Війна як суспільно-політичний процес не редукується лише до руйнування чи хаосу.
У «Nomos der Erde» німецький філософ Карл Шміттнаголошує: «Війна завжди була актом просторового поділу і заснування нового права» (3). Це означає, що війна виконує конститутивну функцію: вона перерозподіляє простір, визначає нові межі політичних утворень і водночас стає підставою для встановлення нового правопорядку.
Якщо застосувати цю перспективу до сучасної війни Росії проти України, то стає зрозумілим, чому традиційне апелювання до «порушення міжнародного права» РФ часто виявляється недостатнім. Ця позиція цілком зрозуміла і навіть необхідна у моральному та юридичному плані, проте такий наївний підхід передбачає, що Росія визнає міжнародні норми як чинні правила, а отже, діє лише як їхній порушник.
Більш адекватною стратегією є розуміння дій Росії як спроби конструювання нового порядку. Це дозволяє пояснити, чому російська агресія виходить далеко за рамки локальних мотивів: підняття рейтингів перед виборами, «коридору до Криму» чи повторення сценарію російсько-японської війни. Натомість вона вписується у ширший геополітичний і імперський проєкт, у якому війна виконує шміттівську функцію – створення нового простору та нового правопорядку, несумісного з наявним міжнародним правом. Саме тому у цій оптиці найбільш небезпечною стає не сама «незаконність» дій Росії, а їхня претензія на нормотворчість.
Політична логіка пост-Версаля та російський реваншизм
У шміттівській традиції Версальський договір заведено розглядати не лише як юридичний документ який є суто результивним ефектом Першої світової війни, а і як певний травматичний досвід несправедливості, який явно розуміли у ті дні не лише переможені німці.
«Це не мир. Це перемир’я на двадцять років» як яскравого проголосивфранцузький маршал Фердинанд Фош по завершенню війни.
Для Шмітта поразка Німеччини означала повне перетворення держави із «justus hostis» (у римському праві означає законний ворог) у дискваліфікованого із «ius publicum europaeum» (Європейське публічне право) кримінального субʼєкта. Переможений політичний актор тепер позбавляється політичної рівності. «Тим самим Версальський договір анулював основний принцип класичного ius publicum, зруйнувавши статус війни як автономної, найчистішої та найвищої форми міждержавних відносин» – пише німецький політичний дослідник Бенно Тешке (4).
У цьому контексті політична логіка Версаля – це не дипломатичний акт запобігання війні, а зміна самого status-quo й створення умов для нового циклу світового конфлікту. Мова йде не про популярне тлумачення результатів Версальського договору як певного «невдоволення від розподілу світових та політичних ресурсів», а про явне дипломатичне приниження і суспільне виключення країн, що програли. Подібна міжнародна позиція має тенденцію посилювати політичний ревізіонізм у переможених країнах.
Відповідно до цього глобальний політичний проєкт міжнародних відносин після 1919 року був сконструйований як «диктат переможців». Ця концепція як певний результат саме гуманістичної практики – тобто тієї, що визначає людське, а у випадку війни визначає «жертву» – призвела до повної втрати легітимності ворога. Образ ворога стає образом «ворога людського», цапом-відбувайлом, власне, образом приниженим та демонізованим. Політичний гуманізм, що побудований на уявному принципі людяності, у добу «воєн сучасного типу» не захистив людей від конфліктів. Замість цього він радикалізував бойню.
Версальська система скромно визначила кого захищати, проте впевнено встановила carte blanche на політичне знищення «через своє перетворення на нищівну вправу безумовного вбивства та структурну неможливість укладення миру за відсутності юридичного ворога» (6).
Логіка пост-Версаля, як «логіка приниження» втілилася у націонал-соціалістичний реваншизм Німеччини, а пізніше знайшла своє втілення у суспільному дискурсу 1991 року. Після затяжних років «холодної війни» із США розпад СРСР у 1991 році став для російських еліт епохальною поразкою, й хоча паралель Версаля тут буде умовною, адже жодних формальних угод «про поразку» не мало бути укладено, проте ця подія зазвучала як символ втрати своє імперської величі СРСР, а разом із цим створює ідеологічний ресентимент для «відновлення геополітичної справедливості».
Своєю чергою це призвело до поступового будування Росією проєкту «суверенної демократії», що «зміцнював національні кордони проти західної м’якої сили та виховував патріотичні почуття у нового покоління молоді» (5). Саме концепт «суверенної демократії» стає регулятором допустимості політичної агресії у процесі пострадянського реваншизму.
Російська політична система ставить державний суверенітет вище верховенства права (включаючи міжнародне право). «Суверенне» тут варто трактувати у двох модусах, що працюють одночасно. Перший модус відповідає за іредентичні тобто «не звільнені» частини «російського світу», які РФ вважає своїми. Це можливо побачити у риториці «історичної належності» українських територій до Росії. Висловлювання Володимира Путіна, в яких він називає Донбас, Причорномор’я чи Схід України «исконно русскими землями», формують міф про те, що сучасна Україна – це штучне утворення, створене більшовиками на уламках історичної Росії. Цю ж тезу просуває Російська православна церква: патріарх Кирил регулярно заявляє про «єдність руської землі» як спільного простору для Росії, України й Білорусі. Другий модус «суверенного» відповідає за захист наявних юридичних кордонів РФ.
