Ми звикли вважати, що середньовіччя було епохою великого зречення тіла. І, звісно, так може здатися на перший погляд. Адже куди поділися звичні для античних Греції та Риму практики? Спільним гімнастичним вправам та публічним баням, що у Давньому Римі фактично стали осердям суспільного життя, не знайшлося місця у новій християнській Європі. Гармонічне поєднання тілесного та духовного, що так прискіпливо оберігалося чуттям міри в античному світі, опинилося у беззахисному положенні перед ударами, що наносились новим світоглядом, котрий прагнув встановити безапеляційний примат душі над кинутим у безодню гріху тілом. Ставлення до людського тіла зазнає метаморфоз у побуті, суспільному житті та зображальних мистецтвах.
Існування у просторі є невід’ємним атрибутом людського існування у світі. І люди минулого нічим не відрізнялися від сучасних, вони ходили, сиділи, стояли та жестикулювали. Проте, саме відношення навіть до таких звичних актів може різнитися, адже кожна культура формує власні норми, залучаючи складні та непомітні техніки. Наслідки таких впливів відносно сприйняття тіла здебільшого неможливо звести до єдиного образу, якому б вдалось найповніше втілити культурні прагнення, протиборство неминуче, тож навіть у часи античності пліч-о-пліч із фігурою атлета може бути віднайдений абсолютно протилежний тип філософа-кініка.
Християнська церква бере на озброєння контроль та обмеження, що повинні були сприяти поверненню людства до життя по-божому. У виконанні цього задуму даний інститут не цурався використовувати надбання й минулої епохи, відтак витоки аскетичних практик, які у середньовічній Європі стали найяскравішим проявом християнської жаги до покарання плоті, можуть бути віднайдені у часи античності, чого вартує лише платонівське визнання тіла «темницею душі». Різниця в тому, що саме у середньовіччі такі тенденції набувають масштабного поширення та численних форм. Антична філософська школа перипатетиків, послідовників Аристотеля, отримала свою назву від звички вчителя читати лекції під час прогулянок, у середньовічній же Європі ми натрапляємо на свідоме обмеження себе у пересуванні, що практикувалося монахами-стовпниками.
Приниження тіла було необхідним для спрощення шляху до спасіння, і різні його види проникали у життя усіх станів суспільства, охоплюючи як бідноту, так і королів. На шляху до власного очищення, відвертаючись від тлінного світу до омріяної божої благодаті, людині були відкриті численні методи, які б стали при нагоді – від носіння волосяниці до самобичування, популяризованого флагелантами. Християнська есхатологія тільки підсилювала дані тенденції у часи найбільшого напруження суспільних сил, коли такі кризові ситуації, як епідемія чуми, могли свідчити про близькість Другого пришестя, що спонукало людей ще активніше терзати свою плоть, готуючись постати перед судом Божим.
Але не все так просто. Середньовічна Європа перетворила людську душу на арену боротьби між Богом та Дияволом. Не відставало й тіло – у двобій за право нав’язати йому свою модель вступила Церква, опонуючи античному спадку, що ніяк не хотів відходити у небуття. До того ж і сама природа християнського світогляду не була позбавлена протиріч, які не давали раз і назавжди знищити будь-який пієтет до тіла, яке у дійсності опиняється між приниженням та возвеличенням.
Концепція «темниці душі» не мала шансів на тотальну перемогу, так як наштовхувалася на неприступний бастіон, основний момент християнської історії – спокутування людських гріхів Христом, котрий був наділений подвійною, людською та божою, природою. Тож аскеза уживається із уявленнями про церкву, як про містичне тіло Сина Божого, очолюване ним. Таїнство євхаристії із споживанням христової плоті та крові також відсилає нас до особливостей людської соматики. Навіть у наріжних питаннях християнське віровчення не може обійтись без апеляцій до тіла: пекельні муки, що віщували вічні страждання душам грішників, набагато зручніше було представляти й тілесно, адже даний спосіб значно спрощував вселення страху перед гріхом до людських сердець, праведникам же було обіцяне й воскресіння тіл, що були б наділені досконалішою природою.
Така амбівалентність середньовічного ставлення до тіла залишила людину у стані підвішеності «між». Саме людське існування опинялося на межі протилежних підходів, а тілесні особливості та пов’язані явища, несли на собі печатку дуалістичного ставлення.
Усе суспільство жило між постом та карнавалом. Здавалося б, останній із його гамірними застіллями, абсолютно протирічить принципам християнського суспільства, відкриваючи перед натовпом двері до одного з семи смертних гріхів – черевоугодництва. Мирне існування такого розгулу пристрастей у суспільстві, що повинно було б тяжіти до постійного обмеження, пояснюється тим, що здебільшого сільський ландшафт середньовічної Європи був сприятливим для продовження існування ряду язичницьких пережитків, яким, хоча й у видозмінених формах, вдалось міцно вкоренитися за нових обставин. Таким чином, народна культура не встигла зазнати впливу церкви у повній мірі, володіючи й іншими джерелами натхнення, звідси й висміювання лицемірства духовенства, що зустрічається у фабліо, та традиції куртуазної любові, що протистоїть класичним християнським уявленням про шлюб.
