Книга «Зіткнення з історією», вперше опублікована у 2011 році, є однією з ключових праць Домініка Веннера, спробою підвести підсумок більш ніж сорока років його діяльності як історика та мислителя. Пропонуємо вам ознайомитися з другим розділом цієї книги.
2
Від дії до осмислення
Поліна Лекомт: У кількох книгах, зокрема, в Історії та традиції європейців, ви подаєте синтез пошуків, які проводили з самого початку своєї кар’єри. Від доісторичних наскельних малюнків до Боттічеллі, ви розкриваєте перманентні риси європейського духу, для позначення якого використовуєте термін «борейський» у зв’язку з Гіпербореєю древніх греків. Ви також використовуєте цей термін по відношенню до гомерівського епосу, франкських Жестів, придворних романсів та романів артуріанського циклу. Ви подаєте новий погляд на духовні основи нашої культури, охоплюючи спадок наших предків як живе, цілісне ціле. Ви знаходите себе у вирі вікової пам’яті, відкидаючи очевидні розколи та підкреслюючи часто ігноровані спадкоємності. Для визначення цього ви використовуєте слово «традиція», якому дали власне визначення. На додаток до всіх цих речей, проголошуєте заклик до внутрішнього відновлення духовної мужності, що поважає жіночність:
«Вертикальність властива мужності та древньому європейському порядку. Вона розрізняє, визначає місце атрибутів рангу. Вона впорядковує ідеї та людей в ієрархії. Порядок Гомера є вертикальним, і те ж саме можна сказати про мову, елегантність, граматику, фортифікації або форму, якою ми наділяємо справжні витвори мистецтва».
В іншому місці ви наполягаєте на ролі ідей в поступі історії:
«Знають вони це чи ні, люди залежать від своїх уявлень та своїх ідей, навіть тих, які є невизначеними або неусвідомленими. То чому б не ствердити, що ідеї керують світом? Незважаючи на видимість, людські дії визначаються не їх користю, але ціннісними системами в конфлікті. Обов’язок виграти битву ідей, або ж бути повністю знищеними, є вічним» (Століття 1914).
Тож моє перше запитання: як би ви описали себе особисто, поза межами вашої зайнятості?
Домінік Веннер: Я француз родом з Європи, франкомовний європеєць з кельтським і германським корінням. По батьку я походжу з давнього селянського роду із Лотарингії, який у свою чергу прийшов з алеманської Швейцарії в ХVІІ столітті. Сім’я моєї матері бере початок у Провансі та Віваре. Народився я в Парижі. Тому моя генеалогія робить мене європейцем. Але самого лише народження недостатньо; наша свідомість – ось що робить нас тими, ким ми є. Я існую виключно завдяки моїм кореням, традиції, історії та території.
ПЛ: У Бунтівному серці ви люб’язно згадуєте про «нетерпимого, схожого на грозову хмару хлопця», натякаючи на період насилля, викликаного алжирською війною. Кого вважали своїм вчителем, і які книги вважали тоді улюбленими?
