Останньою подією в рамках Одеського кінофестивалю для нас стала творча зустріч із Террі Ґілліамом. Британський режисер у своєму стилі дуже легко й іронічно розповідав про кіноіндустрію та відповідав на питання аудиторії. Його слова більше адресовані тим, хто творить кіно, але будуть цікавими і для тих, хто його досліджує.
Кіноіндустрія
За Террі Ґілліамом кіноіндустрія в Голлівуді — не більше ніж місце зосередження грошей і тих, хто може їх дати. Водночас це дуже вороже місце для будь-якої творчої особистості, тому треба бути готовим до того, що режисера неодмінно контролюватимуть, будуть прагнути перетворити кіно на атракціон, і постійно втручатися в роботу. Для Террі рецептом порятунку від голлівудського контролю стала робота з суб’єктними акторами. Так легше відбиватися від спроб втручання у ваш проект. Акторів у проект треба добирати з усією ретельністю. Адже для Ґілліама, актор — це співавтор фільму, він привносить у нього власні смисли. Тому важливо, щоб у режисера з акторами співпадало бачення.
«Я зарікався знімати фільми в Голлівуді. Проте я обожнюю ламати правила, тому я просто одного разу сказав – давайте це зробимо».
Робота над стрічкою «Людина, яка вбила Дон Кіхота» тривала 27 років. І навіть у цьому режисер виявив виняткове терпіння — виконавець головної ролі був «недостатньо старим». І лише коли йому виповнилося 70 — Ґілліам вирішив, що час настав.
«У фільмах я зображую те, що мені не подобається. Як ви могли помітити, в багатьох фільмах це була Америка».
Террі Ґілліам не має режисерської освіти, всі його знання отримані з практичного досвіду, а починав він з роботи художника-аніматора. Водночас для творення кіно, він вважає, більше цінні пізнання монтажника, електрика тощо. Освіта (в тому числі, самоосвіта) в широкому сенсі – це шлях, який відкриває для вас розуміння світу, але він нічого не вартий без життєвого досвіду.
Полювання за кінонагородами — це справа кар’єристів від кіно. Приємно розуміти, що твоє кіно комусь подобається, хтось його зрозумів, але справа кінорежисера — знімати кіно, а не будувати кар’єру. Ґілліам жартує про те, що «статуетки з кінонагородами дуже корисні: ними зручно підпирати двері».
Якщо ти боїшся стресу — тобі не варто йти в кіно. Тому що це незмінний стрес, з яким доводиться боротись постійно. Режисер також жартує про те, що відмінно допомогає, звісно, алкоголь. З улюблених філософських течій Ґілліам виділив даосизм і властиву для нього ідею парадоксу, що однозначно має місце в його стрічках.
Ідея кіно
«Фільм творить себе сам, я лише обслуговую його». Це майже платонівське розуміння процесу творчості – ідеї еманують зі світу ідеалів, а автор лише є провідником для них. Мистецтво існує завдяки посередництву режисера, котрий здатен передавати певні смисли. Навіть гарно сплановані зйомки часто живуть своїм життям, коли раптом на зйомках з’являється красива квітка чи олень.
«Я тільки обслуговую цю сутність, іноді дуже приємно втекти від власного его».
Робота режисера полягає також і в пошуку фінансування проекту. Це по суті акторська гра в режисера, коли мета — «ошукати дурня», якого ти переконав, що він зможе заробити грошей на твоєму фільмі.
На питання про те, який фільм він зняв би в Україні – комедійний або трагічний – він відповідає, що атмосфера, колорит в Одесі прекрасно підійшли б і для того, і іншого. Ґілліам каже, що завжди хотів побувати в цьому місті та пройтися тими самими Потьомкінськими сходами, увічненими в його улюбленому шедеврі Сергія Ейзенштейна.
«Мої фільми завжди на межі трагедії та комедії, як і в житті».
«Але в мене немає «улюбленого» фільму, зі своїх також – це як обирати улюбленця серед своїх дітей . Я майже не дивлюсь кіно, а у вільний час багато читаю».
На питання про те, чи працює Гілліам зараз над новим проектом, він відповідає: «Хотів би я над чимось працювати, але я пропащий, безробітний». Зрозуміло, що це черговий жарт, але він зазначає: його думка щодо того сценарію, на яким він працює сьогодні, щодня змінюється.
Реакція на критику
Якщо твій фільм усім подобається, це означає, що ти зняв погане кіно. В день, коли відбувався прем’єрний показ «Бразилії», половина глядачів покинула зал, критики були негативно налаштовані, зате тепер, коли пройшли роки, усі кажуть, що це «геніальне» кіно.
«Коли ти красивий і класний, ти ніколи не станеш смішним. Більшість мені знайомих людей стали смішними саме тому, що були низькими, некрасивими й товстими. Гумор — це завжди захист. І навчитися гумору можна лише тоді, коли ти не боїшся бути неідеальним».
Кінокритика за Ґілліамом — це важливо, проте не слід її переоцінювати. Коли над проектом кіно кілька років працює команда людей, а оцінка кінокритиків обмежується піднятим униз чи вверх «thumbnail» — то це профанація. Тут режисер згадує, як бачив в Америці шоу популярного кінокритика Роджера Еберта, котрий разом з аудиторією оцінював фільми саме таким чином (власне, й започаткував такий спосіб оцінки).
«Я знаю хороших кінокритиків, але вони оцінюють не все підряд, як нині заведено». Ґілліам зазначає, що критики могли б писати більш профільні відгуки і саме про ті фільми, які їх дійсно зачарували та захопили їхню увагу.
Сенс життя за Террі Гілліамом, схоже, полягає в легкості та умінні говорити з посмішкою про серйозне, чим він і займається, створюючи естетичне кіно з присмаком британського абсурду, який так полюбився всім ще після «Монті Пайтона». Ми ж повністю розгадувати ці сенси зовсім не збираємося – лише посміхнемося разом з ним.
Автори: Анна Врядник, Анастасія Капралова
