Полінезійці
Сизим ранком збігайте, стрункі юнаки,
До човнів, на лягунах завмерлих!
Хай зірвуться вони, як прудкі павуки,
Розсипаючи лапами перли.
В млосній тузі до моря розквітлого день
Нижче й нижче схилятися буде,
І на березі ревом військових пісень
Бородаті зустрінуть вас люди.
Солов’ями заб’ються тятиви тонкі
На бенкеті відваги і сили,
Щоб дівчата в квітках тут водили танки
І від пестощів ночі п’яніли.Олег Ольжич
Де шукати відлік історії?
Головна проблематика вивчення історії туземних культур полягає у переважній відсутності писемних джерел, на які можна було би впевнено спертися досліднику. Таким чином, історія острова Таїті покрита численними загадковими подіями, як-то історія його заселення чи формування перших спільнот і культур. Історики визначають дату заселення в широкому діапазоні від 300 року до н.е. до 300 року н.е. зі сторони островів сучасних Тонга та Самоа, проте перші достовірні історичні факти починають з’являтися лише близько 1100 року.
Першими європейськими відвідувачами острова були іспанці, які прибули туди флотом у 1606 році на чолі з португальським мореплавцем Педру Фернандешом де Кейрошом, але через відсутність корисних копалин, вони особливо не затримались. Джеймс Кук у 1774 році побачив одне із туземних поселень на побережжі, але не вступав із ними у контакт. Хоча раніше, в 1767 році, капітан Волліс, маневруючи своїм кораблем у бухті Матаваї, був оточений сотнями таїтянських каное, які урочисто його прийняли. Паче доброзичливість швидко тоді переросла у ворожість. На спробу захопити корабель, Волліс відкрив вогонь із гармат по каное. Згодом він висадив ескадрон солдат на острів, аби спалити поселення. Але через відсутність прісної води, капітан Волліс був таки змушений укласти мир із місцевою вождинею Пуреа.
Вже під час другої навколосвітньої подорожі Джеймса Кука в 1774 році, населення острова почало рідшати у порівнянні з подіями 1767 року. При прибутті на Таїті, Кук побачив біля Пара-Аруе флот із понад 160 двійних каное, які готувались до морського походу проти сусіднього острова Еймео (нині Мо’ореа). За підрахунками Кука, ця флотилія мала нараховувати близько восьми тисяч осіб, і це контингент тільки із двох племінних територій, Атегуру й Агароа. Але якщо об’єднати всю потенційну міць острова, то він міг виставити у бій понад шістдесят вісім тисяч осіб. Це була одна із найсильніших армій у регіоні. Острів Мо’ореа – це маленькій острівець навпроти нинішньої столиці (тодішнього берегу) Папеете, з армією в число 500 воїнів. Здавалося би, що перемога упевнено за таїтянцями, але вже в 1777 році Джеймс Кук пише: «Мо’ореа так сильно протистояли, що змусили весь таїтянський флот повернути назад».
Після цих подій, Джеймс Кук висадився на острів Мо’ореа в бухті Опу-ногу (на яку здійснювався напад). Він зустрівся із місцевим вождем Магіне, який керував землею Опу-ногу. Всього на Мо’ореа було чотири вожді, де кожен керував своєю землею. Як з’ясувалося, таїтянці вчинили напад саме на Магіне на користь іншого вождя, Тері’їтапунуї. Для Кука залишилося таємницею можливість такого переможного протистояння… Полінезійці не раз ще дивуватимуть світ своїми військовими здібностями.
Географічне розташування – в центрі Полінезії – зробило з острова місце перетину багатьох морських шляхів, і це надавало Таїті все більшої популярності серед європейців.
Тим не менш, такий контакт був фатальним для мешканців острова; європейці, вступаючи у тісний контакт з островітянами, масово поширювали сифіліс та грип. Ґеорґ Форстер, німецький науковець із команди Джеймса Кука, відмітив, що тодішнє населення острова сягало понад 200 тисяч осіб, що перевищує чисельність нинішнього в півтора рази! А після кровопролитної християнізації під час правління таїтянського монарха Помаре ІІ, острів вступив у найбільшу кризу за всю свою відому історію: демографічна, культура, економічна деградації перетворять тогочасний багатий народ у рабів колоніальних імперій.
Арі’ї, вожді та флюїдність
«Кожен, хто прагнув колись розповісти історію Таїті, зіштовхувався із ідеєю місцевого правління; вона досі залишається незрозумілою для європейця. Я навіть не намагатимуся пояснити, тому що вона далека навіть для самих остров’ян, і якщо не відкинути саму ідею правління в європейському значенні цього слова, то й Південні Моря так і залишаться незрозумілими. Ми віримо, що належимо до великої раси арійців – раса Арі’ї – нами керували арі’ї, а не правителі. Я не буду вживати слово «король», аби уникнути непорозуміння, але говоритиму про вождів за нашим рідним титулом Арі’ї, або, у випадку з головними вождями, Арі’ї рагі – Великий вождь» (Марау Таароа)
До прибуття європейців на Таїті не було централізованої влади. Територія острова розподілялась на значну частину мата’ейна’а – політично автономних областей під владою місцевого кланового вождя. Землі вкладали союзи, переважно засновані на кровних зв’язках, і часто воювали між собою заради ресурсів.
Соціальна піраміда таїтянського суспільства має полінезійське походження. Статус кожного одноплемінника обумовлювався тим, наскільки близьким кровним родичем він є до вождя. Вождь вважався нащадком богів і того, хто володів мана (надприродною силою). Тим не менше, управління часто проходило колегіально на раді старійшин, особливо під час війни. Після вождя за рівнем впливу була місцева племінна аристократія або арі’ї.
Вочевидь, фундаментальною основою племінної ієрархії була сім’я, що переважно була патрилінійною, себто родовід вівся по чоловічій лінії. Після шлюбу новоутворені пари проживали в сім’ї чоловіка (патрилокальність). Всередині родини також прослідковувалася ієрархія: неодружені люди посідали найнижчий пірамідальний щабель. Особливістю сімейних стосунків у Полінезії, зокрема на Таїті, є доволі флюїдна система сімейної структури: таким чином, на одному острові існувала як патрилінійна сім’я, так і матрилінійна сім’я, хоча перший тип був більш поширений.
