Конспект лекції релігієзнавця, аспіранта НПУ ім. Драгоманова Валентина Дзюбенка, присвяченої релігійним аспектам арабо-ізраїльського конфлікту.
Сьогодні ми будемо спілкуватися на, очевидно, що дуже сьогоденну і актуальну тему. Мені запропонували прочитати лекцію ще до останніх подій пов’язних з посольством США в Єрусалимі, з реакіцією палестинців і т.д.. Тема сьогодні звучить: Арабо-ізраїльський конфлікт. Релігія і територія. Говорити ми будемо не загалом про всі компоненти, які складають цей конфлікт, а про ці два: релігію і територію. Я думаю, що про територію трішки більше, ніж про релігію, але вони тут дуже взаємопов’язані. Найперше, що потрібно визначити, коли ми говоримо про територію, яку хтось називає Ерец-Ісраель, що в перекладається як “Земля Ізраїлю”, хтось її називає просто Ізраїль, хтось називає Палестина. Коли ми говоримо про цю територію і про релігію, нам необхідно визначити певну точку, коли ця територія перестає бути тільки територією, а стає чимось сакральним для певної групи людей або для декількох груп людей. І нам необхідно звернутись до священної історії, яку між собою поділяють представники всіх авраамічних релігій: іудеї, християни та мусульмани і звернутись до Праотців, або як їх ще називають Патріархів: до Авраама, Ісаака і Якова.
Перший раз, коли ця земля, про яку сьогодні йде мова, визначається як щось священне, пов’язаний саме з Авраамом. Авраам був людиною з Месопотамії, з міста, яке сьогодні територіально знаходиться приблизно на півдні Іраку, і в певний час його життя до нього явився Бог і сказав йому, що від нього піде великий народ. “Від тебе піде багато великих народів і ти будеш благословен через ці народи, і твій народ, який від тебе піде отримає певну землю”. Про це можемо прочитати у книзі Буття в Біблії, або як вона називається в іудейській традиції перша книга Тори – Берешит. Авраам вірить Богу і це взагалі перша історія в Біблії, коли людина, яка не мала особистісного контакту з Богом, як наприклад Адам або Ной, вона повірила Богу. І написано, що Авраам повірив Богу, і Бог зарахував йому цю віру як праведність. Далі відбувається, напевно, всім відома історія про те, що в Авраама і Сари, його дружини, не було дітей, тому що Сара не могла завагітніти, і Авраам дуже переживав з цього приводу, Сара бачила як він переживає і вона говорить йому, щоб він пішов до служниці Сари Агар для того, щоб вона народила йому дитину.
Агар була єгиптянкою, Авраам погоджується на цю ідею, і в нього народжується дитина, яку вони називають Ізмаїл або Ішмаель (тут вже залежить від вимови або іудейської, або мусульманської традиції). Коли народжується Ізмаїл, Сара починає дуже сильно хвилюватися з цього приводу, тому що вона бачить, що Агар народила Аврааму дитину і вона вже з класу звичайної служниці претендує на дещо більше. Сара каже Аврааму, що це була не дуже гарна ідея і потрібно взагалі Агар із дитиною кудись вигнати. Агар із цього приводу теж дуже сильно переживає, тікає у пустелю, де її знаходить бог, втішає її та каже, що їй необхідно повернутись до її хазяйки Сари, а вона каже, що дуже сильно хвилюється, їй там важко жити і в цей самий момент Бог каже, що необхідно назвати сина, тому що від нього теж піде дуже серйозний і впливовий народ, його потрібно назвати Ішмаель, тому що Ішмаель в перекладі з давньоарамейської перекладається як “Бог почув“. Тобто бог почув плач Агар і вона повертається після цього назад.
Далі відбувається історія, коли до Авраама знов приходить Бог і говорить, що в нього буде син, це не Ізмаїл, це інший син, і саме від цього другого сина, якщо ми слідуємо за біблійною версією цієї історії, саме від цього сина піде той народ, який має отримати цю землю, про яку ми сьогодні говоримо. Авраам спочатку повірив Богу, але всередині себе він подумав, що цього не може бути, тому що йому вже 100 років, Сарі вже більше 70 і дитину напевно не вийде народити. І Сара почувши цю звістку від Бога також засміялась у серці своєму, але у них дійсно через рік народився син, якого вони назвали Ісаак, що перекладається як Він буде сміятись, це ім’я пов’язане з тим, що Сара в своєму серці посміялась із пророцтва, яке Бог дав Аврааму. Ісаак так само виростає, і так само отримує від Бога пророцтва й інформацію про те, що є земля і вона знаходиться там-то і там-то, в книзі Буття чітко описані її межі, говориться про те що із заходу вона омивається Середземним морем, з півдня вона закінчується приблизно там, де знаходиться територія сучасного північного Єгипту, а на півночі вона торкається Євфрату. Тобто це майже взагалі половина сучасної Сирії та Лівану. З цими двома дітьми Авраама – Ісааком та Ізмаїлом – і починається арабо-ізраїльський конфлікт. Ісаак – це праотець єврейського народу, а Ізмаїл – це прабатько якщо не всіх, але дуже великої кількості тих, кого ми називаємо араби. Саме в цьому місці починаються розходження в сакральній історії іудеїв та мусульман і християн також. Тому що юдеї та християни вважають, що на гору Морія Авраам повів приносити в жертву, як йому це наказав Господь, свого сина Ісаака, і за секунду до того, як Авраам був готовий нанести удар, Господь через янгола його зупиняє. Мусульмани кажуть, що цим сином був Ізмаїл. До речі, наскільки я пам’ятаю, в Корані про це не говориться, але в хадисах пророка Мухаммада написано, що цим сином був Ізмаїл. І тут вже таке розділення йде з самого початку сакральної історії. Ізмаїл потім зі своєю матір’ю полишає Авраама і свого брата Ісаака, від нього дійсно беруть свій початок багато арабських народів.
В Ісаака народжується два сини, вони близнюки, ще в утробі їхньої матері вони один з одним воюють, вони намагаються вийти на світ першим, тому що в ті часи, на тій території, народитися першим значить отримати абсолютно всі привілеї, отримати благословення свого батька. Російською мовою в Біблії це перекладається як “первенец“, ось цей “первенец” – це дуже важлива категорія в авраамічних релігіях, особливо в іудаїзмі. Перший син – це завжди велике свято для його батька. Близнюки Яків та Ісав борються один із одним. Ісав все ж таки виходить на цей світ першим, а Яків хапає його за п’яту і ось він наче одночасно з ним, але він усе ж трішки запізнюється. Ісав виростає людиною, яка дуже любить полювати, дуже любить війну, Яків виростає хлопцем, який любить сидіти в шатрах, займатись вивченням якихось наук. Приходить час, коли Ісав повертається додому з полювання, дуже голодний, він каже брату: нагодуй мене, бо я помираю з голоду. На що Яків каже, що він може його нагодувати, але він мусить продати йому право свого першородства. Він хоче отримати перше схвальне благословіння від батька Ісаака. І тому пропонує продати право й натомість нагодувати брата супом. Ісав погоджується, він настільки не цінував це першородство, що він продає його за миску супу і через певний час їх матір приходить до Якова і каже, що теж хоче, щоб він був першим та отримав благословення від батька як перший син. Давай ми тебе переодягнемо в мисливську одежу і ти підеш до Ісаака, який вже доволі старий і нічого не бачить.