ДВ: Ви змушуєте мене пригадати молодість, хвилюючу й досить небезпечну. Юнак, яким я був, вірив, що може змінити долю. То була також пригода, яку не можна було пропустити. Я мав незрозуміле відчуття того, що шанс, який випав моєму поколінню, більше не повториться. У ті часи я нікого не визнавав за вчителя. Сама історія, в якій я передував та над якою замислювався, була моїм вчителем. Я знайшов стимули й рецепти в ленінському Що робити? та Зневажених Ернста фон Заломона. Моє читання з дитинства плекало в мені певний погляд на світ, що в кінцевому рахунку приводив до розчарування. За відсутності справжнього порядку, я тримався за Стародавню освіту і військову дисципліну, книжку про Спарту, яку лишив мені мій дідусь по матері, колишній офіцер; De Viris, наслідування Плутарха, та Легенду про орла Жоржа д’Еспарбеса. Іліада, перекладена Леконт де Лілем, лежала на моїй книжковій полиці поруч із Бандою Аякса Жана-Луї Фонсіна та Покликом предків Джека Лондона, а пізніше я прочитав його прекрасний роман Мартін Іден. То була література моїх десяти-дванадцяти років. Пізніше, приблизно у віці 20 або 25 років, я, природно, перейшов до іншого матеріалу для читання, але політичні книжкові магазини того часу були повністю порожніми. У ті дні панував серйозний інтелектуальний дефіцит, подібний якому навряд чи можна уявити за сьогоднішніми мірками. Бібліотека молодого активіста, і навіть бібліотека книжкового черв’яка, була дуже маленькою. У моїй поруч із багатьма історичними книгами було небагато вибору: можна було знайти Завойовників Мальро, Інтелектуальну і моральну реформу Ренана та Генеалогію моралі Ніцше, яку я перечитував знову і знову (вона була на вищому рівні!) Однак, хоча мої ідеї були обмеженими, інстинкти були глибокими. Незабаром після цього, коли ще був солдатом, я чітко усвідомив, що алжирська війна значно відрізнялася від того, що про неї думали наївні борці за справу французького Алжиру, з якими я зовсім не поділяв мрій про багатоетнічну утопію. Моє співчуття належить європейцям, що знаходяться під загрозою. У мене також було відчуття, що для здорового існування нації має існувати якась «татарська пустеля» на її кордонах, щоб тримати людей у стані бойової готовності та добрій формі, «як комара на боці Риму», цитуючи слова Сципіона про Карфаген.
ПЛ: Сьогодні важко отримати чітке уявлення про те, якими були інтелектуальні рухи та акціонізм періоду алжирської війни, в яких ви приймали участь в молодості. Які сили на той час визначали, на вашу думку, долю країни між Дьєнб’єнфу і падінням французького Алжиру?
ДВ: Для того, щоб описати ці численні сили, варто згадати «патріотичний» або «націоналістичний» рух ідей і акцій, рух, що проявився наприкінці п’ятдесятих років і добре тримався протягом шістдесятих. Він заохочував, з-поміж іншого, генерала де Голля до повернення влади в 1958 році, перш ніж потім виступити проти нього з почуттям, ніби той зрадив сам рух. Цей рух неможливо відокремити від більш масштабного історичного руху, що зачепив Європи в цілому. Якщо хтось хоче зрозуміти що-небудь про цю епоху та ту, в якій ми живемо зараз, він мусить сприймати європейську історію в двадцятому столітті як одне ціле.
- Коротше кажучи, можна сказати, що між 1914 і 1945 роками Європа повторила тридцятирічну війну, що закінчилася безумовною перемогою двох іноземних держав: Сполучених Штатів і Радянського Союзу. Ці дві сили розділили між собою Європу в Ялті, нав’язуючи їй свої ідеології. Та епоха, розірвана власними помилками й надмірностями, ввела Європу в «стан сну», викинувши її з історії та ув’язнивши у каяттях. «Патріотичні» рухи, що розвивалися у Франції між Дьєнб’єнфу (1954) та закінченням алжирської війни (1962), можна інтерпретувати як інстинктивні повстання проти цього приниження Європи, що особливо відчувалося у Франції завдяки деколонізації.
ПЛ: У ті часи, будучи ще зовсім молодим, ви прагнули повстати проти цього приниження. У віці 20 років ви воювали в Алжирі як солдат. Також ви боролися проти комуністів під час Угорської революції. Як на молодого 21-річного студента, яким був стан вашого розуму?
