Ольга Свиріпа: час у філософії

Час – одне з центральних понять філософії, в якій воно розглядається як незворотна течія (з минулого через теперішнє у майбутнє), всередині якої відбуваються всі існуючі у бутті процеси, що є фактами. Згідно з міфологічним світоглядом, час – циклічний, він є незмінним повторенням вже колишнього. Минуле є зразком для сьогодення. Майбутнє є повторенням сьогодення. Одиниці часу служать для вимірювання відстані. Час неоднорідний.   

Схожа ідея існує також у індійській філософії у вигляді «колеса сансари» – циклічності життя і смерті у світах. Ця ідея є базовою у багатьох індійських релігіях – буддизмі, джайнізмі, індуїзмі, сикхізмі і т.д. Ми бачимо тут ідею циклічності подій у світі, коловороті, постійному повторенні одного і того ж. Арістотель говорить про час, відокремлюючи його від змін. Власне, він намагається абстрагуватись від суті зміни, і пізнати суть часу. Він говорить про те, що час є суть зміни з рухом. Його ж поняття руху тотожне з сучасним поняттям процесу.   В монадології Лейбніца час (як і простір) суб’єктивні – це всього лише способи сприйняття монад (Монади – це живі, духоподібні одиниці, з яких все складається і крім яких нічого у світі немає).

У філософській системі Іммануїла Канта час розглядається як апріорна (перед-досвідна) форма чуттєвого споглядання. Кант говорить, що час не є емпіричним поняттям, виведеним з якогось досвіду. «Час є чиста форма чуттєвого споглядання … Час є не що інше, як форма внутрішнього почуття, тобто споглядання нас самих і нашого внутрішнього стану … Час є апріорна формальна умова всіх явищ взагалі … Простір і час, разом узяті, суть чисті форми всякого чуттєвого споглядання, і саме завдяки цьому можливі апріорні синтетичні положення».   У філософії Гегеля час і простір є категоріями абсолютного духу.

«Простір представляє собою наступне протиріччя: він володіє запереченням, але володіє ним так, що це заперечення розпадається на байдужі один до одного міцні існування. Отже, якщо простір є лише внутрішнє протиріччя, то зняття ним самим його моментів є його істиною. Час і є наявне буття цього постійного зняття; в часі, отже, точка володіє дійсністю».

У філософії А. Бергсона першоосновою всього є тривалість – чиста нематеріальна сутність. Час є однією з форм прояву тривалості в нашому уявленні. Пізнання часу доступно лише інтуїції. «Адже наша тривалість не є чергуванням миттєвостей: тоді постійно існувало б тільки сьогодення, не було б ні продовження минулого в сьогоденні, ні еволюції, ні конкретної тривалості. Тривалість – це безперервний розвиток минулого, що вбирає в себе майбутнє і розбухає мірою руху вперед».   

В діалектичному матеріалізмі час – це об’єктивно реальна форма існування матерії, що рухається, характеризує послідовність розгортання матеріальних процесів, відокремленість один від одного різних стадій цих процесів, їх тривалість, їх розвиток. 

Ідею часу можна відшукати у працях Дільтея. Він говорить про те, що «теперішнє ніколи не існує», адже воно завжди є спогадом про теперішнє. Так само, як майбутнє швидко приходить у теперішнє і перетворюється у спогад, який у минулому. Отже, плин часу невловимий. Власне проблемою часу, хоч і дещо віддалено займались також такі вчені як, наприклад, Хайдеггер, Гадамер, Хьюсі та багато інших.   Якщо говорити про час, то постає суто герменевтична проблематика дефініювання та трактування самого поняття. Адже, як говорив Кант, час – є відносне поняття, ніколи не об’єктивне, не всезагальне. Кожен час – є частина одного і того ж невимірного часу.

