Століття минули з тих часів, коли перші ідеї європейської єдності почали визрівати у головах людей. На початку такі потаємні бажання не могли позбутися ореолу ефемерності та сподіватися на вдалу реалізацію у політичній площині. Однак, тими випробуваннями, які необхідно було подолати на заданому шляху, стали дві світові війни, що вкотре, але з небаченою доти потужністю зіштовхнули між собою конкуруючі блоки держав. Тож у другу половину ХХ століття усі країни Європи входили виснаженими роками кривавої ворожнечі, і саме ця втома сприяла усвідомленню необхідності нового рівня співпраці, що сприяв би примиренню національних інтересів.
Серед численних та абсолютно протилежних проектів на даний момент історія дала шанс реалізуватися єдиному, інституційна та ідейна генеза якого сягає Панєвропейського союзу, організації, створеної у міжвоєнний період, чия діяльність та безпосередній вплив її лідера Ріхарда Куденхове-Калергі позначились на Уінстоні Черчіллі, котрий вже у післявоєнні часи спромігся артикулювати значну частину процесів, що очікували Європу у майбутньому. У 1946 році колишній британський прем’єр виступив із промовою у швейцарському місті Цюріх, яка була не менш доленосною за славнозвісну фултонську промову. Серед основних тез Черчіллем проголошувалась необхідність створення Сполучених Штатів Європи за обов’язкової участі Франції та Німеччини, чиє довге суперництво вже продемонструвало свою небезпечність для регіону; та створення Ради Європи – проекту, реалізованого вже у 1949 році. Саме влагодження франко-німецьких відносин лягло в основу перших економічних домовленостей, початок яким був покладений у 1951 році із заснуванням Європейського об’єднання вугілля та сталі та 1957 році зі створенням Європейської економічної спільноти, внаслідок яких був сформований єдиний ринок країн-учасників, що доповнилось підписанням у 1992 році політичної угоди у місті Маастрихт між країнами спільноти, чим завершилось творення Європейського Союзу.
Крах радянської системи дав можливість ЄС розпочати активну східну політику розширення, залучаючи до власного складу європейські країни, що були членами Організації варшавського договору. І у 2004 році відбулось найбільше включення країн до складу союзу, внаслідок чого ЄС отримав безпосередній вихід до українських кордонів. Вже у наступному році, за часів президенства Ющенка, курс на членство був вперше задекларований у якості складової міжнародної стратегії України. У 2014 році, попри зрив підписання, ініційований Януковичем, були підписані обидві частини, економічна та політична, угоди про асоціацію з Європейським Союзом, яка на даний момент вже є ратифікованою усіма країнами-членами даного утворення.
Наразі у часи підписаної асоціації та функціонування безвізового режиму, що вступив у силу влітку 2017 року, багатьом нашим співвітчизникам може здаватись, що ключ до оздоровлення держави та суспільства лежить саме на Заході, і варто лише дочекатись реалізації омріяної перспективи членства у ЄС.
Проте, чи варто передчасно плекати такі сподівання, чи формат ЄС реалізовує прагнення апологетів європейської єдності та наскільки великою є вірогідність отримання Україною членства у ЄС? Адже навіть маючи лобістів євроінтеграційного шляху серед країн союзу, Польщу та Литву зокрема, найоптимістичніші прогнози свідчать про неможливість швидкого вирішення питання. Одним із більш-менш реалістичних прогнозів є 2025 та 2027 роки, коли Польща та Литва відповідно головуватимуть у союзі та зможуть протегувати надання Україні статусу країни-кандидата, а сам же процес отримання членства може розтягнутись на десятиліття.
З вуст українських єврооптимістів часто лунають гасла вдячності допомозі «європейських союзників», проте досить дивною здається позиція ЄС щодо актуальних українсько-російських проблем: анексії Криму та війни на сході. Попри декларовану одностайність, від неї віє амбівалентністю. Визнавши анексію Криму незаконними діями з боку Російської Федерації, загрузши у політиці «стурбованості», ЄС завіряє Україну у своїй підтримці та дійсно підтримує антиросійські санкції, водночас як мінімум згода на будівництво Північного потоку-2, що лобіюється рядом європейських країн, здається дещо химерною в контексті такої позиції.