ДВ: Я дійсно був досить молодим. Три роки тому я приєднався до армії в антипартизанських операціях в Алжирі. У листопаді 1956 року, під час повстання у Будапешті проти Червоної Армії, я щойно залишив війська. Три тижні до того я все ще перебував у алжирських джебелах, керуючи підрозділом близько в тридцять осіб, із пістолет-кулеметом у руках. Досить сказати, що мій психічний стан був явно не пацифістським. Протягом тривалого часу, навіть якщо моя ідеологія залишалася дуже базовою, я знав, що комунізм є ворогом Європи. Завдяки пейзажу, в якому я отримав своє політичне «хрещення». Мені було 15, на вулиці – 1950 рік. Для Франції це був час Першої Індокитайської війни. У цій старій колонії французькі експедиційні війська боролися проти партизанського руху, відомого як В’єтмінь, підтриманого комуністичним Китаєм та СРСР.
У самій Франції Комуністична партія, що стала надзвичайно потужною з часів Визволення у 1944 році, вела інтенсивну пропагандистську кампанію з розповсюдження пліток й наклепів. Вони нападали на поранених солдатів навіть на носилках після повернення до Франції. Я був обурений. Тоді я був учнем інтернату приміської середньої школи Парижу. Щосуботи ми поверталися додому, щоб бути разом з батьками до понеділка. В одну суботу я привів невелику групу моїх однокурсників до місцевого офісу Комуністичної партії, що знаходився у своєрідному магазині. Після цілої низки суперечок, ми напали на свої опонентів, а потім зірвали L’Humanité з передньої вітрини. Як завжди, писанина зневажливо ставилась до наших солдатів. Все це викликало цілий скандал. В результаті мене відрахували з середньої школи на деякий час. Та це був лише початок. У 1956 році, під час Угорської революції, як ви сказали, я командував штурмом лігва Комуністичної партії в Парижі.
ПЛ: Після 1956 року і боротьби за Будапешт, ви були пов’язані з Путчем Генералів 1961 року. Це призвело до тривалого строку тюремного ув’язнення. Що надихало вас на те, щоб назвати одну зі своїх книг «бунтівним серцем»?
ДВ: Протягом всього мого дитинства війна жевріла десь на горизонті, що залишило на мене значний відбиток. Мені було п’ять років, коли Франція зазнала поразки в 1940 році. Тоді я побачив перших німецьких солдатів, і вони виглядали як справжні солдати. Під час окупації я був свідком бомбардування Парижу, що вважав дуже захопливим. Під час Визволення усі вулиці були залиті кров’ю. Я побачив багато смертей прямо переді мною, і французів, і німців. Незабаром після цього почалася Перша Індокитайська війна, за якою я стежив у газетах. Одночасно настала Холодна війна, а також реальна загроза вторгнення, якій сприяла агресивна компартія. Наприкінці Першої Індокитайської війни в 1954 році в Північній Африці спалахнули сутички, що призвело до війни в Алжирі. Мені було всього 20 років.
Після двох років служби в Алжирі я хотів продовжити боротьбу у світі політичної агітації. Я переконався, що доля Алжиру буде визначена не на полі бою, але в Парижі. З того часу атмосфера була надзвичайно зарядженою. Я брав участь у формуванні невеликого політичного фрайкору, що мав на меті розпалення такої собі націоналістичної революції. Ідея була не настільки божевільною, як можна подумати. Адже після кризи травня 1958 року, завдяки дуже добре спланованим інтригам, генерал де Голль скинув Четверту республіку та прийняв владу.
На жаль, нічого не було вирішено. Новий режим, створений де Голлем, не став тією націоналістичною революцією, про яку ми мріяли, а доля Алжиру з самого початку виглядала брутально.
Боротьба відновилася зовсім скоро, цього разу проти самого де Голля, і вона ставала щоразу більш жорстокою. У той час я перебував у підпіллі, мене розшукувала поліція після Тижня барикад у січні 1960 року, в якому брав участь мій фрайкор.
Сюжети слідували одне за одним в атмосфері сильного хвилювання. Я перебував у прямому контакті з кількома молодими офіцерами та кількома генералами, які пізніше брали участь в алжирському путчі в квітні 1961 року. Саме в цей момент я був заарештований і поміщений до в’язниці на 18 місяців.