Боротьбу впливів християнського світогляду із прагненням тіла скинути ці пута можна зустріти у найбільш неочікуваних, на перший погляд, місцях. Суперечливі почуття у ревних християн викликав і сміх. Від початку він піддавався нищівній критиці, адже ні для кого не було секретом, що Христос на сторінках Біблії ніколи не дозволяв собі сміятися. До того ж, занурюючись у розгляд проблеми, церковники дійшли висновків, що людський сміх тяжіє до диявольського начала, адже існував чіткий поділ людського організму на дві частини – добру та гріховну. Горизонтальний характер цього поділу відмежовував добрі голову та серце від усього, що опинялося нижче. І сміх, як вважалося, брав свій початок саме з живота, тому в першу чергу монахам наказувалось контролювати себе у даному ключі. Однак, із часом і дане явище переживає метаморфози, заборона на смішливість відживає своє. Фома Аквінський припустив, що необхідно шукати й позитивну сторону у такому нешкідливому явищі, тож почала існувати вірогідність того, що сміятися може й та людина, яка передчуває прийдешнє блаженне життя. До того ж, як можна було закривати очі на вітхозавітний сюжет, пов’язаний із народженням довгоочікуваного сина у Авраама та його жінки Сари, адже дитина була названа Ісааком, що означало «той, що сміятиметься».
Полярні ставлення торкнулися й явища, присутнього у житті кожної людини – сну. Природа розпорядилася так, що людина неспроможна знаходитись у стані перманентної активності і потребує регулярного відпочинку задля відновлення сил. Окрім втілення фізіологічних потреб сон водночас ставав простором, в якому відбувалася гра образів. Античні уявлення про сон вказують на царство мертвих, як його обитель, звідки він подорожує до людської уяви. При цьому різні мислителі випрацьовували власні типології снів, поділяючи їх за рівнем достовірності. Сни були відкриті до трактувань, тож у полісах склалась навіть певна кількість професійних ворожбитів, готових розкрити таємниці долі перед занепокоєним громадянином. Перемога християнства, звісно, внесла корективи, адже як можна було уявити, що людська доля може бути відомою кому-небудь іншому, окрім всесильного Бога. У сні церквою вгадувались диявольські витівки. Проте й таке обережне ставлення не могло існувати без протилежності. Християнство не було спроможним розглядати сон виключно як шпарину, через яку Диявол спокушає людей. Історії були відомі приклади містичного досвіду, доступного через сон та марення – віщий сон імператора Константина перед битвою за Рим, знаменита сцена навернення Августина Блаженного у міланському саду. Тож відносно сну утвердився становий принцип – в той час як за духовенством визнавалася можливість долучитися до пророцтв, що надходили згори, для інших же людей даний стан організму залишався обкутаним таємницею, яка могла приховувати різного роду небезпеки.
Показовим для розуміння ситуації, в якій опинилось людське тіло у середньовіччя, було становище медицини. Європою час-від-часу розгулювали епідемії, що забирали до чверті її населення, і можна було б припустити, що християнство диктувало би активніше піклуватися про свої душі у такі скрутні часи, аніж досліджувати перебіг хвороб та методи їх лікування. Почасти це є правдою. Соматичні проблеми цікавили церкву лише побічно, так як їхні причини знаходилися у гріху та вадах душі. Така залежність проявлялась і в зціленні, як найбільш поширеному з чудес, до якого прибігали християнські святі. Єдиним істинним християнським прагненням було блаженне життя, тож першочерговою задачею було саме лікування душі. Втім у ХІІ-ХІІІ століттях відбувся великий поворот, пов’язаний, крім інших чинників, з іменем Франциска Ассізького, котрий хоча й вірив у гріховність тіла, проте шанував його як «брата», тим більше саме тіло святого стало територією ще більших суперечностей, адже він був нагороджений стигматами, що підтверджували його знаходження на вірному шляху. Іншим діячем, чий внесок спонукав до виражених змін, був Фома Аквінський, в заслугу якому ставлять реабілітацію аристотелизму із його уявленнями про душу як форму тіла. Поступово поряд зі священниками, що лікували душі, посилювалися й медики, повністю сконцентровані на тілі. Медицини почали навчати, виховуючи професіоналів, на чиї плечі згодом повинен був лягти тягар підтримання здоров’я суспільства. Користуючись надбанням античних часів, увібравши внаслідок Хрестових походів досвід близькосхідного світу, європейська медицина починала робити перші самостійні кроки, відкрившись назустріч експериментам.
Суб’єкти лікування, окрім медиків, наділених прикладними знаннями, могли бути й зовсім неочікуваними, концентруючими усю дивину середньовічних уявлень про людське тіло. Такими були монархи. В Англії та Франції побутували чутки про надприродні здібності правителів до зцілення хворих шляхом єдиного дотику, що стало відправною точкою у формуванні міфу про королів-чудотворців. Іншою ж практикою, ще більш неочікуваною від християнської культури приниження тіла, була віра у цілющі властивості мощів святих, які стали об’єктами поклоніння.
Тож можна стверджувати, що, попри відмирання деяких античних практик та ворожі наміри релігії, яка і сама часом продукувала протиріччя, людське тіло у епоху середньовіччя вистояло та ніяким чином не опинилося у забутті. Середньовічному християнству не вдалося остаточно побороти цю гріховну оболонку душі, і йому довелось шукати методів співіснування із ним, все ж проявляючи певний інтерес до нього.
Автор: Іван Калюга
