«Евола і політика» – найбільш контроверсійна тема в будь-яких традиціоналістичних дискусіях. І філософських, хоча «філософи» приймати його за свого дуже не люблять, мабуть, тому, що не мав диплома… Загалом, ця дискусія здебільшого зосереджується на добі фашизму та непростих стосунках Еволи з режимом Беніто Муссоліні: критика фашизму справа, язичницький імперіалізм, нитки Аріадни, що вели барона до німецької консервативної революції, «таємнича місія на Сході Європи» – про це треба обов’язково поговорити, але не сьогодні. Бо проблематику «Евола і політика» насправді куди влучніше розкриває саме післявоєнна епоха…
Так, паралізований післявоєнний Евола вповні розкрив себе як духовний вчитель, Маестро длямолодого покоління, такий собі «вибуховий інфлюєнсер», на чиїх ідеях зросло… Хм, цілих три покоління італійських ультраправих активістів! Покоління «молодших братів», котрі не встигли стали до лав партизан Соціальної Республіки, але підняли стяги боротьби уже в 50-их; покоління буремних 60-их (аж до «всеєвропейської революції 68-го»); і, попри смерть Маестро у 1974 році, покоління свинцевих 70-их. Він сидів, наче Будда, у своїй легендарній квартирі та приймав натовпи з молодих містиків від політики, що бачили в ньому, за висловом лідера MSI Альміранте, «правого Маркузе».
Та найбільше розкритися йому допомогли саме учні. Таких у Юліуса Еволи було вдосталь, розгляньмо основних.
Піно Рауті
Творчий доробок Рауті закінчується на ідеалістичних одах фашистському минулому, що було характерно для італійських старих, проте на декілька порядків більш радикальних та цікавих правих. Увесь свій потенціал один з отців-засновників MSI (очолював там язичницьку, еволіанську фракцію радикалів, відому під назвою «сини сонця») та ініціатор створення Centro Studi Ordine Nuovo виливав у політику. Його діяльність можна сміливо вважати найвідомішим та найгучнішим відлунням ідей Еволи, з яким вони товаришували з часів повернення останнього до Італії (так, серед лідерів тих молодиків з FAR теж фігурував Піно Рауті): з Рауті та видавцем Джовані Вольпе вони сформували інтелектуальне ядро післявоєнної італійської правиці.
Адріано Ромуальді
За деякими чутками – онук Муссоліні (подейкували, що відомий правий політик та найближчий побратим Піно Рауті – Піно Ромуальді – був позашлюбним сином дуче), любитель швидких автівок та правої культури, Ромуальді передовсім відомий двома речами: це перший біограф Еволи та найближчий і найталановитіший з його учнів; а ще якось раз він хотів наїхати машиною на режисера Пазоліні. Дуже не сподобалась правим активістам стрічка Мама Рома… Ромуальді загинув за рік до смерті Маестро в автокатастрофі. Саме на нього покладалися найбільші сподівання, проте навіть за ті короткі 33 роки (почав писати у 24 роки), відведені долею, Ромуальді встиг написати набагато більше праць, аніж інші самопроголошені «філософи» та «ідеологи» – за все своє життя.
Ренато дель Понте
Якщо Рауті був живим втіленням політичної волі Еволи, Ромуальді – метаполітичної, то Ренато дель Понте – його духовна, римська лінія. Книги неоязичника, традиціоналіста та езотерика Ренато дель Понте сьогодні вважаються одними з найавторитетніших досліджень з античних релігій, його цитують академічні вчені та вивчають студенти на кафедрах. Багато в чому ті натяки щодо античних традицій, розкидані Еволою по сотнях статей і книг, дель Понте зміг зібрати докупи та поглибити настільки, наскільки дозволяють сучасні джерела. А ще саме на Ренато дель Понте було покладено зобов’язання кремувати Маестро та розвіяти його прах…
«Це було дивовижно. Протягом багатьох років ми продовжували відкладати цей величний момент, оскільки ми, молоді дослідники правого езотеризму, так звані “діти сонця”, відчували себе негідними доторкнутися до його грандіозного авторитету. Опис, який подав Ромуальді в своєму тексті, не відповідав дійсності. Він описав аскетичного, аристократичного, далекого Еволу, до якого неможливо наблизитися. Якби я знав, яким він був насправді, то напевно прийшов би до нього раніше. Ми були налякані цим образом. Натомість, на превеликий подив, ми побачили Еволу, відкритого молодому поколінню. Але не для всіх: Маріо Мерліно, який сьогодні більше нагадує Гендальфа, також навідував Еволу разом зі своїми колегами. Можливо, вони сприймали цю зустріч занадто серйозно. Він був розчарований, бо Евола мляво слухав їхні запитання і перш ніж відпустити… вручив їм комікс Текса Віллера», – з інтерв’ю Ренато дель Понте.