Характерною рисою більшості племінних спільнот є наявність спільного родоводу, який веде свій початок від міфологічного героя чи бога. Основна гілка, вона ж найстарша, була королівською, а всі інші родоводи посідали місце в соціумі відповідно до кровного наближення до основного роду. Полінезійські народи, які втратили родовідний міф, вели своє походження від умовного першопредка або предків, наприклад, як на Самоа. Тим не менш, вся родовідна структура, на якій базувалася вся соціальна ієрархія в полінезійському суспільстві, була надзвичайно гнучка, адже повністю залежала від усної традиції: роди могли змінювати усну традицію задля зміни або укріплення своєї соціальної стратифікації.
Кожне острівне плем’я, окрім власного міфу, акцентувало увагу й на загальнополінезійському міфі про своїх предків – Маогі. Центр життя полінезійської спільноти обертався навколо марае – культової споруди під відкритим небом, яка виконувала духовну та соціальну функцію: тут молилися богам, проходила інавгурація вождя, починалися війни, святкували дні народження та хоронили мертвих. На кшталт, вівтаря або храму в європейському розумінні.
У що вірили таїтянці
Попри культурне та релігійне багатство, пантеон богів Полінезії доволі організований: попри це, островітяни поклонялися і місцевим богам свого острова. Міфологія полінезійської релігії відображає взаємини між людиною та природою, себто людина й надлюдське живуть та існують поруч у постійному спілкуванні. Наприклад, роль бога лісів Тане практично знівелювалася у своїй важливості для полінезійців островів-атолів Кирібаті, де лісу взагалі немає, чого не скажеш про маорі, для яких Тане є ключовим богом та учасником загального космогонічного міфу. Полінезійці також мали надзвичайно деталізований природній календар, заснований на спостереженнях фаз Місяця й Сонця, і вони, слід відмітити, були хорошими спостерігачами небесних світил, адже для них це був чи не єдиний навігаційний інструмент.
Розвинуте бачення одухотвореності природи у народів Полінезії передбачає глибоку віру в духів природи й можливість людського контакту з ними. Одне з ключових понять полінезійської релігії (та частково меланезійської релігії) є мана – це надприродна сила, якою наділяється людина або якесь місце чи жива істота. Для людини мана означала сакральний зв’язок між нею та іншим світом, що гарантував людині право на владу, лікування, керування погодою або на вчинення героїчних подвигів. Але силою мана також могло володіти окреме місце, яке починало вважатися священним.
Практичне дослідження острівних язичницьких релігій ускладняється відсутністю писемних джерел та жорсткою політикою християнізації в ХІХ столітті, проте ми все ж маємо добре збережені релігійні традиції народів маорі, на Гаваях, Рапа-нуї, Тонга й відповідно Таїті. В кожній локальній варіації полінезійської релігії є разючі відмінності, що не дозволяє нам обрисувати загальний міфологічний сюжет щодо якоїсь події. Тим не менш, лишається багато спільних принципів у морально-етичних приписах, есхатології, пантеоні та ритуалістиці.
Вокабуляр і путівник полінезійськими релігіями
Космогонія. Згідно з полінезійською (переважно маорі) космогонією, на початку панував хаос – інертний, безформний, бездіяльний; первинний темний океан. Початок життя й подальшого розвитку пов’язують із рухом (motus), який почав переформовувати пасивний й безформний хаос у конкретні форми: рослини, тварини, світила, богів і в людину – останню форму. Полінезійська міфологія проводить дистинкцію між пасивним духовний світом та активним матеріальним світом, де мана якраз допомагає активно впливати на духовну площину.
Саме під час процесу переформування хаосу з’являється перша хтонічна пара: Ранґі й Папа, Небо й Земля відповідно. Вони стали батьками перших шести богів (Маорі, Самоа, Кукські острова): Туматауенґа (бог війни, агрокультури й рибного промислу), Тавгірі-ма-теа (бог вітрів та шторму), Тане-магута (бог лісів та пташок), Танґароа (бог моря), Ранґо (бог миру та добробуту) і Гауміа-тікетіке (бог диких рослин). Ранґі й Папа були закохані одне в одного, тож будучи постійно разом, вони зберігали між собою останні частки хаосу – це стало причиною подальшого конфлікту між першими богами й хтонічними божествами. П’ятеро з шести богів вирішують силою розділити батьків, окрім Тавгірі-ма-теа, бога вітрів та шторму. Розділення Неба й Землі дозволило проникнути Світлу, з якого почалося формування нових форм; з-під хаосу Неба й Землі з’являються перші люди. Після розділення розпочинається перша війна богів: бог вітрів протестував проти сепарації батьків, тоді Тавгірі-ма-теа й Небо збирають всю свою армію вітрів і посилають їх на всі сторони світу. Війна між богами є ключовою.
Тим не менш, для племен Таїті й Самоа космогонічний міф фокусується на ролі бога Таароа, що первинно існував у мушлі. Саме Таароа, будучи самотнім, вирішив створити світ: спочатку він трансформував одну з частин свого тіла в небо, а іншу – в Землю, Папа і в Тетуму, рок творіння або символічний фалос. Фалічний аспект Таароа в традиційній релігії Таїті стане культовим. Важливим моментом цих двох міфів є спільний символ кульмінаційної сепарації Неба і Землі. Усі боги таїтянського пантеону є дітьми Таароа, але вони не могли жити через замкнутість між Небом і Землею. Хоч Таароа і спробував безуспішно розділити їх, але лише бог лісів (маорі) Тане спромігся це зробити – тоді світло потрапило на землю і почалося життя людей.
Пантеон. Загальнополінезійський пантеон відрізнявся відповідно до географічний умов проживання племені. Ми розглянемо генеалогію та функції богів Маорі та Таїті відповідно. На відміну від Таїті, Танґароа (таїт. Таароа) був лише богом моря і батьком для риби та рептилій. В аспекті поклоніння племена маорі шанували більше бога лісів Тане, донька якого була Гіне-нуї-те-по – богиня смерті.