ПЛ: Тоді ви написали свою «позитивну критику» націоналізму. Що змінилося протягом часу вашого ув’язнення?
ДВ: Маніфест До позитивної критики був написаний у в’язниці наприкінці 1962 року, після провалу OAS та боротьби за французький Алжир. У своєму маніфесті я зіткнувся з дилемою історичної поразки та намітив нові перспективи для майбутніх битв та ідей, відкинувши будь-яке відчуття ностальгії. У цей момент все потрібно було почиати з нуля. Концептуальна сила тридцятих років була розбита після 1945 року і перемоги комуністичних та американських систем, не кажучи вже про політичні «чистки». Патріотичне оновлення в дні алжирської війни 1954-1962 років нічого не дало в плані ідей, за винятком великої плутанини. Після 1962 року ми зрозуміли, що знаходимося посеред пустелі. У 1963 році, після звільнення з в’язниці та спираючись на допомогу мого фрайкору, підсиленого численними студентами, я створив Europe Action, політичний та інтелектуальний рух. Це мало певні важливі наслідки. Рух дав нашому націоналізму новий, європейський вимір, звільнивши його від реакційного безладу старої правиці. Він вигравав від використання наук, філософії та історії. Пласт роботи, реалізованої під крилом Europe Action, був основоположним, хоча й недосконалим. Нова правиця принаймні до 1980-х років багато в чому зобов’язана своїй інтелектуальній структурі цьому руху.
ПЛ: Через майже п’ятдесят років опісля «Тижня барикад» у січні 1960 року, що ви думаєте про вашого тодішнього супротивника, генерала де Голля?
ДВ: Я присвятив окреме есе тому складному питанню, що має назву Де Голль: велич і пустота, яка, на мою думку, чудово підкреслює неоднозначність цієї фігури: величної чи бездарної? Де Голль мав виняткові політичні здібності і великі амбіції, часто реалізуючи їх за рахунок власних співвітчизників. Забезпечуючи незалежність Алжиру, він обрав найгірший із можливих методів: підтримати наших ворогів проти занедбаних французьких алжирців, породжуючи велику трагедію переселенців. З іншого боку, він створив інституційну інфраструктуру для свого роду республіканської монархії, що вирішила ряд питань, які постали перед Францією після падіння монархії в 1789 році. Проблема полягає в тому, що він зробив це у Франції, чию єдність зламав, без шансів на справжнє відновлення. На горе своєму народу, цей винятковий чоловік міг багато що сказати про національну велич, але йому самому не вистачало ніякого благородства. Він назавжди залишався в’язнем своїх злочинів та громадянської війни менталітетів, завдяки якій двічі побудував своє «щастя» – спочатку між 1940 і 1944 роками, і знову в період між 1960 і 1962 роками. Де Голль знову повернувся до влади в травні 1958 року на хвилі Руху за національну реконструкцію. Через десять років, незважаючи на безперечні економічні успіхи, він повністю відмовився від цього руху на користь його повної антитези, і саме тому лівизна травня 68-го перемогла, і з тих пір залишається домінуючим голосом в освіті та ЗМІ. Проте, в інтересах чесності та повноти, ми все ж таки повинні визнати його внесок у франко-німецького примирення, за яке він так довго боровся.
ПЛ: Чи не було би доцільним написати нову позитивну критику, як ви колись уже робили у в’язниці? Які пораду ви могли б дати сьогоднішнім ідентитарним активістам?