А усна традиція іудейська в мідраші, говорить, що Ісаак погано бачив все життя, тому що коли він лежав на цьому камені перед тим, як його мали принести в жертву Аврааму, і перед тим як янгол сходив з неба, його засліпило сильне світло. Яків приходить до свого батька. батько його мацає, каже так це ти Ісав, І той його благословляє, каже що ти будеш наслідувати ту землю, яку Господь Бог заповідував ще Аврааму, моєму батькові, твоєму дідові і ти будеш благословенний від Бога. Ісав приходить, дізнається що сталося, історія знову сімейної драми, всі між собою сваряться, Яків тікає, він боїться що Ісав його вб`є, Ісав хоче його вбити, він просить батька змінити положення речей, але той не може нічого зробити, тому що благословення дане, а це дуже важлива річ і Ісаву залишається отримати вторинне благословення, як другому сину, яке вже ніяк його не втішає. Вся ця історія розтягується на ще довгий проміжок часу, але вона нам цікава саме тим, що Яків тікає, спочатку на північ, в північний схід Месопотамії, а потім збирається йти в Єгипет, мандрує, але Бог говорить йому, що він не має нікуди йти, що він має залишитися на цій землі, що це його земля по праву. “Ти отримав благословення, ти так сильно цього хотів, ти якісно відрізняєшся від свого брата, який за тарілку супу готовий продати першородство”. Якову сниться цей відомий сон, коли він бачить драбину, яка іде в небо, по драбині ходять янголи вверх та вниз, і там навіть він бачить образ Бога. Голос йому каже, що земля на якій ти лежиш, буде належати тобі і твоїм нащадкам, і вона дається вам навічно. Це дуже важливий момент і він прописаний і Старому Заповіті в книзі Буття про те, що земля, яку Бог заповідає дається єврейському народу назавжди. В цей момент відбувається друга важлива річ і з`являється назва і слово Ісраель. На мою думку, це один із найважливіших, неймовірно складних і езотеричних моментів у П’ятикнижжі Моїсея.
Написано, що всю ніч Яків боровся з Богом і до самого ранку він не відступав. Що саме тут мається на увазі навіть не всі мудреці та ті, хто трактував Мідраші, можуть пояснити. Він боровся з богом і просив в нього ще благословення. В одних перекладах говориться, що це був Бог, в інших, що це був янгол. І тут незрозуміло, але якщо перекладати слово Ісраель, то воно перекладається як той, що боровся з Богом. Тому що “Ель” це семітське слово, яке визначає бога як просто бога, не бога як якесь конкретне ім’я, а саме просто слово “бог”. Ось Іcраель – це той, хто воює з Богом. І врешті-решт, він не відступав від цього янгола, від цієї битви і для того, щоб все це закінчилося, Бог торкнувся його стегна, і після цього Яків весь залишок часу свого життя шкутильгав, і саме через це ортодоксальні іудеї не їдять стегно корів, тому що вважається, що у Якова була травма і вони таким чином про це згадують. Зрештою, він отримує благословення від Бога, Бог знову повторює, що ця земля буде дана вам, і якщо Аврааму він казав, що твоїх нащадків буде як зірок на небі, то Якову він говорить, що твоїх нащадків буде як піску на березі морському, тобто в рази більше.
Ось короткий початок цієї сакральної історії, який нас відводить приблизно 1900-2000 роки до нашої ери. В Якова було дві жінки і в нього народжується 12 синів і з цих синів починається відрахунок колін Ізраїля. Ізраїль як народ, як держава розподілявся на 12 племен, ці 12 племен іменувалися від синів Якова. Потім, коли євреї завойовують цю землю, вони ділять між собою територію по принципу – хто до якого коліна відноситься.
Ми всі знаємо історію про те як Йосип потрапляє до Єгипту. Йосип був один із синів Якова, брати його продають, він має спеціальний від Бога дар тлумачити сни, він спочатку тлумачить сни у в’язниці, куди його продали, потім про це дізнається фараон, він забирає Йосипа до себе, він тлумачить сни, які сняться фараону про те, що буде голод і треба запасти більше їжі, щоб єгипетський народ не голодував. Так це і виявляється. Фараон просто закохується в Йосипа, ставить його ледь не начальником над всім Єгиптом і потім всі ці брати і Яків, ще живий, біжать від голоду, який прийшов на їх землю, приходять у Єгипет, де Йосип займає таку серйозну посаду, він їх пробачає. Так приблизно 70 людей потрапляє в Єгипет. Через 400 років вони там раби і їх величезна кількість. Написано в Торі, що з Єгипту виходило 600 тисяч чоловіків, це без жінок і дітей. Тобто, народ настільки сильно розрісся, що фараон почав переживати, що вони витісняють єгиптян, корінне населення і що вони взагалі захоплять тут всю владу, тобто всі пости владні. Він починає вбивати всіх єврейських немовлят і тут починається історія з персонажем, якого ми називаємо Моїсей, або в іудейській традиції Моше, або в ісламській традиції Муса. Це найбільший за шануванням пророк в іудаїзмі. Людина, яка вивела єврейський народ з Єгипту, отримала наказ від Бога і фактично в цей момент єврейський народ уже формується максимально як нація і як релігійна спільнота, в якої є правила життя, які стосуються абсолютно всіх його моментів, починаючи від відносин народу й окремої людини з Богом, закінчуючи стосунками чоловіка із жінкою. Сорок років вони ходять по пустелі. Хоч їм дуже не подобалось бути рабами, але там була якась їжа, там було непогано, а тут Моїсей нас вивів з Єгипту, ми всі побачили, що Господь може за нас заступитися, Десять казней Єгипетських, половина Єгипту померла, фараон не хотів відпускати народ.
Євреї дуже сильно переживали через те, що їм доводиться довго блукати і ходити, і Бог через це настільки на них розізлився, що сказав, що ніхто з цього покоління, яке вийшло з Єгипту, в землю обітовану, в Ерец Ісраель не увійде. І чому вони ходили сорок років, вони ходили по маленькому клаптикові території, просто потрібен був час, аби все це покоління, яке не готове було сприйняти свободу, яке не розуміло, що за свободу потрібно було чимось жертвувати, воно мало померти, і навіть Моїсей не потрапив до Ханаану, він подивився на нього з іншого боку ріки Йордан, помер і його вже потім десь ховали діти цих людей, які виходили з Єгипту. Вони вже завоювали цю землю. На цій землі проживала велика кількість народів, всі вони спільною назвою називаються хананеї. Було поділення на ієвусеїв, аморреїв і т.д.. Була велика кількість народів, вони всі воювали за свою землю, Ізраїль прийшов, переміг, завоював цю землю. Бог сказав, що я дам вам цю землю, ви її завоюєте, вам не потрібно боятися. Далі з’являється Ісус Навин, який став спадкоємцем по владі після Моїсея, він захоплює Ханаан, і з цього часу там живе єврейський народ. Єврейський народ живе там досить довгий час. Приблизно в 1000 році до н.е. єврейський цар Давид купує на горі Морія, на тій самій горі, де Авраам мав принести в жертву свого сина, на тому самому місці він купує шматок землі на цій горі, пізніше це місце стане відоме всім нам як Єрусалим, тоді воно ще просто називалося як Салім або Шалєм. І він купує цю землю щоб поставити там жертовник Богу Ізраїлю.
