Звернення до древності, спроба розгледіти таємні стежини існує навіть там, де давно поріс чагарник, а дерева, що росли впродовж тисячоліть обабіч дороги, давно викорчувані. Ми маємо на увазі так звану «язичницьку традицію». Тим, чиє серце відчуває ностальгічну тугу за європейськими етнічними релігіями, доводиться складніше, ніж іншим. Їхні символи віри скинуто, божеств – уярмлено, чесноти – викрадено чи висміяно. Навіть коли «неоязичник» має джерела текстуального дослідження традиції, неперервна лінія ініціаційного зв’язку давно втрачена, і йому доводиться звертатися до фантазії та придумувати неіснуючі таємні культи. Але це не залізне правило долі. Воно продиктоване багатьма чинниками сучасності, проте легко розвіюється, варто лише зайняти правильну позицію.

Молодий Отто Гьофлер

Як приклад – германські традиції. З часів святого Боніфація, з часів останніх скандинавських набігів – і до кінця XIX століття минуло щонайменше 700 років. І попри це, на світанку ХХ століття германська традиція тріумфально повертається. Одним із пророків цього повернення був Отто Гьофлер: германіст, академічний дослідних німецького фольклору та міфології, стійкий прихильник націонал-соціалізму. Одна з найбільш спірних для сучасної фольклористики фігур, особливо у тому, що стосується «проблеми тяглості германської традиції», висловленої вченим у знаковій статті від 1938 року.

Германський Майстер

Один з дослідників спадку Гьофлера для того, аби описати інтелектуальну атмосферу тих часів наводить цитату Теодора Адорно:

«У Німеччині напередодні фашизму цілісність була девізом всіх тих, хто відкидав XIX століття як загалом і в цілому застаріле… В епоху першої публікації “Буття і часу” вчення про першість цілого по відношенню до часткового як певний ідеал приводило в екстаз все апологетичне мислення…»

Чому б і ні? Для ідей представників того, що ми називаємо консервативною революцією, цілісність дійсно передує частковому. Часткове теж становить свою цілісність – сіру, буденну, демократичну. Ця цілісність –  цілком і повністю нединамічна, вгрузла в асфальт реальність попперівського відкритого суспільства. Цілісність іншого порядку протистояла їй як ідея революційна – ідеї реакційній, тож діалектичне питання про жертви та «вину» лишимо тим, хто у своїй палкій реакційній пристрасті уже майже століття воліє придушувати міркування, що не відповідають їх критеріям. Бо питання жертв та «вини» – це ключова тема, коли справа заходить про Отто Гьофлера.

Дике полювання

«Націонал-соціалісти зможуть відновити Германський Рейх, у який повинні будуть увійти і скандинави, і жителі Нідерландів», – говорив він своїм учням. І при всьому цьому – вчений надзвичайно академічний, серйозний та зважений. На його праці неодноразово посилалися Жорж Дюмезіль та Мірча Еліаде, як на одного з двох загальновизнаних германістів свого часу. З Дюмезілем, до речі, вони мали досить тривалі дружні стосунки, на які не впливала політична заангажованість. Але Гьофлер завжди лишався тим, що сьогодні прийнято називати völkisch.

Можливо, якби це слово не мало інших історичних конотацій, його можна було б перекласти як «народництво»: народжені з духу романтизму та фольклористики, помножених на войовничість та підсвідоме бурління інстинктів германізму, völkisch-теорії визначали інтелектуальну долю Серединної Європи протягом майже ста років. Народжені в середині ХІХ століття, ці ідеї спершу перебували в тотальній опозиції до самого духу свого часу, описаного Х. Чемберленом, щоб набути першості після кінця Великої війни. Першості у філософії, у політиці, в історичній науці, біології, і, звісно ж, фольклористиці.

Сьогодні ми уже забули про те, якою була та наука, але її відлуння досі чутно з-під пилу часу. Це стосується також ідей Отто Гьофлера. Відомий перш за все завдяки своїй книзі «Культові таємні союзи германців» (вона, до речі, жодного разу не перевидавалася до 2018 року), для австрійської та, ширше, європейської науки Гьофлер надовго лишився чимось забороненим. Він так і не відмовився від своїх пангерманських поглядів, сконцентрувавшись, після повернення до викладання у Відні, на вивченні природи германської королівської влади та окремих сюжетів героїчного епосу. Тоді його ще боялися і поважали.