ДВ: Ми не переробляємо того, що вже робили в минулому. Я не хотів би вічно встановлювати прапори на сумнівних барикадах. Давним-давно я свідомо і добровільно відмовився від будь-якого політичного втручання, зрозумівши, що це не моє покликання. Політичний активізм, навіть найбільш ідеалістичного спрямування, має свої закони, свою велич, підлість, компроміси, марнощі й жалюгідні сварки. За виключенням п’янкого романтизму, який я колись смакував із превеликим задоволенням, я зрозумів, що ця реальність мені не підходить. Я мав виконувати інші завдання, що відповідають моїм схильностям та часу. Однак, я вірю в позитивний вплив радикальної думки. Незважаючи на свої недоліки, вона полегшує розрив із консерватизмом. Також я вірю у формотворчі перевали дещо небезпечного активізму. Протягом цілого десятиліття, яке я присвятив інтенсивному «активізму», я натрапляв на різних людей – розгублених, посередніх, на декількох шахраїв, а також деяких кар’єристів. Але ці роки, що справили вирішальне для моєї освіти значення, також навчили мене, як розпізнавати історичні явища та їх людських акторів із талантом, без якого неможливо уявити справжнього історика.
Без «радикальної» войовничості моєї юності, без надій, розчарувань, боягузтва, підлості, безглуздих змов, в’язниці, невдач, ударів, але, навпаки, без чудової вірності, свідком якої я був, без цього хвилюючого та жорстокого досвіду я б ніколи не став істориком-споглядачем.
Найбільш повне занурення в дію, як із найогиднішими його сторонами, так і з аспектами благородними, сформувало мене та змусило мене зрозуміти й подумати про історію зсередини – в образі учасника, а не вченого, одержимого ницістю, або глядача, обманутого зовнішнім фасадом.
ПЛ: У книзі Бунтівне серце ви написали: «Я з країв дерев і лісів, дубів і кабанів, виноградників і крутих дахів, епічних поем і казок про фей, зимового сонцестояння та Іванового дня влітку». Чи було це проголошенням символу віри?
ДВ: То була відповідь тим, хто вважає, що Європа не знає, чим вона є. То був спосіб сказати, що моя точка відліку знаходиться в собі, якомога ближче до моїх коренів, а не в якихось далеких землях, де я – чужинець. Святилище, де я спілкуюся з самим собою, – це глибокий і таємничий ліс мого походження. Моїми священними текстами є Іліада і Одіссея, основоположні поеми європейської душі. Ці поеми надходять із тих самих джерел, що й старі кельтські та германські легенди, в яких вони вищою мірою проявляють приховану духовність. Тим не менш, я не маю наміру ігнорувати віки християнства. Кафедральний собор у Шартрі є такою ж частиною мого всесвіту, як і Стоунхендж або Парфенон. Такою є спадщина, з якою я мушу примиритися. Європейська історія складна. Вона наповнена розривами, за якими нам доручено простежити духовну неперервність нашої первинної традиції. Роблячи це, ми усвідомлюємо, що й християнство, чуже Європі у своїх витоках, було перетворено зсередини нашими предками: римлянами, галлами і германцями. Воно часто існувало завдяки перенесенню стародавніх язичницьких культів. Під святими люди продовжували шанувати своїх знайомих богів, не ставлячи собі надто багато питань. Навіть у монастирях, які стали центрами збереження знаннями, стародавні тексти переписувалися, в деяких випадках без надмірного цензурування.
ПЛ: У Бунтівному серці ви написали: «Дракони – вразливі та смертні. Герої та боги завжди повертаються. Смертність існує лише у свідомості людей». Це викликає думки про Юнгера, твого друга, який бачив і титанів, і богів на роботі…
ДВ: Ви маєте рацію щодо згадки про Юнгера. Він сприймав загрози технологічного світу, символічно зображеного титанами з Теогонії Гесіода. Ці напівбоги повстали проти олімпійців. Прометей був найвідомішим із титанів. Ми знаємо про те, що спіткало його після тріумфу Зевса. Ми дійсно увійшли зараз в епоху Титанів, що виникла з прометеївського аспекту європейського духу, поширеного ледь не на всю земну кулю.
ПЛ: Що ви маєте на увазі?