Трохи пізніше його син Соломон будує там Перший Єрусалимський храм, який стоїть там приблизно 400 років після чого в 586 році відбувається така неприємна історія: по-перше, в той час ізраїльське царство розділилося, воно розділилося на північний Ізраїль з десятьма колінами та на Іудею, яка контролювала Єрусалим, яка складалася з колін Іуди та коліна Веніаміна. Навуходоносор ІІ захоплює всю цю територію, і євреї ідуть у вавілонський полон, де вони перебувають близько 70 років, в цей час складаються відомі псалми, що російською мовою звучать як “На реках вавилонских мы сидели и плакали вспоминая о Сионе”.
І туга єврейського народу за територією, яку їм дав Бог, починає дуже сильно проявлятися. В цей момент з’являється поняття “Сіону“, як щось важливе для євреїв. Сіон – це один із пагорбів, він називається гора Сіон, але в принципі це такий схил, один із пагорбів Єрусалиму, який знаходиться взагалі за територією Старого міста. В Старому Заповіті або в єврейській Біблії, в Танаху, написано, що з гори Сіон благословення всім народам, на горі Сіон взагалі є присутність Господа, це неймовірне місце, вона виділяється навіть більше, ніж гора Морія, на якій стояв Храм. Після цього євреїв відпускають із полону, вони вертаються, але вони вже є не в повному складі, тому що Північне царство теж кудись зникає, його завойовують асирійці й із того часу десять колін Ізраїлю, які жили там, вони практично зникають. Є навіть таке поняття про десять загублених колін. Вони з того часу кудись пропали, асимілювалися з якимись іншими народами і євреї які сьогодні живуть, яких ми можемо знати і бачити вони скоріше всього нащадки або коліна Іуди, або коліна Веніаміна, або коліна Левітів, які не мали своєї території по закону, який отримав Моїсей від Бога. Тому що левіти були священиками і їх основна задача була вести службу при храмі. І ось це третє коліно, можливо, вам колись зустрічались люди з прізвищем Левіт, Левінсон, можливо, ці люди є нащадками цього священицького, ізраїльського роду, коліна, яке теж залишилось.
Євреї повертаються до Ерец Ісраелю, починають відновлювати все, що там було знищено, відновлюють храм і будують Другий Храм і Другий храм стоїть аж до 70 року нашої ери, коли римські війська на чолі з Титом, який пізніше стане імператором, а в той час імператором був Андріан, приходять на територію Ізраїлю, щоб подавити повстання, яке іудеї там підняли і повстання цілком можна називати релігійним і можна говорити, що, можливо, зелоти, як їх називали, які піднімали повстання, були першими релігійними терористами, тому що вони підняли це повстання з метою зруйнувати владу Риму, язичницьку владу, яка, як вони вважали, не може бути на священній території, яку вони отримали від одного єдиного Бога, якого вони визнають і вони мають звільнити святі місця від язичників, від їх панування. Римляни приходять подолати це повстання, у них це виходить, і вони руйнують Єрусалим майже повністю, Другий храм вони також руйнують і за наказом імператора вони повністю перебудовують все місто, називають його Елія Капітоліна, на честь Юпітера. Ставлять на Храмовій горі, де стояв храм, храм Юпітеру і єврейський народ на довгі майже 2000 років практично повністю полишає ці місця. Весь цей час, поки там не було ніякої єврейської держави, євреї там жили в незначній кількості й суттєвого впливу вони там не мали, тому що територія постійно переходила з однієї імперії до іншої.
Після Римської імперії візантійці, після візантійців володарювали мусульмани, які захопили у свій час цю територію. Потім хрестоносці її постійно відбивали. Аж поки територія не потрапила до складу Османської імперії, Османська імперія дуже довго контролювала цю територію аж до 1917 чи 1918 року, коли вона зникла після Першої світової війни. Єврейський народ сприймає це вигнання, коли доводиться полишати свою землю, як прокляття від Бога, як покарання від Бога за те, що вони, по-перше, дозволили язичникам володарювати над ними, по-друге, вони самі перестали виконувати закон в тому його вигляді і в тій мірі, в якій від них це все вимагалося.
І в період 2-3 століття нашої ери активно відбувається запис усної Тори, тому що відповідно до усної традиції Моїсей на горі отримує не тільки писемну Тору, яку ми знаємо як перші п’ять книжок Старого Заповіту, а він ще отримує усне знання як пояснення писемної Тори, без якого в Торі дуже важко розібратися і це усне знання передається від мудреців до мудреців з часів Моїсея. В другому столітті виникає така ситуація, коли рабини розуміють, що це знання може бути втрачене і вони записують усну Тору. Вона стає текстами, які ми знаємо під назвою Мішна, формується Талмуд, який є коментарем до цієї усної Тори та виділяється така група рабинів і мудреців, знавців закону, які дають коментарі з приводу історії і взагалі з приводу того, що відбувається з євреями. І ось мудреці приходять до висновку, що це божий план – те, що єврейський народ має полишити цю землю і це така історія, що говорить, ми повернемося, весь народ обов’язково повернеться до цієї землі, але тоді коли прийде Месія або Машиах і визволить нас із вигнання, поверне нам нашу державу, стане царем, відбудує Храм і весь світ дізнається про єдиного справжнього Бога, і всі народи прийдуть до нас вчитися мудрості, вчитися тому, як варто жити для процвітання і т. д. Але до цього часу ми маємо терпіти, ходити по всьому світу без власної держави і чекати приходу Месії. І ця ідея залишається актуальною в релігійному єврейському суспільстві до середини ХІХ століття. В середині ХІХ століття відбувається революція, яка перевертає всі традиційні ортодоксальні єврейські сприйняття історій із вигнанням. Справа в тому, що коли ми говоримо про феномен сіонізму, ми частіше за все одразу сприймаємо так, що сіонізм виник як політична ідеологія, як секулярна ідеологія, в якій релігія майже відсутня і взагалі сіонізм придумав Теодор Герцль. Ця ідея є абсолютною неправдою, є стереотипом, тому що Теодор Герцль, який започаткував політичний сіонізм почав свою діяльність у кінці ХIХ ст. У 1896 році видав книгу під назвою Der Judenstaat вона була написана німецькою мовою.
Він говорить, що речі, які я тут пишу взагалі не нові, нам необхідно робити власну державу. Ось таким чином формується сіоністський політичний проект, який дуже сильно вплинув на появлення держави Ізраїль через 50 років після виходу цієї книжки. Але приблизно за 50 років, коли Теодора Герцеля ще не було в живих, про нього ще трохи пізніше поговоримо, виникають у різних місцях Європи декілька рабинів, які абсолютно незрозумілим чином, приходять до висновку про те, що все, що ми майже 2000 років вважали правильним є неправильне, нам необхідно переглянути цю ідею, нам необхідно переглянути її у наступному ключі. Я зараз говорю в першу чергу про двох рабинів, перший із них в 50 роках ХІХ століття писав свої праці та проводив активну діяльність із поширення своїх ідей. Це рабин Цві-Гірш Калішер, який був вихідцем з Пруссії, саме тим євреєм яких називають ашкіназі, тобто німецькі євреї або також відомі як східноєвропейські та центральноєвропейські євреї. До них як раз у більшості належать хасиди, які приїжджають до нас на єврейські свята. Так от рабі Цві-Гірш Калішер говорить про те, що, насправді, Месія не прийде до тих пір, поки ми самі не прийдемо в країну Ізраїлю і не побудуємо те, що нам потрібно. Він говорить: як ви собі уявляєте, Месія, який є царем єврейського народу і праобразом якого вважається цар Давид, ідеальний цар, який привів ізраїльське царство до його розквіту, його син побудував Перший храм і це дуже видатна постать, і от якраз всі порівняння Месії відносяться до Давида. Так от Калішер говорить; як ви собі уявляєте, як Месія може прийти в світ, де нема жодної держави яка керувалася би законами Тори, яка за закон ставила би не якісь політичні теорії і т.д., а те, що заповідував Господь ще нашим прабатькам. Нам необхідно створити умови, щоб Месії було куди приходити. І це такий діалектичний зв’язок наш із Богом, тому що “він побачить наше прагнення до його приходу, він побачить наші зусилля, які ми намагались робити на цьому шляху і він до нас прийде“.
