Часто-густо трапляється так, що ми, будучи українцями, живучи на українській землі, слідкуючи за історичними та культурними подіями (а хтось безпосередньо беручи в них участь) у нашій країні, чомусь не пірнаємо в глибини цієї самої власної культури, залишаючись задоволеними лише тим, що лежить на поверхні.
Звісно, ні в кого не повернеться язик сказати, що з разу в раз звертатися до, наприклад, Тараса Шевченка, Василя Стуса або Олега Ольжича, якщо мова йде про поезію, це щось погане. Ні, вищеназвані поети – це стовпи нашої української екзистенції, і відкинути когось із них – означає відкинути левовий шматок нашої культури, а зрештою і душі.
Проте, ми закликаємо вас не зупинятись у дослідженнях української культури, заглиблюючись все далі й далі, віднаходячи смарагди та чисте золото під товстим прошарком пилу, а інколи й вологої від крові української землі.
Ми розпочинаємо серію матеріалів про тих українських поетів, які, на нашу думку, заслуговують на більшу увагу.
Короткий опис біографії та творчості, декілька поезій на наш смак, як приклад. А далі самі, друзі наші, самі.
Шукайте, копайте, віднаходьте. Пошук, зрештою, це також мистецтво.
Валерій Ілля
Валерій Павлович Ілля належав до тієї формації українських поетів кінця 1960-их – початку 1970-их, який об’єднують під назвою Київська школа поезії.
Він народився в 1939 році в Балаклаві в Криму, юнаком приїхав до Києва, де й познайомився з іншими поетами, яких пізніше літературознавці об’єднають в окрему поетичну школу.
Життєвий шлях Валерія Іллі, як і у більшості українських поетів того часу, які писали українською мовою і використовували національні мотиви в своїй творчості, дуже складний. Перша збірка поета вийшла в світ, коли йому було 50 років. Більше 25 років заборони друкуватися.
Але людей такої сили та такого стилю ніякі заборони не зламають та не зіб’ють зі свого власного, єдино вірного шляху. Валерій Ілля не особливо цікавлячись радянським мурашником, занурився в книги: філософія, історія та етнографія. Рівень його обізнаності в царині тонких сфер видно з першого ж знайомства з його поезіями.
Критики відзначають, що найкраще до творчості Валерія Іллі підходить слово «вперше». Він був першим, хто на початку 1960-их років почав працювати в форматі вільного вірша. Першим звернувся до осмислення в поетичній формі давньої історії праукраїнців. Український поет Богдан Бойчук, який був особисто знайомий з Валерієм Іллею, написав: «Перше, що впадає в око, – це унікальний сюрреалізм, глибоко закорінений в українську традицію, пісенну й ритуальну. Крізь призму цього сюрреалізму Ілля дивився на буття, крізь призму цю пропускав свою поезію […] Основними стовпами, які підтримують творчість Іллі є Шевченко, козаччина, релігія та селянський побут. Ці головні мотиви переплітаються з підряднішими, проникають у майже кожний вірш і творять дивинну загальну канву творчости поета».
Також критики зазначають, що Ілля вперше спробував поєднати сучасність із глибинними народними архетипами. З його ім’ям багато в чому пов’язують і розвиток релігійної поезії.
Микола Вінграновський сказав про поезію Валерія Іллі наступне: «Вірші Валерія Іллі геніальні. Чого я так кажу? Бо коли дивлюся на будь-чиї вірші, навіть на свої, бачу, хто і що вплинуло на поета. А тут скільки не дивись — нічого не побачиш». Микола Бажан відмічав: «Основна ознака його поезії — образність, яка за своєю густиною і насиченістю є безприкладною з огляду навіть на світову поезію».А письменник Павло Вольвач написав: «Напевно, важко знайти в українській поезії другої половини двадцятого століття постать більш загадкову […] Нині, говорячи про його вірші, хтось називає їх безприкладними, а ще дехто, як-то В.Базилевський, заявляє, що дочитати їх до кінця можна лише під страхом розстрілу. Але найбільше про нього мовчать. І хоча його поезію вивчають у школах та університетах, оглушлива мовчанка є найприкметнішою оцінкою його творчості в нинішньому літературознавстві та критиці».
Помер Валерій Ілля 27 липня 2005 року в Києві.
- Гей, на горі женці жнуть…
«Гей, на горі женці жнуть,
да долом, долом долиною
козаки йдуть».
