Слово «езотеризм» (давн. гр. ἐσωτερικός, префікс ἐσω – всередині), має грецьке походження. У науковому дискурсі цей термін почав використовується трохи більше сотні років тому. Нам відомо, що найдавніший текст, де вперше вживається прикметник «езотеричний», був написаний у ІІ ст.
Однак першим легендарним мислителем, який використовував це слово, був Піфагор. У піфагорійській традиції існував поділ учнів на дві групи: езотерики – ті, хто пройшли посвяту, та акусматики – ті, хто не пройшли посвяти.
Езотерики – це математики, тобто ті люди, що розуміють мову чисел і усвідомлюють, що з чисел складається «Все» – Всесвіт (Космос). Тоді як акусматики (слухачі) були лише зовнішніми піфагорійцями, які сприймали певні положення (акусми) на віру.
Вже тоді Піфагор почав використовувати новітні для грецького суспільства методи переходу від зовнішнього світу до внутрішнього через певний цикл визначених випробувань. Загалом, у більшості випадків поняття езотеричний не мало ніякого відношення до тих явищ, які воно охоплює зараз, і до релігійного типу мислення. Воно означало «внутрішній», що має максимально широке значення, яке можна описати чи уявити [1]. Дуже часто це слово використовувалося для позначення внутрішнього дворика в давньогрецьких будинках. Фактично, цей термін бере свій початок ще з епохи досократиків.
Вважалося, що вперше слово «езотеричний» у своїх наукових працях застосував Арістотель. Насправді, це не зовсім достовірно [2]. Стагиріт використовував лише термін «екзотеричний», протиставляючи його «не записаному», «не окресленому» усному знанню.
Уперше термін «езотеричний» трапляється у творах Лукіана із Самосати, а також у ІІ ст. в сатиричному творі «Аукціон життя» (Vitarum auctio). За сюжетом, Зевс і Гермес продавали філософів на ринку рабів, зауважуючи, що якщо покупець придбає когось з учнів Арістотеля, то він додатково отримає ще одного філософа зі школи Арістотеля за тією ж ціною. А усе через те, що один із них бачить лише зовнішнє, а інший – внутрішнє. При цьому Лукіан іменує першого «екзотериком», а другого – «езотериком» [3].
Термін «екзотеризм» (давн. гр. ἔξωτερικός) означає «зовнішній». Коли у Давній Греції активно розвивалися містеріальні культи, термін «езотеризм» почав набувати свого практичного характеру.
Це те, що пов’язане з посвятою або ініціацією. У релігійному плані – це люди, що прийняли ініціацію і приєдналися до конкретної релігійної групи, що виконує ритуальні функції.
Екзотерики такої посвяти або ініціації не проходили. Вони могли лише брати участь у ритуальних дійствах, але не проводити їх. Фактично, це люди із зовнішнього з точки зору конкретного культу.
Іменник «езотеризм» вперше зустрічається у німецькій мові (Esoteric) лише у 1792 р. [4] У 1828 р. він потрапляє до французької мови (l’esoterisme), а у 1883 р. починає вживатися в англійській (esotericism) [5].
Піонером у концептуалізації поняття «езотерика» є французький історик релігії Антуан Февр. У 1992 р. він представив свою концепцію, яка визначає поняття езотерики за допомогою історичного і типологічного методів, спираючись на методологію класичної феноменології релігії [6]. До цього він був активним учасником гуртка Еранос, де познайомився із розумінням поняття езотеризму у колі істориків релігії, психології та філософії.
Зважаючи на неможливість представити езотеризм у чітко окресленій царині діяльності людського духу, як, наприклад, живопис або філософія, Антуан Февр визначає езотеризм як «форму думки». Для того, щоб конкретно визначити її межі, він пропонує виходити з тих релігійно-філософських течій, в яких вона проявляється. Неважко помітити, що ми маємо справу із «замкнутим колом» або ж «герменевтичним колом» – класичною проблемою феноменологічного і герменевтичного підходів: для того, щоб побудувати типологію, необхідно виділити емпіричний матеріал, а для того, щоб його виділити, необхідно вже мати певну типологію в наявності [7].
Антуан Февр виділяє низку течій XV – XVI ст. як конститутивних для езотерики. Серед них герметизм, так звані окультні мистецтва (магія, астрологія і алхімія), християнська кабала, вчення Парацельса, а також християнська теософія і рух розенкрейцерів. Цей, свого роду «езотеричний корпус», служить основою для побудови типології «езотеричної форми думки». У ній Антуан Февр виділяє шість компонентів, чотири з яких є базовими, а два – додатковими. Чотирма основними елементами цієї типології є:
1) мислення у відповідностях;
2) ідея живої природи;
3) уява і посередництво (mediation);
4) досвід трансмутації [8].
До цих чотирьох базових характеристик езотерики він додає дві, які хоч і трапляються досить часто, однак мають місце не у всіх згаданих ученнях. Тому, з точки зору Антуана Февра, ці дві характеристики не є необхідними, а всього лише додатковими:
5) конкорданс (concordance), тобто ідея фундаментальної відповідності чи паралельності декількох чи навіть всіх духовних традицій;
6) ідея більш-менш таємної передачі духовного знання (transmission)[9].
Антуан Февр створює першу самостійну та унікальну модель розуміння західноєвропейського езотеризму. Він сформував практичне і обширне бачення того, що є езотеризмом. Зокрема, він вказував на те, що сприймати західноєвропейський езотеризм можна як різноманітну сферу ідей та практик, які можна вивчати, як показує нинішній стан академічних досліджень, від пізньої античності до сьогодення.
При цьому, не слід вважати, що той чи інший історичний період або світогляд «більш езотеричний», ніж будь-який інший період чи світогляд.
Автор: Віталій Щепанський
[1] Носачев П. Г. Эзотерика:основне моменты истории термина // Вестник ПСТТУ, №2 (34). Москва, 2011. С. 49-60
[2] Hanegraaff, Wouter J. Esotericism and the academy: rejected knowledge in western culture. New York, 2012.
[3] Ibid.
[4] Faivre A. Access to Western Esotericism. New York, 1994.
[5] Ханеграаф В. Я. Западный эзотеризм – Путеводитель для запутавшихся. Москва, 2016
[6] Faivre A. Access to Western Esotericis. New York. 1994
[7] Ibid.
[8] Ibid.
[9] Ibid.