Рабі Калішер створює низку організацій, які пізніше поєднаються з політичним проектом Теодора Герцля на Першому сіоністському конгресі в Базелі в 1897 році. Але 50 років вони будуть існувати в тотальній війні з усім єврейським оточенням, повальною більшістю рабинів. Тому що вони дійсно принесли революцію, вони дійсно перевернули світогляд і доходило до реальних бійок між ортодоксальними іудеями і рабинами, які вважали, що “ні, ми маємо бути у вигнанні, нам не можна нікуди іти, тому що нас Бог сюди поставив і він нас має повернути назад”. І з іншого боку, невеликою групою рабинів на чолі з Калішером і пізніше до нього приєднується визначальна людина, яка формує повний комплекс релігійного сіонізму – це рабин Авраам Іцхак Кук, який вже на початку ХХ ст. на землі Ізраїлю був рабином в Єрусалимі, потім взагалі головним рабином ашкеназьким на всій території і не дожив зовсім трохи до проголошення незалежності держави Ізраїль, але вже його син побачить повернення Ізраїлю. Ось ці два рабини передовсім, але насправді було ще досить багато людей, але ці два заслуговують, щоб про них говорили більше. Тому що вони дійсно дуже багато зробили для того, щоб релігійних іудеїв переконати, що потрібно їхати до землі Ізраїлю.
І перша Алія (“алія” з івриту перекладається як “сходження нагору“). Це процес, коли єврей із вигнання повертається в Ізраїль. Звершити Алію – звершити повернення до Ізраїлю. Перша алія до Палестини, до землі Ізраїлю, була в 1882 році і вона пов’язана з діяльністю такої сіоністської організації як Ховевей Ціон, перекладається як “люблячі сіон“. Ще ніякої назви “сіонізм” не було, але Сіон фігурував як важливе місце, як образ того, куди єврейський народ повертається. Так от, велика кількість людей, які вперше приїхали до Ізраїлю, були релігійними євреями, ортодоксами, яких релігійні сіоністи, рабини, переконали в тому, що їм необхідно їхати до Ізраїлю. І у відсутності будь-якої там власне державності, а тоді це була територія Османської Імперії, яка перебувала у не дуже доброму стані, тому що османи нею не займалися, в повному відриві від уявлень про те, що там відбувається, треба було їхати, будувати поселення, тому що як казали релігійні сіоністи, побудова будинків у землі Ізраїлю, вирощування садів, це найбільша заповідь Тори і, можливо, ця заповідь вартує всієї Тори. Тобто вони представляли цю заповідь про те, що цією землею потрібно займатись, там жити, сприймали неймовірно важливо і серйозно. Разом з тим приблизно в цей же час, можливо, трошки раніше в діаспорі євреїв в Європі виникає рух під назвою гаскала, рух який говорить про те, що у світі відбуваються чудові процеси, як казали люди, які підтримували гаскалу, це процеси глобалізації, секуляризації й інших речей. І євреям необхідно для того, щоб адекватно асимілюватися і ввійти у сім’ю цивілізованих народів, їм необхідно відкинути велику кількість різних релігійних упереджень, зайнятися наукою, зайнятися іншими важливими на їх погляд речами і намагатися інтегруватися в суспільство європейське.
Велика кількість євреїв у ХІХ ст. отримує небачену до цього незалежність. Тому що уряди європейських країн ідуть по шляху лібералізації, дозволяють євреям вступати в університети, що раніше було заборонено на державному рівні, дозволяють займати певні державні посади. Євреї дійсно починають відходити від життя окремого, в якихось гетто, в окремих містечках, в яких вони жили весь цей час, в абсолютній ізоляції, самі в собі варилися. Вони починають виходити з цих місць, вони починають ставати відомими політиками, вони починають ставати відомими банкірами. Вони входять в інтелектуальне життя ХІХ століття, наприклад, Теодор Герцель, про якого ми вже казали, він народився в 1860 році, він народився в Будапешті в абсолютно секулярній сім’ї, яка навіть релігійні свята не дуже відмічала. Він говорив німецькою мовою, він писав німецькою мовою і навчався на юридичному факультеті у Відні, там же працював журналістом в одній із газет і жив таким світським життям, взагалі багато з його знайомих забули, що він єврей, що він не виглядав як єврей, не носив кіпу і був секулярною людиною. Але в кінці ХІХ століття відбувається історія у Франції, яка впливає на світогляд Теодора Герцеля і взагалі визначає чому він починає цікавитися побудовою держави Ізраїль.
Це все пов’язано зі справою Дрейфуса, дуже гучною справою, що сталася у Франції в кінці ХІХ століття, коли Альфред Дрейфус, капітан французької армії, єврей, звинувачувався французьким урядом у шпигунстві на користь Німеччини. Суспільство вибухає з цього приводу, тому що всі вважають його зрадником, адже він єврей. Чому він зрадник – тому, що він не усвідомлює себе як француз і йому дуже просто передати інформацію ворогу, оскільки в нього немає ніякого відчуття єднання з Францією. А ще, крім нього, у Франції була велика кількість євреїв, купа якихось потенційних зрадників, була справжня істерія з цього приводу у Франції. Одні пишуть памфлети, що з євреями треба щось робити, інші пишуть в захист. Еміль Золя, наприклад, був тих із людей, які писали есе у газети, що це перебільшення, євреї не несуть небезпеки для Франції. Альфреда Дрейфуса засуджують на довічне ув’язнення, зрізають із нього всі військові відзнаки привселюдно. Ламають його шаблю. Пізніше виявляється, що він не був зрадником, а зрадником був його знайомий француз, і Альфреда Дрейфуса реабілітують, але вся ця історія дуже сильно впливає на Теодора Герцеля. Він придумає ідею, що антисемітизм існує, він модернізувався, він змінився. Тому що раніше, коли євреї жили в закритих гетто, їх ненавиділи всі довкола, тому що всі навколо були християнами, а євреї ж убили християнського Бога, тому їх за це не любили.
Тепер коли велика кількість євреїв перестала бути релігійними людьми, стали світськими, їх почали не любити тому, що вони почали досягати великого успіху в публічному житті, інтелектуальній праці тощо. Він говорить, якщо модернізувався антисемітизм, якщо раніше ми закривалися у якесь гетто і просто там сиділи, і звідти не виходили, нас чіпали, але рідко, то тепер ми вийшли назовні та проблеми з антисемітизмом потрібно вирішувати таким чином: у всіх народів є держава, у нас держави немає. Тому нам потрібно побудувати державу. Спочатку Теодор Герцль взагалі не говорив про те, що євреї мають побудувати державу в Палестині. Була маса варіантів і вони впродовж ХІХ-ХХ століття розроблялися за підтримки Британського уряду. Аргентина, Уганда, територія сучасної Кенії, ще низка якихось країн у південній Африці, не було точної прив’язки в політичному сіонізмі, куди переїжджати. З приводу релігії Теодор Герцль говорив – це те, що нас об’єднує, але совість нас звільняє. І він говорив, що рабини мають знаходитись у синагогах як армія в казармах, рабини мають бути в синагогах, це їхнє місце, а якось виходити за межі синагоги і впливати на єврейську державу рабини не повинні. Ми будуємо конституційну, демократичну державу, для всіх, хто захоче там жити, але це буде єврейська держава. Вона буде конституційна монархія, або республіканська держава абощо. Тобто він був абсолютно відсторонений від усіх релігійних історій. І трохи пізніше він розуміє, що єдиним місцем де єврей може насправді відчувати себе вільним на своїй території – це Палестина. І через кілька років після написання свої книжки “Єврейська держава” Теодор Герцль на Першому сіоністському конгресі 1894 року вже говорить, що в Палестину протягом 15-10 років їдуть євреї зі всієї Європи, які тікали від погромів в Російській імперії і деінде.
