вітраж у червоному корпусі

Мистецтво шістдесятників. Доля вітражу у червоному корпусі

Будь-яке революційне явище проникає у всі сфери культурного життя суспільства. Таке українське культурне явище як шістдесятництво пронизало багато сфер: від літератури до живопису. Як опозиція тоталітарному режиму радянського союзу, шістдесятництво не лише проникло у літературу, але й у образотворче мистецтво, де представлено такими митцями як Алла Горська, Віктор Зарецький, Опанас Заливаха, Борис Плаксій, Галина Севрук та Людмила Семикіна. Для мистецтва шістдесятників характерно не лише національне відродження у творчості, але й естетична свобода. Постійно стикаючись з критикою та забороною українського мистецтва, митці все ж мали на меті його відродження будь-якою ціною, іноді ціною власного життя.

Визначною подією у мистецькому світі Києва стало створення вітражу у червоному корпусі Київського Національного Університету, нині його можна зустріти лише на фотографіях.

У 1964 році, до 150-річчя від дня народження Шевченка, Алла Горська у співавторстві з Опанасом Заливахою, Галиною Севрук і Людмилою Семикіною створили вітражне панно «Шевченко. Мати» у вестибюлю червоного корпусу КНУ. Ще до урочистого відкриття вітраж був нещадно знищений самою адміністрацією, розбитий ущент, та визнаний керівництвом «ідейно-ворожим». Зі спілки художників було виключено Аллу Горську та Людмилу Семикіну.

Опанас Заливаха через роки згадував слова одного з керівників університету, що пояснював розгром вітражу: «Люди останавливаются, смотрят, создается толпа. На второй этаж невозможно пройти».

Вітраж зображував Шевченка, що однією рукою пригортає мати-Україну, а в іншій тримає високо піднятого Кобзаря. Мати-Україна стилізована до іконописної манери, що викликало окрему хвилю негативу зі сторони представників радянської влади. 

«Возвеличу малих рабів отих, а на сторожі коло їх поставлю слово», – такі слова з Кобзаря доповнювали могутній образ.

Як згадує шістдесятниця Михайлина Коцюбинська: «Головний погромник – ректор університету Швець. Сам власноручно, не дочекавшись висновків комісії, трощив ідеологічно шкідливий вітраж… Чому мати-Україна така сумна? Який «суд«, яку «кару» і на кого накликає Тарас? І взагалі, чому це Україна за ґратами».

Відтоді і до 80-х років такі зібрання на честь Тараса Шевченка заборонили, як і будь-які спроби його вшанування, а доля авторів вітражу склалася важкою та трагічною. Після акту знищення вітражу, 1965 року почалася перша хвиля масових арештів та репресій.

Віктор Зарецький та Алла Горська, відоме подружжя у світі українського мистецтва. Алла Горська працювала здебільшого у галузі монументального мистецтва. Її творчість ґрунтувалась на традиціях київської академічної школи, авангарді, бойчукізмі. Разом з чоловіком Віктором Зарецьким вони створили низку монументальних робіт у містах України.

Вона стала однією з організаторів та активісткою Клубу творчої молоді «Сучасник», що став центром національного життя у Києві. Сучасник функціонував у приміщенні Жовтневого Палацу, де проводилися нерегламентовані мистецькі виставки та творчі вечори.

Квартира Алли Горської та Віктора Зарецького була центром підпільного мистецького життя, саме там відбувалися нові знайомства та зустрічі української інтелігенції.

Трагічна загибель Алли Горської сколихнула мистецький світ: 28 листопада 1970 року Аллу Горську було вбито у будинку її родичів. Похорон перетворився на мітинг протесту проти тоталітарного режиму радянської влади, а смерть породила жахливі чутки.

Ще один з авторів «Шевченко.Мати», Заливаха Опанас, працював у галузі станкового живопису та графіки. З 1965 по 1970 роки був переслідуваний через свою антирадянську діяльність та активну участь у мистецькому підпільному житті.

У кінці 1964 року його заарештували, за підозрілу діяльність, від’їзди до Києва та «пропагандистську» діяльність на п’ять років. У в’язниці йому заборонили малювати, і було вилучено його екслібриси. І хоча кияни неодноразово зверталися аби Опанасу надали дозвіл на малювання, дозвіл так і не отримали.

У в’язниці його навідувала Алла Горська, і хоча вона розуміла що дозвіл на побачення не отримає, та все ж довго стояла біля кордону в’язниці, згадує Заливаха.

Семикіна Людмила, наразі відновлена у спілці художників України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка та премії та премії  імені Василя Стуса. Її роботи нині можна бачити на станції метро Почайна, над оформленням якої вона працювала у 1980 роках. Вітраж та мозаїчне панно прикрашають станцію і до нині.

Севрук Галина нині працює здебільшого у кераміці, нею створено понад 500 керамічних пластів з історичними сюжетами та близько 30 монументальних керамічних панно в архітектурі Києва, Чернігова, Одеси. Вона була вилучена зі спілки художників у 1968 році за підписання «Листа-протесту 139» на захист репресованих.

У січні 1972 року Україною пройшла хвиля масових арештів учасників опору, що остаточно поклали кінець руху шістдесятників. За різними даними у період з 1972 по 1974 рік було арештовано близько 120 осіб за опір тоталітарній системі.

Автор: Анна Збаражська

поділитись