Основний пантеон маорі можна зіставити таким чином:
- Туматауенґа – бог війни, полювання, агрікультури та рибного промислу; серед маорі було повір’я, що всі воїни є нащадками Туматауенґи, тобто однією сім’єю. Також, вважається, що від нього походить людський рід, який жив до легендарного героя Мауї.
- Тавгіріматеа (Тавгірі) – бог вітрів, погоди, шторму, світла, хмар та грому. В міфі Маорі Тавгірі є ворогом для всіх інших богів, адже своїми вітрами все руйнує та колихає.
- Тане (Тане-магута) – бог лісів та пташок. Саме Тане спромігся успішно роз’єднати Небо і Землю, піднявши небо над землею деревами. Деякі легенди стверджують, що саме бог лісів створив першолюдину Тікі. Гіне-нуї-те-по – донька Тане, богиня смерті.
- Танґароа – бог моря та океану, творець плазунів та риб.
- Ронґо – верховний бог рослинних культур, бог агрокультури, бог миру та добробуту. Деякі племена островів Кука шанують його як бога війни. Серед маорі були популярні людські жертвоприношення на честь бога Ронґо.
- Гауміа-тікетіке – бог диких рослин.
- Уретенґанґана – бог світла. Найстарший син Землі й Неба, творець небесних світил та зірок. Вважається предком Мауї.
- Руаумоко – бог землетрусів, вулканів та пір року. Наймолодший син Землі й Неба.
Це є описом найголовніших богів міфології маорі; окрім них існує ціла низка інших богів та духів, які наповнюють природу та всесвіт.
Для таїтянського пантеону характерна декотра подібність до маорі на компаративістському рівні, але на практиці є відчутна різниця, зокрема в міфологічній площині. Тож таїтянський пантеон обмежується чотирма головними богами:
- Таароа – головний бог-творець, центральна персона космогонічного міфу.
- Тане – бог краси та миру. Його функціональність відрізняється від маорійського Тане: бог красоти є сином бога ремісництва. На відміну від маорійського міфу, сепарацію Землі та Неба Тане зміг зробити завдяки зоряним стовпам, на які підняв Небо.
- Ту (мао. Туматауенґа) – бог війни.
- Роо (мао. Ронґо) – бог врожаю та погоди.
У формуванні суто таїтянської релігії та таїтянського суспільства активну участь приймає духовенство з острова Раятеа, де був розташований найбільший ритуальний комплекс марае. Саме на острові Раятеа бог морів Таароа став богом-творцем усього. Безумовно, важливість цього острова для полінезійців була надзвичайна: туди з’їжджалися зі всього регіону на ритуальні дійства шамани та вожді, щоб приносити жертви богам, обмінюватися знаннями та укладати союзи.
Острівна релігійна аристократія заклала зусиль до формування культу бога Оро в регіоні. Вже до прибуття європейців, культ Оро матиме значний вплив серед релігійних напрямів у Полінезії загалом. На острові Таїті культ Оро практично витіснить поклоніння богу Таароа та іншим богам, сформувавши доволі сильну коаліцію серед аристократії. Бог Оро – це бог війни, але у мирний час – бог мистецтв; йому приносили як тваринні, так і людські жертви.
Особливістю культу Оро є створення на Таїті відповідного релігійного ордену: аріорі – зі строгою ієрархічною системою, доктриною спасіння і культовими та культурними функціями. Орден відображав ієрархічну систему самої племінної спільноти з елементами ініціації і був відкритий для вступу всім охочим, хоча переважно учасниками ордену були представники аристократії. Етап ініціації проходив під час трансу для новоприбульця, якого члени ордену оцінювали за категоріями фізичної вроди, знань і танцю. Аріорі також практикували аборт і вбивство новонароджених дітей, якщо вони народжувались в таких сім’ях, адже для аріорі було заборонено мати дітей.
В релігійному аспекті аріорі вважалися за посередників між богами й людьми, тому часто вони виконували церемоніальні та ритуальні дійства. Внутрішнє життя в ордені було надзвичайно розпусне: жінки були спільною власністю і могли бути з чоловіком не довше трьох днів, даючи при цьому клятву вбити новонароджене немовля. Капітан Кук описував оргії та театральні вистави.
Мауї. Мауї – це спільнополінезійський герой, який був відомий своєю мудрістю та хитрістю. З Мауї пов’язано багато міфів та історій; на кшталт, північний острів Нової Зеландії – це риба, яку витягнув з океану Мауї. Також Мауї приніс і показав вогонь людям від богині Магуїка. Одного разу Мауї вирішив зробити останній подвиг і подарувати людству безсмертність. Він перетворився на черв’яка і заліз до піхви богині смерті Гіне в надії вилізти через її рот, поки вона спить, але, на жаль, він був роздавлений обсидіановими вагінальними зубами – з тих пір люди є смертними, а смерть Мауї стала символом остаточної кастрації фалічного аспекту Таароа.
В міфології Таїті Мауї був мудрецем і жрецем, який навчив людей добувати вогонь. Коли Мауї працював у марае, а Сонце почало сідати, він схопив його за промені та зупинив наставання ночі.
Табу. В Полінезії єдиною законодавчою системою було табу, яке огортало всі сфери людської життєдіяльності й регулювало соціальні структури. «Taбу» означає буквально «священний»; слово «табу» походить з тонганського *tapu або фіджійського *tapu в значенні «заборонений, недозволений». Поняття табу є доволі древнім і не обмежується виключно полінезійськими народами. Наприклад, австронезійські племена Мадагаскару використовують слово *fadu для позначення «забороненого». Протилежністю до табу є поняття ноа – «благословення, дозволення».
Природа табу залишається досі неясною, окрім своєї традиційної природи, схарактеризувати чи систематизувати табу неможливо. Часто табу є ірраціональними та необґрунтованими, але водночас очевидними для самих співплемінників. Можна сказати, що генезис табу має деякий зв’язок з ідеєю мани. Цілі накладання табу можуть бути найрізноманітнішими: від охорони вождя до заборони підніматися на гору; людина, як порушує табу, обов’язково несе покарання в залежності від сили табуйованого об’єкту. Соціальна аксіома полягала у простому приписі: хто переступав табу – сам ставав табу. Тим не менш, результат порушення табу залежить не тільки від сили мана самого табуйованого об’єкту, як від сили мани того, хто переступає. Таким чином, вождь, який володіє достатньою мана, цілком міг протистояти табу. Табу можна розуміти, як щось одночасно «святе», так і «заборонене».