Дослідник Бернард Мейз описує враження молодого австралійця, що вивчав фольклор у Відні наприкінці 50-их:

«Прохолодний віденський вечір. На Рінгштрассе зеленіють дерева, всипані білими квітами, а сонце, що заходить, забарвлює їх у колір бузку. Молодий студент-докторант добирається до університету – замість того, щоб просиджувати вечір в пабі, йому порадили відвідати одну літературну подію, яку не можна було пропустити. Це весна 1959 року, і молодого австралійця запросили на презентацію останньої роботи віденського майстра фольклористики.

Студент деякий час розмовляє в залі з колегами з північної Німеччини. Віденці вітають гостей із Нового Світу, пруссаки залишаються мовчазними. Зрештою, серед натовпу студентів, викладачів і професорів запановує тиша: прибув давньогерманський майстер. Подія розгорається, неначе опера; вона починається з раптової (і очікуваної) тиші. Обговорювана праця – про Армінія, героя, який врятував древню Германію від поневолення римлянами.

Старий майстер скандує перед захопленою аудиторією, що герой Зігфріда, герой Пісні про Нібелунгів, є символічним перевтіленням тисячоліття потому древнього спасителя Німеччини. Тут він стверджує, що германські «культурні морфології» – символічні вирази, що простежуються в національній літературі – є позачасовими у своїй сутності.

Атмосфера в аудиторії електризується. Вона настільки заряджена, що юнак відчуває, наче доторкається до неї. Раптом він розуміє, що це – не літературна подія; це подія релігійна. Біллі Грехем уже не тут. Натомість, коли вибухають бурхливі оплески, молода людина усвідомлює, що перебуває серед предків. Він приєднався до шанувальників давнини у семнонському гаї».

Актор Антон фон Рой у ролі Вотана у постановці опери Вагнера

Але уже кінець 70-их років знаменується поворотом до забуття творчого спадку вченого. З’являється все більше і більше статей, що мають на меті розкрити заангажованість та ненауковість його ідей; цитувати Гьофлера відтепер вважається річчю небезпечною та незручною. Особливо активно дослідники накинулися на теорію «тяглості германської традиції», яку він висловив у статті «Проблема германської неперервності» у 157 номері журналу Historische Zeitschrift у 1938 році.

» Das Germanische Kontinuitatsproblem «

Стаття вважається однією з віхових праць Отто Гьофлера, не зважаючи на невеликий об’єм. Вона народилася з виступу вченого на XIX з’їзді німецьких істориків, що проходив у німецькому місті Ерфурт з 5 по 7 липня 1937 року. Австрійця, який встиг до того повикладати у Швеції, а в 1935 році перебрався в північнонімецьке місто Кіль (де очолив місцевий Семінар з німецької філології) на з’їзд запросив відомий своєю прихильність до націонал-соціалізму історик В. Франк.

Виступ та публікація статті мали серйозні наслідки для Гьофлера: практично відразу після цього його запрошують очолити новостворену кафедру германської філології та етнології в Мюнхенському університеті ім. Людвіга Максиміліана. Не останню роль у цьому призначенні мав відомий індоєвропеїст Вальтер Вюст, працівник СС-Аненербе, людина, наближена до Генріха Гімлера та декан історичного факультету Мюнхенського університету. З цього моменту і до кінця війни доля Отто Гьофлера, як і його старого колеги та однодумця Ріхарда Вольфрама, була пов’язана з цією напівполітичною інституцією.

