Книга дня: «Пер Ґюнт» Генріка Ібсена


В 1865-1866 роках норвезький письменник Генрік Ібсен, знаходячись в Італії, пише п’єсу «Пер Ґюнт». Цій драматичній поемі судилося не просто війти в історію норвезької літератури, як приклад надзвичайно вдалого поєднання фольклорних мотивів з сучасністю, але й вплинути на величезну кількість європейських авторів кінця ХІХ – і всього ХХ століття. На час виходу тексту п’єси в 1867 році Ібсен вже був відомим автором, тому перший тираж розійшовся за передзамовленнями, не діставшись книжкових крамниць.

Загалом ХІХ століття вважається часом розквіту норвезької літератури. В літературній критиці поширене визначення «Велика четвірка» норвезьких письменників, серед них: Юнас Льє, Б’єрнстьєрне Б’єрнсон, Александер Ланге Х’єлланн та Генрік Ібсен. Останнього норвежці і сьогодні називають генієм та найкращим норвезьким драматургом всіх часів. По всій Норвегії встановлена велика кількість пам’ятників Ібсену або героям його творів. Цілком слушно буде порівняти постать Генріка Ібсена для норвезької літератури з постаттю Тараса Шевченка для української. Літературні критики прослідковують вплив Генріка Ібсена і, напевно, на головного письменника Норвегії ХХ століття – Кнута Гамсуна.

В 1850 році Уле Булль, норвезький композитор та скрипаль, відкриває в Бергені перший в Норвегії театр – Національну сцену. Тоді ще маловідомий Генрік Ібсен став режисером цього театру, пробувши на цій посаді з 1851 по 1857 рік. Поява театру неабияк вплинула на розвиток норвезької драматургії загалом та на творчість самого Генріка Ібсена. З 1857 по 1862 рік Ібсен керував театром в Християнії (нині Осло).

П’єса «Пер Ґюнт» розповідає про довге і насичене життя здавалося б звичайного норвезького юнака, який дуже рано зіткнувся з питанням того, ким він насправді є і ким він має бути. Його батько, колись успішний та заможний чоловік, прогуляв всі свої статки і помер, не залишивши сину з дружиною геть нічого. І визначним для долі Пер Ґюнта є зовсім не те, що він не отримав батьківських багатств, а те, що батько, який мав виховати сина, виростивши в ньому якості, які допоможуть тому зорієнтуватись в житті, не зробив цього, зникнувши з життя хлопця назавжди, залишивши лише тінь, яка буде слідувати за ним все його життя. Тінню нагадування про відповіді, які він шукає, проте не може знайти.
Пер Ґюнт росте в мріях, фантазуючи про те, що одного разу він стане королем, героєм, отримає багатства і славу. Ці мрії відділяють його від односельців, які вважають, що він дурисвіт і пустобріх. Але цікаво те, що Ібсен, по суті, підносить Пер Ґюнта над звичайними людьми, наділивши його властивістю задаватись фундаментальними питаннями, на відміну від тих людей, які його оточують. І вже не зрозуміло, що першочергово і сильніше вплинуло на його життя: рання втрата батька і як наслідок неповноцінне виховання, чи внутрішня особливість натури Пер Ґюнта, як героя романтичного, що весь час жене його за край світу, не даючи зупинитись.
П’єса Генріка Ібсена взагалі знаходиться на перетині стилів та напрямків. З одного боку це історія в дусі романтизму, з романтичним героєм на чолі, який впевнений в тому, що він не такий, як всі інші, і шукає реалізацію, або навіть підтвердження цієї інакшості. Сюди ж можна віднести ті фольклорні елементи, якими сповнена п’єса, особливо в першій її половині. З іншого – написана в 1860-их роках ця драма вже цілком тяжіє до реалізму, який в той час ставав дедалі популярнішим та поширеним напрямком в літературі. Життя норвезьких селян зображується без зайвого пафосу, характери людей змальовано такими, якими вони є насправді, без прикрас та замовчувань. Вир життя б’ється в п’єсі з тим ритмом та гучністю, які ми зустрічаємо в реальному житті: торгівля рабами, зради людей, боротьба за життя після корабельної аварії – Ібсен не приховує від читача нічого, показуючи світ таким, яким він сам його бачив.