Есхатологія. Потойбічний світ називається По – темрява, де панує богиня смерті Гіне-нуї-те-по. Богиня смерті, як вже було сказано, є донькою бога Тане, а згодом – його дружиною. Коли Гіне дізналася, що її чоловіком є її ж батько, вона від сорому втекла в світ духів. Таким чином, люди – діти Тане, коли помирають, то прямують до Гіне в потойбічний світ.
Окрім По, серед полінезійців існувало повір’я про чудесну країну Гаваїкі (таїт. Гаваї), куди відправлялися душі вождів, героїв та воїнів. Деякі дослідники спираються на припущення, що Гаваїки – це давня назва острова Раятеа.
Конкуренція вождів
Історія держави Таїті в європейському розумінні розпочинається в другій половині ХVIIІ століття з початком боротьби вождів за верховне правління на острові й перебудови всього інституту державного управління. Якщо раніше верховний вождь цілковито залежав від місцевих вождів, які складали раду вождів, то тепер верховний вождь прагнув до тісної консолідації всіх мешканців острова під одноосібним керівництвом. Зокрема у формуванні Таїтянської держави взяли участь європейці.
Доєвропейське політичне становище на Таїті розподілялося поміж шести головних племен: Те Поріонуу, Ту Агароа, Тева-і-таї, Тева-і-ута, Те Оропа’а (або Атегуру) і Фа’а’а (Те Фана) – вони ж були між собою в генеалогічному співвідношенні.
В 1760-х роках пройшли перші спроби наймогутнішого місцевого вождя Тутаха до об’єднання острова Таїті, але подібна ініціатива була невдалою через формальну відсутність прав наслідувати владу, будучи молодшим сином місцевого вождя. Тим не менш, саме на його сторону став майбутній монарх Таїті, Ту, та його батько, Теу.
Згодом в 1769 році об’єднані сили вождя Тутаха змогли захопити землі Папара, взявши під контроль практично весь південь на північний-захід острова Таїті. Того ж року вони підкорили низку інших місцевих вождів, попрямувавши на схід. В 1773 році стався ключовий бій між об’єднаними силами Тутаха-Ту і об’єднаним вождем східних земель Вегіатуа. Під час спроби пройти по перешийку до півострова Таїті-тіті армія Тутаха-Ту зазнала поразки; вождь Тутаха був убитий. Молодий вождь Ту, який мусив замінити місце покійного Тутаха, був змушений прийняти умови капітуляції на умовах вождя Вегіатуа. На той час Ту було близько 25 років.
Після нищівної поразки Тутаха, Ту намагався самотужки привести всі справи до ладу на своїй землі Паре; він навіть взяв участь у кампанії проти острова Еймео (нині Мо’ореа) в 1774 році. Адмірал Кук відмітив, що рішучу роль у боротьбі проти Мо’ореа займав саме молодий вождь Ту. Вже в 1783 році ситуація кардинально змінилася. Оскільки кампанія 1774 року проти Мо’ореа була провальною, в 1783 році острів Мо’ореа на чолі з вождем Магіне вирішили помститися Ту. Бій під Паре був на користь Магіне, а молодий вождь був вимушений втекти в гори.
Капітан Кук неодноразово відмічав, що під час таїтянських воєнних кампаній страждало цивільне населення: вожді після перемоги спалювали місцеві поселення, вбивали дітей та ґвалтували жінок, а щодо чоловіків застосовувалися катування.
Переломний момент для таїтянського суспільства за іронією долі настав разом із європейцями; в 1788 році до берегів Паре прибув англійський військовий корабель HMS Bounty або більш відомий як «Баунті». Знаменита епопея судна «Баунті» назавжди залишила слід в історію Таїті – розорена земля Паре на чолі з виснаженим вождем Ту, котрий вже встиг змінити своє ім’я на Помаре, стане стартом до утворення Королівства.
«Баунті»
XVIII століття – це доба нових географічних відкриттів та шалених економічних та політичних експансій; Британська імперія, втративши свої колонії в Північній Америці, намагається компенсувати їх розширенням на інші землі. Контроль над багатьма колоніями по всьому світу зумовлює активний ріст торговельних маршрутів та пошук більших ресурсів: колонії у Вест-Індії були ключовим аванпостом для збереження британського впливу на Американський континент. Після проголошення незалежності США, більшість плантацій у Вест-Індії втратили постачальника продуктів харчування для рабів, що вкрай погіршило економічну ситуацію в регіоні. Власники плантацій мусили витрачали численні кошти на підтримку рабів, що не завжди окупувалися через втрату стабільних торговельних партнерів.
Тим не менше, недавні новини про відкриття хлібного дерева, описані ще капітаном Куком у Полінезії як цінний харчовий продукт, змусило власників плантацій та їхніх лобістів у Великобританії розпочати кампанію з доставки цих дерев до Ямайки та інших островів Карибського басейну. Зиск виправдовувався не тільки самозабезпеченням колоній дешевим харчуванням, але й зниженням вартості виготовлення самого цукру, що могло дозволити Британській імперії обійти своїх конкурентів у регіоні – Францію та Іспанію.
Вже в 1787 році Британське Адміральство придбало невелике судно «Бетія» за майже 2 тисячі фунтів і перейменувало його в «Баунті». В якості капітана корабля був обраний Вільям Блай – 33-річний лейтенант, котрий мав нагоду бути учасником у наукових експедиціях Джеймса Кука. Окрім уже отриманих знань про Тихий океан та безпосередньо Полінезію, Блай займався й рейсами до Вест-Індії – то ж кандидат підходив за всіма параметрами.