Ханна Арендт – філософ ХХ сторіччя, відома учениця Мартіна Гайдеґера, написала книжку, де вона досліджує суд в Єрусалимі над Адольфом Ейхманом, який в нацистській Німеччині був відповідальний за остаточне рішення єврейського питання. Так от, вона говорить про те, що Адольф Ейхман прочитавши “Єврейську державу” став сіоністом. В тому сенсі, що він розцінив це як чудовий варіант: євреїв просто треба кудись перевезти. Ідея перевести їх на Мадагаскар була обумовлена цим. Адольф Ейхман казав, що він відрізнявся цим від великої кількості своїх колег, тому що ці люди нічого не розуміли, вони навіть не читали основоположну книжку, маючи на увазі Der judenstaat Теодора Герцеля.
Повним ходом починається робота з єврейським населенням, і релігійним і нерелігійним, по всіх куточках світу, де вони знаходяться, нам потрібні рабини, тому що традиційно рабини мають великий вплив за відсутності держави рабин у містечку – головна людина. Рабин знає як жити, він знає закон і він відповідальний за всі головні речі в житті євреїв: обрізання, весілля, похорони. Навколо рабина все крутиться. Теодор Герцль говорить, що нам потрібні рабини, нехай вони виступають пропагандистським рупором у справі сіонізму. І починається ця робота і декілька великих хвиль Алії, тобто повернення до Ізраїлю, відбувається з усієї Європи. І чисельність євреїв там зростає. Дуже цікавим моментом, на мій погляд, коли починається сьогоднішній конфлікт у Палестині в його ще прихованому вигляді, саме в той момент, коли починають писати релігійні сіоністи. В їх книжках дуже важко знайти один важливий момент. Вони не говорять що на тій території, де ми 2000 років не жили, напевно, там вже хтось живе. Ми приїжджаємо, ми будуємо. Це все пов’язано з містичними, кабалістичними ідеями. Про збирання божественної енергії і так далі. Але якогось банального пояснення того, як ми будемо контактувати та комунікувати з більшістю людей, які там живуть. Вони, напевно, не євреї. Це вже програмує певну проблему. Тому що люди їдуть туди, вони бачать, що там живе арабське населення, яке в більшості своїй мусульманське сунітське, меншою мірою – християнське православне. Тут виникає прихований конфлікт, який дуже гарно починає сходити приблизно в 20 роках ХХ століття. Чисельність євреїв в Палестині зростає, вони скуповують землю у місцевого населення, місцеве населення не розуміє, чи вони дійсно продають цю землю, чи здають її в оренду. Але євреїв стає все більше і араби розуміють, що євреї переїжджають сюди не просто так, не тому, що тут якась священна земля і вони як паломники, а вони хочуть побудувати тут державу. Держава ця скоріше за все буде називатися єврейською, а вони (араби) вже 400 років живуть в Османській імперії та все їх влаштовує, а в 1920-ті роки вже не існує Османської імперії і вся ця територія передається під мандат Британії, і Лігою націй вирішується, що нехай Британія займається цим питанням, зрештою британці видають відому декларацію Бальфура про те що, ми як Британська імперія повністю підтримуємо створення в Палестині “єврейського очага”. Ще не зовсім держава, але місце, куди треба зібрати всіх євреїв.
Араби починають повстання, ці повстання йдуть із початку 1920-их років і аж до кінця 1940-их років, коли проголошується незалежність держави Ізраїль. Ці повстання з однієї точки зору якось пов’язані із релігією, тому що абсолютна більшість арабів, які брали участь у повстанні, були мусульманами і можна привнести сюди релігійний компонент. Тому що, наприклад, два найбільш помітні діячі у цих повстаннях це Ізз ад-Дін аль-Касам, який народився в Сирії і начебто навіть отримував релігійну мусульманську освіту, але наприкінці 20 років він починає активну діяльність зі створення бойових груп протистояння приїзду євреїв, для якихось підпалів, підривів і т. д., Друга людина – це відомий муфтій Єрусалиму Амін аль-Хусейні, який ще в 1920-их роках почав активну діяльність, але став відомим пізніше. Він сам був з Єрусалиму, у нього була хороша освіта в Каїрському мусульманському навчальному закладі, пізніше він також тісно співпрацював із Гітлерівською Німеччиною. Зустрічався з Гітлером в 1940 році, де вони обговорювали історію з приїздом євреїв, він заручився підтримкою Гітлера, до речі Амін аль-Хусейні був одним з тих, хто був ініціатором і допомагав створювати мусульманську дивізію СС. Існує інформація, що він у 1943-1944 роках по радіо в Берліні виступав з промовою і закликав всіх мусульман, які його чують, підійматися на релігійну боротьбу проти єврейських окупантів. Це дві постаті, яких можна прив’язати до релігійного протистояння з боку мусульман. Але вся ця історія, особисто мені видається більше боротьбою націоналістичних утворень, націоналістичних угруповань. Тому що з боку євреїв існувало також кілька націоналістичних угрупувань, вони були різні, деякі з них були релігійні, деякі – світські,проте всі вони притримувалися досить жорстких націоналістичних поглядів, можна згадати організацію Лехі, Хагана, але Хагана була організацією єврейської самооборони, досить радикальною.
До речі, одним із людей, який молодим вступив в цю радикальну організацію була людина, яка пізніше стане прем’єр міністром Ізраїлю – Менахім Бегін. Він був членом однієї з цих радикальних груп. Їх діяльність зводилася до того, що вони воювали з усіма, кого бачили. В той час євреї воювали з місцевими арабами у такому підпіллі: підкладання вибухівки, підпали, напади з холодною зброєю тощо. Тому що вогнепальної зброї у той час було доволі небагато. Євреї також воювали з британцями, їм не подобались і британці, хоча останні були більше схильні до євреїв, євреї воювали своєю радикальною організацією з ними. Так само араби: вони воювали з євреями, вони воювали з британцями. До речі, про підрив готелю Цар Давид, де загинула величезна кількість британських дипломатів, офіцерів – готель підірвали якраз представники цих радикальних єврейських організацій.
Але знову, ця боротьба, вона більше націоналістична і про релігійні засади всього цього не йшлося. Релігійні сіоністи зробили великий вклад, вони пояснили великій кількості людей, що туди треба їхати і там будувати будинки і жити, і зрештою вони відійшли назад – тепер більш секулярні, нерелігійні кола вийшли вперед і боротьбу більше вели вони. Все це закінчується тим, що британці стомлюються від того, що на цій території постійно гинуть їх люди, євреї з арабами, вони виносять на світове обговорення питання про те, що треба цю ситуацію вирішувати. Або ми це все переформатовуємо або віддаємо наш мандат, ми не хочемо займатися цими місцями. Витрати не коштують того, що там відбувається. І в 1947 році ООН видає резолюцію про розділення Палестини на дві держави: Єврейська держава, Палестинська держава і Єрусалим як місце з особливим статусом, під контролем ООН, святиня, до якої мають бути допущені представники іудаїзму, християнства та ісламу.