не шукаю свою душу в краєвиді
та й він у пісні нічого не просить
щоб не захлинутися жалем
вигойдуються списи із-за гори
ще війська не видать
лиш смерть на знаках сонця
то свисне сопілка голосом серпа
то свисне друга голосом шаблі
- білять полотно
далиною перемиті голоси
білить сонце полотно
пісня душу
за горою ніч стоїть
підступить боїться
- Вставання з мертвих
проростання рук із землі з плачу світла
що руками маленької баби сіє павуків у сонну дитину
де блакитні риби неба п’ють очі Марії
поки вона виливає його тіло
у темне дихання волів над яслами світу
над відпаданням черви від скронь
і виламуванням із пагорбів
із димучою землею у волоссі
- Кобзар
сльоза породжує шаблю
по той бік ганьби ледачої крови
де сліпа криниця обмиває лице народу
щоби темрява напилася з бандури
ще перед дотиком руки до попелу пісень
солодким гудінням корогов у вітрі крови
- Автопортрет (І)
«…люди все мечу преданы… без остатку
не щадя ниже младенцев не только стариков…»
«Летописное повествование о Малой Руси»
А. Ригельман
жалоби хід крізь звечорілі душі
світанковим чвалом мертвих коней у безрух ока
над полем світання смерти у кожній квітці
перестиглістю погляду у якому холоне щабля
безгомінням чистого слова
чиї темні дзвони струшують сліпих птахів із обличчя
у останній прихисток душі розірваної на корогви
присмерком співучої крови
у якій сліпі кобзарі обмацують моє лице
що у сльозі народу розвидняється тихо Руїною Батурина
де над Десною гнідим лошам стояв вечір
де у скупаних при повному місяці дівчатах
що бігли по рясту вечоріли сарни
де молода мати у погляді якої тихнув цвіт мальви
квітла дитиною у поле у якому тишу цвітіння жита
охороняють мертві присмеркового лету Марії
з очей якої сиплеться попіл
- Автопортрет (ІІ)
з Руїни
присмерком молитви без надії
Тарасове лице
я лиш сльоза на ньому
залізна
Михайло Ситник
Михайло Васильович Ситник народився на Київщині, в місті Васильків в 1919 році. Навчався в Київському педагогічному інституті ім. М. Горького (нині Національний Педагогічний Університет ім. М.П. Драгоманова). Друкуватись почав у 18-річному віці.
Разом з Оленою Телігою був редактором часопису «Литаври». Також був редактором кількох газет.
В 1943 році покинув Україну, і через Німеччину потрапив до США. 21 серпня 1959 року був вбитий у Чикаго. За однією з версій, вбивцею був агент КДБ.
Однією з центральним тем поезії Ситника є туга за Україною, рідною землею, плач по понівеченій окупаціями, голодом та смертю батьківщиною. Але, разом з тим, в рядках Ситника постійно звучить осана і хвала всім тим, хто боровся і продовжує боротись за вільну Україну.
Літературознавець Ігор Василишин у своєму дослідженні історіософських та екзистенційних мотивів в поемі Ситника «Вигнанець» пише: «Багато екзистенційно-філософських концептів присутніх у лірико-філософських поезіях Ситника, – відчуження, провина, тривога, страждання, страх, епістемологічна самотність, відчай, розпач, «буття-до-смерті» – інтенсифікують й загострюють до максимуму поетове переживання тогочасної реальності. Тому можемо говорити про екзистенціальну парадигму в Ситниковій поезії».
- Ми
Як падали розгойдані громи,
Валяючи імперії криваві,
То посередині стояли ми –
Войовники Блакитної Держави.
Стікала кров з натруджених рамен,
Супроти двох вогнів нам бракло сили,
А ватажки розбійницьких племен
Бенкет справляли на святих могилах
І хижим круком кидались на труп –
Попити крови в трепеті і люті…
Та раптом наша помста, наче дуб,
Зашелестіла листям на розпутті.
То сходились нові бойовики
З усіх сторін у праліси і пущі, –
Щоб світові довести на віки,
Що ми живем, що ми є невмирущі.
І спокій потрясли нові громи,
Карбуючи безсмертя наше й славу.
Хай бачить світ, що, справді, ми – є ми, –
Господарі Блакитної Держави.
- Столиця
Давно замовкли громовиці,
Відлинувши у даль, на схід,
Кривавий залишивши слід
На рідних вулицях столиці.
І нового життя початок
Тривогою закам’янів,
Сипнувши попелом свій гнів,
Завмер прославлений Хрещатик.
Сумні й задумані кияни –
На роздоріжжі, як сліпці,
Що замість хліба камінці
Дістали з підлих рук тирана.
Шаліють ґоти, дико й строго,
В безсиллі зціплюють уста –
Що їм не вирвати Хреста
З рук Володимира Святого,
І що не стали на коліна
Усі Богданові сини,
Що дух безсмертний давнини –
У тілі й серці України.