Щодо відбору самої команди для капітана були помітні труднощі. Адже крім необхідних ботаніків та садоводів, під тиском зі сторони знаті просували до команди Блая дітей аристократії, адже це був престижний початок морської кар’єри. Таким чином, серед команди Блая опиниться численна кількість молодих хлопців із аристократії, зокрема Флетчер Крістіан, який зрештою очолить повстання на кораблі, та Пітер Гейвуд, який зіставить першу граматику таїтянської мови. Врешті-решт, на відносно невеликому судні було розміщено 46 членів екіпажу. Під час підготовки до подорожі капітан відмічав перші недоліки: надто чисельний екіпаж, недостатня кількість воєнних офіцерів і розміри самого корабля. Але зрештою ці недоліки прийняли за незначні.
26 жовтня 1788 року «Баунті» прибуває до Таїті. Маючи вже досвід спілкування з місцевим населення, капітан Блайд висунув чималі застереження команді щодо стосунків із островітянами. Але реальність перевершила будь-які очікування капітана: матроси й таїтянці змогли швидко знайти спільну мову й подружитися. Найбільш сильно вплинуло на команду явище гостинної проституції – таїтянки славились своєю вродою і були готові задовольнити будь-які примхи моряків. Таким чином, між командою та місцевими жителями вибудувались надзвичайно тісні відносини. Деякі офіцери навіть починали жити ледь не сімейними стосунками з місцевими дівчатами, зокрема Флетчер Крістіан і Пітер Гейвуд.
5 квітня 1789 року «Баунті», виконавши план по збиранню хлібного берегу, відплив до Англії. Прощання з Таїті для команди було надзвичайно важке, що й породило численні проблеми між відносинами команди й капітана. Згодом капітан Блай на суді назве причину повстання – хіть, яка розбестила команду під час перебування на острові. 28 квітня 1789 році Флетчер Крістіан зібрав навколо себе лояльну частину команди й вчинив бунт. Він висадив капітана Блая та частину йому вірних людей у шлюпку з провіантом на кілька днів, а корабель направив назад до Таїті.
Повернення частини команди на Таїті поставило вождя у важку ситуацію. Адже він зрозумів, що трапилось, тож очікував на можливу каральну операцію зі сторони Британії. На Таїті екіпаж розділився на дві групи: 14 матросів вирішили залишитись на острові, де через два роки були заарештовані англійськими воєнними та доставленими до Лондона на страту, а 9 матросів на чолі з Крістіаном взяли дванадцять місцевих дівчат і п’ятеро таїтян у якості рабів і вирушили на «Баунті» шукати собі прихисток деінде. Зрештою, вони прибули до незаселеного острова Піткерн, одного з найвіддаленіших островів Полінезії, з надією, що їх не знайдуть. Тамтешня колонія нащадків матросів-повстанців існує донині.
«Баунті» та Королівство
Вільям Блай прибув до Таїті в найскрутніший момент для Помаре: розбитий та розорений Помаре від постійних війн та нападів вождя Магіне з Мо’ореа, він добродушно прийняв англійців на своїй землі. Від колишньої величі вождь мав лише три бойових каное і невелику кількість воїнів із кількома сусідніми вождями-союзниками, які теж були не в кращому становищі.
Надія, покладена на англійців, були виправдана: Вільям Блай дав у подарунок вождю вогнепальну зброю на знак дружби – це надало значної воєнної переваги для відносно малої армії Помаре. Перебування англійців супроводжувалося навчанням туземців новим видам праці та науки; можливо, саме Блай вказав вождю правильний шлях розвитку в побудові Королівства.
Ключовим збігом обставин стало повстання моряків і їхнє повернення назад до острова. Будучи повністю вільними від командування Вільяма Блая, вони охоче взяли участь уже в безпосередній політичній грі на острові. Крім вогнепальної зброї, зоставлений екіпаж на острові зміг побудувати цілий воєнний корабель на зразок «Баунті», що стало рішучим інструментом у боротьбі за владу.
Укріпивши свої позиції та зібравши достатньо сил, Помаре разом із матросами зробили успішну кампанію проти вождя Магіне, розоривши вщент острів Мо’ореа. Згодом він розбив також усіх союзників Магіне – зокрема вождя Атагуру, відібравши у нього пояс влади, що належав арі’ї рагі острова. Віднині Помаре був найсильнішим вождем на Таїті, підкоривши всіх інших вождів. Після отримання повної влади та відповідних воєнних знань, вождь видав повсталих матросів англійському уряду на суд. Вірогідно, це мотивувалося страхом перед англійськім королівським судном, яке цілком могло силою забрати матросів од Помаре й значно погіршити відносини з Англією.
Практично в перший рік правління Помаре de jure відрікся від влади, ставши регентом для свого нащадка – Помаре ІІ.
Укріплення монархії Помаре
Традиційне таїтянське суспільство було зв’язане ієрархією шляхом кров’яних кланових зв’язків. Окрім самої соціальної ієрархії, існувало ще більш фундаментальна дистинкція поміж людей, котрі були священними або соціально «прийнятними» для участі в сакральних дійствах, і тими, хто залишались профанами, участь яких була забороненою. Внутрішні відносини в племені поширювалися також на зовнішню політику племен: ієрархічні взаємини обґрунтовувалися участю сакральної сили, яка реалізовувала себе в системі табуювання і через персону кланового вождя (ari’i rahi), який був наділений безумовною силою мана.
Донині питання приходу до влади Помаре І та укріплення монархії через Помаре ІІ є дискусійним у світлі незрозумілої природи такої ієрархії. Чи було новоутворене Королівство результатом природних змін у кланово-племінних стосунках, чи це вплив європейського погляду на владу.
Стати арі’ї рагі можна за правом народження: кланова аристократія ревно зберігала історію родоводів як своєрідне підтвердження на владу, так і завдяки безпосереднього покровительства божества. В умовах двадцяти й більше можливих кланів на острові зайняти позицію верховного вождя лише завдяки генеалогії вкрай важко: відсутність писемності передбачає конфлікти на ґрунті міфологем походження та родоводів. Себто найбільш вірогідна теорія, чому Помаре зміг підкорити собі переважну кількість кланів мирним шляхом, полягає в повазі до авторитетності його влади. Окрім європейської підтримки, яка зіграла безумовно ключову роль, династію Помаре підтримали також послідовники релігійного культу бога Оро з Раятея: дружина Помаре І, Тетупая, була донькою арі’і рагі Таматоа ІІІ з Раятея – це шлюб був зв’язним ланцюгом між молодим Помаре, верховним вождем Раятея, культом Оро й острівними аристократіями островів Бора-Бора, Гуагіне і Маупіті. Підтримка Помаре зі сторони культу Оро виправдовувалася також можливістю влаштувати новий культовий центр у регіоні Паре, після кризових подій на острові Мо’ореа. Таким чином Помаре отримав значну острівну підтримку.