Тут історія розходиться. В історіографії складно знайти одне пояснення, або одну реакцію однієї та іншої сторони. В одних джерелах сказано, що насправді араби були згодні на це, з якимись поправками, але в цілому згодні, незгодними були євреї, вони були невдоволені, що їм дістається всього 53 % території. Залишається менше року дії Британського мандату, напруга посилюється, все більше смертей як з однієї, так і з іншої, так і з британської сторони. Британці просто в травні 1948 року говорять про те, що все з нас досить, ми йдемо, робіть тут що хочете. Вночі з 14-15 травня 1948 року провідники єврейського народу того часу на чолі з Давидом Бен-Гуріоном вирішують: сьогодні, або ніколи. Вони проголошують незалежність держави Ізраїль, через годину або через дві починається війна, яка в ізраїльській історіографії і в європейській називається як війна за незалежність Ізраїлю, в арабській історіографії вся ця історія називається Накба, що з арабської мови перекладається як катастрофа, трагедія. Нещодавно я спілкувався з однією людиною і він сказав “ти ж розумієш, от перемога для когось одного, це завжди поразка для іншого“. Так ось перемога Ізраїлю була трагедією і дуже сильним потрясінням для арабського народу, тому що велика кількість людей була вигнана з території, і мала бігти хто куди: хто в Йорданію, хто в Сирію та Ліван, хтось у Єгипет. У цих країнах були табори біженців, деякі існують і сьогодні, 70 років живуть вже внуки тих, хто тікав тоді з Палестини.
Починається війна за незалежність. Формується певна ліга арабських країн, які оточують Ізраїль, Єгипет, Сирія, Ліван, Йорданія і вони оголошують війну Ізраїлю, яка близько року триває і закінчується сумнівними домовленостями. В 1967 році, я вважаю, що саме ця точка в історії цього конфлікту є найяскравішим проявом, початком релігійних протистоянь.
Тому що в 1967 році відбувається Шестиденна війна, за результатом якої Ізраїль знову перемагає велику кількість країн навколо нього, здійснюється неймовірний бліцкриг і так далі, величезна кількість територій захоплюється Ізраїлем і головне, що нас цікавить, захоплюється Східний Єрусалим, тому що до цього часу він не був у складі Ізраїлю, він проголошувався євреями як їх справжня столиця. В 1967 році вони захоплюють величезні території західного берегу ріки Йордан, захоплюють Східний Єрусалим і те місце, про яке ми говорили з початку. вони захоплюють Храмову гору. На якій на той час з 7 століття знаходяться дві важливі споруди і святині для всього ісламського світу. На горі знаходиться Купол Скелі (Куббат ас-Сахра) і Віддалена мечеть (Аль-Акса). Історія дуже важлива для мусульман, тому що в Корані розповідається про таку дивовижну подорож пророка Мухаммада з мечеті в Мецці: вночі він був перенесений на такому створінні, якого можна назвати кінь із крилами з Мекки в Єрусалим на Храмову гору, де він молився, до нього з’явилися пророки, які були до нього, більшість із них були старозавітні пророки, і Мухаммед ввів їх у молитві після чого чудодійним чином, за текстом Корану, Аллах підіймає його на небо і показує, яким чином там все влаштовано, після чого він таким же дивовижним чином відправляється до Мекки. Коран говорить про те, що Господь переніс Мухаммада до мечеті віддаленої, якою і є та Аль-Акса, яку мусульмани побудували у 7 столітті, завоювавши територію Ерец Есраель.
Друга будівля це Купол Скелі, це будівля, яка покриває собою те, що мусульмани називають ас-Сахра – скеля, євреї називають цю плиту Евен га-Штія (камінь заснування) Це саме той камінь на якому Авраам мав принести в жертву свого сина Ісаака. За певними іудейськими напівмістичними переконаннями з цього каменя Бог почав творити світ. Саме ця плита, яку покриває Купол Скелі, раніше, коли були Перший і Другий храм, це була святая святих. Це місце, куди в Храмі заходив один раз на рік священик для того, щоб на свято Йом Кіпур (найважливіше свято в єврейському календарі) принести Богу в жертву кров тельців, яких заколювали у дворі Храму, в цьому місці, як вважається, перебувала Шхіна, те, що в єврейській містиці називається божественна сутність, яка в кабалі пов’язується з жіночим проявом божественності, з жіночим його виміром. Тобто безпосередньо якась містична сутність, яка знаходилась у кімнаті і якщо священик був не до кінця ритуально очищений, не пройшов всі моменти ритуального очищення, він в цій божественній присутності помирав, йому до ноги прив’язували нитку і, якщо він довго не повертався, його звідти витягали, тому що ніхто не міг туди зайти. Це було місце де безпосередньо перебувала присутність Господа. Все це пов’язано з Каменем Заснування. Сьогодні там знаходиться Купол Скелі та Мечеть Аль-Акса. Насправді, не всі іудеї та дослідники погоджуються, що саме цей камінь є Каменем Заснування, тому що він на півтора два метри виходить із землі. За традиційними текстами набагато нижчою має бути ця платформа, і вказують на якусь іншу місцевість на Храмовій горі.
В 1967 році євреї захоплюють Єрусалим із Храмовою горою і виникає неймовірне піднесення, особливо серед релігійних кіл у першу чергу пов’язане з тим, що релігійні сіоністи кажуть, бачите ми говорили, нам необхідно самим приїхати до землі обітованої, почати будувати тут державу і Бог нам сам віддає назад нашу землю, допомагає вигравати в війні, яку, всі вважали, що євреї програють. Давайте знесемо мечеті та збудуємо Третій храм. З іншого боку, в мусульман з’являється реальне відчуття, що вся ця історія виходить за рамки політичної, що святиня втрачена, але Моше Даян, який у той час керував ізраїльськими військами та був дуже впливовий в Ізраїлі, він зупиняє військових, які захопили східний Єрусалим від того, щоб там на Горі щось зносити в стані ейфорії. Ізраїль передає владу над цією територією ісламському вакфу. Вакф – це поняття з ісламського права, яке пов’язане з територією, яка надається володарем як пожертва, або вона здається в оренду, а гроші віддаються лікарням та школам. Ісламський Вакф – це орган пов’язаний із йорданським королем, з Йорданією. Він займається порядком і контролем над Храмовою горою, не дивлячись на те, що ця територія сьогодні є територією Ізраїлю. Ізраїль зробив спробу полегшення цієї ситуації сказавши, що ми тут залишаємо всі ці ісламські святині, ми їх назвемо спірними місцями, але контролювати їх буде Ісламський Вакф.
З 1967 року, як з однієї, так і з іншої сторони, починає виникати величезний ряд організацій, які напряму ставлять своєю метою вирішення питання Храмової гори. Причому коли ми говоримо про іудеїв в першу чергу варто згадати про Гуш Емунім, яка формується з кінця 1960-их років після захоплення Храмової гори, деякі з активістів особливо радикальних взагалі планували підрив мечеті для того, щоб почати будівництво Третього Храму, в якому сяде царювати Машиах, коли він прийде, і в Ізраїлі в 1980-их роках було декілька випадків ув’язнення за спроби. Ця організація більш широко відома за назвою Єврейське підпілля. Діяла вона досить довго і провела серію терористичних актів, приміром, у Хевроні провела напад на ісламську школу релігійну, підрив деяких мерів арабських міст, Там велика кількість людей опинилась за ґратами після цієї діяльності. Але внутрішня розвідка Ізраїлю насправді дуже серйозно за них взялась і була активна посадка до в’язниць.