Сольвейг видається ледь не настільки ж важливим персонажем п’єси, як і сам Пер Ґюнт. Хоча вона і з’являється лише декілька разів, проте наскільки сильним та глибоким є той образ, який Ібсен створює у вигляді неї. Покохавши її, Пер Ґюнт, усвідомивши власну неповноцінність та глибину свого падіння, вирішує покинути Сольвейг назавжди, більш того, залишивши свою країну, і відправитись в невідомі йому землі, шукати самого себе. Проходять роки і він забуває про Сольвейг, але вона наче невидимим магнітом тягне його додому, виявившись рятівним маяком. Герой повертається туди, звідти почав свою подорож, в те місце, від якого тікав все життя. Якщо «Улісс» Джеймса Джойса є ірландською «Одіссеєю», то чи не можна назвати «Пер Ґюнт» «Одіссеєю» норвезькою?

Інакше на персонаж Сольвейг дивився відомий австрійський філософ Отто Вайнінгер. Він писав, що насправді вона не має ніякого значення сама по собі, на її місці могла бути будь-яка інша жінка, навіть не наділена тими високими якостями, як Сольвейг, а цей маяк та точка надії весь час знаходились в самому Пер Ґюнті, якій віднаходить її власними зусиллями. Чи так це насправді – питання надзвичайно цікаве та дискусійне.
Вайнінгер також звертає велику увагу на того персонажа, який з’являється в п’єсі під іменем Велика Крива. Намагаючись розгадати цей таємничий образ, Отто Вайнінгер пише, що:

«Крива» – це вся сила емпіричного Я, з якою воно постійно знову повстає проти Я, що осягається розумом, хоча б останнє вважало себе таким, що щойно остаточно перемогло, і в той же час крива – голос, який радить людині після падіння, яке вічно повторюється, припинити безнадійну, безглузду боротьбу»; «…Логічно назвати її прагненням до затишку, лінню, ланкою між душею і тілом (вона перемагає без удару меча і поступово): вона у всякому разі те, що Ібсен хотів подолати в собі, коли він створював свого «Пера Ґюнта»».

Він ніколи не міг здолати цю Криву, пише Вайнінгер, тому що він ніколи не йшов прямо, обираючи шляхи в обхід.
Пер Ґюнт присвячує все своє життя пошуку самого себе, спробам дати відповідь на питання, що тривожить його з самого молодого віку: «Що значить бути Пером Ґюнтом?». Отримавши багатства, він не знаходить необхідної відповіді, і навіть ставши королем, як він і мріяв в дитинстві, щоправда королем в божевільному домі, сенс всього навколо не стає зрозумілішим.
А повернувшись додому в Норвегію, Пер Ґюнт взагалі приходить до розуміння (не без допомоги невідомих сутностей у вигляді Невідомого пасажира, Майстра ґудзиків та голосів в лісі), що йому немає місця навіть в пеклі. Він недостатньо грішний для покарання, недостатньо святий для раю, і все, на що він заслуговує, це переплав в горнилі сміття, стирання його душі, яка або повністю знищить його, або дасть відповідь на питання, ким же насправді все життя був Пер Ґюнт. І він знову йде в обхід по великій кривій, намагаючись врятуватись, хоча й здається, що рятувати нічого. І чи колись було що?
Фінал п’єси чітко відповідає на це питання. Так, було. Пер Ґюнт рятується там, де він і не думав би шукати відповіді на свої питання, що не давали йому спокою все життя. Сольвейг, дочекавшись його, промовляє фактично біблійною мовою, і ця остання сцена таким чином підноситься над усім світом, сконцентрувавши в собі величезної сили енергію та пафос і напругу такого рівня, які одні й можуть передати велич фіналу та останню точку в довгій дорозі додому.
Генрік Ібсен вважав, що ця п’єса сподобається і буде зрозуміла лише норвежцям. Норвезька публіка спочатку без особливого захвату сприйняла драму Ібсена, проте вона дуже швидко стала популярною за межами рідної для драматурга країни. Над нею плакали читачі в усьому світі, нею надихалися поети далеко за межами Норвегії. Карл Густав Юнг вважав, що існують такі творці, чиї роботи підносяться над народами, часами, промовляючи про вічні речі, будучи фактично самими відображеннями цієї Вічності. При чому самі автори частіш за все навіть не здогадуються про це, творячи, на їхню думку, щось, що буде зрозумілим та цікавим лише їхнім сучасникам. Так само помилявся і Генрік Ібсен. Насправді ж, він написав один з тих текстів, який про всіх Пер Ґюнтів, в усі віки.
Автор: Валентин Дзюбенко