Фактор сприяння культу Оро на політичну вертикаль влади на Таїті відігравав значну роль, адже, як відомо, на острові не існувало поняття монархії та наслідування престолу, що в звичайних умовах закінчилось би правлінням Помаре І. Саме культ Оро допоміг зберегти престол для Помаре ІІ, наділивши його виключними сакральними повноваженнями: священним каменем з раятейського марае, поясом влади й визнанням в інших культових центрах за сприянням культу.
Але влаштувати новий режим та змінити старі правила було доволі важко. Помаре І почав налагоджувати відносини з англійцями, які в свою чергу відправили в 1797 році до острова місіонерів. Цей крок був сприйнятий достатньо вороже зі сторони місцевих дрібний вождів; це був страх перед втратою своїх традицій через місіонерські місії протестантів-кальвіністів.
Вже в 1808 році вожді вчинили бунт проти місіонерів, вигнавши із острова разом із ними самого Помаре ІІ та його сім’ю. Вони були змушені втекти до Мо’ореа. Перший шлюб для Помаре ІІ був бездітний, адже він та його дружина були членами культу Оро, що передбачав вбивство дітей; таким чином перша дружина Помаре ІІ померла під час аборту. Матір Помаре ІІ вирішила закріпити шлюбний союз між Помаре ІІ і правлячою династією Таматоа з Раятеа. Це був стратегічний шлюб, адже союз із Таматоа надавав достатньо воєнної сили, аби повернути владу на Таїті.
Перебувавши у вигнанні разом із протестантськими місіонерами, Помаре ІІ вирішив прийняти християнство – цей крок розраховувався на підтримку зі сторони Англії у воєнній кампанії проти Таїті. Місіонер Орсмонд прокоментував навернення арі’ї рагі так: «Король зрадив своїм богам, але в нього не було іншої причини, окрім як консолідації свого парламенту». Дійсно, особистість монарха була надзвичайно важкою для будь-якого аналізу, і вважати конверсію в християнство актом віри – наївно. Християнство було можливістю не тільки заручитись підтримкою зі сторони Англії, але й об’єднати сам острів та укріпити одноосібну владу. Не без надії Помаре ІІ покладав зусилля, що подібна християнізація зможе стати передумовою до загальної освіти остров’ян. Згідно зі словами місіонера Вільяма Елліса, Помаре володів «гнучким розумом та чималим генієм»: він завжди навчався, а під кінець навіть почав складати перший словник таїтянської мови. Але воїном Помаре ІІ так і не став; він віддав усе керування армією в руки своєї дружини, яка його підтримувала в поверненні влади на Таїті. Звістка про прийняття християнства Помаре ІІ ще сильніше укріпила антианглійські настрої на Таїті: вожді вирішили об’єднатися у боротьбі проти повернення арі’ї рагі.
У вересні 1815 року Помаре ІІ вирушає на Таїті. Об’єднанні сили з прибічників Помаре ІІ, військ Раятеа і вождя Магіне з Гуагіне виступили проти тодішнього арі’ї рагі Таїті, Опугара. Вільям Елліс назве цю подію найважливішою в історії Таїті. Протиборчі сторони зустрілися біля марае на землі Па’еа, битва під Те Фейпі була розпочата 11 жовтня в 1815 році.
Військо Помаре ІІ було очолене його третьою дружиною, Помаре-вагіне, і вождем Магіне. Вона, Помаре-вагіне, за описом Вільяма Елліса, була високою та мужньою; на битву вона зодягнулась у своєрідні обладунки з тісно зшитого льону і воювала пліч-о-пліч із вождем Магіне і своїм зброєносцем у перших рядах, маючи мушкет та спис.
Вирішальна битва тривала близько години, допоки один із людей Магіне не вбив арі’ї рагі Опугара. Смерть головного вождя під час битви призвела до очевидної поразки для об’єднаних таїтянських сил та стала причиною відновленням влади Помаре ІІ.
У той же день новонавернений вождь масово охрестив таїтян, зруйнувавши всі марае та ідолів і поклавши початок будівництву першої церкви. Новина про християнізацію Таїті та сусіднього острова Мо’ореа швидко розлетілась по сусіднім островам – це стало початком загальної християнізації Полінезії. Як зазначає антрополог доктор Джеф Сіссонс, руйнування марае були викликані не стільки самим прийняттям християнства, як загальним полінезійським уявленням про відновлення: акт руйнації марае як символічна дія відновлення народу, який тільки пережив велике соціальне чи політичне потрясіння. Аналогічні дії траплялися і до християнізації. Це щорічний ритуал відновлення зберігався навіть під час панування християнства. Островітяни щорічно руйнували та відбудовували назад церкви – місіонери не втручалися в цей ритуал, а інколи навіть підтримували. В цей період на Таїті остаточно були заборонені аборти, людські жертвоприношення, полігамію та гостинну проституцію.
Монарх Помаре ІІ укріпив батьківське Королівство, об’єднав під своєю владою всі сучасні Острови Товариства і захватив Туамоту й острова Тубуаї. Таїті стало наймогутнішою полінезійською державою в першій половині ХІХ ст.
Смерть Помаре ІІ настала 7 грудня 1821 році від алкоголізму. Престол перейшов до його сина Помаре ІІІ.
Майбутнє Королівства
Помаре ІІІ – друга дитина Помаре ІІ, син народився 25 червня 1820 році під іменем Тері-ітарі’а і 10 вересня того ж року був хрещений. Після смерті свого батька, Помаре ІІ, унаслідував трон, але коронований був лише 24 квітня 1824 року.