Дуже важливий момент про Храмову гору, що стосується перебування євреїв на Храмовій горі та підняття їх туди. Тому що в Середньовіччі мудреці, знавці Талмуду мали певну дискусія з приводу того чи у відсутності храму євреям можна заходити на Храмову гору для того, щоб там молитися або просто ходити. І було дві головні думки з цього приводу: ні не можна, тому що Храму немає, а гора ця все одно свята. І ми точно не знаємо, де була Святая Святих, святе місце, де цей камінь, туди не можна ступати і оскверняти це місце, тому краще утриматись від того, щоб туди ходити. Ця позиція в ортодоксальному іудаїзмі на довгий час перемогла. Була ще одна позиція, яка говорила, що Храму немає і чому б не приходити на гору. Трохи більше як 600 років до того як прийшли мусульмани, гора була смітником Єрусалиму. Весь цей час євреї здебільшого не ходили на Храмову гору, сьогодні історія змінюється, тому що законодавчо євреям заборонено ходити на Храмову гору, приносити туди будь-яку ритуальну атрибутику. Можна просто прийти, походити подивитися і мусульмани, які там живуть, дуже пильно за всім цим стежать. Є декілька рухів в Ізраїлі серед релігійних сіоністів, можливо, серед тих, хто не пов’язаний із сіонізмом, але дуже ратує за єврейський контроль над Храмовою горою і вони там із боями прориваються, намагаються провести молитву, їх ізраїльська поліція заарештовує.
Після Шестиденної війни 1967 року починається релігійна активація цього питання і в 1970-ті роки з’являється перша ісламська організація, яка своєю метою поставила звільнення Єрусалиму і взагалі всієї Палестини від євреїв. Ця організація називається Палестинський джихад, вона є альянсом різних груп з сусідніх країн. Вона активно діяла і доставляла багато турбот єврейським спецслужбам і єврейському населенню, велика кількість терористичних актів, жертв, але у цієї організації не було ідеологічного документу, який визначав би її саме як ісламську організацію, яка діє і воює за релігію. Така організація з`являється в 1988 році і, напевно, вона є найвідомішою і найбільш значущою на сьогоднішній день організацією, яка протистоїть Ізраїлю саме з релігійних позицій, ця організація називається ХАМАС.
Організація яка створена в Секторі Гази. В 1988 році виходить хартія Хамасу, яка по пунктам прописує всі її ідеологічні засади. Повним ходом іде перша інтифада. Інтифада це “повстання” в перекладі з арабської мови, повстання Палестини проти Ізраїлю. На хвилі якого виникає Хамас, відгалуження, дочірня організація від руху Брати мусульмани, дуже відомий ісламський рух, який зародився в 20 роках ХХ століття в Єгипті, якщо ви чули щось про події, які відбуваються в Єгипті в останні роки, ви точно мали чути про організацію Братів мусульман, тому що вона досі існує. ХАМАС був її дочірньою організацією, сьогодні її історія трошки змінилась тому що організація розрослася і людей, які хочуть її ззовні контролювати, побільшало. Тому зараз у ХАМАС є декілька активів, водночас у ХАМАС немає певного лідера, там є рада, що має певний сектор впливу. Є єгипетський сектор, є іранський. І вони ще між собою всередині ведуть боротьбу. Зараз зачитаю вам важливі вирізки з хартії ХАМАС, документ, який було опубліковано і фактично є їхнім ідеологічним статутом, за яким вони існують, і який дуже сильно показує нам наскільки релігійно інспірованою є ця організація, наскільки вони вбачають цю боротьбу передовсім як релігійну, а не націоналістичну чи ще якусь.
Перша хартія починається з цитати з Корану. Цитата звучить так: “Ви найкраща громада. Ви наказуєте добре, забороняєте неприйнятне та віруєте в Аллаха. Якби люди писання (християни та іудеї) теж увірували, то це було би краще для них. Є серед них віруючі, але більшість із них нечестивці. Вони не завдадуть вам жодної шкоди крім образ, якщо вони почнуть боротись з вами, то повернуться до вас спиною, після чого їм нічого не допоможе. Де би ви не знайшли їх вони всюди будуть принижені, хіба що поки не отримають культуру Аллаха і культуру людей. Вони накликали на себе гнів Аллаха і вразила їх бідність це так, бо вони не вірили у вірність Аллаха і вбивали пророків без права на те. Це за непослух їхній і за порушення їхні”.
Цитата з Корану закінчується, після цього в Хартії цитата одного з засновників руху Брати Мусульмани Хасана Аль-Банна, вона звучить так:
“Ізраїль буде існувати до тих пір, поки його не знищить іслам так само, як іслам знищив інших до нього”.
Далі я процитую декілька пунктів з програми тому що вони є дуже важливими в контексті нашої розмови: ХАМАС – це акронім тобто перші літери слів Хартія Ḥarakat al-Muqāwamah al-ʾIslāmiyyah, що перекладається як ісламський рух спротиву. Власне, цитати з програми:
“ісламський рух спротиву програмою цього руху є іслам. З нього він бере шляхи мислення, поняття про всесвіт, про життя і про людство. Він вдається до нього для виправдання будь-якої поведінки і надихається ним для вироблення напрямку своїх наступних кроків... Ісламський рух опору є одним з крил ісламського руху Братів мусульман в Палестині, рух братів мусульман є універсальною організацією, що представляє собою найбільший ісламський рух у наші часи. Він характеризується своїм глибоким розумінням, точним усвідомленням і повним прийняттям всіх понять ісламу в усіх життєвих сферах… Гасло ісламського руху опору: Аллах його мета, пророк його модель для наслідування, а Коран його конституція, джихад його шлях і смерть для Аллаха є найвищим бажанням. Ісламський рух опору є відданим Аллаху, способом життя його є іслам, він прагне підняти символи Аллаха на кожному сантиметрі Палестини для того, щоб прихильники всіх релігій могли існувати в безпеці включаючи життя, власність і права під крилом ісламу”.
Текст дуже великий, там 30 з чимось пунктів в цій хартії, але я зацитував, щоб склалось дійсно вражання, що організація ХАМАС на своїх початках є неймовірно релігійно вмотивованою, релігійно скерованою і вбачає всю цю боротьбу саме як релігійну. ХАМАС під час першої інтифади тільки зародився і великого впливу на інтифаду, що тривала з кінця 1970 по 1994 рік не мала, але вона брала в ній участь. В 1993 році відбуваються перемовини в Осло, таємні перемовини між Ізраїлем та Палестиною. Палестину весь цей час представляла Організація Визволення Палестини на чолі з Ясіром Арафатом. Ясір Арафат від палестинського народу на перемовинах в Осло і потім в США, за підтримкою Білла Клінтона підписує разом з ізраїльським урядом домовленості про те, що Палестина отримує свою автономію. Ізраїль буде всякими важливими моментами сприяти цій автономії, виведе частину військ із Західної частини берегу, із Гази, але частина залишиться. Мусульмано-арабське суспільство не особливо підтримувало цю ідею, тому що вони вважали,що Ізраїль обманює палестинців для того, щоб зупинити інтифаду, зупинити серію гучних терористичних актів, натомість релігійні євреї сприйняли ці домовленості як зраду.
