popolo d’Italia стала неофіційним засобом пропаганди синдикалістів-інтервенціоністів. Для молодого Муссоліні єдиним життєздатним соціалізмом ХХ століття був національний соціалізм, в якому нація стала би головним об’єктом лояльності. Цей соціалізм інтегрував би робітничі класи в органічну сукупність історичної нації. До кінця війни, в 1918 році, Муссоліні сформулював цілісну революційну систему переконань, яку він вирішив назвати національним синдикалізмом або національним соціалізмом.
Чеський та німецький національні соціалізми в австрійській Богемії
Перші пертії національних соціалістів виникли на чеських землях Австро-Угорської імперії наприкінці ХІХ століття. У 1897 році там була заснована Чеська національно-соціальна партія, яка мала на меті досягти незалежності Чехії від Австро-Угорщини (на відміну від домінуючої на той час, серед соціалістів, соціал-демократичної партії, яка виступала за міжнародну революцію).
А вже в 1903 році була заснована Німецька робітнича партія (DAP), також у Богемії. Як і чеські національні соціалісти, DAP постала як радикально-реформаторська та соціал-прогресивна структура. Ці німецькі національні соціалісти Богемії були демократичним рухом, який мав на меті захист інтересів етнічних німців, промислових працівників Судетської області. DAP вимагала демократизації інституцій, соціалізації чи націоналізації великих компаній та заміни регулярного війська національним ополченням. Вони не були расистами, імперіалістом чи мілітаристом. Ідеологія DAP відрізнялася від марксистського соціалізму тим, що захищала інтереси всіх працюючих: робітників, селян, дрібної буржуазії та інтелігенції.
Але до 1913 року DAP перетворилася на расистську, пангерманістську та антисемітську партію. Наприкінці Першої світової війни Вальтер Ріль займе посаду лідера австрійської частини партії, яка буде перейменована в Deutsche Nationalsozialistische Arbeiterpartei (DNSAP). Одночасно Ганс Кнірш очолить чехословацьку частину DNSAP, попередницю Судетської німецької націонал-соціалістичної партії.
Піонером радикального типу націонал-[ьного] соціалізму в Австро-Угорщині був пангерманістський публіцист і агітатор Ґеорґ Ріттер фон Шенерер. Його расистський націоналізм відрізнявся від правих радикалів початку ХХ століття захистом егалітаризму, демократичних виборів та широких соціальних реформ.
Тим часом чеські національні соціалісти відіграватимуть значну роль у міжвоєнній політиці Чехословаччини, коли Едвард Бенеш буде прем’єр-міністром і двічі президентом. Вони неодноразово змінюватимуть назву.
Ця партія чеських національних соціалістів існує донині, будучи сьогодні євроскептичною та лівонаціоналістичною політсилою Чеської республіки.
Витоки національного соціалізму в Німеччині
Хоча найвідомішим із національних соціалізмів, що походять з Німеччини, є націонал-соціалізм (нацизм), але саме поняття національний соціалізм, а також різні ідеології, які він втілював, мали численних попередників у цій країні, починаючи щонайменше з кінця XIX століття.
Першим німецьким національним соціалістом, який використовував таку самоназву, був протестантський пастор Фрідріх Науман. У 1896 році він заснував Nationalsozialer Verein (Націонал-соціальне об’єднання) на основі групи, яка виділилася з Evangelisch-Sozialer Kongress (Євангелістського соціального конгресу) лютеранського богослова, антисемітського та соціально-християнського проповідника Адольфа Штьокера. Нова група, заснована Науманом, прагнула створити національний соціалізм (на відміну від міжнародного соціалізму соціал-демократії), але вона не була ні антисемітською, ні ультраправою. Науман поєднав націоналізм з християнським соціалізмом та лібералізмом, і в 1903 році він в кінцевому підсумку приєднається до соціал-ліберального Freisinnige Vereinigung (Союзу вільнодумства).
Іншими ранніми мислителями національного соціалізму в Німеччині були Йоганн Пленґе, Пауль Ленш, Освальд Шпенґлер та Вернер Зомбарт. Йоганн Пленґе під час Першої світової війни говорив про появу в Німеччині національного соціалізму, заснованого, як він сказав, на «ідеях 1914 року».
За словами Пленґе, повна мобілізація організувала весь німецький народ згідно з єдиною метою, і результатом цієї мобілізації став справжній соціалізм суто національного походження, на відміну від ліберальних ідей 1789 року. Подібні ідеї висловили одночасно соціал-демократ Пауль Ленш з його ідеєю «війни як світової революції», яка встановила б соціалізм в Німеччині завдяки воєнному соціалізму, і Освальд Шпенґлер з книжкою Прусська ідея та соціалізм, в якій він стверджував, що прусський дух проявився в мобілізації 1914 року, утворивши автохтонний соціалізм, протиставлений англійському духу ліберального індивідуалізму.
Соціолог Вернер Зомбарт писав про національний соціалізм, який підкреслював «новий дух» Німеччини, що був і національним, і соціальним. Зомбарт описує власну концепцію соціалізму у своїй праці Німецький соціалізм (Deutscher Sozialismus) 1934 року. Німецький соціолог оголосив, що «новий дух починає правити людством», дух, що ознаменував кінець «економічної ери», атеїстичної, матеріалістичної та егоїстичної. Цей «новий дух» був втілений у тому, що він назвав німецьким соціалізмом. Зомбарт стверджував, що не може існувати універсального соціального ладу, а лише той, який пристосований до кожної конкретної нації. Він протиставив німецький соціалізм лібералізму, бо перший ставить добробут цілого над добробутом індивіда.
Автор: Богдан Чупакабра
Джерело: Menefreghismo