Молодий монарх керував фактично під регенством своєї матері, але дійсними справами на острові тоді заправляли британські місіонери: в цей час вони намагалися вести зовнішню політику й отримати протекцію від короля Георга IV, але безрезультатно. Також місіонери продовжували укріпляти свої позиції на острові, проводячи більш радикальні заходи щодо місцевого населення, яке ще остаточно не розпрощалося з язичницькими віруваннями – такі дії спричинятимуть неодноразові локальні повстання серед острів’ян.
Не дивлячись на те, що правління Помаре ІІІ тривало всього шість років, тобто до 1827 року, він був першим таїтянським монархом, котрий пройшов коронацію за християнським обрядом. Таким чином, місіонери вперше організували церемонію коронації не на традиційному марае, а в церкві. П’ятирічний монарх був посаджений на своєрідний трон у церкві перед Біблією та збіркою таїтянських законів, де головний місіонер острова від імені монарха прочитав клятву. Окрім самої церемонії, таїтянський вождь вперше надів був на голову європейську корону, адже раніше арі’і рагі зодягали на себе виключно пояс влади, який вони отримували на раді вождів або в бою.
Період Помаре ІІІ характеризується внутрішньою кризою в династії Помаре та більшим укоріненням місіонерської влади на острові та викоріненням місцевих традицій; місіонери намагалися організувати суспільство на європейський зразок, що в свою чергу перейшло в останній культурний спротив. Порушення традиційного життєвого укладу племен і їхньої соціальної ієрархії стало причиною демографічної кризи серед таїтян, а все більше спілкування з європейцями приводило до виникнення епідемій новими вірусами, до яких острівітяни не мали імунітету. Поряд із демографічними та епідеміологічними проблемами, суспільство впало в культурну стагнацію. Переважна більшість унікальних традицій, що пов’язані з соціальним, воєнним та політичним життям, були остаточно забуті. 8 січня 1827 році Помаре ІІІ пішов із життя, захворівши на дизентерію.
Після смерті молодого вождя, єдиним нащадком Помаре ІІ залишилась його старша донька, Аїмата, від шлюбу з Помаре-вагіне. У 13-тирічному віці Аїмата прийняла ім’я Помаре ІV і стала правителькою Королівства Таїті.
Народилася Аїмата в 24 лютого 1813 року на острові Таїті, але вже у 9-річному віці була віддана заміж за майбутнього короля Тага’а і Бора-Бора, Тапоа ІІ. Тим не менш, цей шлюб був безуспішний: як згодом виявилося, король був бездітним, тому Аїмата відмовилася від нього.
В грудні 1832 році вона знову вийшла заміж за свого кузена Тенані’а Арі’іфа’аіте а Гіро, сина Таматоа IV, вождя Раятеа. Багатодітний шлюб із принцом-консортом Тенані’а укріпив династію Помаре, а політика стратегічних шлюбів дала можливість буквально об’єднати Таїті, Бора-Бора, Раятеа, Тага’а в одне Королівство. Із десяти дітей вижило семеро, кожен із яких у майбутньому став правителем острова або регіону. Наприклад, донька Тері’імаеваруа ІІ стала королевою Бора-Бора, а Таматоа V став королем Раятеа й Тага’а. А другий син, Тері’і Тарі’а Те-ра-тане, стане майбутнім правителем Таїті.
Спротив вестернізації
В 30-тих роках Папеете, столиця Королівства, стало великим портовим містом у регіоні; все більше європейців прибувало до екзотичного острова й усе більше уваги було прикуто до нього зі сторони світової спільноти. Комерційні та євангелічні амбіції зі сторони європейського світу з їхніми ідеями релігійної та расової зверхності породжували відповідну реакцію серед місцевого населення, які навпаки вважали себе вищими як культурно, так і расово над європейцями. На острові почали з’являтися низка релігійних культів, які мали на меті зберегти таїтянські традиції поруч із християнством. Таїтяни відстоювали таким шляхом власне право на інтерпретацію християнства та теологічних тем, зокрема вони стверджували, що вони власноруч спілкуються з Ісусом Христом без місіонерської посередності: в культі також були присутні оргії, жертвоприношення та спілкування з духами.
З іншого боку, культ мамайя був внутрішнім протестом таїтянського суспільства проти місіонерської місії. Якщо спочатку Помаре ІІ сподівався на економічну та воєнну підтримку зі сторони Англії, то тепер було зрозуміло, що Таїті використовують як черговий ресурс для імперії. Відчуття розчарування в європейцях збільшувало кількість учасників культу. Учасники культу та їхні лідери виступали за безумовну домінацію островітян над європейцями на острові та бойкотували будь-які прояви зверхності європейців до них самих: інколи навіть безжалісно розправлялися з європейцями, аби «навчити» їх поважати місцеві традиції. Тим не менш, культ не відкидав західні ідеї та постулати, а навпаки намагався ці ідеї об’єднати з суто таїтянською культурою та світобаченням. Культ мамайя мав стати компромісом та альтернативою для таїтян.
Врешті, не можна ігнорувати політичні наслідки цього культу. Мамайя очевидно протиставлялася місіонерській місії та новоутвореній династії Помаре. Якщо на початку 30-х років Помаре IV позитивно ставилася до культу, то під тиском місіонерів її відношення кардинально змінилося. Королева розуміла, що переважна більшість її політичних та економічних інтересів лежать на місіонерах та англійцях, тому підтримка культу була невиправдана. Не дивно, що культ мамайя стрімко набирав популярності саме серед тих регіонів, де з самого початку вороже ставились до Помаре. Згодом культ перетворився в цілковиту політичну та культурну опозицію до правлячої верхівки.
Франко-таїтянська війна
В 1836 році на острові Таїті з’явились перші католицькі місіонери-французи. Проповідницьку місію французів наполегливо радив заборонити радник королеви й по-сумісництву кальвініст-місіонер Джордж Прітчард, що й було виконано згодом. Заборона призвела до відкритого обурення зі сторони французького посла, який відправив офіційну ноту протесту королеві та лист до французької влади, яка вирішали відправити до острова фрегат «Венус» на чолі з Абелем Дюпті-Туаром, аби отримати грошову компенсацію у розмірі 2000 іспанських доларів. Ця подія неабияк вплинула на всю королівську еліту, що навіть спонукало до особистого королівського прохання Помаре IV щодо протекції зі сторони Британської імперії, але запит був відхилений в 1839 році. Таким чином Таїті залишився сам-на-сам із Францією, яка була в курсі щодо відхилення протекції зі сторони Британії.