Та навіть банальному критичному погляду, очищеному від нальоту беззастережного єврооптимізму, відкриється картина масштабної кризи, у яку нині занурені країни Європейського Союзу. На вулицях міст періодично розгоряються масштабні протести, майже з такою ж частотою в ефір прориваються звістки про все нові теракти, що доповнюється невщухаючим потоком біженців з країн Близького Сходу та процесом виходу Британії з лав Європейського Союзу.
Нині складно припускати, яке майбутнє може очікувати дане наддержавне утворення. Процес Брекзіта має усі шанси стати надзвичайно травматичним для союзу, адже все вірогіднішою є можливість виходу Британії, що була серед лідерів за інвестиціями у спільний європейський бюджет, без підписання будь-якої угоди, що збільшить тягар інших країн при формуванні бюджету. Важливість питання та відсутність остаточного рішення про характер виходу з боку Британії спричинили відтермінування дати Брекзіта, який першопочатково був призначений на 29 березня 2019 року, тепер же Британія має час на роздуми до наступних виборів у Європарламент.
Проте, найпоказовішою ситуацією, що продемонструвала нездатність керівництва ЄС швидко та розсудливо реагувати на нагальні виклики була міграційна криза. Наплив біженців до європейських країн, що значно активізувався у 2015 році, не тільки змінив етноконфесійну карту Європи, але й став причиною сучасної нестабільності всередині об’єднання. Дана криза довершила програш європейської політики мультикультуралізму. Від початку європейські країни оптимістично ставилися до процесів імміграції на терени союзу, прагнучи за рахунок новоприбулих компенсувати нестачу низькокваліфікованої робочої сили, проте, відмова від асиміляції мігрантів не сприяла очікуваному адекватному співіснуванню різних етнічних груп, а спричинила виключно поступову деструкцію культурних традицій країн-реципієнтів. Провина за дані тенденції лежить не тільки на ліволіберальних політичних елітах із їхньою любов’ю до меншин, а й на пануванні індивідуалізму й гедонізму, що розмивають основи європейського суспільства, роблячи його все більш атомарним.
Міграційна криза викрила вади безпекової складової Європейського Союзу та недосконалість власне міграційного законодавства, відсутність прикордонного контролю у рамках шенгенської зони сприяла масовому просоченню нелегальних біженців у великі європейські країни, й навіть наближення до вирішення проблем із нелегалами, пік якої припав на 2015 рік, не поставило останню крапку у даному питанні. Звісно, існувала ціла низка проектів, серед яких були й деякі аналоги «плану Маршалла» для північноафриканських та близькосхідних країн, які першими приймають біженців, що дозволило б загальмувати їх просування на шляху до Європи; намагання ввести квоти по розселенню мігрантів зустрічають спротив ряду країн, зазвичай «прифронтових», як-от Угорщини; в контексті розгляду можливості побудови «платформ» для біженців, такі ініціативи розглядалися як гіпотетичні вимоги для отримання членства у ЄС країнами претендентами, особливо Албанією та Македонією.
Не знаючи до яких дій вдатися, аби впоратись із потоком все нових біженців, але й у більшості відкидаючи завершення політики відкритих дверей, європейські країни марно сподівалися на вдалу інтеграцію мігрантів у життя суспільства. Маси біженців маргіналізуються, несучи із собою соціальну нестабільність, велику частину із них влаштовує отримання гарантованих соціальних виплат, що формуються з податків автохтонів. Окремим пунктом стоїть релігійне питання, так як абсолютна більшість біженців прибуває з мусульманських країн, гостинна політика Європи дозволила прихильникам радикальних течій ісламу розгорнути активну діяльність на «території війни», наслідком чого є широка географія численних терактів.
Кризи, у яких загруз Європейський Союз, не в останню чергу міграційна, стали каталізатором особливої тенденції у політичному житті європейських країн, узагальненої під назвою «правого повороту». Сутністю даного явища є зростання рейтингів націоналістичних та консервативних партій у ряді країн, котрі декларують свою прихильність збереженню традиційних суспільних устоїв, національних ідентичностей європейських народів, які руйнуються політикою Європейського Союзу. Таким чином спільним для даних політичних сил є євроскептицизм, який за відсутності механізмів ліквідації ЄС, здебільшого втілюється у прагненні полишити лави об’єднання та переформатуванні його у Європу націй, чи скасуванні політичної складової домовленостей за збереження формату Європейського економічного співтовариства.