Все це закінчилось двома трагічними подіями в Ізраїлі. Перша подія була пов’язана з Барухом Гольдштейном – це був релігійний сіоніст, який проходив по виборчим спискам в Кнесет, в ізраїльський парламент, від партії Ках. Партія, яку ізраїльський уряд пізніше визнав як терористичну, радикальних єврейських сіоністів. Барух Гольдштейн проходив кандидатом від цієї партії на вибори, він жив в єврейських поселеннях. Релігійні сіоністи в більшості своїй виконуючи цю заповідь, поселяються на Західному березі ріки Йордан і будують там поселення. Не просто приїжджають і будують міста типу Тель-Авів, Хайфа і просто вони там живуть. Вони виїжджають на територію, на якій важко щось виростити і починають працювати з землею, Він сприйняв історію домовленості в Осло як зраду, ще в нього були власні мотиви, в терористичному акті здійсненому в Палестині він втратив когось зі своїх друзів. Він сам був медиком, служив в Цахалі, говорять начебто, що Барух Гольдштейн відмовлявся лікувати неєвреїв, не знаю, наскільки це правда. Він після всіх цих історій приходить у місто Хеврон, дуже важливе місце для іудеїв та мусульман, там розмішений комплекс “Махпела”, печеа, в якій поховані праотці єврейського народу Авраам, Ісаак, Яків зі своїми дружинами. Сьогодні частина з цієї печери відведена під мечеть, тому що для мусульман ці праотці є такими самими пророками, святими людьми, як для іудеїв. Барух Гольдштейн прийшов на ранішню молитву до цієї мечеті, в нього був автомат, і розстріляв мусульман, які молилися там. За різними підрахунками, він вбив від 30 до 50 чоловік і поранив 150 приблизно. Він був забитий до смерті іншими палестинцями, яким вдалось вижити, його забили камінням прямо в цій мечеті. Тоді ізраїльське суспільство сколихнулось від розуміння того, що навіть спроби ізраїльського уряду якимось чином владнати цю історію з палестинцями і наче така мирна перспектива призводить до того, що є ще інший табір ізраїльського суспільства, який не поділяє всіх цих моментів, він не хоче здачі території, не хоче ніякої автономії для палестинців і начебто ці люди, як Барух Гольдштейн, готові йти на серйозні кроки. І з іншого боку, якщо я не помиляюсь, мати Баруха Гольдштейна говорила про те що, насправді, його акція була превентивним терористичним актом. Начебто в мечеті була знайдена величезна кількість холодної і вогнепальної зброї. І начебто палестинці готували терористичний напад на представників єврейського населення, яке в цих поселеннях проживало. Начебто Барух Гольдштейн про все це знав, він скоїв напад на мечеть як превентивний удар. Це перший важливий епізод.
Другий момент це вбивство Іцхака Рабіна в 1995 році. Іцхак Рабін, прем’єр міністр Ізраїлю, який радше підтримував історію з підписанням договорів, вийшов до своїх виборців, до людей, які вийшли на площу, щоб послухати коментар прем’єра з приводу цих подій. Після виступу він йшов до своєї машини в оточенні охорони, він був застрелений Ігалем Аміром, ізраїльським громадянином, євреєм, пов’язаним із радикальним колом ізраїльських сіоністів. Він отримав довічний термін у в’язниці, його брат був засуджений на 10 чи 15 років за допомогу в підготовці цього вбивства. Останній уже вийшов з в’язниці та каже, що він ні про що не жалкує, що все було правильно. Такою була реакція радикального кола релігійних євреїв на здачу суверенітету та території та надання палестинцям прав, які передбачалися домовленостями в Осло. Це вбивство також дуже сколихнуло суспільство. Посеред вулиці вбивають прем’єр-міністра Ізраїлю, до вбивств і з одного, і з іншого боку всі звикли, але тут вбиває єврей, на вбивство йде людина саме через свої переконання, що це наша земля, яка була нам дарована в довічне володіння. І тут приходять якісь нерелігійні євреї, а Іцхак Рабін був представником саме нерелігійних кіл, і здають нашу територію. Ізраїльське суспільство дуже сильно з цього приводу дискутувало, було багато різних історій. Ігаль Амір і Барух Гольдштейн були в тій чи іншій мірі сприйняті радикальними колами ледь не як мученики, пророки і т. д. На могилу Гольдштейна приходили деякі релігійні сіоністи з метою провести молитву, подякувати подвигу Гольдштейна, тому, що вони вважали що це правильний з його боку вибір і правильна дія.
Але насправді не всі релігійні юдеї підтримують ідею існування держави Ізраїль, і тут потрібно сказати про те, що існує певна група ортодоксальних євреїв, які ще з тих часів, коли сіонізм зароджувався, дискутували з релігійними сіоністами і казали, що не можна повертатись до Ізраїлю. Сьогодні така група ортодоксів юще є, вона дуже невелика, вона все менше і менше, більшість релігійних людей підтримують Ізраїль. Так от є декілька груп одна з них називається “Наторей Карта”, Сторожові міста, її діяльність націлена на те, щоб показати світу, що не всі юдеї є сіоністами, що сіоністський проект ніяк не може бути пов’язаний із релігією, що, як вже було сказано на початку лекції, ми повинні чекати визволення, а не самим робити державу і вони проводять велику кількість конгресів, з’їздів, підпалюють ізраїльські прапори, це дивно виглядає. Була історія, коли кілька серйозних лідерів серед них навіть були рабини приїхали до Ірану. Вони брали участь у конференції в Тегерані з метою того щоб поставити під сумнів голокост як історичний факт. І ці релігійні ортодоксальні іудеї казали що так, вся історія з голокостом була придумана сіоністами, для того, щоб суспільство в Європі вирішило, що насправді єврейський народ пережив жахливі страждання і треба допомогти їм побудувати державу. Це було щось неймовірне, адже Іран сьогодні найбільший ворог Ізраїлю в усьому регіоні.
Якщо ми говоримо про те, що відбувається там сьогодні, очевидно, що переніс посольства США до Єрусалиму за великим рахунком нічого не змінює. Більшість державних установ і так знаходиться в Єрусалимі. Євреї вважають Єрусалим неподільною столицею єврейської держави Ізраїлю, палестинці живуть із цим досить довго, але визнання США досить болюче для палестинців, адже швидше за все, за прикладом США підуть й інші країни, відтак уся ця історія буде розвиватися в неприйнятному для арабів напрямку. Не менш неприємним є той факт, що це визнання відбулося рівно на 70-ту річницю проголошення держави Ізраїль – 14 травня. Для них це було рівно 70 років із трагедії, катастрофи, коли величезна кількість арабів, палестинців і християн мали покинути ці території і жити до сих пір в інших країнах, або в таборах для біженців, або в Секторі Гази, який фактично є блокований Ізраїлем і Єгиптом. Варто згадати, що в 2006 році ХАМАС переміг на виборах у парламент Сектору Гази і сьогодні є там фактично абсолютно легальним урядом. Тобто на Західному березі ріки Йордан президентом Палестинської держави є Махмуд Аббас, який представляє партію ФАТХ, секулярну організацію, абсолютно секулярні араби. В Секторі Гази керує ХАМАС, який є легітимним урядом, більшість населення його вибрала. Як говорять експерти, скоріше через те, що ХАМАС проводить серйозну соціальну політику в сенсі допомоги бідним верствам населення: допомоги медикаментами, їжею, навчанням. Він також має бойове крило.