Ідеї, висловлені у тексті доповіді, мають помітний вплив völkisch. Задовго до Отто Гьофлера та Ріхарда Вольфрама, котрий також говорив про «тяглість традиції німецького танцю», подібні ідеї висловлював і їх наставник – Рудольф Мух. Вони полягають у тезі про те, що германська духовна, політична та матеріальна культура розвивалася неперервно щонайменше від часів Нордичного бронзового віку. Коментар до «Германії» Тацита Рудольфа Муха (над яким він працював протягом всього життя, але так і не побачив опублікованим – текст вийшов через кілька місяців після смерті автора у 1937 році) прекрасно ілюструє цю тезу на практиці: для пояснення окремих моментів, описаних Тацитом, Мух використовує німецький фольклор, матеріали ісландських саг, наскельного живопису періоду Нордичної бронзи, археологічні свідчення часів Великого Переселення та тексти Йордана, Павла Диякона або Саксона Граматика про історію окремих германських народів. Такий підхід розриває залізні окови хронології, чим викликає люту ненависть у істориків-позитивістів. Попри це, лише він дав змогу зрозуміти сотні «підводних каменів», які містяться у тексті римського історика ІІ ст.. н. е., тож текст Рудольфа Муха досі користується авторитетом у дослідників прадавньої історії германців.

Германські дракари на петрогліфах Нордичної бронзи

Через рік після смерті свого наставника, Отто Гьофлер вирішив вивести теорію, що лежала б в основі подібних досліджень. Теза його статті дуже проста: там, де християнські хроністи або позитивістські історики бачать чужі впливи (римські, християнські, навіть арабські) варто придивитися, і ми розгледимо неперервну лінію зв’язку з древністю. Про щось схоже писав Домінік Веннер в «Історії і традиції європейців». Сучасні історики вважають, що вітражі франкських церков ХІІ століття мають «сасанідський вплив», відмовляючи у цьому відчутним та наочним кельтським паралелям, хоча на той момент Сасанідів уже майже 600 років як не існувало.

Відтак, у 1937 році Отто Гьофлер оголошує війну Альфонсу Допшу та позитивістами, котрі вважали все Середньовіччя виключно результатом сприйняття примітивними германськими народами християнсько-римського спадку:

«… первинне питання полягає в наступному: чи є та особлива сутність, названа “європейською культурою”, чиїми носіями спершу були греко-римські народи, а потім і германці, органічною? У цьому випадку “культура” була б ентелехією, а народ – сировиною. Або ж справжні організми – це живі народи, а культурні творіння – лише жива культура, яку народи включають собою? Сировина і життя протирічать одне одному: в цьому органічному сенсі хотілося б говорити про “спадкоємності” тільки тоді, коли йдеться про народну субстанцію, чиї творіння живуть неперервно».

Позитивісти звикли применшувати внесок германців у творення германської ж історії. Середні віки – результат діяльності «цивілізації», хоча й досить примітивний, в порівнянні з модерною епохою чи останніми століттями Античності. Все, що можна назвати германським, все архаїчне вбачається цими істориками як прояв варварства. Це ставить їх недалеко від християнських хроністів чи святого «лісоруба» Боніфація.

Древні германці в уяві художника Вільгельма Петерсена

У своїй жазі довести «цивілізованість» Німеччини історики-позитивісти нерідко переходять до відкритої германофобії, стверджує Гьофлер:

«Адже тут загадка становлення ніколи “не береться до уваги”, на користь настільки поширеного звичаю розглядати германський світ як суму імпортованих товарів… Той факт, що наша історична самосвідомість з моменту свого зародження знаходилась під диктатом літературної історіографії, мало змінило шляхи і схеми, продиктовані римсько-національними і церковно-історичними концепціями. Історики приймають римські цінності та моделі свідомості – навіть там, де вони говорять про боротьбу між Римом та Германією».

І це – найгірше, що могло трапитися з німцями. Підхід до свого минулого як чогось пустого та привнесеного ззовні робить неможливим становлення в сучасності. Натомість, «ніщо не може бути більш шокуючим, ніж дізнатися, яку гігантську силу несе собою історична свідомість, цілісна історична картина, в якій народ знаходить впевненість у собі».

Нордична бронза надзвичайно нагадує Середньовіччя

Згідно з позицією Гьофлера, неперервність простежується у чотирьох очевидних вимірах. Мається на увазі мова, антропологічний тип античних германців та сучасних німців, територія, яку вони населяли та політичні інститути:

«Чим більше наша цілісна історична картина формується цією четверичною спадковістю: раси, мови, простору і державності, тим більш природним буде для нас вбачати в цих рамках єдність розвитку нашого життя, нашого духу і нашої культури. І тим частіше наука зможе, при такому погляді, довести живий зв’язок між давнішою й більш наближеною до сучасності епохою».