В 1838 році фрегат «Венус» досяг Таїті. Флотоводець Абель Дюпті-Туар заставив виплатити грошову компенсацію та підписати договір про дружбу з Францією, що передбачав повагу до всіх французів на острові, включно з місіонерами. Однак через чотири роки Дюпті-Туар повернувся, заявивши, що Таїті порушили договір, і змусив королеву підписати договір про протекторат зі сторони Франції.
Радник королеви Дж. Прітчард на той час перебував у Великій Британії, а коли повернувся, то побачив Таїті вже під насильним протекторатом Франції. Королева разом із Прітчардом щодуху намагалися дипломатично боротися проти тиску зі сторони Франції, відправлявши листи особисто до королеви Вікторії і до Луї І. Помаре IV до останнього відмовлялася піднімати французький триколор над резиденцією: таїтянський прапор висів до останньої миті війни.
В жовтні 1843 року Дюпті-Туар воєнним шляхом змістив королеву з трону. Помаре IV разом із сім’єю втекли до Раятеа на британському фрегаті, а Прітчард був заарештований. Тим не менш, його було швидко депортовано до Англії, аби уникнути дипломатичних конфліктів із Британією.
Французька анексія острова проходила не без підтримки місцевого населення: опозиційні вожді на чолі з Утамі навпаки підтримали вигнання королеви. 13 березня 1844 році почалось збройне повстання таїтян проти французів: до повстання приєдналися навіть вожді, які раніше симпатизували французам.
У битві при Магаена 17 квітня 1844 року 441 добре оснащених французьких солдатів перемогли практично тисячну армію остров’ян. Результат битви при Магаена розпочинав масову партизанську війну з обох сторін: таїтяни укріпляли сільські райони та гори, а французи – міста й порти.
На другому фронті французи намагалися завоювати сусідні острова-королівства: Раятеа, Гуагіне і Бора-Бора – вони були зобов’язані вірністю династії Помаре, тож французи це розцінювали як фактичне продовження Королівства. Морська блокада Раятеа капітаном Луї Бонаром була провальною, після того, як воїни сусіднього острова Гуагіне розчленили 18 французьких солдатів, а 43 було поранено.
Британська імперія в цьому конфлікті зайняла нейтральну позицію, але десятки воєнних кораблів Її Величності змушували нервувати французів. Більшість британських офіцерів відкрито підтримували таїтян, адже вони розуміли, що Таїті розвивалися весь час саме під британським крилом. Капітан Ендрю Гамонд писав, що «якби англійці втрутились в цей конфлікт, то кровопролиття можна було би швидко зупинити».
У травні 1846 році партизанська боротьба на Таїті завершилася поразкою для остров’ян у битві при Пунаруу й взяттям форту Фаутауа. А у 1847 році королева Помаре IV повернулася з Раятеа за умови керування під французьким протекторатом. Не дивлячись на всі спроби Франції, Британська імперія не дозволила анексувати острів, тому він перебував у фактичній незалежності.
Ця подія надзвичайно сильно резонувала серед інших держав та колоній Океанії, зокрема втрутились Австралія та Нова Зеландія: в 1847 році Англія і Франція сіли за стіл перемовин, щоб розподілити сфери впливу в Полінезії. Жарнакська конвеція передбачала збереження вже наявних британських колоній під протекторатом Британської імперії, а за Францією – Таїті та Маркізькі острова.
Присмерк Таїті
Після оголошення Францією протекторату над Таїті й в результаті Жарнакської конвенції острова Раятеа, Гуагіне і Бора-Бора повинні були залишатися незалежними один від одного. Острів Таїті юридично залишався під французькою протекцією, передбачаючи збереження монаршої влади династії Помаре.
Королева Помаре IV померла 17 вересня 1877 році. Спадкоємцем трону став другий син королеви – Тері’і Тарі’а Те-ра-тане або Помаре V, який 24 вересня 1877 році був коронований в Папеете. Його правління припало на вкрай важкий період: французький тиск на колишніх союзників Таїті, фактичне управління економікою зі сторони французької армії та невтручання Британської імперії поставило Королівство Таїті перед фатальним вибором.
В 1880 році губернатор Анрі Чессе, якого підтримували місцеві вожді, порадив Помаре V зректися влади; всім було зрозуміло, що Королівство не в змозі протистояти Франції самотужки, а місцевий народ досить втомився від перебування у невизначеному державному становищі.
29 червня 1880 року Помаре V офіційно зрікається влади – весь острів та колишні острівні володіння відходили під повноцінне керування Франції. Королівство Таїті втратило свій суверенітет і стало повноцінною французькою комуною зі столицею в Папеете: на відміну від усіх інших колоній, таїтяни отримали французьке громадянство. І вже 14 червня 1881 році в усіх куточках райського острова лунало гасло «Vive la République!».
А в 1891 рік Таїті відвідує французький художник-постімпресіоніст Поль Гоген…
Список літератури:
- The journal of the Polynesian society;
- Robert D. Craig. Dictionary of Polynesian mythology. Greenwood Publishing Group (1989);
- Douglas Oliver. Ancient Tahitian society (1974);
- Colin Newbury. Tahiti nui: change and survival in French Polynesia 1767 – 1945 (1980);
- William Ellis, À la recherche de la Polynésie d’autrefois (Polynesian Researches), Paris, Société des Océanistes (1972);
- Henry Adams, Mémoires d’Arii Taimai;
- Henry Adams, Tahiti aux temps anciens;
- Gonschor, Lorenz Rudolf (August 2008). Law as a Tool of Oppression and Liberation: Institutional Histories and Perspectives on Political Independence in Hawaiʻi, Tahiti Nui/French Polynesia and Rapa Nui;
- James Cool, Journal of H.M.S. Endeavour, 1768-1771;
Фільмографія:
- Mutiny on the Bounty, 1962;
- Kon-Tiki, 2012;
- Tabu, 1931;
- Last of the Pagans, 1935;
- Tiara Tahiti, 1962.
Автор: Богдан Гойса