Як заперечення стихіям,
Як вічне ствердження життя, –
Жовто-блакитний рідний стяг
На бані золотій Софії.
- Ніч
Як списаний папір сумного дня,
Упала ніч, мов кропля атраменту,
І ти ідеш у темінь навмання,
Розбитий і знівечений дощенту.
Який це край? Яка це знов ріка?
Яка це мова і яке наріччя?
Чия це заворожена рука
Тебе кудись веде сліпою ніччю?
Ніяких рук і нічиїх сердець, —
Ти сам один в шумному многолюдді,
І тихі зорі дивляться, мов судді,
На твій іще нескінчений кінець.
І ти стаєш на закруті доріг,
Натомлений, безсонний і прибитий,
І сниться теплий батьківський поріг,
Який не в силі ти переступити.
***
Моя душа розділена надвоє,
Одна частина там, біля Дніпра,
А друга – нерозлучно ще зі мною,
Поволі животіючи, вмира.
І неможливо знову їх з’єднати,
Ті дві частинки, між яких межа.
І звідти руки простягає мати,
А звідси в спину пхає хтось ножа.
Іду туди – вгинаються коліна,
Мертвію ж, як вертаюся назад,
І чую, як зітхає Україна, –
Душі моєї вирубаний сад.
Олег Лишега
Олег Богданович Лишега є відомим поетом у колах літературних критиків та поціновувачів української поезії другої половини ХХ століття. За межами цих гру він здебільшого залишився мало знаним. Дарма.
Олег Лишега народився в 1949 році в місті Тисмениця в Івано-Франківській області. Будучи дитиною навчався в художній школі, потів вчився у Львівському університеті на англійській філології. Завдяки знайомству з Грицьком Чубаєм та тим, хто збирався вдома у Чубая, в 21-річному віці зацікавився поезію. Це зацікавлення, яке пізніше переросло в справжнє безумне кохання, не полишило Олега Богдановича до самого кінця життя.
Томас Стернз Еліот, Роберт Лі Фрост, Езра Паунд – ось ті поети, які першочергово вплинули на Лишегу та його творчість. Їхні, і не тільки їхні, поезії пізніше він перекладав українською. З українських поетів це, перш за все, Богдан-Ігор Антонич та Іван Франко.
В 1971 році разом з іншими львівськими поетами друкується в самвидаві «Скриня». За вірш та есей, опублікований у цій колективній збірці, Лишегу виключили з останнього курсу університету. Військову службу поет проходив у Бурятії, де познайомився з китайською культурою та філософією. Знайомство з китайською поезією неабияк вплинуло на Лишегу – пізніше він буде допомагати іншим перекладати китайських поетів, стане захоплюватись ними. Він навіть напише п’єсу, в якій головними персонажами будуть китайські поети часів династії Тан Лі Бо та Ду Фу.
В 1977 році Олег Лишега переїздить до Києва. Одружується на поетесі Наталії Мезенєвій. В цей час він знайомиться з Миколою Воробйовим, представником Київської школи поезії, які ми вже згадували вище. Вони вдвох разом з Іваном Семенюком сформували так звану Лаврську школу поезії.
Як і в історії з Валерієм Іллею та безліччю інших українських поетів та прозаїків, Лишега на міг офіційно публікуватись до 1988 року через заборону влади.
З 1989 року Олег Лишега починає активно друкуватись, виходить ряд власних збірок поета. На початку 1990-их років він захопився дерев’яною скульптурою, адже, за його словами: «Поезія живе у різних формах, і література – це далеко не абсолют поезії. Поезія може жити усюди, зокрема і в скульптурі. На відміну від живопису, який потребує денного світла та тіні, скульптура є продуктом ночі і найбільше наближена до музики. Різьбярство – це алхімія дерева, це алхімія запаху, кольору й навіть слова».
Вже в 2000-их роках на театральних сценах ставлять декілька спектаклів по мотивам поезій Лишеги. Зокрема, таку виставу можна було побачити в Нью-Йорку.
17 грудня 2014 року Олег Лишега пішов в інші світи, де, і ми в цьому переконані, продовжує свої словесно-алхімічні досліди – творить велику поезію.
За словами Тараса Пастуха, Олег Лишега, в першу чергу характеризується «…1) засвоєнням культурних здобутків Давнього Китаю та англо-американської поезії ХХ ст.; 2) оприявленням автентичного менталітету й потужним виявом стихії української мови».