Таким чином сам факт незалежності України заперечує імперський «nomos», у якому Київ був не периферією, а органічною частиною «Großraum» (великого простору) Москви. Саме тому Росія сприймала повалення уряду Януковича у Києві під час «Революції гідності» як певний «Stato di eccezione» (1) (стан винятку) – тобто момент, коли формальна правова система тимчасово втрачає чинність, відкриваючи простір для рішучої дії поза законом.
У цьому контексті анексія Криму та запуск війни на Донбасі через створення квазіформувань є практичним проявом шміттівського децизіонізму – політики, в якій рішення стоїть вище за правові обмеження (7).
Радикальний акт вторгнення Росії у 2022 році є якраз прикладом наслідків започаткованої політики «диктату переможця». Політичний гуманізм, що сформувався після Версальського договору, засуджує Росію доти, поки вона вважається агресором і окупантом. Проте, якщо Росії вдасться юридично закріпити контроль над захопленими територіями, це засудження може припинитися – агресія поступово перестане сприйматися як порушення. Натомість Україна зараз діє в межах принципу «justа causa» – у римському праві, справедливої причини для оборони. Але якщо територія буде повністю окупована, вона може втратити навіть цей морально-правовий статус.
Це означає, що постановка під сумнів легітимності української держави є не лише логікою реваншизму РФ спричиненої розпадом СРСР, а є й логічним наслідком тих «цінностей» міжнародного права, що були сформовані з приходом Ліги Націй.
Großraum, Nomos та просторово-політичні амбіції РФ
Пізній період творчості Карла Шмітта перш за все характеризується намаганням віднайти концептуальні основи історичного розвитку у моменті якого зʼявляється його концепт «політичного». Саме під цією егідою він вводить концепцію «nomos». Шмітт розглядає «nomos» як первинний акт заснування простору – «поділу, розподілу та присвоєння землі» (3). Цей акт не є похідним від норм чи універсалістських принципів, а навпаки, встановлює їх на основі просторового опанування. По Карлу Шмітту різні державні утворення встановлювали та розвивали своє протопозитивістське юридичне право «з конкретного впорядкування землі» (4). Звідси походить ідея «Großraum» (великих просторів), що вписує ідею розподілу «nomos» у формі різних регіональних гегемоній.
Як тільки цей правопорядок був сформований через первісний «nomos», то будь-яка експансія, що претендує на підпорядкування інших територіальних формувань, починає діяти через телуричний характер, тобто визначає захоплення території як приєднання частини свого «історичного регіону». Сучасні паралелі із політикою РФ тут вкрай очевидні: оперуючи логікою «Großraum» (великих просторів) російська політична машина створила й продовжує обґрунтовувати ідеї «руського мира» чи «близького зарубіжжя», а доктрина «суверенної демократії» фактично містить шміттівську конструкцію «Großraum» (великих просторів), де претендує на одностайне право визначати політичний й територіальний порядок ближніх країн (5). У випадку Криму, Донбасу, Херсонської та Запорізької областей Кремль впроваджував однакову логіку: визнання «незалежності», фіктивні «референдуми», «договірне» входження до складу РФ, а далі – інтеграція до російського правового і адміністративного поля.
Висновок
Таким чином, викарбовується головний висновок – безумовно безпрецедентні дії Росії не є просто «порушення міжнародного права», а активна стратегія його переконструювання. Ця стратегія базується на засадах, що були закладені ще після Першої світової війни. Проте, аналіз скрізь теорію політичного філософа Карла Шмітта загострює перш за все ризики можливої інституалізації окупації не лише у рамках російської юридичної практики, а й у реакції світової спільноти, коли встановлення альтернативного путінського номосу може бути сприйнято як акт «диктату переможця». Це є наш найстрашніший сон і водночас однією з найстійкіших спокус міжнародного порядку.
Автор статті: Ілля Рєпін
Бібліографія
- Agamben, G. (1998). Homo sacer: Sovereign power and bare life. Stanford University Press.
- Schmitt, C. (1932). The concept of the political (G. Schwab, Trans.; Expanded ed.). University of Chicago Press.
- Schmitt, C. (1950). Der Nomos der Erde im Völkerrecht des Jus Publicum Europaeum. Köln: Greven Verlag.
- Teschke, B. (n.d.). Decisions and indecisions: Political and receptions of Carl Schmitt. Semantic Scholar.https://www.semanticscholar.org/paper/Decisions-and-indecisions%3A-political-and-receptions-Teschke/b3e2bccd11b652d190031001c4d1f5ae8662ced5
- Makarychev, A., & Yatsyk, A. (2015). Carl Schmitt in the Kremlin: The Ukraine crisis and the return of geopolitics. ResearchGate.https://www.researchgate.net/publication/281855435_Carl_Schmitt_in_the_Kremlin_The_Ukraine_Crisis_and_the_Return_of_Geopolitics
- Academia.edu. (n.d.). Carl Schmitt’s concepts of war.https://www.academia.edu/28856330/Carl_Schmitts_Concepts_of_War
- Nature. (n.d.). Russia and Carl Schmitt: The hybridity of resistance in the globalised world.https://www.nature.com/articles/palcomms201696