Але якщо з першими трьома позиціями посперечатися важко, якщо ти навіть позитивіст – мається на увазі мова, раса та територія – то з політичними інституціями розкривається ціла баталія. Саме розвіянню міфу про політичну залежність середньовічного германського Рейху від Риму присвячена, по суті, стаття Отто Гьофлера, і розбирає він цю проблему на прикладі локального історичного сюжету про королівський спис.

Імператор Константин, Лонгін, святий Маврикій чи все ж таки Вотан?

Однією з імператорських інсигній Першого Рейху, чи то пак Священної Римської Імперії германських націй, був спис. Різні середньовічні історики приписували цьому «Спису Долі» різне походження. Першим було свідчення хроніста Луїтпранда про те, що імператор Генріх І просто купив спис, що належав Константину Великому і був вилитий з гвіздків, якими легіонери прибили Христа:

«…цінність королівського спису випливає з його релікварного характеру та від попереднього володіння ним імператора Константина; а як мотив його придбання, Луїтпранд представляє палку побожність Генріха I (…) Та як бачимо, твердження Луїтпранда не може бути вірним. Генріх I був далеким від важливих політичних уступок в ім’я реліквій: він навіть відмовився бути коронованим Церквою».

Святий спис – реліквія германських імператорів

Не може бути вірним, бо чому б випадково куплена річ відразу стала асоціюватися з символом Рейху, передаючись у спадок від Х століття ледь не до сучасності?

Контраргумент – спис Вотана, Гунгнір – символ королівської влади у древніх германців. Оскар Альмгрен довів, що уже на петрогліфах періоду Нордичної бронзи у ХІІ ст.. до н. е. зображувана фігура зі списом символізувала Вотана, бога королів. Списи носили Арміній Херуск, свейський вождь Маробод, списи прикрашали скандинавських конунгів. Списом Вотан прикував себе до Світового Ясеню. Проте, «вони кажуть, що то був просто “звичай”, зловживання законом або, більш строго, “юридична формальність”. З релігією, зі святістю, навіть зі святістю Рейху, ці стародавні звичаї не мають нічого спільного. Чи дійсно це так? Чи приходить свідомість святості їх держави, яку демонструє імперський символ, до германців через імператора Константина? Якщо ви погортаєте наукову історичну літературу, ви можете майже повірити в це». Далі Отто Гьофлер наводить цілу низку використання списів як символу влади германськими вождями. Від готів до лангобардів, від спис є атрибутом королів, так само як королівським предком є бог-списоносець Вотан.

Найдавніше зображення Вотана зі списом

Зрештою, він бере на себе сміливість заявити: «Неперервність, яку я намагаюся тут окреслити, показує зовсім іншу базову структуру, ніж аналізи, які, незважаючи на свою науковість, не змогли відрізнити випадкове від священного та не побачили великої єдності германських символів від Норвегії до лангобардів, що триває від нашої давнини…»

Аргумент позитивістів нам дуже звичний. Вони зводять все до економічної складової, тому «символічна історія» лишається чимось на кшталт дитячої забаганки, про яку, звісно ж, згадують кількома словами, але посіви буряків у будь-якому разі важать набагато більше.

«Ця “влада” має іншу природу, якою б кількісною вона не була, якісно іншого роду та іншого рангу: неможливо уявити суто господарського правителя, який думає про емблеми або священні символи. Той, хто може відчувати гідність такого символу, як військовий прапор, також зможе побачити розрив між владою символічною та іншою, чисто раціоналістичною, і немає жодних сумнівів у тому, що кінець XIX століття мав для останніх мав набагато більше “сенсу”».

Вважається, що прадавні часи можна пояснити за допомогою основних імпульсів сучасності, перш за все – імпульсів економічного існування. Символи при цьому розцінюються як порожні “формальності”, здебільшого – як несуттєві дрібниці. Сприйняття влади у відриві від міфу давно стало правилом, якщо поглянути на нашу історію. Але що було втрачено, так це усвідомлення спадкоємності релігійної сутності тевтонів та міфічного змісту їхнього способу життя». Пояснити імпульси давнини за допомогою імпульсів сучасності… Наскільки знайома та болюча тема!