Ми приходимо до ідеї часу, як такого. Його можна розглядати в різних аспектах: історичний час, час людини, час художнього твору, час фізичний чи культурний, час речей, зрештою. Цей список можна продовжувати до нескінченності, як і в кожному аспекті часу можна буде виокремити нові грані, які також потребуватимуть пояснення та детального розгляду.   Як зазначено вище, у міфологічному світогляді існувало циклічне розуміння часу, тобто час як коло, яке замикається, повторюється. Усі події – однакові, такі, що постійно йдуть і приходять. Якщо відштовхуватись від цієї ідеї, можна говорити про час, як спіраль. Об’єктивно є події, що постійно повторюються (день – ніч, зміна пір року, і т.д.), а проте вони постійно зазнають незначних змін, принаймні у людському житті. 

Ми не можемо розглядати час, як поняття, окремо від людини – адже саме поняття принесене в мову людиною, нею «омовлене», отже створене нею, тому не може існувати поза людиною, як поза спостерігачем і своєрідним хранителем часу. Повертаючись до бачення часу, можна сказати про те, що він рухається по спіралі, маючи в основі певні незмінні події, які дещо модифікуються. Жоден прожитий людиною день не буде абсолютно тотожним іншому, те ж саме з ночами, тижнями, місяцями і т.д. Вони містять у собі постійні зміни, яких неможливо уникнути, при тому, що основа залишається сталою.  

Також можна розглядати час, як багаторівневу структуру. Це щось схоже на складені вертикально одна на одну дошки, яких є безкінечна кількість. Людська свідомість здатна «провалюватись» на певну кількість дощок вниз або уверх (минуле і майбутнє, відповідно). Тобто, маються на увазі спогади про певні події чи «передчуття» майбутніх, їх «передбачення». Ми можемо бачити багато прикладів того, як люди фантазують про подорожі у часі. Ця тематика часто піднімається у різного роду художніх творах, кінематографі і т.д. По суті, подорож у часі не буде нічим іншим, як «провалювання» крізь рівні часу.  

Вище зазначалось те, що час не можна розглядати окремо від людини, яка, по суті, є творцем цього поняття. Отже, можна говорити про те, що час не може об’єктивно існувати, адже він зав’язаний на суб’єктивному сприйнятті людиною подій і їх змін у просторі. Тобто, час існує для людей, як для тих, хто вірить у нього. Сам по собі час – є абстрактним поняттям, що охоплює і включає в себе (має в собі) значну кількість граней людського життя, але зрештою, є штучною конструкцією, яку винайшла людина. Поняття часу можна порівнювати з поняттям Бога, як вищої сутності, яку людська свідомість не здатна пізнати, а лише певним чином інтерпретувати, таким чином, роблячи його частиною власного буття, але при тому, повністю перебуваючи у ньому. Так само, як віра приводить людину до Бога, так зміна подій приводить людину до поняття часу. Так само, як  образ Бога доступний нам у іконах, так само час вимірюється годинниками, як матеріальним підтвердженням його існування.

Годинник є іконою часу. Як людина пізнає Бога через віру, так і пізнає час через його вимірювання та спостереження за ним та його проявами.   Отже, якщо підсумовувати усе вищесказане, можна дійти до наступних висновків. Час є поняттям, що постає однією з центральних філософських проблем ще з часів античності. Існує сотні досліджень та гіпотез, які намагались дати чітке визначення часу та окреслити рамки його розуміння, а проте це поняття і досі залишається малорозкритим.

Основною проблемою розуміння часу можна вважати проблему його інтерпретації, бачення та контексту в якому він розглядається. Адже, залежно від того, в якому аспекті ми говоримо про час, він може виконувати різні функції та мати інші властивості. Тобто, насамперед, тут постає суто герменевтична проблема – в якому контексті розглядати час і як його інтерпретувати? Як розуміти час?

Але власне інтепретація цього поняття приводить нас до суб’єктивного його сприйняття конкретною людиною. Тому тут не можна однозначно говорити про єдиноправильне розуміння часу. Кожне його трактування матиме право на існування, як теорія, що навряд чи зможе підтвердитись.  

Автор: Ольга Свиріпа

поділитись