Говорячи про географію феномену «правого повороту», варто відмітити Францію, де роками у політичному полі країни активно діє Національний фронт, очолюваний Марін Ле Пен, яка пройшла у другий тур останніх президентських виборів, програвши чинному лідеру країни Емманюелю Макрону; Німеччину – Альтернатива для Німеччини на останніх виборах у бундестаг зайняла третє місце, і рейтинг партії продовжує зростати; Італію – поточний уряд сформований коаліцією правої партії Ліга та Рухом п’яти зірок; Швецію – партія Шведські демократи на парламентських виборах 2018 року вдруге спромоглася зайняти третє місце; Польщу – Право і справедливість перемогла на виборах 2015 року, її представники посідають посади президента та прем’єр-міністра; Угорщину – Віктор Орбан, лідер партії Фідес беззмінно обіймає пост прем’єра країни з 2010 року. Не можна оминути увагою й Нідерланди із Австрією, та варто очікувати й подальшого зміцнення позицій європейських правих.
Показовими будуть наступні вибори до Європарламенту, де наразі зазначені партії не складають єдиної політичної сили, що відбудуться у травні 2019 року, які, за умови успіху євроскептиків, можуть стати доленосними для Європейського Союзу.
Водночас деякі експерти не вірять у розвал ЄС даними політсилами, навіть у разі їх перемоги, адже неодноразово помічалось, що радикальна євроскептична риторика використовувалась здебільшого в електоральних цілях, а з посиленням своїх позицій у владних структурах з’являлася тенденція до її пом’якшення. Гра гаслами та претендування на бутність гласом обуреного політикою ЄС народу дали можливість ліберальним медіа говорити про феномен правого популізму. Негативне забарвлення даного терміну та дійсна неоднозначність діяльності таких партій, втім, не можуть відмінити той факт, що євроскептичні ідеї набувають все більшої популярності, та наявну слабкість політичної комунікації між істеблішментом ЄС та населенням країн, адже, згідно соціальних опитувань, більша частина респондентів висловлює переконання у особистій нездатності впливати на політику ЄС. Таким чином цілком бюрократизована та відірвана від життя система союзу стає зручною мішенню для атак євроскептиків.
Частіш за все згадки про європейських правих йдуть пліч-о-пліч із викриттям їхньої проросійської позиції. І, дійсно, не буває диму без вогню – ряд правопопулістських сил вважають за потрібне скасування антиросійських санкцій, окрім демонстрації лояльності до російського керівництва деякі партії, серед яких Народний фронт та АдН, підозрюються й у прямому фінансуванні своїх виборчих кампаній російським політикумом, а деякі партії, як-от Австрійська партія свободи та італійська Ліга є підписантами договорів про співпрацю із путінською Єдиною Росією. Окремим пунктом стоїть Угорщина, чий правий уряд увійшов у безпосередній конфлікт із Україною щодо закарпатського питання, Віктор Орбан також неодноразово проголошував необхідність зняття санкцій та проросійський вектор, проте, все ж досі голосував за їх продовження.
Втім, в корені безпідставним є намагання європейських та частини українських медіа охрестити усі європейські націоналістичні та консервативні сили агентами російського впливу на європейських теренах. Українська революція 2013-2014 років, анексія Криму та конфлікт на Донбасі стали тими маркерами, що надали змогу численним політичним рухам висловити свою підтримку Україні.
Урок «правого повороту» демонструє той факт, що обмеження економічною домінантою, покладеною в основу Європейського Союзу, не спроможне захистити омріяну «єдність у різноманітті». Подальше продовження нинішнього курсу може нагородити Європу великими шансами втратити самих європейців, спочатку ментально, а згодом і етнічно. І надзвичайно сумно було б у роки боротьби за цілісність та незалежність Української держави як такої, та зокрема української ідентичності, позбутись критичного мислення та беззастережно прагнути вручити частину вибореного кров’ю суверенітету структурі, що, ймовірно, не поважатиме цього пройденого шляху.
Автор: Іван Калюга