Звершуючи огляд передачі політичного суверенітету від давніх германців, які, вірогідніше за все, з загальноіндоєвропейських часів жили при феодальному устрої з королями, воєнними дружинами, придворними поетами, що складали епічні сказання, Гьофлер стверджує:

«Саме виживання культури було б неможливим, якби за межами всіх прогалин та розривів у нашій письмовій та історичній традиції не існувало ширшого, глибшого, повнішого потоку безперервної життєвої єдності (…) Поширеною є думка, що первинним станом існування германських племен було розділене співіснування окремих сімей по типу, описаному в ісландських сагах. З іншого боку, більш всеосяжні політичні структури, які вперше зробили можливою всесвітньо-історичну роль германізму, є чимось далеким, навіть тим, що прийшло з Римської імперії. Однак ми всюди бачимо, як народи нордичної раси починали широкомасштабні політичні дії зі створення могутніх імперій. Всім їм – ведичним аріям, персам, кельтам, грекам, римлянам – не відмовляли в таланті незалежного будівництва імперії та великомасштабній політичній організації, яка виходить далеко за межі скупчення вільних сімей, ніколи не відмовляли – лише германцям. Тільки вони повинні були навчатись іноземним впливом з півдня великомасштабному політичному будівництву. Якщо ми хочемо перевірити правильність цієї тези, ми ні в якому разі не залежимо виключно від посилання на політичну обдарованість інших індоєвропейських народів. Ми можемо прямо продемонструвати автономність політичної структури тевтонів, якщо розглянемо культові зв’язки їх общинних форм. (…) Як тільки ми дивимося на політичні досягнення, скажімо, лицарства, то розуміємо, що воно аж ніяк не тільки кровожерливістю завдячує германізму, але і його найбільш впливові в політичному плані інститути також є проявами давніх місцевих традицій. Посвята лицарів, лицарські клятви, об’єднання та політичні звичаї демонструють їх як найближчих родичів давньогерманського воїна».

Позитивісти – вороги Німеччини. Вони заважають побачити себе, побачити власну історичну традицію, і вихід – лише у відмові від неї:

«Історіографія, що прийшла з півдня, перерізала нитки, зв’язуючі нас з германською древністю, і пов’язали нас із світом чужих традицій – традицій півдня (…) Наша історична свідомість була сформована цим процесом і повністю змістилася. Дослідження зобов’язані заново відкрити структуру історичного становлення, відкрити її в істинному розумінні цього слова. За кожною деталлю потрібно простежити, чи не існує германська неперервність. І відкриттів буде вдосталь, як тільки германська древність дійсно піддасться сумніву в кожному окремому випадку. Те, що було показано тут на основі одного прикладу, повторюється подібним чином знову і знову, якщо тільки дослідження звертають свою увагу на сам напрямок. (…) Якщо дослідження матимуть успіх у виправленні схеми, в якій домінує упереджене історичне мислення, та в створенні цілісної картини нашого походження, яка справедливо усвідомить всеосяжну єдність нашого життя у всіх «розривах» неперервного розвитку, то таке усвідомлення нашої історичної самосвідомості не зруйнує життя, але послугує йому».

Обкладинка першого за майже 80 років перевидання ключової праці Гьофлера Культові про таємні союзи германців

Свого часу ця стаття визначила весь вектор розвитку німецької фольклористики. Її сприйняли з захватом. Як говорить один із учнів Отто Гьофлера, «по суті, це була уже не проблема, але а символ віри, дотримання якого вимагалося від будь-якого академічного дослідження». І хоча час, коли германісти керувалися таким підходом, був основоположним лише протягом семи років, від дуже серйозно вплинув на становлення германістики та індоєвропеїстики в цілому. Під таким кутом зору працювали скандинавські іраністи, Стіг Вікандер та Гео Віденгрен (сповнені симпатій до певних політичних режимів), нідерландський германіст та кельтолог Ян де Фріс (і він також). Важко знайти серйозного вченого, який працював би з древніми джерелами і досліджував витоки, власні чи близьких до власного народів, які не знаходилися б під теоретичним крилом теорії Отто Гьофлера.

Автор: Сергій Заїковський