Поет, есеїст та перекладач Костянтин Москалець вже після смерті Олега Лишеги написав: «Те, що написав сам Лишега, в тому числі з прозою та перекладами, можна без особливих зусиль втиснути в один том, бо писав він насправді мало, напівжартома пояснюючи, що поезію треба вживати мікроскопічними дозами, інакше вона просто вбиває людину (і як тут не згадати слова іншого видатного поета, Ігоря Римарука: «Поезія — Медея, що вбиває дітей своїх»?). Однак, як слушно зауважив Тарас Прохасько в післямові до найповнішого вибраного поетових творів, Лишега сам по собі був утіленням найвищої поезії, в тому, що він робив, говорив і в тому, як мислив».
Григорій Комський, літературознавець, перекладач та есеїст, зазначав, що поезія Лишеги відрізняється від української загалом тим, що в її властива надмірність сюжету та дії. На його думку, вірші Лишеги це «згорнуті філософські новели», «досвід редукованої прози».
З усіх трьох наших сьогоднішніх поетів Олег Лишега, напевно, найбільш знаний та умовно відомий. Він перший український поет, який був нагороджений премією ПЕН-клубу за поетичний переклад. Окрім цього, він отримав декілька премій в Україні. Але це лише кон’юнктурне визнання. Набагато важливіше те, що його поезії лишались в українському та світовому культурному полі, читалися нами та обговорювалися.
Тарас Пастух ще в 2011 році писав: «Перша збірочка поета, що вийшла в «касеті» видавництва «Молодь», викликала у Григорія Комського враження «одинокого патрона на ведмедя в ряді кульок для повітряної рушниці». Людмила Таран в одному слові виявила почуття багатьох читачів, коли сказала, що «Великий міст» – це збірка, яка приголомшує. Уже тепер Лишегу називають «богемним гуру сучасної української поезії». Про поета багато говорять, однак розвідок про його творчість — порівняно мало».
Ми закликаємо вас стати розвідниками. Почати можна, наприклад, з поезії Олега Лишеги.
- пісня 2
Це містечко вночі по мені
Заграє на губній гармоніці..
Мене тут не буде..
Я знаю, коли сплю, перекривлює в гримасах
Мої слова, мою покручену ходу..
По площі кінь тягне будку з хлібом: цок, цок..
Ця застигла лава під ногами
Змушує тверезіше дивитись вперед,
Роздирає повіки..
Я відчуваю, десь під ногами
Вночі щось сталось, може, вчора..
Глибинний, неясний гул..
Щоб почути його,
Щоб розбудити в серці
Голос далекого пробудження,
Мусиш заснути,
Вдати глибоку втому..
Кінь з дощаною будкою
Вперто бореться з часом:
Цок, цок — сьогодні білий хліб, гарячий..
Колись і я змагався з часом..
Він підхоплював мене смерчем,
І крутив як хотів високо над дахами..
Тепер я знаю, він замкнутий, темний,
Тісний, як хліб у будці,
Дощанім серці…
- Собака
Він лежав у лісі, як валун,
І голову так підвів –
Череп оплутаний павутинкою жилок.
У вітрі звіялась і лягла відмерла шерсть.
З глибокого прілого листя,
Як з дитячої купелі, його погляд благає:
Не підходь… дай побути самому…
У щойно розбудженому лісі
Гояться задавнені рани.
Потрощені суглоби зростаються.
М’язи набрякають, як дерева.
Пожовклі від морозів очі,
Одірвавшись від передніх лап,
Знов на обрії бачать великого зайця.
Молода кропиво, – змилуйся над ним, чуєш –
Його серце не витримує твоїх скоків.
Ані вашого тягару, перші мурашки,
Що так живо видряпуєтесь
На цей ледь нагрітий валун.
Він ще може встати і обтруситись.
Або ж зарости кропивою,
Як згусток почорнілого снігу.
- Кінь
…Дійсно, я вдячний тому,
Хто колись на згадку
Обвів наші тіні
Червоною і чорною землею,
Підмішавши туди крові,
Щоб хоч трохи скрасити
Перед собою дикий камінь.
Але не лише вдячність тримає
Мене сьогодні коло стійла –
І зовсім не рана, що не гоїться
З того часу в горах,
Коли, вдоволено відступивши від стіни
З долонями в закривавленій глині, –
Він раптом зрозумів,
Що по горбатій стіні печери
Наш невеликий табун гнідої масті,
Легко перескакуючи з виступу на виступ,
Втікає від нього назовсім –
І саме тоді злякався, не витримав
І чимось гострим ударив –
Може, побачивши пораненого,
Інші впадуть на коліна?
Так воно й сталось..
Роз’ятрена рана ниє ночами,
Змушує плекати втечу..
Але як лишу його тут самого?..
Автор: Валентин Дзюбенко