ДВ: З XIX століття Захід заявляв про себе як про науково-технічну «цивілізацію», нав’язуючи решті світу модель безмежного розвитку. Поєднані з людським прогресом, економічний і технічний прогрес переважають над усіма іншими міркуваннями, будь то політичні, соціальні, естетичні чи моральні. Це панування техно-науки спирається на своєрідну мовчазну згоду між техно-науковими елітами та рештою суспільства. Це відбувалося до того дня, коли катастрофи, народжені від технічних нововведень, не почали викликати страх, що вони можуть вислизнути з рук своїх господарів та звільнитись, страх, що підживлюється генною інженерією і нанотехнологіями.
Багато хто побоювався, що генетичні маніпуляції можуть неконтрольовано поширюватися через природу, стимульовані волею до влади спеціалізованих еліт та перспективою отримання величезних прибутків. Перше серйозне попередження про те, що технологія витікає з контролю свого творця, сталося в Японії на початку 2011 року, коли сейсмічна катастрофа зруйнувала атомну електростанцію Фукусіма. Коли ЗМІ по всьому світу спостерігали, наскільки швидко з’ясувалося, що господарі атома більше не могли контролювати своє творіння, і що вони, гірше за все, абсолютно не знали про те, що відбувалося в ядрі електростанції, в реакторах, до яких ніхто не наважувався підійти. Частково розплавлені реактори, здавалося, були наділені жахаючою подобою автономного життя. Радіоактивний розпад елементів всередині них дав цим монстрам вдосталь енергії, щоб підтримувати себе протягом декількох місяців при температурі понад 2000 градусів за Цельсієм без найменшого втручання людини. Дослідники з Французького комісаріату атомної енергетики дійшли до того, що заговорили про війну:
«Ми вступили у збройний конфлікт з нашим творінням». На Фукусімі наша претензія панувати над планетою випарувалося. Ця катастрофа не має нічого спільного з типовими природними або промисловими лихами, такими як землетруси, циклони або вибухи від пожеж. В одній з найбільш передових країн світу машина «перестала бути покірним союзником свого творця і опанувала себе, стала ворожою по відношенню до колишнього господаря і захопила для себе територію, з якої останній був назавжди вигнаний».
Метафізика нескінченності, яка була рушійною силою людського прогресу, раптово досягла своєї межі. Тепер ми повинні поставити перед собою запитання: як заново відкрити аполонічний аспект нашої цивілізації, щоб врівноважити прометеївський надлишок?
ПЛ: У своєму Словнику для любителів полювання ви розкриваєте секрети старої пристрасті до дикої природи та описуєте секрети власної ініціації в завуальованих термінах. Що ця ініціація дала вам?
ДВ: Незважаючи на назву, цей словник не є словником. Це пантеїстичний гімн, приводом до якого є полювання. Я зобов’язаний полюванню своїми найпотаємнішими дитячими спогадами. Я також повинен був полювати для того, щоб вижити морально і урівноважити себе під час періодів сильного розпачу, що настали після краху моїх юнацьких сподівань. Зі зброєю або без неї, через полювання я повертаюся до своїх життєво важливих витоків: зачарованого лісу, тиші, таємниць дикої крові і древніх кланових дружніх відносин. На мій погляд, полювання – це не спорт, а необхідний ритуал, в якому кожен учасник, хижак і здобич, відіграє роль, нав’язану йому природою. Поряд з народженням дитини, смертю і посівом насіння, я вважаю, що полювання, якщо воно практикується у відповідності з правилами, є останнім споконвічним обрядом, який частково уникнув псування та маніпуляцій в руках раціональної, наукової сучасності.
ПЛ: Якщо у ваших книгах є всюдисуща фігура, то це безперечно ліс, притулок зневажених і бунтівників…
ДВ: Вся середньовічна література, будь то Жести або романи артуріанського циклу, насичена кельтською духовністю, незмінно переслідує тему лісу: небезпечний світ, притулок духів і фей, аскетів і дисидентів, але також місце, де очищується душа лицаря, будь то Ланселот, Парсіваль або Івейн. Я дуже сильно відчуваю це. Для мене похід в ліс – це набагато більше, ніж фізична потреба, це духовна необхідність.
Текст переклав Сергій Заїковський