Джанфранко де Турріс
Доки Рауті намагався зреалізувати політичний проект для правих, щоразу вдаряючись в більш «політиканські» та популістські ігри, доки Ромуальді лежав у труні – Джанфранко де Турріс, також свого часу постійний відвідувач квартири барона, взявся за дослідження та популяризацію творчого спадку Юліуса Еволи. Щорічний журнал, «академічні» перевидання всіх книг Маестро з детальними передмовами, низка біографічних досліджень (наприклад, про пригоди Еволи під час другої світової війни) тощо. Саме Джанфранко де Турріс, поруч із Ренато дель Понте, можуть вважатися «хранителями спадку» найбільшого італійського правого мислителя.
Франко Джорджо Фреда
Окрім «прямих учнів», з якими він особисто і неодноразово спілкувався, Евола мав безліч талановитих читачів та послідовників. Якщо говорити більш абстрактно, то всі покоління правих активістів від повоєнної доби і аж до середини 70-их були його учнями. Але найвизначнішим з них, справжнім метеором, наповненим невичерпним джерелом доктринальної свіжості та відвертості, був (і є) Франко Джорджо Фреда.
Досі незрозуміло, чи зустрічалися вони з Еволою особисто. Фреда розпочав свій політичний шлях на початку 60-их, першу книгу видав у 1964 році (будучи ще студентом); Евола був живий, коли вся Італія гриміла жахливими чутками про Фреду, коли той потрапив за ґрати. Можемо точно сказати, до речі, що тісні контакти Фреда підтримував з Піно Рауті в рамках «Центру досліджень» та однойменної політичної організації (за словами самого Еволи, рух Ordine Nuovo був найбільш прямим та чітким виразом його власних політичних позицій). Від Фреди тягнеться ціла мережа учнів та сподвижників, які так чи інакше просували традиціоналістичні ідеї в їх «активному», еволіанському ключі – серед них і шизопрофесор Клаудіо Мутті, відомий божевільними спекуляціями у геополітиці та релігії…
Розвелося також немало самопроголошених учнів Еволи. Серед них виділяються двоє: Франк Геллі, італієць, котрий наразі є англіканським священником у мусульманських кварталах Лондону, та адвокат Едоардо Лонго.
Геллі декілька років тому опублікував книгу Римський суфій, котра наче як оповідає про його особисті зустрічі з Еволою наприкінці 60-их. Звідти можна знайти багато цікавих подробиць, більше ніде не підтверджених («канонічні» учні Еволи, наприклад, про цього дивака ніколи не чули): що Евола таємно прийняв іслам, або як йому снилося, що він став Папою римським…
А от Едоардо Лонго чомусь дуже популярний на пострадянському просторі. У цьому році вперше було видано обидві основні праці цього автора російським видавництвом «Тотенбург», що наголошувало на тому, що він є прямим учнем Еволи. Щоправда, незрозуміло, яким чином, оскільки на момент смерті Маестро тому було 15 років. «Учнем» він став лише 10 років потому, коли Евола приснився адвокатові Лонго та сказав, що тому потрібно негайно зайнятися метафізичними студіями. А ще альпінізмом. І якщо Евола, завдяки титанічній звитязі Вікторії Ванюшкіної, російською репрезентований досить широко, то Ромуальді, дель Понте, де Турріс, Фреда для «російськомовного» читача лишаються чимось невідомим, таємничим та недосяжним. Натомість їм пропонується «учень» Лонго…
Автор: Ульріх фон Гуттен
